Гірськолижний курорт Леві

Дуже модний гірськолижний курорт – Леві, розташований в західній частині Лапландії. Тут знаходяться найвищі гори Фінляндії і проходять міжнародні чемпіонати зі слалому та етапи змагань на кубки світу і Європи з гірськолижного спорту. Леві дуже нагадує альпійські гірськолижні курорти – тут компактна забудова при досить розвиненій інфраструктурі.

Це єдиний курорт у Фінляндії, що має гондольну канатну дорогу. Щорічно в Леві відкриваються щораз нові і нові траси, об’їхати які неможливо і за кілька днів.

Котеджі тут розміщені серед лісу, між ними і підйомниками постійно курсує безкоштовний автобус, а лижня починається від річкових порогів. В Юллясі, яка знаходиться по-сусідству є цілих двісті п’ятдесят кілометрів лижних трас, прокладених всюдиходом. На південному схилі сопки Юлляс знаходяться найдовші у Фінляндії гірськолижні спуски. Деякі з них досить екстремальні.

Гірськолижний курорт Мессіля

Фінський зимовий гірськолижний курорт Мессіля знаходиться на півдні країни, недалеко від лижної столиці Фінляндії – міста Лахті. Це популярний гірськолижний центр з максимальним перепадом висот сто одинадцять метрів. У Мессіллі є чотирнадцять трас, серед яких одна призначена для дітей, і сноуборд-парк. Траси мають тринадцять підйомників. Десять зі спусків курорту освітлені.

Лижний сезон у Мессілі починається в середині грудня, а закінчується на початку квітня. Туристи, які прибувають сюди в цей період, розміщуються в затишних котеджах, обладнаних необхідною побутовою технікою. У всіх котеджах є сауни. На території курорту збудовані невеликі ресторанчики з чудовою кухнею.

Взимку в Мессілі можна покататися на лижах та санях, викупатися в басейні, розташованому в п’яти кілометрах від центру, відправитися на зимову риболовлю на озеро Весіярві або в сафарі на снігоходах. Той, хто бажає відвідати курорт влітку, отримує можливість пограти в гольф на полі, що має вісімнадцять доріжок, зайнятися віндсерфінгом і прогулятися по мальовничих околицях. По гірському хребту Салпаусселька прокладені стежки для прогулянок пішки або верхи на конях і траси для катання на трекових велосипедах.

Траси гірськолижного курорту Мессіля, завдяки ретельному догляду, завжди знаходяться у відмінному стані. Вони облюбовані сноубордистами і лижними акробатами. Гірськолижники-початківці можуть пройти курс навчання у досвідчених інструкторів. У розташованому на курорті пункті прокату можна взяти в оренду гірськолижне спорядження і спорядження для сноуборду, велосипеди та приладдя для гри в гольф.

Фінляндія пропонує туристам житло на різні смаки і фінансові можливості. У фінських готелях в основному затишно і чисто. Звичайний набір зручностей включає: душ, туалет, радіо, телефон і телевізор. Якщо двомісний номер коштує менше 50 євро, ці зручності, швидше за все, будуть загальними на весь поверх. Номери більш дорогих готелів обладнані міні-барами, холодильниками, сейфами.

У будь-якому регіоні країни можна знайти молодіжні і сімейні гуртожитки – хостели. Багато костелів відкриті тільки влітку. Розміщення різне: від сімейних номерів з 2-4 ліжками до спальних приміщень на 10-12 чоловік. Вартість проживання – від 10 до 60 євро/добу з людини. Постільна білизна може входити у вартість, а може видаватись за окрему плату (5.50 євро), так само як і сніданок.

Популярний у Фінляндії відпочинок в котеджах. Тижнева оренда фінського котеджу середнього рівня комфортності коштує 300-600 євро. Ціна оренди включає дрова для каміна, гриль на відкритому повітрі, користування човном. У кожному котеджі обов’язково одна або дві спальні, вітальня з телевізором, сауна, кухня з усім необхідним. Економічний варіант 150 євро за тиждень, зручності на вулиці.

Пік попиту на котеджі Фінляндії припадає на липень-серпень, коли ціна піднімається на 20% в порівнянні з червнем, а поблизу гірськолижних курортів на Різдвяні свята. У цей час непросто знайти відповідний котедж, тому рекомендується бронювати мінімум за два місяці.

У Фінляндії близько 70 кемпінгів, відкритих цілий рік. Сезон починається в травні-червні і триває до серпня-вересня в залежності від розташування на півночі чи півдні країни. У кемпінгу можна зупинитися зі своїм наметом або переночувати в машині. При цьому у Вашому розпорядженні будуть загальні для всіх зручності: душові кабінки з гарячою водою, туалети, обладнана кухня, барбекю з постійно тліючим вугіллям, дитячі ігрові куточки. Така зупинка обійдеться в 10-25 євро/добу на всю компанію. Багато кемпінгів здають в оренду будиночки на 2-6 осіб. Є будиночки без зручностей, є з оснащенням – умивальник, туалет і маленька кухня з холодильником. Вартість будинку – 20-85 євро/добу.

Рівень цін у ресторанах майже не відрізняється, якщо не брати до уваги деякі особливо дорогі. Обід, що складається із закуски і гарячої страви, обійдеться приблизно в 20 євро. Алкогольні напої та коктейлі коштують від 4 євро за порцію. Меню зазвичай вивішено на вулиці або при вході до закладу. Багато ресторанів з 11.00 до 14.00 пропонують комплексні обіди, які значно дешевші ніж приблизно той самий набір страв згідно з меню. Вартість таких обідів близько 10 євро. Повечеряти можна в середньому за 20-30 євро на людину. Якщо в меню навпроти назви страви наводяться дві ціни, значить, можна замовити або половину порції, або цілу.

Ресторани самообслуговування або кафетерії пропонують харчування за більш скромними цінами, з алкогольних напоїв тут Ви знайдете тільки слабоалкогольне пиво.

Перекусити швидко і дешево за 5-10 євро можна в “McDonald’s”, “Kahvila” або “Pizza Hut”. Алкоголь тут не продається.

Почитайте, якщо є бажання рівненські новини російською мовою – там теж часом публікувались цікаві сторінки. Можливо знайде і там корисну для себе інформацію.

У ресторанах, барах, кафе оплата сервісу автоматично включається в рахунок (зазвичай 15% від суми, в неділю трохи вище). Питання “чайових” офіціантові – це Ваша особиста справа. А ось послуги швейцара вимагають обов’язкової винагороди в 1.50-3 євро. У його (або її) функції входить обслуговування в гардеробі, виклик таксі, стеження за порядком.

На вокзалі, який розташований в центрі Гельсінкі, автоматичні камери схову оплачуються монетами в 1 або 2 євро, розмінний автомат встановлено по сусідству. Максимальний термін зберігання речей – 24 години.

Подорож на літаку через всю Фінляндію займає близько 2 годин. Внутрішні авіаперевезення здійснюються п’ятьма авіакомпаніями. Компанії проводять часті акції з розпродажів авіаквитків, коли переліт через всю країну може обійтися в 25-30 євро. Крім того, діють системи купонів на авіаперельоти, при покупці яких кожен окремий переліт коштує на 25-40% дешевше від звичайного тарифу.

Мережа фінських залізниць щільно охоплює всю країну. Передмістя столиці також обслуговуються поїздами ближнього радіусу. Поїздки в межах міста коштують 1,5 євро за одну поїздку, абонемент на 10 поїздок – 20 євро. Залізничний квиток на 3 дні коштує 85 євро (перший клас – 130 євро), на 5 днів – 115 євро (перший клас – 175) і на 10 днів – 160 євро (перший клас – 240). Діти до 6 років їдуть безкоштовно (до чотирьох дітей з одним дорослим), діти від 6 до 17 років користуються правом 50% знижки. Сім’я з 3-х і більше осіб (включаючи 1-2 дорослих), що мандрує разом, користується знижкою в 20%, пасажири старше 65 років – 50%.

Вартість проїзду у всіх видах міського транспорту в містах Фінляндії однакова. Квитки необхідно придбати в кіосках преси або в самому транспортному засобі. Орієнтовна вартість квитка в Хельсінкі на одну поїздку 1,1-1,5 євро, квиток на 10 поїздок коштує 12 євро. Квитки необхідно прокомпостувати під час поїздки. На зупинці для того, щоб двері відчинилися, необхідно натиснути спеціальну кнопку збоку від дверей. Пасажири, у яких немає проїзних, повинні входити в передні двері і купувати квитки у водія. Відсутність квитка або відмітки компостера на ньому карається штрафом у 80 євро. Контролер не буде з Вас вимагати гроші, він випише квитанцію, яку потрібно сплатити в будь-якому фінському банку або зробити це після повернення на Батьківщину у фінському консульстві.

Під час подорожі в Гельсінкі рекомендується придбати карту «Helsinki Card», яка забезпечуєте на певний термін необмежену кількість поїздок у громадському транспорті (автобус, трамвай, метро), знижку до 30% на автобус «Фіннейру» в аеропорт, а також безкоштовне відвідування багатьох музеїв , безкоштовну екскурсію по Хельсінкі на автобусі, а також на поромі до Свеаборгу і в зоопарк «Коркеасаарі», плюс знижки в ресторанах, театрах, на концертах і пільговий квиток у науково-розважальний центр «Еврика». «Helsinki Card» продаються в Центрі бронювання готельних номерів, в туристичному бюро м. Хельсінкі, в аеропорту, а також в бюро подорожей і в готелях. Ціна картки залежить від часу її дії (24 години – 9-24 євро, 48 годин – 12-32 євро, 72 години – 14-38 євро). Картки для дорослих і дітей різні за ціною. Разом з карткою надається докладний путівник.

Широко поширене і зручно міське таксі. Вартість 1 км пробігу залежить від дня тижня, часу доби, кількості пасажирів і починається від 1 євро/км. Початкова ціна за проїзд – 5-6 євро, далі – по таксометру (залежно від часу дня розцінки різні). У багатьох таксі приймають кредитні картки. Чайові не обов’язкові, часто просто округляють суму за лічильником до цілого числа.

У великих містах і туристичних центрах оплачувати товари і послуги можна не тільки за допомогою готівки. Кредитні карти провідних світових систем у Фінляндії приймають у більшості готелів, магазинів і ресторанів, у пунктах прокату автомобілів і навіть в деяких таксі. Пластикова карта – надійний засіб розрахунків у Фінляндії. Зняття з карти готівки в банкоматі – операція платна. Вартість її становить 3 євро плюс 1-3% від суми. Готівкові гроші цілком можуть замінити і дорожні чеки, що є надійним засобом захисту грошей від крадіжки і втрати. Купуючи дорожні чеки, оплачується банківська комісія 2-3%. Ще стільки ж стягується при отриманні готівки з цих паперів. Таким чином, за абсолютне збереження своїх грошей Ви платите 4-6% від їх суми.

Здійснюючи покупки в магазинах системи Tax Free Shopping, ви маєте право на відшкодування частини ПДВ, включеного в ціну товару. Для цього потрібно пред’явити ваші покупки, касові чеки на них, сам Tax frее чек і ваш паспорт. При цьому необхідно пам’ятати, що покупка повинна бути не менше ніж на 50 євро (причому сума складається окремо для продуктів харчування і промислових товарів).

Вартість квитків до музеїв коливається від 2 до 8 євро, дітям до 18 років і студентам надаються знижки або вільний вхід. Багато музеїв влаштовують безкоштовні дні або години відвідування (переважно у вечірній час). Вільне відвідування більшості музеїв забезпечує також абонемент “Helsinki Card”. Відвідування зоопарку – 5 євро, для дітей (7-16 років) – 3 євро, парки атракціонів від 11 до 17 євро.

Сходити на музичний спектакль обійдеться від 14 до 90 євро, в кінотеатр близько 8 євро, сеанси в основному вечірні, денні тільки в суботу і неділю. Вхід в нічні клуби і бари від 5 євро залежно від дня тижня та заходів, які заплановані на цей вечір.

Ну, а що може бути більш захоплюючим і незабутнім, ніж зустріч Нового року в країні, де живе справжнісінький Санта Клаус – у Фінляндії? Різдво у Фінляндії починається о 12 годині дня 24 грудня. На старій площі в стародавньому Турку урочисто б’ють дзвони Кафедрального собору, потім оголошується Різдвяний мир, духовий оркестр грає гімн Фінляндії і… Все. Різдво вступає у свої права. Ділове життя у всій країні зупиняється, і починаються свята.

Новий рік на батьківщині самого Діда Мороза? Оленячі і собачі упряжки, снігокати, снігоходи, катання на ковзанах, гірськолижні курорти, сніжно-льодовий фестиваль… Одним словом, СПРАВЖНІЙ Новий рік, справжня зимова казка… Звичайно, це Фінляндія! І навіть якщо Ви не особливо морозостійкі і боїтеся замерзнути, пам’ятайте: Фінляндія – це ще й знаменита фінська сауна, яку Вам не запропонують більше ніде (це схоже на справжнє французьке шампанське в новорічну північ).

Від нового року всі чекають дива – навіть дорослі. І це диво не забариться з’явитися, виконуючи Вашу дитячу мрію, якщо Ви зупините свій вибір на загадковій та романтичній зимовій Фінляндії.

Новий рік у Фінляндії тісно переплітається з Різдвом. Підготовка до свята починається ще восени. Нагадуванням про те, що свято не за горами, стають благодійні базари. Згідно старої фінської традиції члени різних асоціацій і товариств збираються вечорами, щоб власноручно виготовити прикраси і іграшки і обговорити майбутні заходи. Пізніше проводиться Pikkujoulu – «Маленьке Різдво», під час якого фірми і підприємства влаштовують для співробітників вечірки з музикою і гулянням.

Вулиці міст залиті різдвяними вогнями – вогні скрізь: у магазинах, ресторанах і офісах. А в місті Піетарсаарі (Pietarsaari) з 1840 року на Різдвяній вулиці споруджується величезна декорація з трьох фігур: хрест (віра), маятник (надія) і серце (любов), підсвічені електричними свічками.

У переддень Різдва на різдвяному дереві запалюють лампочки, а о п’ятій годині вечора вся сім’я йде на святкову церковну службу. За старовинною традицією на могили близьких на знак любові і пам’яті ставлять свічки. Цей день навіть дорослі люди прагнуть провести з сім’єю і батьками. Після 12 години ночі всі слухають поздоровлення уряду і починають святкову трапезу, що складається з солоного лосося або сига, традиційної картопляної запіканки, окосту, парфе з імбирних пряників з полуничним пюре.

Новий рік у Фінляндії починається тільки після візиту «Отця Різдва», що залишає подарунки, коли діти сплять. Зазвичай його грає перевдягнутий батько сімейства, і навіть дорослі співають йому пісеньки перед тим, як отримати подарунок.

Якщо Різдво – родинне свято, то Новий рік у Фінляндії прийнято відзначати з друзями, причому більшість роблять це в ресторанах. У ресторанах столиці Фінляндії – Гельсінкі – навіть можна спробувати екзотичну для півночі італійську, іспанську, в’єтнамську, китайську, мексиканську, японську і німецьку кухню.

Після 27 грудня у магазинах починається сезон знижок, пік яких припадає на перші числа нового року (знижки іноді просто фантастичні – 70-90%!)

У Гельсінкі неодмінно слід відвідати розважально-спортивний комплекс Serena.

Виступи ельфів і гномів, святкові карнавали, різдвяні базари… Затишний будиночок у Лапландії, далеко від цивілізації, фешенебельні гірськолижні курорти, столичні апартаменти… Камін в котеджі; гірські лижі на спуску, від якого завмирає подих і захоплює дух, кришталево чистий сніг, дивовижні спалахи північного сяйва; тропічний рай аквапарку, коли за вікном заметіль кидає в скло снігові пластівці, немов з волі Снігової Королеви… Морозний ранковий світанок нового року, казкові пейзажі… Фінляндія обіцяє запаморочливу новорічну пригоду, в який би куточок цієї країни Ви не приїхали і який би тур не вибрали.

Незважаючи на те, що навіть у літній сезон кожному гостю держави надається унікальна можливість втілити в життя найрізноманітніші варіанти проведення часу, багато туристів вважають за краще відправлятися в обійми фінських просторів неодмінно взимку. Саме тоді чаруюча своєю стриманою красою Фінляндія стає центром тяжіння всіх любителів гірськолижного спорту.

Одним з найпопулярніших фінських гірськолижних курортів можна без дещиці сумнівів вважати Рука, що зовсім недавно відсвяткувала власне п’ятдесятиріччя. За настільки коротку історію курорт Рука зміг утвердитися як самодостатній центр відпочинку, що гарантує своїм клієнтам чудову якість послуг і професійний підхід до їх надання.

Відмінною рисою відпочинку на гірськолижному курорті Рука в Фінляндії визнається прекрасний стан схилів, призначених для катання. Вони, виступаючи сторонами чотирикінцевої арктичної сопки, обладнані у відповідність із самими останніми міжнародними вимогами.

Курорт має двадцять вісім трас, з яких двадцять дві є освітленими. Вони мають вісімнадцять підйомників. Загальна протяжність трас курорту становить чотириста п’ятдесят кілометрів. Найдовший спуск цього гірськолижного центру – тисяча триста метрів. Катання по трасах цього курорту, особливо на тих з них, які мають нічну підсвітку, крім безпеки характеризується величезною часткою романтики. Навряд чи хтось відмовиться відчути себе підкорювачем схилу, чи то стандартний спуск на лижах, чи захоплююче подолання каскадів на сноуборді.

Туристам, які прибувають сюди, надається можливість розміщення у фешенебельних готелях і комфортабельних котеджах, обладнаних всій необхідним: телевізорами, холодильниками, посудом та іншим.

На території гірськолижного курорту Рука у Фінляндії є ресторани, бари і клуби. Кафе тут розташовуються нерідко і біля лижні. У цілому ж, на руках маса можливостей для повноцінного відпочинку. Відпочиваючі можуть покататися на собачих упряжках, відправитися в сафарі на снігоходах, зайнятися зимовим дайвінгом і підлідним ловом або відвідати розташований неподалік від Руки аквапарк «Куусамо Тропіки». У розташованому на території курорту спортивному центрі можна пограти в баскетбол, волейбол, настільний і великий теніс, сквош.

У Руці функціонує гірськолижна школа і працює пункт прокату спорядження. Курорт стрімко розвивається. Будуються нові готелі і ресторани, реконструюються вже існуючі готелі і з’являються сервісні центри високого класу. У перспективі, Рука обіцяє стати одним з найбільш розвинених гірськолижних курортів Фінляндії.

Що цікаво, відвідування курорту Рука в Фінляндії надовго залишається в пам’яті мандрівників. І справа тут зовсім не в дивовижно довгому лижному сезоні, що триває зазвичай з середини жовтня до середини травня. Більшу насолоду відпочиваючим приносить споглядання місцевих красот і відчуття гармонійного плину життя, неймовірно насиченого і при цьому вражаюче спокійного.

Дещо специфічний характер її міст, де милий провінціалізм дерев’яних будівель гармонійно поєднується з грандіозними сучасними комплексами, має дивну здатність заспокоєння, таку собі психологічну релаксацію. Можливо, це пов’язано з характером місцевих жителів, їх неспішною докладністю у всьому і дбайливим ставленням до того, що подаровано самою природою.

Тому Фінляндія і її екскурсійні тури орієнтовані не тільки на вивчення її дивини. Екскурсії до Фінляндії – це, перш за все, можливість зіткнення з монументальною мудрістю світу, яку фіни примудрилися зберегти в наші швидкоплинні, дуже мінливі часи.

Тому Фінляндія в будь-який час року приваблива для туристів, і цілі для відпочинку тут можуть бути найрізноманітнішими.

Також, рекомендую здійснити екскурсію до Львова. Чарівне західноукраїнське місто чекає на Вас.

Влітку, звичайно ж, найбільш популярні подорожі по містах Фінляндії. У Хельсінкі можна відправитися просто на вихідні дні. Автобусні екскурсії у Фінляндії – це знайомство з такими пам’ятками Фінляндії як Сенатська площа, Кафедральний і Успенський собор, пам’ятник Олександру Другому, маршалу Маннергейму, композитору Яну Сибеліусу, відвідування бульвару Еспланада, Торгова площа і багато, багато іншого. Під час екскурсії по Фінляндії можна заглянути в численні Гельсінські музеї, сходити в зоопарк на острові Коркеасаарі, і, звичайно ж, неодмінно відвідати знаменитий аквапарк «Сирена» – найбільший критий аквапарк Європи.

У програму екскурсій по Тампере входить знайомство з такими пам’ятками Фінляндії як Кафедральний собор міста, його храми – зразки сучасної церковної архітектури, водоспад Таммеркоскі, музей «Мумі Тролів», відвідування дуже затишного аквапарку «Еден», з дзеркальними стелями і теплою, разюче чистою водою.

Екскурсії в Лахті передбачають подорож до головної визначної пам’ятки міста – лижних трамплінів. Крім того, в екскурсію неодмінно входять відвідини «Сібеліус-холу» – Палацу Сібеліуса, і, звичайно ж, знайомство з дивом цього міста – музичними фонтанами. У парку Карініемі, на озері Піку-вессіярві є найграндіозніший в країнах Півночі музичний фонтан. Музика, підсвічування, переливи води – це видовище, що зачаровує!

Екскурсія по Турку надасть можливість пройтися давніми вуличках найстарішого міста Фінляндії, обійти замок, збудований шведами в тринадцятому столітті, і потрапити в головну святиню всієї країни – Кафедральний собор Турку.

В аквапарку «Карибія» можна чудово відпочити серед екзотичних чудасій і непогано посидіти в барі «Капітан Кук», який розміщений на справжнісінькому піратському кораблі.

Зимові екскурсійні тури до Фінляндії особливо цікаві. Ну, де ще провести Різдвяні канікули, якщо не на батьківщині Санта-Клауса, серед засніжених, незвичайно красивих лісів і безкраїх сопок?

Екскурсії в столицю Лапландії – Рованіємі, включають поїздку в село Санта Клауса і Санта Парк. У селі Санта Клауса є пошта Фінського Діда Мороза та його резиденція, де довгобородий чарівник приймає відвідувачів. А в Санта Парку, в печері, розташованій глибоко під землею, можна покататися на Різдвяних каруселях навколо годинника, який розмірно лічить хвилини, проїхатися на магічних санях, потрапляючи в усі пори року в Лапландії, сходити в майстерню Санта Клауса і познайомитися із працьовитими гномами. А на фермі сибірських лайок, розташованій біля Рованіємі, можна покататися на санях в собачій упряжці і випити чашечку гарячого ягідного соку біля багаття.

Програма Новорічних екскурсій до Лапландії просто чудова. У передноворічну ніч, після вечері автобуси з туристами відправляються на кордон Північного полярного кола, який і буде місцем зустрічі Нового року. Зустріч буде проходити під відкритим небом, повним дивних зірок, серед засніжених сопок на льоду озера.

Численні бари, барвисті дискотеки, театральні вистави, в яких беруть участь шамани, тролі, Санта Клаус, і приголомшливий феєрверк під бій курантів – більш незабутнє свято важко уявити! А після свята втомлених гостей відвозять відпочивати в готель «Арктик готель Пахтімо», котрий розміщений неподалік від місця зустрічі Нового року.

Екскурсії до зоопарку Рануа, який розташований в годині їзди від Рованіємі, – це можливість не тільки побачити на власні очі представників всіх видів північних тварин, але і пообідати на зворотному шляху в справжніх іглу, сидячи на лавках зі снігу, покритих оленячими шкурами, за столами з льоду.

У Лапландії безліч екзотичних розваг, кожна з яких унікальна і незабутня. Це і катання на оленях, і сафарі на мотосанях, і навіть купання в ополонці в спеціальному гідрокостюмі з теплоізоляцією. Відпочивати під час екскурсії можна в комфортабельних готелях або в котеджах, яких сьогодні безліч не тільки в Лапландії, але і у всій Фінляндії.

Екскурсійні тури до Фінляндії дуже різні за своєю програмою. Навряд чи можна знайти якесь інше місце, здатне задовольнити вимоги будь-якого туриста, чи то прихильника старовини, любителя спорту або рибалки, чи просту людину, що бажає змінити яскраві враження. Чого-чого, а вражень у Фінляндії вистачає, причому таких, які залишаються в пам’яті на все життя.

Подорож в прекрасну Фінляндію неодмінно має бути прикрашена шоп-туром у Гельсінкі. Тут справжнім захватом для любителям здійснювати покупки стане приголомшливий вибір найрізноманітніших бутіків, торговельних центрів та магазинів. Кожен з них прагне завоювати любов покупця не тільки досить адекватними, за мірками російської, а мабуть і української столиці, цінами, а й бездоганним обслуговуванням.

Шопінг в Гельсінкі характеризується розпродажами, які постійно проводяться і присутністю в асортименті товарів знаменитих дизайнерів і марок. Якщо говорити безпосередньо про бутіки, то тут найбільш вагомими з них стають колекції від Giorgio Armani, Escada, Zara, Mango, H&М. Уваги та поваги заслуговують і фінські марки Annikki Karinen, Artek, Marimekko, Karhu.

До речі, саме Marimekko визнається одним із прикладів фінського прориву, як у плані дизайну, так і в сфері торгівлі. Вражають своєю красою і при цьому невитіюватістю предмети побуту, стильні аксесуари, тканини і одяг, прикрашені легендарним зображенням квіток маку. Запозичені з повсякденності ідеї відмінно приживаються у творчості молодих дизайнерів, наповнюючи звичне життя яскравими фарбами і неймовірним позитивом. Відрізняються товари цієї торгової марки і вартістю – вона трохи вища звичайної, що логічно, адже подібні речі і предмети інтер’єру визнаються в буквальному сенсі ексклюзивними.

Незважаючи на досить солідне становище, яке займає місто у світовій економіці і політиці, особливим шиком вважається привезти з подорожі в Гельсінкі сувеніри ручної роботи, чарівні своєю душевністю і простотою. Дивно красиві вироби з оленячої шкіри, милі ляльки в національних костюмах, міцні і достатньо характерні плетені кошики, ну і звичайно, виконані у найрізноманітніших техніках фігурки і зображення легендарних мумі-тролів.

Шопінг в Гельсінкі радує гостей фінської столиці своєю масштабністю, різнобічністю, можливістю придбання як товарів масового споживання, так і одиничних, ексклюзивних моделей і аксесуарів, а також досить невисокими цінами.

Основний закон Фінляндії – діюча в даний час Конституція. Вона була прийнята 11 червня 1999, а в силу вступила з 1 березня 2000 року. Конституцію становлять чотири основних закони. Перший з них – Акт про форму правління.

Спочатку він був прийнятий невдовзі після здобуття незалежності Фінляндією, 17 липня 1919 року. Зміни та доповнення до цього закону вносилися в 1926, 1930, 1943, 1955, 1992 і 2000 роках. Другий закон – Акт про право парламенту на контроль над законністю діяльності канцлера юстиції та Державної ради, був прийнятий в 1922 році. Третій – Закон про вищий суд, прийнятий в 1922 році, і, нарешті, четвертий – Парламентський статут, який був прийнятий в 1928 році.

У 2000 році Фінляндія перейшла від президентської до парламентської демократії. Сталося це завдяки змінам в Акті про форму правління.

Слухаєте музику? Різні моделі плеєрів на сайті про плеєри – player-info.com. Багато інформації, яка стосується плеєрів.

Відповідно до Виборчого акту від 1998 року вибори у Фінляндії мають чотири рівні. Це вибори в місцеві органи влади, які являють собою 446 комуни, вибори в однопалатний парламент, який у Фінляндії називається Едускунт, вибори президента країни і вибори шістнадцяти депутатів до Європарламенту, що проводяться з 1999 року. Виборче право мають всі громадяни країни, які досягли повноліття.

Функції глави держави у Фінляндії полягають в управлінні, спільно з урядом, зовнішньою політикою країни, затвердженні законодавчих актів і постанов, призначенні членів уряду і вищих державних посадових осіб. Крім того, президент Фінляндії є одночасно і головнокомандувачем оборонними силами держави.

Усі законодавчі функції здійснюються у Фінляндії президентом разом з парламентом. До складу парламенту входить 200 депутатів. Обирається він на чотири роки за допомогою прямого і пропорційного голосування. Парламент у Фінляндії теж бере участь у вирішенні деяких питань зовнішньої політики країни – від його схвалення залежать міжнародні угоди, його згода необхідна в разі оголошення Президентом війни або укладення мирної угоди.

Президент Фінляндії обирається всенародним голосуванням раз на шість років. Стати президентом може тільки уродженець країни. Пост голови уряду надається не більше, ніж на два, наступних один за одним, терміни. Кандидатів у президенти висувають лише ті політичні партії, які отримували хоча би одне місце в парламенті на попередніх виборах. Крім цих партій, кандидат у президенти може бути запропонований групою виборців кількістю не менше 20000 чоловік.

Президент країни і уряд представляють Державну раду, якій належить вища виконавча влада. Чинний в теперішній час уряд Фінляндії представляє собою коаліцію з соціал-демократичної партії, шведської народної партії, національної коаліційної партії, партії «зелених» та блоку «лівих» сил.

З березня 2000 року президентом Фінляндії є Тар’я Кааріна Халонен. Це перша жінка-президент в історії країни. Перед обранням на пост президента Тар’я Халонен була членом партії соціал-демократів. Соціал-демократична партія Фінляндії грунтується на інтересах робітників і службовців. Спочатку метою її була передача промисловості у власність держави, однак зараз фінські соціал-демократи, по суті, відмовилися від цієї мети.

Головою парламенту Фінляндії є лідер цієї партії Пааво Ліппонен. В уряд країни входять вісімнадцять міністрів, шість з яких – жінки. Вищий орган виконавчої влади Фінляндії – Державна рада. Його головою є голова уряду, прем’єр-міністр Матті Ванханен. Прем’єр-міністра обирає парламент. Після виборів його формально призначає президент республіки.

До складу Державної ради, окрім прем’єр-міністра, входять міністри, які очолюють міністерства, і міністри, які не мають портфелів. Ці міністри призначаються президентом країни за пропозиціями прем’єр-міністра. Опції Державної ради полягають у загальному управлінні країною. Фінляндія ділиться на шість губерній, які називаються ляні. Вони управляються губернаторами, призначеними президентом. Органами місцевого самоврядування є міські та сільські комунальні ради, які обираються на чотири роки.

Губернії Ахвенанма – Аландським островам – надана часткова автономія. Тут влада належить однопалатному парламенту, який називається Ландстінг. Крім того, є губернське правління, яке діє спільно з виконавчою радою. З 1955 року Фінляндія є членом ООН. У 1956 року вона стала членом Північної ради, яка є міжурядовим органом Скандинавських країн. З 1986 року Фінляндія – повноправний член Європейської асоціації вільної торгівлі. З 1995 року – член ЄС.

Зовнішня політика та політика безпеки країни орієнтовані на принципи військового неприєднання та надійної національної оборони країни.

Втім, в цьому немає нічого дивного, адже предки фінів були мисливцями і рибалками. Крім того, Фінляндія багата не тільки озерами – тут безліч річок, шхер, лагун, де безліч всілякої риби, яка, здається, тільки й чекає, щоб її зловили.

Ось де роздолля – це для справжнього рибалки! Втім, і для того, хто ніколи не захоплювався риболовлею, теж. Тому риболовля у Фінляндії – це спорт, неймовірно азартний і захоплюючий. І, незважаючи на те, що фіни ставляться до природи дуже трепетно і ніколи не виловлять риби більше, ніж потрібно, змагання з рибної ловлі тут проводяться щорічно. Це справжнісінькі чемпіонати, які містять у собі сім видів рибного лову.

П’ять з них відомі всім, хто захоплюється риболовлею. Це ловля риби на вудку, за допомогою сіток, спінінга, пасток та остроги. А ось способи риболовлі менш відомі широкому колу рибалок. Перший полягає в січенні води батогом. Причому робиться це так, що риба вискакує з води і хапає блешню на льоту. Другий спосіб більш віртуозний. Тут рибу потрібно підчепити гаком, і зробити це так, щоб здобич залишилася неушкодженою.

Чемпіонати завжди збирають багато бажаючих прийняти участь у них і повболівати за учасників.

Підхід до риболовлі у Фінляндії у фінів дуже акуратний і організований.

По-перше, проводиться вона за ліцензіями – фіскекурту. Продаються ліцензії тільки тим, кому більше 18 років і менше 65. Придбати їх нескладно – потрібно тільки сплатити державний збір. Правда, у Фінляндії є і місця, де дозволу на рибалку не потрібно. Це, наприклад, пороги Мірошницький, Короткий, Матарі, річка Вуокса. Варто орендувати невеликий острівець або – чого там розмінюватися на дрібниці – ціле озеро, і можна ловити, скільки душі завгодно. У межах розумного, звичайно. Однак слід пам’ятати, що ловити «скільки душі завгодно» дозволяється лише на звичайну вудку з поплавком, без застосування блешень, котушок, мушок і інших рибальських атрибутів.

По-друге, місця для рибної ловлі, в більшості своїй, обладнані всіма, необхідними для максимального комфорту рибалки, пристосуваннями: там, де утруднений прохід, прокладені дошки, від берега до води ведуть містки, а на березі неодмінно присутній стіл, кострище і навіть туалет. Чистота і порядок тут дотримуються дуже ретельно – скільки б рибалок не збиралося в одному місці, після них ніколи не залишаються консервні банки, порожні пляшки, купи недопалків та іншого сміття, такого звичного на наших, уподобаних рибалками, берегах.

І, нарешті, по-третє, у Фінляндії є спеціальні інструктори з рибної ловлі, послуги яких коштують досить недорого. Інструктори підказують туристам-рибалкам, яку рибу, коли і в якому місці краще ловити, проводжають до цих місць і навіть мають на своїх катерах ехолоти для пошуку рибних косяків.

Рибалити під керівництвом такого інструктора – суцільне задоволення. Він не тільки гранично коректний – він ще й чудово виглядає: чисто поголений і добре одягнений.

Втім, для того, щоб отримати орієнтири для риболовлі у Фінляндії, інструктора запрошувати зовсім не обов’язково. Можна просто купити довідник рибалки в якомусь магазині в Фінляндії, і знайти в ньому всю необхідну інформацію.

Щовесни фіни випускають в озера безліч мальків різної породи риб. Щоб вони нагуляли вагу, будь-яка рибна ловля у Фінляндії з 15 квітня по 15 червня заборонена. Після того, як заборона знімається, до водойм спрямовуються маси рибалок різної статі і віку.

Відпочинок на озерах у Фінляндії дуже захоплює. Вибір риби у водоймах величезний. Тільки в районі Лахті водиться озерна і райдужна форель, окунь, щука, лосось, сиг, кумжа, харіус. Дуже великою популярністю у рибалок користуються пороги Куссрнкоскі, Нюкаланкосет, Капенкоскі і Вілпулланкоскі. Тут мешкає променева і райдужна форель, харіус, язь і судак. Не менш популярне і риболовне село Хімос, яке розташоване в самому центрі Фінляндії на озері Пайянне. Хімос – це відомий у Європі рибальський центр, звідки без труднощів можна дістатися до багатьох озер і річок центральної Фінляндії.

Але найбільш унікальне місце для риболовлі у Фінляндії – Аландський архіпелаг, де понад 6500 островів і величезна кількість заток і проток. Аландські острови оточені Балтійським морем, але вода тут має дуже низький рівень солей. Риба, яка водиться в цих місцях, відноситься і до морських, і до річкових видів. Тут багато зручних для її розвитку мілин і підводних кам’яних гряд, хороша екологія і безліч рибних господарств, які піклуються про рибні ресурси місцевості.

Саме тому і земля, і вода в Аландах переважно приватні, і рибалити можна лише в спеціально призначених для цього місцях. Правда, місць таких предосить. Спіймати там можна щуку, тайменя, ляща, лосося, але якщо вони менші ніж 50-60 см, рибу потрібно відпустити назад. Таку «дрібницю» ловити в Аландах не дозволяється. Не можна так само тут користуватися сітками і вивозити улов з архіпелагу.

Зимова риболовля у Фінляндії теж дуже хороша. Лід на озерах намерзає досить міцний, а споконвічна докладність фінів сприяє тому, що на поверхні льоду до послуг рибалок вже є готові, ідеально круглі, лунки. І – що вже зовсім неймовірно виглядає – поруч з цими лунками встановлені теплі екотуалети! Одним словом, тут тобі і задоволення, і комфорт.

Основний улов підлідної риболовлі складають окунь, щука і сиг. А миня фахівці рекомендують ловити в грудні-лютому, після того, як стемніє.

Риболовля у Фінляндії – настільки захоплююче заняття, що залишитися до неї байдужим просто неможливо. Тому, відправляючись відпочивати на озера у Фінляндії, не завадить прихопити з собою рибальські снасті. Тому що задоволення, яке можна отримати від фінської риболовлі, незабутнє.

Приїхавши на Новий рік до Фінляндії, не забудьте відвідати Кемі, Юлляс, Купіо і Кайнуу.

На Новий рік в Кемі регулярно проходить сніжно-льодовий фестиваль, під час якого там будується справжній сніжний готель.

За полярним колом у містечку Юлляс живе фінський Дід Мороз – Йоулупуккі! Обов’язково сходіть до нього в гості, якщо будете відзначати Новий рік в Юлляс або просто опинитеся в цьому чудовому містечку!

А в місті Купіо можна скотитися на санчатах по схилу гори Пуйо, помилуватися на залиту вогнями вежу на вершині гори і відправитися в розташовану неподалік резиденцію Санта Клауса, складену з колод.

Не менш цікаві святкові канікули і в північній провінції Фінляндії – Кайнуу. У селищі Кухмо поблизу міста Каяані є Арктична країна чудес, де різдвяна програма настільки захоплююча, що у святкову чудову казку вірять не тільки діти, а й дорослі. Подорож у неї починається біля входу в Будинок Пхьола, звідки один з гномів Санта Клауса проведе гостей у великий дерев’яний будинок північного Діда Мороза. Кого тільки не зустрічають вони по дорозі до цього будинку – і Гнома-коваля, і Гнома-офіціанта, і господаря лісу Тапіо, і лісовика! Подорож по фантастичній країні триває близько двох годин, і, звичайно, додасть чимало приємних відчуттів.

Лижний сезон у цих місцях починається в листопаді, а закінчується в травні. Однак кататися на лижах у Пюсі можна цілий рік: тут встановлені снігометальники, що постійно оновлюють сніговий покрив.

Особливо добре підходить Пюха для лижників-екстремалів, великих шанувальників фрірайду. У центрі є кілька крутих схилів, практично не освоєних ще навіть професіоналами гірськолижного спорту. Знаходиться тут і траса Huttu Ukko – один із самих складних спусків Фінляндії. Однак гірськолижний курорт Пюха надає і чимало можливостей новачкам у цій галузі: на його території діє дуже авторитетна гірськолижна школа, а частина трас проходить вздовж пологих схилів.

У Пюсі діє пункт прокату, що дає в оренду різне гірськолижне спорядження.

Види відпочинку в Пюсі дуже різноманітні. Недалеко від Пюхи знаходиться популярний фінський гірськолижний курорт Луосто. Тут є чудовий аквапарк «Аметист СПА», де можна чудово провести час в перервах між заняттями спортом. Крім того, бажаючі можуть покататися на оленячих і собачих упряжках, зайнятися підлідним ловом риби і відправитися в сафарі на снігоходах. Відпочиваючим пропонуються екскурсії до собаківницького та оленярського господарств, в Санта-Парк міста Рованіємі, в аметистові шахти Луосто.

На курорті працює дитячий клуб, де можна на деякий час залишити дитину на піклування вихователів. Тут чимало ресторанів, які пригощають своїх відвідувачів чудовими стравами.

Вечорами в Пюсі проводяться дискотеки, клубні вечори і музичні вечори при готелях.

Новий рік і Різдво в Гельсінкі

Варіанти Новорічного та Різдвяного туру до Фінляндії дуже різноманітні.

Прихильникам благ цивілізації, звичайно ж, краще вибрати місце жваве, з безліччю сучасних готелів, ресторанів, великими культурними і торговими центрами. Наприклад, Різдво в столиці Фінляндії, Гельсінкі – це відпочинок у фешенебельних готелях або котеджах з насиченою, повною цікавих і розважальних елементів, програмою, до якої включений і візит Санта Клауса. Причому з’явитися він може куди завгодно – в готель, котедж і до спеціально обладнаного місця біля багаття в лісі.

У Гельсінкі є навіть Різдвяна вулиця – Алексантерінкату. У святковому вбранні вона стає надзвичайно красивою – навколо сяють гірлянди, мерехтять свічки, а над усім цим ширяє ніжна музика. А на Сенатській площі, як символ Різдва, височіє Снігова Церква, повна величі і спокою. У морську фортецю Свеаборг по льоді Балтійського моря прокладена дорога. По ній можна дістатися і до острова Сеурассаарі – музею під відкритим небом.

У переддень Нового року у всьому Гельсінкі йдуть святкові концерти, шоу, театральні вистави, а у Новорічну ніч на небі можна оглянути гарний феєрверк.

Новий рік і Різдво в Турку

А найстаріше фінське місто – Турку, є родоначальником різдвяних традицій у Фінляндії. Турку – це, в певному сенсі, центр різдвяних свят в країні. Тому Різдво і Новий рік в Турку особливі. Вже в листопаді в Турку урочисто відкривається різдвяний сезон. Очолювана Санта Клаусом, по місту крокує святкова процесія в яскравих нарядах і карнавальних масках. Тут і казкові персонажі, і гноми, і тролі. Приймає святковий парад покровитель різдвяного міста, Гном замку Турку, старий Томте. Святкування в Турку тривають до середини січня – у місті проходить Різдвяний ярмарок, катання на ковзанах, карнавал Святого Кнута, святкування дня Святої Лючії. У Кафедральному соборі міста протягом усіх свят виконуються чудові гімни на честь Різдва.

Новий рік і Різдво в Ювяскюля

Новорічний відпочинок в Центральній Фінляндії не менш багатий яскравими подіями. Різдвяні канікули у Краю Тисячі Озер – це незабутній час, проведений на свіжому повітрі, притаманному сільській місцевості, серед чудових пейзажів, повних екзотичного таїнства. Новий рік і Різдво в Ювяскюля – серці Озерного краю – це можливість взяти участь у цікавій святковій програмі, покататися на лижах, відвідати водно-оздоровчий центр і покуштувати різдвяної вечері в чудовому ресторані.

Новий рік і Різдво в Лапландії

Лапландія – це не місто, а ціла історико-культурна область. Однак справжній Новий рік, з воістину казковими, засніженими лісами і рівнинами, чекає туристів, звичайно ж, в Лапландії. Звідси, в м’яких синюватих сутінках полярної ночі, до Європи вступає Різдво. Ну, що ще може бути більш унікальним, ніж зустріч Різдва і Нового року на санях, запряжених північними оленями, десь на вершині білосніжної сопки? Або біля каміна, в затишному котеджі, де замети навіть закривають вікна. Новорічні тури в Лапландію – це різдвяні і новорічні свята, під час яких, проходять карнавали, влаштовуються дивовижні різдвяні вечері, сафарі на собаках і оленях, подорожі на фінських санях, снігоступах і снігоходах.

Новий рік і Різдво в Рованіємі

Ну, а тим, кому дуже хочеться зустрітися зі справжнім Санта Клаусом і попросити у нього виконання найзаповітніших бажань, можна відправитися на різдвяні канікули до столиці Лапландії – Рованіємі. Зовсім недалеко від міста знаходиться Село Санта Клауса, де знаменитий чарівник буває дуже часто, особливо на Різдво та на Новий рік. Поруч з Селом є Оленячий парк і дитячий комплекс Санта Парк. Це справжнє різдвяне диво, де всередині скелі відкривається перед дітьми і дорослими дивовижний казковий світ з великою печерою, повною сюрпризів, крижаним кафе, театром і безліччю атракціонів.

Зимова Фінляндія – це країна Різдва. Навряд чи в якомусь іншому місці нашої планети знайдеться стільки екзотичних різдвяних розваг, створених як руками людини, так і самою природою. До Рованіємі, до і після Нового року з’їжджаються з усіх кінців земної кулі тисячі дітей і дорослих, які мріють зустрітися з Санта Клаусом і подивитися чудовий різдвяний феєрверк – Північне сяйво. Вони летять літаками, прибувають поїздами, приїжджають на автобусах. І для кожного з гостей різдвяна Фінляндія готує свій, ні з чим не порівнянний, сюрприз.

На сільську місцевість припадає 33% населення Фінляндії, решта 67% проживають в містах і селищах міського типу. Етнічні групи, які входять до складу населення, це: фіни – 93, 4%, шведи – 5,7%, естонці – 0,2% і цигани – 0,2%.

Заселення території цієї країни розпочалося близько семи тисячоліть тому. Мисливці та рибалки кам’яного століття кочували вздовж берегової лінії нинішнього Балтійського моря, що нагадувала в ті часи тундру. Постійне населення на південному-заході Фінляндії утворилося до 500 році до нашої ери. Ядром населення були угро-фінські його представники. Потім фінські поселення поширилися з центральної частини південно-західної Фінляндії, регіону Хяме і ладозький регіону Карелії на північ, поступово витісняючи корінне населення саамів.

А подальшому хрестові походи сприяли тому, що на фінському узбережжі з’явилися поселення шведів. До середини шістнадцятого століття нашої ери населення країни становило 330000 чоловік, а до вісімнадцятого століття воно виросло до 400000. Основна частина жителів займалася землеробством. У середині сімнадцятого століття на території Фінляндії було всього лише 21 місто, і міські жителі становили тоді тільки 7% від загального населення держави.

Демографічний розвиток Фінляндії не стабільний. У вісімнадцятому столітті народжуваність тут була близько 40 чоловік на тисячу жителів, а смертність – 25 осіб на тисячу. Однак у середині дев’ятнадцятого століття два холодних літа поспіль і суворі зимові морози стали причиною голоду, і смертність населення підвищилася до 80 чоловік на тисячу.

Але – нещастя, як відомо, служать хорошими уроками. У Фінляндії стало посилено розвиватися скотарство і лісова промисловість. У підсумку, економіка країни, орієнтована перш за все переважно на землеробство, знайшла нові напрямки руху, поліпшилась охорону здоров’я, і приріст населення до кінця дев’ятнадцятого століття набув більш істотних темпів – за десятиліття кількість жителів виростала майже на 15%. З’явилася нова проблема – безробіття. Тисячі фінів залишили батьківщину і відправилися в пошуках кращої долі до Сполучених Штатів Америки.

Після здобуття Фінляндією незалежності в 1917 році її населення складало близько 3 мільйонів чоловік. Однак Громадянська війна і розруха, яка прийшла після неї стали наслідком високої смертності, яка істотно знизила кількість жителів Фінляндії. Внесла свою поправку в цю чисельність і Друга світова війна. Вона забрала життя близько 80000 фінів.

До шестидесятих років минулого століття і народжуваність, і смертність у Фінляндії були приблизно на одному, досить низькому, рівні. У цей час села Фінляндії починають порожніти – близько 600 тисяч сільських жителів переміщуються в міста, і населення цих міст стрімко зростає за рахунок переселенців. Забезпечити всіх новоприбулих роботою виявилося неможливим. Фіни поїхали до Швеції, де багато хто з них залишилися жити назавжди.

На сьогоднішній день в країні народжується щорічно близько 12-14 осіб на тисячу жителів, а помирає близько 9-10 чоловік на тисячу. Тому загальний приріст населення тут досить малий. П’ятимільйонний рубіж показник населення минув у 1991 році. До двохтисячного року приріст населення Фінляндії становив усього 1,5 людини на рік на тисячу жителів. Найтиповішими для Фінляндії є сім’ї, в яких одна дитина. Близько 38% сімей має двох дітей, і лише 4% – чотирьох і більше. Населення Фінляндії старіє. Кількість дітей до 15 років тут за 50 з гаком років скоротилася з 30% до 18%. А частка літніх людей за цей період збільшилася з 7% до 15%. Зараз близько 82% фінів проживає в містах.

Курорт Луосто розташований в національному парку Лапландії, Пюхятунтурі. Інфраструктура його включає в себе затишні котеджі, ресторани і готель Луостотунтурі, в якому знаходиться водно-оздоровчий центр “Аметист”. В аквапарку є римський басейн, сауни, турецька лазня, масажний і тренажерний зали і джакузі, приймати які можна і в аметистовій печері.

Аметистова шахта – це унікальна пам’ятка курорту, що є єдиною діючою шахтою такого роду в Європі. Є в Луосто також інші дивовищі, що дуже популярні серед гостей курорту: відкритий амфітеатр, виставковий центр, Санта-парк в скелі і каплиця Північного сяйва, призначена, головним чином, для відвідувань її туристами.

Курортний сезон в Луосто починається в листопаді, а закінчується в травні. У цей період сюди з’їжджається безліч мандрівників, які бажають відпочити в спокійній, комфортній обстановці. Тут можна покататися на снігоходах, собачих і оленячих упряжках, прогулятися по околицях на снігоступах, сходити на зимову рибалку, помилуватися на полярне сяйво і просто посидіти в затишному ресторанчику.

На курорті діє гірськолижна школа, в якій будь-який новачок може пройти курс навчання лижному спорту. У розташованому в Луосто пункті прокату можна орендувати спорядження для катання на лижах і занять сноубордингом.

Траси курорту Луосто доглянуті, накатані і багатолюдні, однак і любителі покататися на самоті не будуть тут чимось обділені: неходжені околиці Луосто надають для цього всі можливості. А для дітей тут облаштована, біля підніжжя сопки, відмінна безпечна траса.

Завдяки тому, що фіни – великі прихильники лижного катання, лижні траси в цій країні облаштовані дуже добре. На будь-якому схилі, який хоч трохи підходить для катання, обов’язково прокладена лижня, причому зроблено це дуже старанно і акуратно.

Катаються на гірських лижах у Фінляндії тільки за цими трасах. Настільки звичне серед російського народу стихійне «куди хочу, туди і їду» у цій країні не приймається. Правила такі дотримуються не тільки через любов місцевих жителів до порядку, а й з метою безпеки. Адже лижний спорт – не таке вже й нешкідливе заняття, і якщо щось трапиться зі свавільним любителем покататися десь у глухій засніженій гущавині, своєчасної допомоги можна й не дочекатися.

Майже всі гірськолижні курорти Фінляндії універсальні. У них можна не тільки накататися вдосталь по зручних облаштованих трасах, а й чудово відпочити в котеджах, розважитися у фешенебельних ресторанах чи помилуватися на якусь місцеву визначну пам’ятку.

У 1995 і 2001 роках курорт Хімос був визнаний кращим гірськолижним центром країни. І з кожним роком попит на гірськолижні тури в Хімос зростає. Курорт постійно росте, розвиваючи та удосконалюючи свою інфраструктуру. На території Хімосу з’являються нові готелі, ресторани, спортивні центри. Котеджі, що розташовані тут, обладнані не тільки саунами і камінами, а й ваннами з гідромасажем. Сучасні снігові гармати, які встановлені на схилах Хімосу, дозволяють максимально продовжити лижний сезон, що стартує тут у листопаді, а закінчується на початку червня.

Відпочиваючи в Хімосі можна покататися на снігоходах, фінських санках і собачих упряжках, зайнятися підлідною риболовлею, взяти участь у спортивних змаганнях і карнавалах «Самба», «Бал Мамонтів», «Скі-Рок», «Після лиж» та інших.

Але відпочинок в Хімосі це не тільки гірські лижі. Туристи можуть відправитися на екскурсію в Ювяскюля, що включає в себе відвідування аквапарку Алваро Алто і тропічного центру «Віхеларія», музею-садиби та інших цікавих містечок міста. Дуже популярний серед дітей і дорослих Будиночок мишеняти Хіларі, – новорічна резиденція Санта-Клауса. У різдвяний період в Ювяскюля проходять традиційні розпродажі.

У Хімосі працює гірськолижна школа, в програми якої входить навчання телемарку і катання на монолижах. Заняття у школі можуть бути як індивідуальними, так і груповими. На території курорту діє пункт прокату, що пропонує в оренду лижне спорядження та спорядження для телемарку та сноуборду. Є тут і спортивний магазин, що торгує всілякої амуніцією.

Писемність у Фінляндії утворилася на основі латинки в сорокових роках шістнадцятого століття. З появою писемності виникла і літературна фінська мова, яка зі старофінської поступово перетворилась на новофінську.

Початковий етап старофінської мови зобов’язаний своїм походженням основоположнику фінської писемності, Мікаелю Агріколі. Він створив перший письмовий пам’ятник фінської мови – друковану книгу – буквар, і зробив повний переклад Нового Завіту і Псалтиря, поклавши в його основу південно-західний фінський діалект, на якому спілкувалися в середині шістнадцятого століття жителі Турку. У церковному побуті старофінська літературна мова зберігалась до двадцятого століття.

А ось розвиток офіційної старофінської мови піддався сильному впливу шведської мови, тому що етап його утворення припав на той час, коли країна перебувала під пануванням шведів. І тільки після звільнення Фінляндії з-під влади шведів, на початку дев’ятнадцятого століття, виникли сприятливі умови для створення національної новофінської мови. Рівні права зі шведською на території Фінляндії вона отримала у 1863 році.

Ранній період розвитку новофінської мови – з 1820 по 1870 роки – відзначений розширенням діалектної області літературної мови за допомогою східних діалектів. Сама ж діалектна основа фінської мови, на якій сьогодні розмовляють фіни, неабиякою мірою зобов’язана своїм походженням фінському фольклористові Еліасу Льонроту. Саме він, збираючи матеріал для «Калевали», синтезував в літературній мові два діалекти – східний і західний, створивши, таким чином, розмовну, народну мову.

Крім того, на літературну фінську мову зробила істотний вплив творчість фінського романіста Алексіса Ківі і дослідницькі праці професора фінської мови в Гельсінгфорському університеті Августа Алквіста.

Сьогодні фінська мова має сім діалектів, що утворюють два наріччя – східне і західне. Своєю рідною її вважають близько шести мільйонів людей в усьому світі. У Фінляндії ж державними вважаються дві мови – фінська і шведська.

Рецепти фінської кухні

Подорож по Батьківщині Діда Мороза здивує, крім усього іншого, і неповторною фінською кухнею. Йдучи своїми коренями в далеке минуле, кухня Фінляндії славиться своєю унікальністю. Багато страв, які жителі цієї країни вважають буденними, у світі і зовсім не відомі. Рецепти фінської кухні дбайливо зберігаються і передаються від одного покоління іншому, як щось сакральне. Саме шанування традицій стає однією з найважливіших особливостей кухні Фінляндії, цієї комори шедеврів кулінарного мистецтва.

Загальна протяжність лижні, призначеної для бігових лиж – сто п’ятдесят кілометрів. Найдовший спуск гірськолижного курорту Вуокатті – тисяча сто метрів.

Гірськолижні тури в Вуокатті – це активний відпочинок в одному з найсучасніших і найбільш універсальних гірськолижних центрів у Скандинавії. Незважаючи на те, що курортний сезон тут починається з середини листопада і триває до кінця квітня, любителі гірськолижного спорту їдуть на оздоровлення у Вуокатті і влітку. На курорті збудований тунель шириною двадцять метрів, у якому постійно підтримується мінусова температура.

У цілому, Вуокатті представляє собою маленьке містечко, що включає в себе чотири фешенебельних готелі і кілька десятків котеджів, біля яких збудовані ресторани, бари, нічні клуби. Тут є спортивні майданчики, торгові центри і ринок. В околицях Вуокатті розташований чудовий аквапарк «Катін Кула», що включає в себе кілька різних басейнів, масажні кабінети, турецькі лазні і сауни.

Відпочинок у Вуокатті надзвичайно різноманітний. Вибір способів проведення дозвілля на території курорту досить широкий. Тут, крім катання на лижах і відвідування аквапарку, можна відправитися на захоплюючу зимову риболовлю чи в сафарі на снігоходах, а можна пограти в хокей або поїхати в гості до Санта Клауса в розташоване неподалік село Кухмо.

Якщо раніше любителі лижного катання їхали на Ельбрус і в Домбай, то зараз, щоб відпрацювати техніку, відновити спортивну форму, навчитися ходити на лижах і просто відпочити, вони купують тури в Вуокатті. На курорті діє лижна школа, курси навчання в якої орієнтовані і на індивідуальні, і на групові заняття. При цій школі є пункт прокату, що пропонує гостям курорту спорядження і для лижного спорту, і для сноуборду, і для катання на ковзанах.

Сучасні лайнери обладнані всім необхідним для повноцінного, цікавого відпочинку. Басейни, ресторани, СПА – центри, казино, тенісні корти, кінотеатри, дитячі ігрові кімнати – таке розмаїття може задовольнити смаки навіть найвибагливішого пасажира. Найбільші лайнери мають навіть футбольне поле!

Втім, якщо круїз до Фінляндії на розкішному судні не по кишені, в нього можна відправитися і на невеликому теплоходику, який курсує вздовж узбережжя. За ступенем комфортабельності він, звичайно ж, поступається величезному надсучасному кораблеві, проте на маленькому судні є відчуття затишку і мало не родинної близькості між усіма пасажирами і членами екіпажу.

Сьогодні круїзні компанії пропонують безліч найрізноманітніших варіантів морських подорожей, розрахованих і на пасажирів із середнім достатком, і на тих, хто може дозволити собі всі мислимі і немислимі розваги, такі, наприклад, як подорож на атомному криголамі до Північного полюса.

Дивовижна Фінляндія пропонує круїзи, тобто круизы – російською мовою, по Балтиці, які цікавлять в будь-який час року. Влітку в північних широтах сонце майже не заходить, і в сутінках поверхня моря біля берегів Фінляндії м’яко переливається променями вже сонця, яке сходить. А взимку плавання по вузькому водного коридору серед товстих крижин доставляє масу задоволення.

Круїзи по Балтійському морю проходять на величезних поромах, які можна назвати справжніми міні-містами. На кожному з них є навіть вулиця з магазинчиками, кафе і ресторанами, яку називають Променад.

Візит до Гельсінкі, столиці Фінляндії, можна зробити, вирушивши туди на білосніжному лайнері, який прямує через історичну столицю країни – Турку, і країну Мумі-тролів Наанталі, до столиці Швеції – Стокгольму. Крім того, всі круїзні судна, які прямують по цьому маршруту, заходять до столиці Аландські архіпелагу – міста Марієхамн, де в Західному порту стоїть на якорі старовинний вітрильник-музей.

Каюти на таких лайнерах декількох класів – від чотиримісних кают середнього ступеня комфорту до шикарних фешенебельних одномісних кают, які нагадують королівські апартаменти.

А з Хельсінкі можна відправитися в плавання на двощогловому дерев’яному вітрильнику під назвою «Svanhild». Вперше вітрильник був спущений на воду в 1948 році, і використовувався довгий час як вантажне судно, але зараз у ньому є комфортабельні двомісні та тримісні каюти для туристів. Круїз під вітрилами розрахований на три дні. У його програму входить візит на архіпелаг Саарістомері.

У травні починаються захоплюючі круїзи по Сайменському каналі з Виборга в Лаппенранту. Круїзне судно проходить через кілька мальовничих шлюзів, розташованих на території каналу.

Подорож в один бік займає п’ять годин, протягом яких на борту корабля можна перекусити в ресторані і взяти участь у дуже насиченій розважальній програмі.

Зимові круїзи на комфортабельних лайнерах – це можливість зустріти Новий рік в маленькій казковій країні, в яку перетворюється святково прикрашене судно. Є на борту судна і всюдисущий Санта-Клаус, який тільки тим і займається, що виконує бажання пасажирів і обдаровує їх усілякими сюрпризами. Ну, а вже зустріч Нового року на палубі приведе в захват навіть найзапеклішого песиміста.

Морські подорожі до Фінляндії – це не тільки прекрасний шанс чудово відпочити. Це ще й можливість познайомитися з диковинками та визначними пам’ятками багатьох міст, які є портами призначення в маршруті судна, і зробити чудові покупки прямо на борту лайнера за найпомірнішими цінами.

Курорт розташований біля фінського національного парку Урхо Кекконена. Траси гірськолижного центру призначені як для досвідчених спортсменів, так і для новачків в цьому виді спорту. Перепад висот в цій місцевості становить сто вісімдесят метрів, довжина найдовшого спуску – тисяча триста метрів.

Сааріселка – улюблене місце відпочинку фінської еліти. Тут збудовані фешенебельні готелі, комфортабельні котеджі і шале. На курорті є респектабельні нічні клуби, ресторани і дискотеки, що працюють до ранку.

Види відпочинку в Сааріселка найрізноманітніші. Тут можна покататися на собачих і оленячих упряжках, відвідати довколишній аквапарк Холідей Клаб Сааріселка і відправитися в сафарі на снігоходах або на екскурсії по околицях. У Сааріселці багато музеїв, серед яких є дуже цікавий музей золота і Саамський етнографічний музей.

На території курорту знаходиться сучасний спортивний комплекс, де всі бажаючі можуть відвідати тренажерний зал і пограти у волейбол, бадмінтон і теніс, і школа, котра навчає екстремальному водінню автомобіля.

У Сааріселка діє пункт прокату, що пропонує в оренду снігоходи і спорядження для гірськолижного спорту та сноубордингу. Курортний сезон у цій місцевості починається в жовтні, а закінчується в травні.

Танучи, материкова крига залишила по собі глибокий слід. Не буде перебільшенням стверджувати, що географія Північної Європи – це монументальний пам’ятник відступові льодовика. Маси криги притиснули своєю вагою землю, а коли тиск послабився, суходіл поволі почав підніматися. Цей процес триває досі (30—100 см/100 років). Зростання температури 13 000 років тому (11 000 до Р. X.) урвалося тисячолітнім періодом похолодання, уздовж південного та південно-східного краю льодовика утворилася велетенська гряда з сипких кам’яних порід, яка простягнулася від південно-західного кінця Фінляндії аж до її східних регіонів. Озера Фінляндії – а їх майже 188 000 – теж є своєрідним пам’ятником льодовиковому періодові; вони виникли в розколинах і котлованах, що їх залишив у скельних масивах льодовик.

Інтеґрація Фінляндії із західною цивілізацією, започаткована ще у ХІІ-ХІІІ ст., була першою великою віхою в історії країни. Іншою стала експансія Росії та її домінування у XVIII ст. на теренах Балтії. Наступні два століття Росія диктувала чи принаймні кардинально впливала на процеси, що відбувалися у Фінляндії. До цього спричинилося насамперед те, що Санкт-Петербург – нова столиця Російської імперії, збудована в гирлі річки Неви побіля Фінської затоки, – був лише за 300 км навпростець від Гельсінкі. Враховуючи політичну ситуацію у Європі, близькість Санкт-Петербурга надавала південному узбережжю Фінляндії цілком нового значення у сенсі політики безпеки. Якщо називати конкретну історичну дату, яка вирішила долю Фінляндії, то це, без сумніву, 1703 рік – саме тоді Петро Великий заснував свою нову столицю.

Додавало драматизму ситуації і те, що сусідні балтійські країни знову повернули собі незалежність восени 1991 року. Тоді Фінляндія переживала глибоку економічну кризу, наслідком якої стали великі економічні трансформації. Криза також стала вихідним пунктом для сталого, відповідного до західноєвропейських стандартів розвитку. Важливим елементом цього розвитку було становлення Фінляндії як інноваційного виробника мобільних телефонів та інших інформаційних технологій на глобальному рівні. Хвиля інформаційних технологій мала нестійкий ефект на фінську національну культуру, але водночас надала нові інструменти для збереження та підвищення ефективності зайнятості населення.

На місцевому рівні переміни у Фінляндії відбувалися значно повільніше. Суспільні реформи й національний рух надалі базувалися головно на культурних традиціях, сформованих ще за часів шведського домінування. Російська влада дуже пильно стежила за громадськістю Фінляндії і негайно втручалася, якщо вияви національної самосвідомості набували політичного забарвлення, побоюючись, що кореняться вони в сепаратизмі та ностальгійному прагненні знову приєднатися до Швеції. З цих причин становий сейм уперше після Боргоського ландтагу був скликаний аж 1863 року.

Байдуже як широко чи вузько визначалися часові рамки епохи, вражає те, що країна з нечисленним населенням та периферійним географічним розташуванням змогла здобути такий величезний вплив на європейській арені. Раніше вже згадувались дві обставини, які давали змогу протистояти негативним чинникам: ефективне централізоване адміністрування, армія, а також роль Балтійського моря як внутрішнього моря Швеції. Для створення статусу внутрішнього моря потрібна була експансивна завойовницька політика, яка б крок за кроком забезпечувала шведській державі контроль над всіма важливими в стратегічному та економічному сенсі шляхами й портами навколо Балтики. Щоб мати змогу зреалізувати ці наміри за допомогою військової майстерності неодмінною була ще одна обставина – достатня слабкість та роздробленість сусідських держав.

За цей період Фінляндія стала важливою частиною шведського королівства в економічному та військовому сенсі. До 1617 року королівство розширювалось передусім у східному напрямку, тобто саме у східній половині країни будували більшість фортець, туди й стягували військові сили. Особливо це підтверджують події другої половини XVI ст., коли королівство вистояло у тривалих війнах з Росією. Цей факт пояснює і те, чому королівські чвари розгоралися здебільшого саме на території Фінляндії.

І буржуазний, і соціалістичний табір країни взялися улітку 1917 року до створення власних гвардійських формувань для захисту від внутрішньої та зовнішньої загрози. Коли восени 1917 року страйки й демонстрації у Фінляндії вилилися у мародерство та погроми, обидва табори почали завзято озброюватися, звинувачуючи одне одного у втягуванні країни в громадянську війну. Проголошення незалежності Фінляндії 6 грудня 1917 року диктувалося передусім страхом буржуазного сенату перед експортом російської революції до Фінляндії. У новорічну ніч на переломі 1917 і 1918 років Ленін підписав декрет, у якому більшовицький уряд визнавав державний суверенітет Фінляндії. Однак мав він на меті не підтримку прагнень фінів до незалежності, а пришвидшення революційного процесу в Росії. Усередині січня сейм незначною буржуазною більшістю прийняв пропозицію сенату про посилення заходів щодо дотримання порядку. За кілька днів, коли члени білої військово-патріотичної організації Skyddsk?r (Охоронний корпус), шуцкорівці, були оголошені підрозділами, покликаними підтримувати громадський порядок, табір соціалістів сприйняв такий крок не лише як спробу зупинити революцію. Рішення сейму, як бачилось багатьом, свідчило про щораз меншу схильність буржуазії до проведення соціальних реформ.

Лідери фінської соціал-демократичної партії були здебільшого реформістами, та коли ситуація змінилася, вони пристали на вимоги російських більшовиків і власних радикалів здійснити у Фінляндії революцію. Жодних альтернативних рішень соціал-демократи не бачили. Восени 1917 року буржуазні сили інтенсифікували відносини з Німеччиною. Не залишалося сумніву, що буржуазний сенат має на меті захистити здобуту незалежність за допомогою німців. Фінляндія була невеликою ланкою у грі, яка велася під час мирних переговорів між більшовицьким урядом і Німеччиною, що тривали від 1917 року. Ленін був вимушений виконати свої обіцянки щодо миру, а німці прагнули покласти край виснажливій війні на два фронти. Водночас обидві сторони усвідомлювали: контроль над Фінляндією має величезну стратегічну вагу з огляду на близькість Петрограда. І ті, і ті були зацікавлені, щоб саме їхні ставленики якнайшвидше захопили владу в Фінляндії.

Отож громадянська війна у Фінляндії розпочалася ще в процесі мирних російсько-німецьких переговорів. Російські війська, які ще перебували на території Фінляндії, і вояки, які здебільшого симпатизували більшовикам, щедро постачали зброю Червоній гвардії. На момент розв’язання війни до фінської Червоної гвардії мобілізували ЗО 000 гвардійців, переважно з місцевих робітничих спілок, які, за матеріальної та ідейної підтримки російських військ, дислокованих поблизу залізничних вузлів, швидко заволоділи південною Фінляндією. Лави червоногвардійців швидко зростали, і до кінця війни їх було 70 000 осіб.

На початку лютого на території Фінляндії ще перебували майже 75 000 російських вояків. Однак братися до зброї їм не надто кортіло. Лише щонайбільше 10 000 з них брали участь в активних бойових діях, та й то здебільшого як наставники, інструктори зі стрільби та офіцери. Відсутність компетентного командування і військової дисципліни були від самого початку серйозним прорахунком фінських червоногвардійців. Становище погіршилося, коли було укладено російсько-німецький мир у Брест-Литовську З березня 1918 року, бо за умовами договору більшовики зобов’язувалися негайно вивести з Фінляндії 35 000 російських солдатів.

Сили білофінів на початку війни налічували близько 38 000 осіб, а з оголошенням призову в квітні їхня чисельність зросла до 60 000. Хоч білим і вдалося роззброїти російські військові формування в Естерботнії і поступово налагодити імпорт зброї зі Швеції та Німеччини, та все ж упродовж усієї війни вони потерпали від браку боєприпасів. Щоправда, це дещо компенсувалося професійністю їхнього командування, даючи білим перевагу. Генеральний штаб складався переважно з фінських офіцерів, які колись служили в царській армії. Головнокомандувачем був Ґустав Маннергейм, уродженець Фінляндії. В особі Маннергейма дивно поєдналися професійний військовий, далекосяжний політик й інтелігентний дворянин, який добре знався на питаннях безпеки та мав досвід, набутий при царському дворі. Наприкінці лютого 1918 року молодший командний склад одержав таке потрібне підкріплення, коли з Німеччини повернулися вишколені там єгері й відразу очолили кілька військових формувань. Завдяки своїй відвазі єгері стали невдовзі народними героями, зокрема ще й через те, що на противагу так званим «русоофіцерам», тобто фінським офіцерам, які служили в російській армії, вони вкрай нетерпимо ставилися до всього російського й мали «народне» походження.

У перші тижні війни лінія фронту проходила від північного Тавастланду до Карелії і майже не зазнала змін аж до березня. Поселення й індустріальні містечка південної Фінляндії перебували під контролем червоних, тоді як білі окупували Естерботнію. Там, у прибережному місті Васа, розташовувався їхній політичний штаб. Війну вели здебільшого аматори, яким бракувало і зброї, і військової дисципліни, тому чіткі лінії фронту виникали тільки поблизу великих населених пунктів, що мали стратегічне значення, а також поряд із залізничними вузлами та магістральними дорогами. Ці обставини робили збройний конфлікт у Фінляндії мало схожим на велику війну в Центральній Європі.

Оскільки війна стала наслідком революції у Росії, червоні на щокроку підкреслювали її класовий характер, апелюючи до вояків переважно пролетарського походження. Білі ж представляли війну як визвольну боротьбу проти росіян, керуючись не лише ідеологічними переконаннями. Білі рекрутували своїх вояків з усіх без винятку верств населення, а тому треба було об’єднати їх під гаслом визвольної війни. Ядром білої армії були селяни й молодь з середнього класу. Після запровадження військового обов’язку в армії збільшилася частка торпарів (безземельних селян, наймитів) та робітників. Коли війна почала пожинати жертви, розпалюючи ненависть обох ворожих сторін, на місцях спалахнув терор. За лінією фронту було страчено понад 11 800 осіб або відразу після того, як вони здалися на милість супротивникові, або за рішенням поспіхом скликаних військово-польових судів. На початку війни лютував червоний терор, та, коли удача відвернулася від червоних, білі нещадно помстилися: жертвами білого терору стали близько 10 000 червоногвардійців.

Розвиток подій звернув в інше річище після укладення миру в Брест-Литовську. Німецьке військове командування вирішило покласти край фінській громадянській війні, завдавши червоним масованого удару в південній Фінляндії. Німецька дивізія З квітня висадилася на мисі Ганко в південно-західній Фінляндії, а вже за одинадцять днів пройшла парадом вулицями Гельсінкі. За іронією долі, блискавичну операцію провели саме уздовж залізничних шляхів, збудованих у «російський період» для ефективного відбивання нападу на фінське узбережжя. Опір червоних було придушено і в інших регіонах Фінляндії. Того ж дня, як німці висадилися на південному заході, загони білих вступили в промислове місто Таммерфорс (Тампере), куди червоні стягнули свої основні сили.

Громадянська війна, по суті, закінчилася, хоча жорстокі сутички в південно-східній Фінляндії тривали аж до кінця травня. Близько 11 000 вояків загинули в цій війні (5 300 червоних, З 400 білих, 600 росіян, 300 німців). З урахуванням усіх страчених, жертв терору та пошестей загальна кількість людських втрат становила приблизно 38 500 осіб. Майже чверть з них (13 500) померли від епідемій та голоду в таборах, де утримували червоних військовополонених. Пандемія грипу, «іспанки», охопила всю Фінляндію уже після війни, коли переможці зігнали понад 80 000 червоних у табори при гарнізонах та фортецях на півдні країни. Похопилися надто пізно – запобігти катастрофі вже було неможливо. Оскільки більшість з тих, хто вижив, одержали умовні вироки, а понад 60 000 з них навіть не мали права голосу на виборах до сейму навесні 1919 року, ненависть до білих «м’ясників» почала згасати аж наприкінці 30-х років XX століття.

По суті, втручання німців відіграло надзвичайно важливу роль у сенсі скорочення тривалості збройного конфлікту в Фінляндії на користь білих. В інших частинах розваленої Російської імперії опір білих контрреволюціонерів тривав ще кілька років, та, оскільки західні держави не дотримали своїх обіцянок щодо надання підтримки білим, більшовики, зрештою, здобули цілковиту перемогу. Білий сенат Фінляндії охоче визнавав за Німеччиною вирішальну роль у закінченні громадянської війни, бо ще пізньої осені 1917 року виступав за німецьку інтервенцію. Альянс з Німеччиною у таборі білих сприймали як гарантію збереження здобутої незалежності від Росії. Унаслідок цього й оборона Фінляндії, і її економіка з готовністю підпорядкувалися німецьким інтересам.

Одразу після війни було сформовано новий сенат зі старофіном Ю. К Паасіківі на чолі. Разом з тимчасово призначеним регентом П. Е. Свінгювудом сенат відмовився від республіканських принципів, проголошених у грудні 1917 року, і з невеликою перевагою провів у сеймі рішення про монархічну форму державною устрою. Майже всі депутати сейму від соціал-демократичної партії (СДП) втратили свої місця через участь у громадянській війні на боці червоних. На початку жовтня 1918 року німецький принц Фрідріх Карл Гессенський був обраний першим королем Фінляндії, але вже за місяць, після капітуляції Німеччини, цей захід виявився політичним глухим кутом.

Урятував ситуацію знову ж таки Маннергейм. Як колишній офіцер російської армії, Маннергейм завжди критично ставився до пронімецької орієнтації. Його призначили новим регентом країни для репарації зіпсутих стосунків із західними державами-переможницями. І він блискуче впорався з цим завданням. Після виборів до сейму наступної весни була прийнята республіканська форма врядування, утверджена Маннергеймом 17 липня 1919 року. Події громадянської війни ще залишалися свіжими в пам’яті. Це й вплинуло на рішення буржуазних партій надати президентові широкі повноваження, а також тривалий мандатний період (6 років) – на противагу парламентові, який міг би стати надто радикальним чи, навпаки, надто не одностайним. Згодом таке рішення все ж призвело до серйозних внутрішньополітичних наслідків: конституція країни, наприклад, залишалася чинною аж до 1 березня 2000 року.

Переважною більшістю голосів першим президентом республіки обрали К. Ю. Стольберга, глибоко поважаного усіма, ліберально налаштованого члена сейму, який добре знався у правових питаннях і сам очолював роботу над розробленням нової форми врядування. Маннергейм також виставляв свою кандидатуру на президентських виборах, однак його шанси, звісно, були набагато меншими – він мав невисокий рейтинг серед соціал-демократів. До того ж, активні намагання Маннергейма втягнути фінську армію у російську громадянську війну викликали недовіру до нього навіть у буржуазному таборі, де не були готові до нових збройних конфліктів.

Шлях Фінляндії до незалежності характеризувався величезним драматизмом і багатьма випадковими чинниками, які легко могли би спрямувати розвиток країни в менш сприятливе річище. Головною передумовою збереження суверенітету була, без сумніву, одностайна підтримка народом ідеї відокремлення від Російської імперії, але вирішальним політичним рушієм стало все-таки захоплення більшовиками влади в Петрограді. Саме більшовицький заколот дав Фінляндії шанс розірвати пута і настільки посприяв ослабленню Росії (тепер вже радянської), що пізніша її спроба знову підім’яти під себе Фінляндію не вдалася.

Фінляндія у багатьох аспектах залишалася винятком. Сановна еліта й населення країни під час Кримської війни задемонстрували імперській владі свою лояльність. Це спонукало Олександра II погодитися 1856 року на спеціальну програму реформ для Великого князівства. Програма з п’яти пунктів – розвиток торгівлі й мореплавства, розвиток індустріальних галузей, розширення мережі шкіл на селі, поліпшення сполучення і підвищення платні посадовцям – передбачала оновлення законодавства й асигнувань, а за чинними ще зі шведської епохи законами XVIII ст. її майже неможливо було втілити в життя без скликання сейму.

Олександр II залюбки віддав би перевагу бюрократичному рішенню, та після того, як відповідна програма реформ у Польщі призвела навесні 1863 року до справжнього повстання, імператор змушений був піти назустріч фінам, аби не допустити бунту ще й у Фінляндії. Вільніша суспільна атмосфера відкрила шлях ліберальній пресі, яка водно наголошувала на державно-правовій автономії Фінляндії й пропонувала Великому князівству зайняти нейтральну позицію стосовно польського питання. Цю ініціативу правильно потрактували західноєвропейські газети як вияв скандинавізму, що тільки-но зароджувався, та прозахідних настроїв у Фінляндії. На противагу жорстоким каральним заходам у Польщі імператор вирішив продемонструвати на прикладі Фінляндії російський лібералізм, дозволивши восени 1863 року – вперше за 54 роки – скликати сейм.

Ситуація дуже нагадувала 1809-1812 роки, коли Росія, з огляду на політичну напругу в стосунках великих держав, готова була погодитися на те, щоб ухвалити сепаратні рішення у щойно завойованій Фінляндії. На урочистому відкритті сейму в вересні 1863 року імператор пообіцяв, що віднині суспільні стани збиратимуться регулярно для розв’язання внутрішніх проблем оподаткування, а також одержать право більшої маневреності в усіх справах, окрім конституційних питань. До того ж, Олександр II обіцяв переглянути основні закони Великого князівства, які досі діяли ще зі шведських часів. Однак обіцянки виявилися порожніми словами, бо насправді імператор опирався докорінному перерозподілу влади. Єдиним винятком став статут, прийнятий на сеймі 1869 року, який замінив шведську конституцію від 1617 року. Сейм мав засідати щонайменше раз на п’ять років. Від 1882 року сейм насправді скликали що три роки.

Спроба скасувати середньовічний розподіл на стани не вдалася. Система окремих сходин дворян, духівництва, бюргерства і селян була чинною аж до парламентської реформи 1906 року, коли Фінляндія за одну лише ніч одержала найпроґресивніше народне представництво в Європі. За положеннями сеймового статуту 1869 року, різні стани й справді мали репрезентувати увесь народ, але контраст був надто великий порівняно, наприклад, зі Швецією, де 1866 року було створено двопалатний ріксдаг, який мав набагато ширше народне представництво. Аж до початку XX ст. лише найзаможніші представники фінського селянства (4,5 %) мали право голосу на виборах до сейму. Зрештою, у наступні десятиліття більше прав здобули представники бюргерства, а це в поєднанні з іншими суспільними реформами призвело до поступового руйнування фінляндської системи розподілу на стани. Найважливішими з цих реформ стали місцеві закони 1865 і 1873 років, які дали населенню більше можливостей впливати на владні рішення у містах та селах.

Цими реформами імператор мав намір тісніше прив’язати Фінляндію до Росії. Він міг одноосібно вирішувати, які реформи впроваджувати за допомогою указів, а які пропозиції до змін законодавства дозволити розглядати на засіданнях сейму. Фіни були щиро переконані, що російський самодержець дотримується законів шведської епохи, тож завжди проситиме схвалення сейму в таких важливих питаннях, як конституція, податки й фінансова політика. Якщо хоч би три стани із чотирьох підтримували якийсь законопроект, його передавали на розгляд імператорові, а той підписував – якщо хотів.

У інших регіонах Російської імперії такої процедури ухвалення законів не існувало, а тому кожний новий закон, утверджений тільки для Великого князівства, свідчив про визнання особливого становища Фінляндії. Це лише поглиблювало невидиму прірву, яка завжди існувала між Російською імперією та Великим князівством. Прикладом стала загальнодержавна реформа військового обов’язку наприкінці 70-х років XIX ст. У Фінляндії її впровадили 1878 року, але це був окремий – фінський – закон про військовий обов’язок, ухвалений сеймом. Однострій, калібр зброї, мова командування були єдині в усій імперії, однак командний та особовий склад фінської армії складався лише з фінських громадян; окрім того, фінські війська не могли передислоковуватися за межі Фінляндії. Такий особливий статус невдовзі спричинив критику російських націоналістів. Варто зауважити, що єдиною ланкою, котра пов’язувала фінські військові сили з Росією, був генерал-губернатор, він виконував функції головнокомандувача і фінської армії, і всього військового округу країни.

На поглиблення фінського сепаратизму найбільше вплинули грошові реформи 1865 і 1877 років. Велике князівство одержало власну валюту – марки і пенні. Нові гроші підкріплювалися срібним стандартом і були захищені новим митним законодавством. Ці реформи, як і багато інших сепаратних рішень, були втілені в життя завдяки компетентній підготовчій роботі держсекретаря Фінляндії Александра Армфельта. Йому вдалося 1864 року переконати і царя, і генерал-губернатора в доконечності такої реформи. Армфельта підтримав міністр фінансів Росії фон Ройтерн, який вважав запровадження фінської валюти вигідним кроком для оздоровлення враженої інфляцією економіки держави. Важко сказати, чи досягла реформа бажаного ефекту, але вона поступово спростила фінський експорт до західних країн; надто після того, як 1877 року фінську марку прив’язали до золотого стандарту і французького золотого франка.

Падіння Берлінського муру пізно восени 1989 року стало початком кінця для «великого і могутнього Радянського Союзу» та його країн-сателітів. Упродовж року відбулася ліквідація баз Радянська армії у східній частині Центральної Європи. Водночас балтійські народи відкрито вимагали повного звільнення від радянського панування і відкрито говорили про те, що радянізація країн Балтії здійснювалась насильницькими методами. Боротьбу за свободу в Естонії із зрозумілих причин у Фінляндії підтримували, проте фінське керівництво занадто турбувалось, щоб не зіпсувати добрих відносин з Радянським Союзом. Навесні 1990 року в своєму інтерв’ю президент Койвісто висловив думку, що Радянський Союз завжди мав правомірні безпекові інтереси в Балтійському регіоні. На це критично зреагували і в країнах Балтії, і в Скандинавії – фінську офіційну лінію схарактеризували як боягузливу й егоїстичну.

У Фінляндії критика Койвісто прозвучала не так гостро, не лише з огляду на його авторитет як президента. Така офіційна лінія Фінляндії сформувалась через неприємні пережитки Зимової війни, коли країна стала пішаком у політиці великих держав, і, попри деякі вияви симпатії, ні від кого не отримала суттєвої військової підтримки чи допомоги. Коли в січні 1991 року відбулося зіткнення радянських військових з балтійськими активними поборниками свободи у Вільнюсі та Ризі, Койвісто виправдовував фінську вичікувальну позицію двома аргументами. По-перше, Фінляндія мала триматися осторонь від конфліктів, котрі могли зашкодити східній політиці-країни. По-друге, заохочувати громадян Балтики до конфлікту за відсутності змоги надати їм військову підтримку в разі виникнення збройного конфлікту було безвідповідально.

Радянська імперія розпадалася бурхливими темпами. Наприкінці літа 1991 року під час путчу в Москві частина консерваторів, яку представляла радянська Комуністична партія, зазнала поразки. Спроба перевороту мала драматичні наслідки. Вона була придушена рішучими діями російського ліберально налаштованого президента радянських республік Бориса Єльцина, який крок за кроком протистояв авторитетові Горбачова, і якого вважали великим героєм. Боротьба за владу в Москві сприяла балтійським країнам, оскільки Єльцин з тактичних міркувань підтримував їхню боротьбу за свободу. Під час путчу Естонія і Латвія проголосили себе незалежними республіками. Після того, як Росія 24 серпня 1991 року визнала суверенітет Естонії, а згодом інших балтійських країн, багато західних держав і навіть Фінляндія зробили те ж саме. До того ж, Горбачов втратив свій вплив. На початку грудня 1991 року російський, український та білоруський президенти розірвали союзний договір, припинивши існування усього Радянського Союзу і позбавивши Горбачова посади.

Державне керівництво Фінляндії послідовно уникало висловлення своєї позиції щодо драматичних змін у Москві. Однак за лаштунками відбувалось коригування зовнішньої політики Фінляндії. Радянська імперія поступово розпадалась одночасно з економічною та політичною інтеграцією Західної Європи. Навесні 1989 року пожвавились процеси трансформації митного союзу Європейського Співтовариства та ЄАВТ до єдиного ринку. Об’єднання Німеччини 1990 року надало першочергової важливості рішенню розвивати Європейське Співтовариство до політичного союзу. Економічно могутня Німеччина з метою загальної безпеки мала бути пов’язана із своїми сусідніми країнами (особливо обачні говорили навіть про запобігання загрозі Четвертого Райху). Країни Європейського Співтовариства 1992 року підписали договір у Маастрихті, у якому затвердили програму інтеграції та ухвалили рішення змінити назву з Європейського Співтовариства на Європейський Союз. Формально перейменування стало чинним 1 листопада 1993 року.

Експорт Фінляндії спрямовувався насамперед до Західної Європи, і це давало підстави для активної участі в процесах інтеграції. Восени 1990 року стало зрозуміло, що нейтральні країни-члени ЄАВТ – Австрія і Швеція – спрямовані на здобуття повного членства в Європейському Співтоваристві. Поширювалась думка, що Фінляндія також має рухатися у цьому напрямі. Та ситуація ускладнювалась, оскільки членство в Європейському Співтоваристві суперечило зобов’язанням політично-безпекового характеру, які Фінляндія мала перед Радянським Союзом згідно з Договором про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Тому тієї ж осені фінське керівництво заявило про втрату чинності тих статей договору, які зобов’язували Фінляндію протистояти можливій німецькій загрозі, з огляду на об’єднання Німеччини та процеси інтеграції в Європі. Фінляндія не вважала себе обмеженою умовами договору, які стосувалися оборони та військових технологій країни.

Відразу після невдалого путчу в Москві в травні 1991 року фінський уряд ініціював початок перемовин для укладення нового договору з Радянським Союзом, який би не зобов’язував Фінляндію до військової співпраці. Паралізована Москва пішла на компроміс, і результати були досягнуті досить швидко. Пізньої осені 1991 року сторони погодили текст договору, який не створював Фінляндії жодних перешкод на шляху до політичного чи військового об’єднання з третьою стороною. Розпад Радянського Союзу перешкодив ухваленню договору в грудні 1991 року, але вже через місяць його урочисто підписали у Гельсінкі державне керівництво Фінляндії та держава-правонаступниця Союзу – Росія.

Договір про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу визначав зовнішню політику Фінляндії протягом майже 43-х років і сприяв стабілізації та поліпшенню відносин із східним сусідом. Проте наприкінці зими 1992 року не було ні часу, ані бажання звертати на це увагу. Переорієнтування Фінляндії на Захід відбувалося швидкими темпами. 7 лютого 1992 року, того ж дня, коли був підписаний Маастрихтський договір, президент Койвісто повідомив, що Фінляндія готова до набуття членства в ЄС і трохи більше, ніж за місяць фінське керівництво подало до Європейської Комісії заяву на членство. Приготування відбувались у багатьох галузях. Розірвання договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу супроводжувалось неофіційним розвідуванням ситуації Європейською Комісією, яка виявила розуміння подальших обережних домовленостей Фінляндії щодо політичної інтеграції та інтеграції в сфері безпеки із Західною Європою. Одночасно тривали бурхливі дискусії у парламенті, де переважна більшість схвалила пропозицію уряду про подання заявки на членство.

Керівництво держави свідомо уникало обговорення політично-безпекових мотивів та наслідків членства в Європейському Співтоваристві/Європейському Союзі. Ситуація у Росії надалі була нестабільною. У цьому контексті було доцільним не акцентувати на західному орієнтуванні Фінляндії, особливо, доки членство в ЄС ще не мало підтверджених гарантій. Спочатку потрібно було досягти бажаного результату в перемовинах з Європейською Комісією, а потім договір про членство мав бути винесений на всенародний референдум. Тому в офіційних дискусіях дедалі частіше звучали питання про економічні наслідки членства. Найбільшу увагу звертали на державні субсидії, які отримувало фінське сільське господарство, оскільки існували побоювання, що субсидування може припинитись внаслідок набуття членства. Такий розвиток подій підходив урядові, який свідомо переводив дискусії в інше річище, щоб тільки не висловлювати своєї позиції щодо наслідків західного переорієнтування у сфері політики та безпеки.

У 1991-1995 роках при владі у Фінляндії перебував уряд з аграрно орієнтованою Партією Центру на чолі. Це забезпечило питанням про субсидії для сільського господарства перше місце в порядку денному. Крім того, оперативно та без розголосу було ухвалене рішення закупити 64 сучасні винищувачі типу F/А 18 Hornet, виробництва одного з передових конструкторів військових літаків у Сполучених Штатах Америки. Це пояснювалось тим, що Фінляндія протягом усієї «холодної війни», обмежена Договором про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу, не мала власних засобів повітряної оборони.

Порівняно з попередніми витратами у сфері державної оборони, це були величезні кошти, які, окрім оснащення літаків, сягнули двох мільярдів доларів. До того як справу передали для остаточного обговорення до парламенту, фінські військові експерти провели технічний аналіз винищувачів з кількома конкурентними моделями. Вибір зупинився на Hornet, оскільки ці літаки мали кращі бойовий потенціал і озброєння. Проте ухвалення більшістю у парламенті на початку травня 1992 року рішення про закупівлю означало також, що американський продавець зобов’язувався здійснити відповідну купівлю товарів на таку ж суму.

Купуючи Hornet, керівництво держави категорично заперечувало свій політичний розрахунок, але все вказувало, що без цього не обійшлось. Придбання сучасної воєнної технології завжди мало політичний аспект, оскільки комплектування і утримування устаткування передбачає подальшу співпрацю із закордонним поставником. Тому придбання Hornet означало, що військово-повітряні сили Фінляндії стали співвідноситись з військово-повітряними силами НАТО. Менш як два місяці перед тим, Фінляндія подала заявку на членство в ЄС, і в цьому контексті було зроблено все, щоб показати себе державою, чия політика безпеки й оборони не стане тягарем для Європейського Союзу. Невдовзі фінські пілоти відбули до Сполучених Штатів на навчання, а 1995 року перший винищувач перелетів через Атлантику. Упродовж 1996-2000 років співпраця все більше поглиблювалась; 56 винищувачів були зібрані у Фінляндії і поступово долучені до системи сателітів НАТО й інших технічних інфраструктур.

Наприкінці зими 1994 року Фінляндія та інші країни-кандидати досягай результатів у перемовинах з СС. Уряд Фінляндії мав намір залишити державну підтримку сільського господарства за продуктивність, але мусив поступитись і прийняти регіональну модель. Зі свого боку, СС погодився класифікувати протягом перехідного періоду значну частину угідь Фінляндії як непродуктивні, що давало більшу регіональну підтримку. Це питання привернуло велику увагу медій, та на практиці перемовини проходили доволі гладко. ЄС на чолі з Німеччиною вітало вступ держав «загального добробуту», оскільки вони посилювали значення північного регіону та брали участь у субсидуванні бідніших країн-членів у південній Європі.

Перед набуттям чинності членства договір мав бути схвалений народним референдумом. Більшість населення Фінляндії ще від початку ставилось позитивно до членства, такі настрої збереглися і до голосування у жовтні 1994 року. Президент Койвісто також прихильно ставився до членства в ЄС. Такої ж позиції дотримувався і його наступник, Мартті Агтісаарі, який посів президентську посаду в березні 1994 року і, як досвідчений дипломат ООН, був чудовим агітатором за членство в ЄС. Мартті Агтісаарі й керівництво країни наголошували на економічних перевагах членства в Європейському Союзі, тоді як супротивники вважали, що політична інтеграція з ЄС призведе до втрати Фінляндією свого суверенітету і втягнення країни в НАТО. Значна частина фінів підтримувала членство в ЄС, сподіваючись на посилення зовнішньої безпеки країни і зв’язків з Центральною Європою. Отже, переважна більшість населення (56,9 %) проголосувала за приєднання до ЄС, і 1 січня 1995 року членство Фінляндії, Швеції та Австрії набуло сили.

Шведи й австрійці не вважали членство в ЄС поворотною подією в історії своїх країн. Зате у Фінляндії ставлення до цього було навіть урочистим. У XX ст. існування країни кілька разів піддавалось серйозній загрозі зі сходу, і багато людей сприймали членство в ЄС як гарантію поліпшення національного життя і збереження західноєвропейської культурної спадщини країни. Враження від нового старту посилювалося тим, що економіка країни саме почала оговтуватись від глибокої економічної кризи. Навесні 1995 року керівництво країною перебрав червоно-блакитний уряд, очолюваний соціал-демократом Пааво Ліппоненом. Упродовж восьми років його перебування на посаді прем’єр-міністра Фінляндія активно підтримувала розвиток політично сильного та економічно інтегрованого Європейського Союзу.

Те, що Санкт-Петербург відігравав значну роль у балансі влади в Північній Європі свідчить бурхливий приріст населення. Близько 1710 року тут налічувалося приблизно 8 000 мешканців, а ще за п’ятнадцять років чисельність населення збільшилася до майже 40 000 – поважна цифра, якщо зважити на те, що заснований у Середньовіччі Стокгольм налічував на той самий час близько 60 000 мешканців. Ще за чверть століття (1750) місто на Неві з його 95 000 мешканців залишило Стокгольм далеко позаду. Найбільша частина поселенців була з Росії, однак через те, що околиці міста були залюднені фінськомовними інгерманландцями, і через те, що сам Санкт-Петербург приваблював щораз більше робочої сили з південно-східної Фінляндії, до метрополії переселялись і фіни (1- 3%), які зоставалися тут до XX ст. Найбільшою мовною меншиною міста були, без сумніву, німці; друге місце займали фіни. Чисельність фінського населення досягла кульмінації 1881 року, коли в місті на Неві замешкали 24 000 фінів.

Ніштадський мир 1721 року усталив нові кордони шведського королівства і, по суті, розколов Фінляндію навпіл. Західна Фінляндія залишалася частиною Швеції, а Карелія з центром у Виборзі була приєднана до Росії і вважалася Виборзькою губернією. Розширення Російської імперії відбувалося не через централізацію влади в єдиній державі, а за принципом «клаптикової ковдри» з різними адміністративними моделями. Скажімо, у Виборзькій губернії було дозволено зберегти лютеранську віру і дотримуватися шведських законів, а ще населення уникло кріпацтва. Економічний поступ губернії пояснюється близькістю до Санкт-Петербурга. Найбільшу користь від цього мав, звісно, Виборг. Завдяки контактам з країнами Балтії його бюргерський клас знову помітно онімечився. Мовне багатоманіття Виборга (фінська, шведська, німецька, російська мови) досягло свого апогею у XVIII ст.

У «шведській» Фінляндії система адміністрування і культура теж не зазнали змін, зате в державній політиці розпочалася цілком нова фаза, названа епохою врядування станів. На зміну самовладдю у Швеції у 1719-1724 роках прийшла дуже радикальна на той час парламентська конституція. Схожою могла похвалитися тільки Великобританія. Законодавча влада перейшла до рук чотирьох суспільних станів водночас. Представники станів збиралися на засідання ріксдагу, зазвичай, раз на три роки, а їхні політичні рішення виконувала державна рада. Король брав участь у засіданнях і мав два голоси в державній раді, однак голоси інших членів ради, які користувалися довірою станів, часто здобували перевагу. Аристократія залишалася найвпливовішою з-поміж усіх станів, проте змушена була шукати підтримки в решти представників, що давало, наприклад, селянам нові можливості для політичного впливу.

Зміни в політичній системі сприяли появі двох партій-конкурентів, «капелюхів» і «шапок», які поперемінно приходили до влади і правили королівством, якщо здобували більшість голосів у державній раді. Партія «шапок» на чолі з графом Арвідом Горном правила державою до 1738 року, після чого «капелюхи» взяли до рук владу й утримували її з короткими перервами аж до 1772 року, коли король Ґустав III знову ввів абсолютну монархію. Горн провадив оборонну політику щодо сходу, за що по-реваншистському налаштовані супротивники прозвали його самого та його прихильників «нічними ковпаками».

«Капелюхи» на початках ставили собі за головну мету відвоювати території на сході. Значну економічну підтримку їм надала Франція, яка була зацікавлена зупинити російську експансію. Через три роки після приходу до влади «капелюхи» зробили мізерну спробу напасти на Росію. Цей наступ увійшов в історію як «війна «капелюхів»» (1741-1743). Наступ швидко перейшов у відступ. Відтак Росія відновила окупацію Фінляндії і зняла її після укладення мирного договору 1743 року в Обу, за умовами якого шведсько-російський кордон ще більше пересунувся на захід. Водночас Швеція зобов’язалася не вступати в жодні альянси без згоди Росії.

Нова, ще принизливіша поразка породила досі небачені інтриги у шведсько-фінській внутрішній політиці. Ще під час «війни капелюхів» російська цариця Єлизавета з пропагандистською метою пообіцяла Фінляндії державну незалежність. Безглузда ідея, однак вона зробила Фінляндію цікавою картою у післявоєнній дипломатичній грі. «Шапки» без вагань розпочали позалаштункові перемовини з Росією, не раз закликаючи росіян до нового завоювання Фінляндії, сподіваючись на повалення влади «капелюхів». Російська окупація 1742-1743 року анітрохи не була катастрофою, навпаки, вона довела деякі переваги російської зверхності, як, скажімо, свобода торгівлі.

«Капелюхи» у своїй політиці теж не ставили інтереси Фінляндії на перше місце, однак партія змінила свої позиції лише після ганебної поразки і, з 1747 року, заходилася з оборонною метою планомірно зміцнювати збройні сили та економіку країни. Така зміна поглядів втілилась у загальнодержавному проекті спорудження нових прикордонних фортець, будівництво яких фінансувалося здебільшого за допомогою французьких субсидій. Сам проект тоді однозначно сприймався як оборонний захід, але, як справедливо зауважувала опозиція «шапок», він вимагав таких великих капіталовкладень, що держава не мала жодних шансів модернізувати решту військової машини.

Навесні 1748 року розпочалося будівництво морських фортець Свеаборґ на островах біля Гельсінгфорсу (Гельсінкі) та Свартгольм поблизу нового прикордонного міста Ловіса. Будівельні роботи на Свеаборґу тривали наступні двадцять п’ять років здебільшого під керівництвом енергійного офіцера Августина Еренсверда, для якого форт став власним дітищем. Саме Еренсверд запропонував назву «Свеаборґ, фортеця на східному кордоні» за аналогією з «фортецею у Ґьотеборзі на західному морі». Згідно з первісним планом увесь Гельсінгфорс мав бути оточений фортифікаційними спорудами і бастіонами. Однак уже за кілька років будівництво зосередилося на п’яти островах площею 75 гектарів на південь від міста. Свеаборґ став, без сумніву, найбільшим будівельним проектом шведської корони у XVIII ст. За розмахом його перевершив лише канал Ґьота, збудований у XIX столітті. Метою спорудження фортець Свеоборґ та Свартгольм було створення у південній Фінляндії настільки сильних укріплень, щоб там змогла протриматися армія, доки прибуде допомога зі Швеції. Свартгольм мав стати першою перешкодою на шляху супротивника біля кордону, Свеаборґ – головною базою з арсеналами й продовольчими складами для флоту і сухопутних військ Фінляндії. Уже в 20-х роках XVIII ст. розташування Гельсінгфорса вважали дуже сприятливим для створення «замка» для замикання кордону зі сходу. Саме тут 1713 року під особистим проводом Петра 1 російський флот і армія здійснили вирішальний береговий штурм. Сприятливими зі стратегічного погляду були й тутешні зовнішні шхери, до яких легко можна дістатися морем зі Швеції та з фінського узбережжя. На південному головному острові спорудили могутній бастіон Ґуставсверд з Королівськими воротами. На північному Вовчому острові розташовувалось командування і два доки, де будували значну частину нового шхерного флоту.

На створення шхерного флоту надихнув приклад Петра І. Його галери успішно підтримували російську армію у наступі на Фінляндію 1712-1714 рр. Еренсвердові доручили добитися такої ж узгодженості дій між шведською армією та флотом, а тому галери підпорядкували армії, і почали їх називати «флотом Армії». Еренсверд подбав також про будівництво фрегатів для плавання у шхерах; це був новий тип суден з більшою маневреністю та кращим озброєнням, аніж галери з низькою посадкою. Окрім того, було сконструйовано низку типів малих суден, які разом з фрегатами й галерами забезпечили перемогу шведського флоту в морській битві біля Свенсксюнда (1790).

Незважаючи на те, що і Свеаборґ, і шхерний флот будували з оборонною метою, в подальшому вони посприяли наростанню напруги в стосунках між Швецією та Росією. Фінляндія з військової буферної зони, яка не мала серйозного економічного й політичного значення, обернулася динамічним форпостом на східному кордоні. Санкт-Петербург, що на той час бурхливими темпами перетворювався на одну з провідних метрополій Європи – його населення у 1750-1800 рр. більш аніж подвоїлося (90 000 : 220 000) – однозначно трактував фінське південне узбережжя з Свеаборгом у центрі як воєнну проблему.

Незважаючи на те, що ці повітряні замки невдовзі розсипалися, шведська армія міцно тримала Росію за горлянку. За умовами Столбовського миру (1617), увесь регіон навколо Ладоги, а також Інгерманландія з Ньотеборгом та Невою стали провінціями Швеції, а отже, східний кордон королівства перемістився з тих фінських земель, які належали шведській короні від XIII століття. Це кардинально змінило становище Фінляндії. Насамперед Виборг разом з узвишшям Саволакс втратив значення прикордонного військового форпосту, натомість зросла його роль як культурного, адміністративного та економічного центру всього східного узбережжя Фінської затоки, а також нещодавно завойованих східних провінцій. Однією з нових прикордонних оборонних споруд стала фортеця Нюенсканс у гирлі Неви. її збудували 1611 року, а 1642 року надали статус митниці, сподіваючись, що Нюенсканс стане центром східної торгівлі. Так воно і сталося, та вже під егідою Росії, після заснування 1703 року Санкт-Петербурга.

Іншим наслідком переміщення східного кордону за Фінську затоку було те, що Фінляндія втратила роль найважливішого для шведського королівства району експансії на схід. Завдяки переможним завойовницьким війнам у Балтії, Німеччині та південній Швеції центр ваги королівства повільно й неухильно пересувався на південь, до густіше залюднених та родючіших країв Європи, які могли забезпечити короля і його шляхту більшими прибутками, аніж Фінляндія. Наприкінці XVI ст. населення Фінляндії становило майже третину всього населення королівства, а вже за сто років, враховуючи й балтійські провінції, – заледве 10 відсотків. Тому що Фінляндія, на противагу балтійським провінціям, була інтегрованою адміністративно-культурною частиною Швеції (східною половиною королівства, як її тоді називали), вона аж до від’єднання від королівства 1809 року зберігала свій офіційний ранг та статус, вищий, ніж мали провінції.

Ніякої альтернативи шведській завойовницькій і військовій політиці, власне кажучи, не існувало. Оборонна стратегія вимагала б значно більших інвестицій на фортифікаційні споруди та внутрішніх витрат, ніж активні бойові дії: шведські війська в XVII ст. утримувалися переважно коштом завоювань та економічної допомоги союзників, найвагомішим серед яких була Франція. Напад вважали найкращим захистом. Однак згодом для шведської корони стало дуже обтяжливо підтримувати свої війська у стані постійної боєздатності, надто якщо брати до уваги війни сусідніх держав, які часто розпочинали військові дії проти шведського владарювання на Балтиці на двох фронтах.

Простіше кажучи, завойовницькі війни 1617-1648 років просувалися, наче по колу, навкруги Балтійського моря – від Росії до країн Балтії, а звідти далі – до Польщі та Німеччини. Після того як Швеція та Франція вийшли переможцями з Тридцятилітньої війни, здобувши собі за мирним Вестфальським договором 1648 року сильні позиції у політиці великих держав, Швеція спрямувала свої експансіоністські погляди насамперед на Данію. Шведсько-данське суперництво зародилось ще в епоху Кальмарської унії і тривало з перемінною інтенсивністю до 1814 року. У другій половині XVII ст. ці держави-сусіди надзвичайно часто стиналися між собою у кривавих сутичках. Унаслідок воєн навколо Балтики шведське королівство до 1679 року завоювало доволі велику територію, кордони якої були незмінними аж до Північної війни (1700-1721).

Шведські історики масовими накладами публікують товстезні монографії про війни та королів епохи розквіту шведської монархії, тож не дивно, що Тридцятилітня війна постійно перебуває у центрі уваги цих авторів. Війна спричинилася також і до кардинальних змін в адміністративному та культурному розвитку королівства. Однак приєднатися у цій війні до протестантського фронту проти римо-католицьких сил Німеччини Ґустава II Адольфа спонукали зовсім не релігійні, а військові мотиви. Католицька армія під самого початку поволі просувалася на північ і наприкінці 20-х років XVII ст. становила реальну загрозу північно-німецьким містам, зокрема порту Штральзунд. Місто було важливим торговим партнером Швеції, тому попросило в неї підтримки з флангу. Шведський монарх побачив у цьому шанс зміцнити свою владу в північній Німеччині і 1630 року висадився з сорокатисячним військом на німецький берег.

Фінансувати таку велику армію тривалий час можна було тільки за допомогою великих субсидій. Франція та Голландія, завдяки перемогам на початку війни, погодились надати Швеції економічну підтримку. Року 1634 шведські війська (чисельність армії тоді досягла свого максимуму – 150 000 осіб) складалися передусім з центральноєвропейських найманих загонів та шведсько-фінських рекрутів. Та все ж секрет воєнних успіхів Густава II Адольфа полягав у тактичних інноваціях та в старанному вивченні мистецтва ведення війни. Йшлося насамперед про поліпшення маневрування військ та синхронізації їхніх дій.

Наступ розпочинався зазвичай шквалом мушкетного та артилерійського вогню, а потім відразу в бій вступала кавалерія з оголеними шаблями. Як тільки супротивник відступав, наперед блискавично викочували артилерію (гармати тягнули кіньми), і знову починався шквальний вогонь. З лобовими кавалерійськими атаками напрочуд добре давали собі раду фінські вояки, брак військового вишколу яких компенсувався відданістю та фізичною витривалістю. У Фінляндії мобілізація була справою добровільною. Селянські господарства, які споряджали й утримували для королівської армії вершника, щорічно сплачували податок, менший на 30 далерів. Бойовий заклик фінської кавалерії «hakkaa p??lle» («Рубай!») миттю породив прізвисько вершників – «гаккапеліти», яке згодом стало синонімом фінського бойового завзяття загалом.

Коли в битві під Лютценом (1632) загинув король, шведська армія втратила свій войовничий дух. Кровопролитна війна виснажила всіх учасників і закінчилася перемогою шведської армії та Вестфальським миром 1648 року. Договір став наслідком першого загальноєвропейського мирного конгресу і заклав підвалини головного дипломатичного принципу в міжнародній політиці, а саме – врахування балансу влади між великими європейськими державами. Водночас укладення миру офіційно поклало край процвітанню на континенті християнської res publica, тобто єдності західної церкви, оскільки папська влада і її католицькі союзники змушені були визнати існування протестантської Європи.

Вестфальський мир був також виграшним для шведського королівства в економічному сенсі. Кілька північно-німецьких портових міст та чимало земель Померанії були приєднані до Швеції і стали її провінціями. З політичного погляду, Вестфальський мир був усе-таки своєрідною пірровою перемогою, бо зовсім на іншому, аніж раніше рівні змусив велику північну державу втручатися у конфлікти в Центральній Європі. Тридцятилітня війна зруйнувала рештки Германсько-римської імперії і послабила політичний вплив папи на Німеччину, розчистивши шлях французьким та прусським амбіціям.

Шведську мирну делегацію очолив ріксканцлер Аксель Оксеншерна, який у 1632-1644 роках правив королівством від імені неповнолітньої королеви Христини. Урядова реформа 1634 року посилила ефективність централізованого врядування країною. Доконечність такої реформи була зумовлена затяжною війною, яка вимагала бездоганного функціонування уряду: ухвалення негайних рішень, збір податків та набір рекрутів до армії, особливо зважаючи на те, що монархи XVII ст. самі активно брали участь у бойових діях або ж були неповнолітніми.

Великі торгові держави Голландія та Англія не мали проблем з фінансуванням військових потреб і будь-коли могли виділити кошти, залежно від кожної конкретної ситуації. У Швеції, яка була аграрною країною, для цього створили центральні органи – колегії, їх очолили здебільшого члени державної ради. Рішення ухвалювалось у поспіху, однак невдовзі воно цілковито виправдало себе. Така система і досі функціонує у країнах-спадкоємицях великої шведської монархії: у Швеції – це департаменти, а у Фінляндії -міністерства. 1635 року подібним чином було реорганізовано врядування ленами шляхом чіткого визначення обов’язків і повноважень ландсгьовдінґів.

Обрання Альбрехта королем віддзеркалювало могутній вплив ганзейських міст і північно-німецьких князів на всю Північну Європу. Це домінування виявлялось на всіх суспільних рівнях і призвело до того, що після смерті Бу Йонссона 1386 року скандинавські можновладці постановили об’єднатись проти німців. У результаті три скандинавські королівства – Швеція, Данія та Норвегія – об’єдналися 1397 року в Кальмарі в унію і проголосили Еріка Поммеранського її монархом. Проте фактичним регентом аж до 1412 року була сестра його бабусі Маргарета, данська принцеса, якій завдяки шлюбові зі шведсько-норвезьким претендентом на трон вдалось здобути владу.

Кальмарська унія була одним із найбільших європейських королівств, проте з незначною густотою населення і слабким економічним потенціалом. Тому регентам унії і не вдалося інтегрувати її в королівство з централізованим урядуванням. Унія формально проіснувала до 1521 року, це зумовлено тим, що вона передусім була об’єднанням у боротьбі проти німецького впливу. Але навіть у цьому випадку інтереси різнилися, і майже кожним виборам правителя унії передували тривалі перемовини. Торговельна блокада, яку унія наклала на ганзейське місто Любек, спричинилась до припинення експорту шведського заліза на континент. У 30-х роках XV ст. у різних куточках Швеції відбулось повстання селян і гірників. Після цього шведська аристократія почала ставитись до унії з недовірою, а 1417 року шведсько-данський конфлікт вилився у збройну сутичку біля Брункеберга (тепер – Нормальм) на північ від Стокгольма. Конфлікт вдалося урегулювати, та все ж він призвів до розпаду унії.

Для Норвегії період унії став однозначним політичним регресом, який загострився ще й тим, що країну охопила епідемія чуми. Уніатські королі стежили за тим, щоб всі основні посади в країні належали данським, шведським або німецьким аристократам, унаслідок чого Норвегія стала данською провінцією. Що ж стосується Фінляндії, то період унії був для неї сприятливіший. Зміщення влади на користь Данії, а також пов’язані з цим конфлікти надали вищим колам Фінляндії більшу свободу дій та можливості відвойовувати політичні привілеї. Вдалому розвиткові сприяло й те, що економічне значення Фінляндії для шведського королівства зросло впродовж ХУІ-ХУ століть. Однак це не означало, що східна частина королівства відділялася від Швеції, мова йшла, радше, про те, що владна верхівка Фінляндії здобувала більший вплив на державному рівні, а це обернуло її на одну із основних частин шведського королівства. Від 1362 року представники фінських станів одержали право брати участь у виборах короля.

Дансько-шведське суперництво призвело до багатьох кривавих сутичок у 1470- 1520-х роках, проте воно не стало основною чи навіть визначальною причиною розпаду Кальмарської унії. Збройні винаходи (порох, вогнепальна зброя, артилерія) і дедалі більші обороти європейської торгівлі спростили підкорення тодішніми королями регіональних князів і знаті, щоб утвердити свою могутність на державному рівні. Якби їм це вдалось, наступним кроком було б розширення територіальних володінь королівства, а також контроль над стратегічно важливими торговельними шляхами. У Північній Європі приклад для наслідування подало Велике князівство Московське, що 1477 року підкорило собі Новгородське князівство. Наступна експансія стосувалась Польсько-Литовського королівства, що, як і Кальмарська унія, було великим, але нетривким державним об’єднанням. Тенденції розвитку загалом були подібними у Франції, Іспанії та Англії, де монархи різними способами пригнічували вплив знаті й церкви, а також здобували контроль над колись незалежними торговими містами та об’єднаннями міст. Зазвичай така концентрація влади набувала форми спадкових монархій.

Виникнення об’єднаної та міцної Російської держави змінило військово-політичний ландшафт Балтійського регіону. Східний кордон шведського королівства з Росією проходив через теперішню територію Фінляндії, але питання ускладнилось тим, що в Нотебурзькому (Оріховецькому) мирному договорі 1323 року були зазначені лише південні межі Карельського перешийка. В результаті на північні регіони Фінляндії та Карелії накладали подвійне оподаткування, і їх використовували обидві держави для риболовлі та мисливства. Цей баланс почав порушуватись у XV ст. з просуванням рільників Саволаксу, які займалися вирубним землеробством, далі на схід. Ці території раніше використовували передусім карели, що входили до складу Новгородського та Московського князівств. Невпинні прикордонні суперечки наприкінці 70-х років XV ст. спонукали шведів збудувати велику фортецю Улофсборг в озерному краї Саволаксу. У Москві будівництво фортеці сприйняли за провокацію, оскільки вважали, що вона розташована на російській території. Один за одним спалахували збройні конфлікти. Коли сторони, більш ніж через 100 років, уклали мир у Тейсіне (Таувіпа) (1595), кордон подовжився аж до Льодовитого океану. Він проходив повз східну межу саволакських поселень і однозначно включав Лапландію до складу шведського королівства.

Не лише неспокійний східний кордон став причиною зміцнення центральної влади у Швеції. Паралельно з війною з Росією посилилось прагнення данської корони підкорити шведську аристократію, щоб прибрати скандинавську унію до своїх рук. Данці готові були за потреби об’єднатись з Росією. Восени 1520 року данський уніатський король Крістіан II захопив Стокгольм і звелів стратити 82 шведських аристократів, які наважились чинити опір його верховній владі. Подібні розправи здійснювались також і у Фінляндії. Стокгольмська різня спровокувала зворотну реакцію, якої Крістіан II зовсім не сподівався. Заможні шведські селяни посідали настільки стабільне економічне становище, що не відчували особливої загрози з боку місцевої аристократії, тому й не підтримали масових страт. Коли Крістіан повернувся до Данії, 24-річний аристократ Ґустав Ерікссон Васа зумів організувати селянське повстання у Даларні, що невдовзі поширилось і на інші частини королівства. У серпні 1521 року Ґустава Васу вибрали правителем Швеції.

Ґустав Васа володів трьома козирями. По-перше, даларнських заможних селян легко було підбурити проти данців, які збільшили податки і перешкоджали експорту заліза до Ганзи. По-друге, він заручився підтримкою керівництва Ганзи в Любеку, що саме тоді перебував у стані війни з Данією. Військова й економічна підтримка Любека була вирішальною, та водночас вона, звичайно ж, призвела до збільшення його впливу на шведську політику. По-третє, стокгольмською різнею Крістіан II прибрав чимало внутрішніх конкурентів Ґустава Васи серед аристократів. Шостого червня 1523 року Ґустав Васа склав традиційну королівську присягу на засіданні ріксдаґу в Стренґнесі. Данський спротив у Фінляндії тривав ще півроку, але в жовтні 1523 року останні військові сили данців були змушені капітулювати у Виборзі.

Те, що останні битви проти данського панування велись саме в східній частині королівства, мало певне значення. Звільнені від податків фінські роди (фрельсе) згуртувались довкола Ґустава Васи і, коли перемога стала довершеним фактом, часто користувалися довірою короля у внутрішньополітичних справах. Кривавий розпад Кальмарської унії завдав великої шкоди політичній силі шведської аристократії, що також спростило прямий діалог між королем та східною частиною королівства, а особливо ще й тому, що Густав Васа охоче покладався на радників і союзників з нижчих суспільних станів. Потрібно також сказати, що контроль над Фінляндією відігравав вагому роль, коли треба було завадити створенню дансько-російських альянсів.

Можна з певністю твердити, що шлях Ґустава Васи до трону відповідав загальноєвропейському зразку. Схожа концентрація влади вже відбулася у Росії та Данії. Консолідація шведської королівської влади Ґуставом Васою посприяла розвалові трьох могутніх міжнаціональних об’єднань у Балтійському регіоні: Кальмарської унії, об’єднанню Ганзи і, що не менш важливо, скандинавського католицизму, підпорядкованого владі Папи Римського. Що стосується Фінляндії, то це також стало початком у її історії періоду відчутнішого шведського впливу.

Водночас відбувалися великі зміни в політичному житті Фінляндії. Було розпущено понад 400 об’єднань та організацій, звинувачених в антирадянській або ж профашистській діяльності. Того ж дня, коли відбувся розпуск воєнізованих підрозділів шуцкорівців (30.10.1944), було зареєстровано Комуністичну партію Фінляндії. Факт створення комуністичної партії дав багатьом підозри, чи це, бува, не початок «совєтизації» країни, надто зважаючи на те, що армію самооборони Фінляндії, за умовами угоди про перемир’я, мали невдовзі розпустити. Сімдесятисемилітній Маннергейм залишився символічною фігурою на президентській посаді й чинним головнокомандувачем, проте виконавча влада перейшла до на три роки молодшого Ю. К Паасіківі, який у листопаді 1944 року став прем’єр-міністром, очоливши широку урядову коаліцію. Незабаром йому вдалося налагодити дієву співпрацю з контрольною комісією.

Незважаючи на це, період з 1945 по 1948 р. виявився надзвичайно турбулентним для внутрішньої політики Фінляндії. Навесні 1945 року відбулися парламентські вибори, на яких представники крайніх лівих на чолі з комуністами здобули майже 25 % голосів. Це дало їм місця в уряді й сприятливу нагоду пришвидшити суд над членами уряду воєнного часу, яких комуністи вважали головними винуватцями Війни-продовження. Та найпершою причиною судового процесу взимку 1945-1946 р. над військовими злочинцями була домовленість великих союзних держав притягнути до відповідальності керівників переможених держав. У Токіо та в Нюрнберзі під час політичних судових процесів було винесено багато смертних вироків. У Гельсінкі зумовлені зовнішньополітичною потребою каральні заходи вилилися у значно м’якші вироки. Вісьмох членів уряду воєнного часу засудили до тюремного ув’язнення, але згодом терміни ув’язнення скоротили, і вже в травні 1949 року на волю вийшов колишній президент країни Рісто Рюті, останній з тих, кого вважали винуватцями війни.

Як таке могло статися? Фінляндія уникла «совєтизації» здебільшого завдяки тому, що не була окупована під час війни. Не менш важливою причиною було й те, що фінські комуністи, незважаючи на свої вигідні позиції у політиці 1945-1948 р., не зуміли змінити режиму. Решта партій на чолі з соціал-демократами ефективно протистояли спробам комуністів підпорядкувати собі поліцію та врядування державою. До того ж, Радянський Союз був надзвичайно зацікавлений в одержанні військових контрибуцій, тому радянські делегати в складі контрольної комісії співпрацювали з усіма, без винятку, партіями, репрезентованими в уряді. Окупація Фінляндії була б надто ризикованою і дорогою у фінансовому сенсі. Кремль у той час зосереджувався на тому, щоб зробити східну частину Центральної Європи постійною буферною зоною між СРСР та західними державами.

Коли мирний договір набув повної чинності у вересні 1947 року, а члени контрольної комісії роз’їхалися додому, ситуація у Фінляндії цілком змінилася. Європа вже почала розпадатися на два відверто ворожі військові табори з декількома нейтральними державами так званої «сірої зони». Сталін не вбачав у нейтралітеті реальної альтернативи, тому змушував Фінляндію укласти угоду з СРСР, яка б завадила країні приєднатися до західного табору й увійти до НАТО. Одержавши достатні гарантії, що така угода не втягне Фінляндію до східного блоку, Паасіківі, обраний 1946 року президентом, згодився у квітні 1948 року підписати Договір про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу, відомий під скороченою назвою ДСВ-договір. Фінська держава зобов’язувалась дати відсіч будь-якій військовій агресії, спрямованій проти Фінляндії або ж Радянського Союзу через фінську територію «з боку Німеччини чи іншої, союзної з нею держави». Однак те, що Фінляндія потребує радянської підтримки, повинні були констатувати обидва учасники договору – це завадило б Москві ввести Червону армію на фінську територію без попередньої на те згоди Фінляндії. За текстом договору, Фінляндія прагнула «залишатися осторонь суперечностей між інтересами великих держав».

І все ж чимало представників західного табору вважали цей договір фатальною поступкою з боку Фінляндії. Вони побоювалися, що це прив’яже країну до східного блоку. Пункти договору, які стосувалися військової сфери, обмежили, звісно, можливості Фінляндії провадити таку ж політику нейтралітету, як Швеція чи Швейцарія, однак досвід двох світових воєн яскраво продемонстрував, що стосунки Фінляндії зі східним сусідом можуть стабілізуватися тільки в тому разі, якщо Фінляндії пощастить переконати Радянський Союз, що країна ніколи не стане військовим стратегічним містком на шляху до Ленінграда. На думку тверезого політика Паасіківі, який реально дивився на речі, Фінляндія цікавила Москву насамперед з огляду на безпеку, а задовольнивши такі вимоги, можна було досягти конструктивного й стабільного добросусідства.

Паасіківі мав рацію, хоча з історичних причин в офіційних деклараціях взаємної довіри й дружби між Фінляндією та СРСР завжди відчувалася фальш. Термін дії договору в епоху «холодної війни» періодично подовжувався (1955, 1970, 1983). Для зовнішньої і внутрішньої політики Фінляндії він мав таке велике значення, що його майже можна було назвати додатком до форми державного врядування. Договір давав також деяку свободу дій у внутрішній політиці. Комуністи вже не могли претендувати на роль єдиного гаранта добросусідських стосунків з Радянським Союзом. Після того, як їхній блок програв з величезним відривом парламентські вибори влітку 1948 року, було створено соціал-демократичний «уряд меншості», який швидко вимів комуністичний елемент з системи державного врядування і розширив міждержавні контакти зі Скандинавією та Західною Європою.

Комуністи вдалися до посиленої контратаки через профспілкову мережу, однак на початку 50-х років вони вже настільки були відсунуті на марґінес, що реальна боротьба за гегемонію у внутрішній політиці велася натомість між двома найбільшими партіями – СДП і Аграрним союзом. У змаганні за владу обидва табори опиралися на іноземну підтримку, і це мимоволі асоціювалось з позалаштунковими іграми «шапок» і «капелюхів» у королівстві Швеції-Фінляндії наприкінці XVIII ст., які велися з Францією та Росією. Соціал-демократів підтримували братські партії Скандинавії та Західної Європи, тоді як лідер аграріїв Урго Кекконен успішно переконував Москву, що саме він є найнадійнішим гарантом дотримання Фінляндією Договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Ця дещо дивна в ідеологічному сенсі констеляція виникла через те, що фінські комуністи й Москва вважали соціал-демократів зрадниками класових інтересів, тому Москва віддавала перевагу співпраці з аграріями, яким властива була більша гнучкість у стосунках із соцтабором. Відповідно праві партії (передусім Національна коаліційна партія) легше знаходили спільну мову з прозахідно налаштованими соціал-демократами.

Найдраматичнішим випробуванням стали президентські вибори 1956 року, коли перемогу здобув Урго Кекконен з перевагою одного голосу (151:149). Країну миттєво охопив загальний страйк, що надовго ускладнило проведення конструктивної внутрішньої політики. Супротивники Кекконена зробили все можливе, щоб створити широку коаліцію, аби завадити його перевиборам 1962 року. Кекконенові закидали насамперед те, що він занадто прогинається перед Москвою, прагнучи заручитися її підтримкою у своїй боротьбі за президентське крісло. Дослідники згодом підтвердили: іще восени 1944 року Кекконен налагодив тісні контакти з радянською розвідкою, ефективно використавши ці зв’язки для досягнення власної мети.

Справу ускладнило ще й те, що ця дивна, а часто навіть двозначна гра сприяла розвиткові економіки Фінляндії, а, отже, і її населенню. Навесні 1950 року Кекконен як новообраний прем’єр-міністр зумів підписати в Москві п’ятирічний торговий договір, надзвичайно вигідний для Фінляндії. Ще за п’ять років, здебільшого завдяки добрим стосункам Кекконена з новим радянським керівником Микитою Хрущовим, Фінляндії нарешті було дозволено стати членом ООН, а також Північної Ради. Для Фінляндії відкрилися цілком нові можливості для вираження свого державного суверенітету і прагнення триматися осторонь конфліктів між великими державами – принаймні доти, доки все відбувалося у рамках Договору про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з СРСР. Просування Кекконена до президентського крісла спростив той факт, що восени 1955 року Радянський Союз вирішив відмовитися від своєї військової бази на півострові Поркала. База втратила своє значення для оборони Ленінграда, бо тепер на озброєнні наддержав були ядерні боєголовки і реактивні літаки з дедалі більшим радіусом дії. Згортання радянської військової бази було зумовлене ще й низкою важливих змін у міжнародній політиці безпеки. Навесні 1955 року Західна Німеччина приєдналася до НАТО. Радянський Союз натомість заснував зі своїми державами-сателітами організацію країн Варшавського договору. Два військові табори зуміли домовитися про виведення своїх військ з території Австрії, зробивши її нейтральною країною. Це спонукало Хрущова запропонувати західним державам ліквідувати всі свої військові бази за кордоном. Повернення Фінляндії півострова Поркала стало ланкою у міжнародній кампанії, хоча Москва не заперечувала, щоб ліквідація цієї бази була заслугою Кекконена і послужила зміцненню його репутації успішного політика, який вміє налагодити стосунки з соцтабором.

Напередодні президентських виборів 1962 року ситуація склалася цілком протилежна: внутрішня політика Фінляндії спричинила негативну реакцію СРСР. Навесні 1961 року супротивники Кекконена висунули альтернативного кандидата на президентську посаду, канцлера юстиції Олаві Гонку. Пізно восени того ж року Гонка відкликав свою кандидатуру після втручання у президентські ігрища Радянського Союзу. Москва надіслала Фінляндії ноту, у якій завуальовано підтримувала Кекконена. Щораз більша роль Західної Німеччини в НАТО передбачала, на думку Москви, військові консультації, згідно з умовами Договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Це відбувалося на тлі другої Берлінської кризи. За кілька місяців до цього було зведено Берлінський мур і спровоковано серйозну кризу в політиці наддержав. Під час дискусії з приводу ноти радянський міністр закордонних справ Андрій Громико дав зрозуміти, що скерування ноти зумовлене насамперед занепокоєнням з приводу появи у Фінляндії політичного угруповання, яке прагне змінити усталений зовнішньополітичний курс країни.

Кекконен сповна скористався ситуацією навколо ноти. Він розпустив парламент, мотивуючи розпуск тим, що народ, мовляв, повинен висловити свою думку, як саме розбудовувати відносини Фінляндії з країнами соцтабору. Кекконен потай мав на меті на дочасних парламентських виборах напередодні президентських виборів зробити розкол усередині політичного угруповання, яке підтримувало Гонку. Коли через десять днів (24.11.1961) Кекконен зустрівся з Хрущовим у Новосибірську, щоб обговорити наслідки ноти, напруга в Фінляндії досягла апогею, тож Гонка відмовився від подальших виборчих перегонів. Кекконен повернувся додому з радісною звісткою: Радянський Союз зняв свої вимоги щодо військових консультацій, довіряючи здатності Кекконена неухильно дотримуватися усіх пунктів договору. Після цього колишні соратники Гонки боягузливо переметнулися на бік Кекконена й підтримали його кандидатуру.

Не дивно, що Кекконена переважною більшістю голосів знову було обрано президентом. З тих самих причин його ще тричі переобирали через відсутність серйозних альтернативних кандидатів (1968, 1974 і 1978). Усі усвідомлювали, що він мав безпрограшний козир – підтримку Москви. Позитивом у цій ситуації було ефективне придушення внутрішньополітичної боротьби за владу, що відкрило шлях для створення широких урядових коаліцій. За стабілізації східної політики Фінляндія могла проводити активну дипломатичну діяльність і в західному напрямку, поступово підвищуючи своє реноме нейтральної держави. Кекконен з його ораторським красномовством відразу охрестив це політичне явище «фінляндським парадоксом».

Водночас домінація Кекконена кидала тінь на всю фінську політику. Його посилене втручання у формування урядів шкодило діяльності парламенту й сприяло тому, що консервативна Національна коаліційна партія, незалежно від своїх успіхів на виборах, упродовж 1966-1987 років залишалася в опозиції. Надмірне й іноді підозріле панібратство Кекконена з Москвою ганьбило репутацію Фінляндії на Заході. В офіційних ситуаціях за Фінляндією визнавали заслуги в політиці нейтралітету, але схильна до критицизму преса вже на початку 60-х років ввела в обіг поняття «фінляндизація», маючи на увазі конспіративну політику поступок з боку малої держави.

Конспіративною чи прагматичною була ця політика, факт залишається фактом: «східна» дипломатія Кекконена давала країні переваги і в економіці, і в галузі державної безпеки. Це щиро оцінили його співвітчизники, які лише п’ятнадцять років тому боролися за своє виживання як нації. Навесні 1961 року Фінляндія завдяки спритним реверансам Кекконена з Москвою змогла підписати вигідну угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), до складу якої входили західноєвропейські країни, котрі не приєдналися до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Це забезпечило фінській експортній промисловості життєво важливі ринки на європейському континенті й заклало добрі підвалини для подальших угод та інтеграційних рішень країни з ЄЕС, Європейським співтовариством і врешті з Європейським Союзом.

В ті часи більша частина нинішньої Фінляндії ще перебувала під водою, отже, перші люди прийшли сюди з півдня та південного сходу. Неможливо з певністю сказати, якою мовою розмовляли ті кочівники. Думки вчених щодо цього дуже різні. Одні стверджують, що фінською мовою, яка належить не до індоєвропейської, а до уральської групи мов, у Фінляндії розмовляють лише останні 1 500 років. Інші прийшли до висновку, що первісні мешканці розмовляли мовою уральської групи, різні варіанти якої були поширені в європейській частині нинішньої Росії та в Прибалтиці. Якщо підтвердиться друга теорія, це означатиме, що одна і та ж мова домінує у Фінляндії ось уже понад 10 000 років – до наших днів.

Хай там як, з генетичного погляду сучасна фінська нація є наслідком постійної міграції з усіх сторін світу, насамперед з півдня та заходу. Перша хвиля переселенців перетнула Фінську затоку близько 2500-2000 років до Р. X. Ще за кілька століть відбулося таке ж переселення з сучасної Середньої Швеції, яке в різні історичні епохи тривало з перемінною інтенсивністю. Винятком є саамське населення Лапландії та деяких регіонів нинішнього Північного Калотта. Генетично лапландці – нащадки насамперед кочівників, які колись заселили північну Норвегію та узбережжя Північного Льодовитого океану вздовж північного берега Атлантики.

Коли говоримо про давню історію Фінляндії, важливо взяти до уваги дві обставини. По-перше, цей регіон був настільки віддалений від тодішніх землеробських культур Середземномор’я, що технічні інновації та нові методи виробництва доходили сюди дуже поволі й з великими труднощами. По-друге, клімат і природи були тут настільки суворими, що навіть з розвитком рільництва в південно-західній Фінляндії на початку нашого літочислення (перші 400 років після Р. X.) регіон міг прогодувати щонайбільше кілька десятків тисяч мешканців. Інакше кажучи: коли народився історичний Ісус Христос, на великих обширах середземноморського регіону процвітала землеробська культура, надлишок виробництва якої став стабільним економічним підмурівком для військового панування, адміністрування і високої культури Римської імперії. Тоді ж більша частина нечисленного населення на північ від Фінської затоки рибалила і полювала, скотарювала, традиційно розставляла сильця на дичину, а також примітивно обробляла землю, переважно випалювала ліс під ниви.

Північна Європа ніколи не входила до складу Римської імперії, однак завдяки жвавим торговим контактам, які встановилися між імперією та Балтикою, римські товари, звичаї та різноманітні нововведення поширювалися далеко на північ. Найдавніші писемні згадки про фінів (phinoi) містяться подекуди в описах мандрівки до берегів Балтійського моря давньогрецького географа Піфея (IV ст. до Р. X.). Римський історик Тацит у трактаті Германія (98 рік після Р. X.), описуючи народи та культури, які населяли узбережжя Балтійського моря, також згадує фінів (fenni), що мешкали за північним морем, забутих богами і людьми, злиденних, але щасливих.

Його характеристика свідчить про те, як римляни ставилися до північних варварів. Фактично саме на той час припадає значне розширення контактів між Римською імперією та Балтійським регіоном. Це підтверджують, зокрема, численні знахідки римських монет у населених районах південно-західної Фінляндії. Розкол Римської імперії та занепад Західного Риму були тривалими процесами, однак Північна Європа цього майже не помітила. Від V до IX сторіччя після Р. X. чисельність населення та поселень у балтійських регіонах помітно збільшувалась. Зростав матеріальний добробут, а водночас на регіональному рівні розвивалася щораз прогресивніша суспільна формація. Поширення скотарства й рільництва привело до розшарування суспільства та появи класу вождів. У південній частині Скандинавії і Балтії вже тоді були регіональні вожді (гьовдінги), які називали себе королями і конкурували між собою.

На північ від Фінської затоки суспільний розвиток відбувався за схожою схемою, однак повільніше і з меншим розмахом. Осіле населення від VIII століття концентрувалось здебільшого в південно-західних прибережних районах, на родючих землях уздовж ріки Кумо та на берегах її озерної системи в Сатакунді й Тавастланді. Приріст осілого населення відбувався також на Аландських островах і в прибережних районах південної Естерботнії. У цей період (У-ІХ ст. після Р. X.) зміцніли торгові контакти й активізувалася міграція населення до середньої Швеції (у зворотному напрямку – теж), де тоді вже виникли торгові центри, які динамічно розвивалися, і могутні громади під орудою гьовдінґів. Решту Фінляндії населяли нечисленні племена саамів, вони кочували величезними територіями аж до XVI століття, добуваючи собі харч полюванням та рибальством; доходили й до південної Фінляндії.

Величезний регіон, який щойно в XV сторіччі почав називатися Фінляндією, не був ще ані державною, ані культурною цілісністю. У найродючіших місцевостях урядували окремі роди, чи радше, клани, які наприкінці цього періоду (VII—ЇХ ст.) об’єднувалися в оборонні союзи, а іноді навіть присягали на вірність наймогутнішим гьовдінґам середньої Швеції. Тісні зв’язки Фінляндії з землями на захід та південь від неї тривали на той момент уже майже два тисячоліття, а отже, можна припустити, що чимало купців та гьовдінґів володіли давньоґотською, прагерманською та прашведською мовами, які залишили вираз ний слід у фінській мові. Як уже згадувалося, уральська мовна група, до якої належать також естонська та угорська мови, не є індоєвропейською. Структура фінської мови суттєво відрізняється від структури основних європейських мов, однак завдяки численним запозиченням фінська мова в культурному сенсі розвивалася у тісній взаємодії з індоєвропейськими мовами. На розвиток фінської мови особливо відчутно вплинула шведська мова, яка в другому тисячолітті домінувала в багатьох прибережних місцевостях.

Фінські правники тлумачили згодом покликання імператора на чинну конституцію як офіційне визнання Фінляндії державою; цьому посприяла ще й фраза в імператорській промові на закритті сейму, що віднині, мовляв, країна «посідає повноцінне місце серед націй». Текст промови було опубліковано, це посилило її ефект на тривалу перспективу й дало простір для подальших інтерпретацій. Насправді йшлося про кілька коротких люб’язних фраз, які сьогодні аж ніяк не можна вважати визнанням державності. Сейм просили тільки допомагати «простими порадами» щодо питань оборони Великого князівства, податків, фінансової системи і врядування.

Що б там не мав на увазі імператор, виголошуючи свою промову, приєднання Фінляндії до Росії означало, що і стара, і нова центральна влада вперше визнала зовнішні кордони країни, а також її особливий адміністративний статус Великого князівства. Упродовж 600 років шведського панування Фінляндія поступово ставала інтегрованою частиною державної цілісності, розвиваючись і змінюючись в органічному взаємозв’язку з західною половиною королівства. Іноді, під час воєн чи перехідних періодів, східна половина шведського королівства функціонувала окремішньо, але в епоху посилення внутрішньої консолідації Швеції у XVIII ст. усією державою керував єдиний і неподільний централізований апарат.

Брак відповідної культури врядування у Росії спонукала імператора разом з його головним радником графом М. М. Сперанським не руйнувати шведських суспільних структур у завойованій Фінляндії. Західна експансія Російської імперії у XVIII та XIX ст. характерна тим, що на приєднаних територіях дозволялося зберігати свої форми врядування та культуру. Що стосується, зокрема, Фінляндії, то в першому десятилітті XIX ст. російська влада активно цікавилася досвідом врядування, аби використати шведську модель в оновленні російської адміністрації, тобто, скоріш сподівалися, що Росія зможе розвиватися за фінським зразком. Цього не сталося. У Фінляндії натомість з’явилася унікальна можливість стати державою у державі, аби потім, через сто років, у круговерті Першої світової війни нарешті розірвати пута, які в’язали її з Росією, і проголосити свою незалежність. Цьому сприяло і те, що приєднання до Росії поклало початок тривалому миру, який увійшов в історію як Pax Russica – «російський мир».

Проте Олександр І аж ніяк не мав наміру надавати Великому князівству Фінляндському якусь особливу автономію у межах розбухлої імперії. Про це свідчить його довга титулатура, наведена у вступі до мирного договору, підписаного у Фредріксгамні 1809 року. Окрім того, що Олександр був імператором і самодержцем всея Русі, він ще мав титул царя Астраханського, Великого князя Смоленського, Литовського, Волинського, Подільського та Фінляндського. Важливими тут були не самі території, якими він правив, а розмаїття його титулів. Цар ставив собі за мету створити фінське врядування, тісно взаємопов’язане з Росією, однак деякі обставини, часто випадкові, завадили цим намірам; усе обмежилося адміністративним рішенням, яке, як виявилося, мало радше протилежний ефект.

Коли Спренгтпортена призначили в грудні 1808 року генерал-губернатором Фінляндії, він насамперед розробив пропозицію про створення фінської урядової ради, яка б цілком підпорядковувалася генерал-губернаторові. Однак Спренгтпортен, як колишній зрадник батьківщини й людина з важким норовом, не мав прихильників серед фінів, тож улітку 1809 року його змінив генерал М. Б. Барклай де Толлі, який свого часу командував завоюванням Фінляндії, а згодом відзначився у війні проти Франції. Раніше він був категорично проти створення особливої фінської урядової ради, але, обійнявши посаду генерал-губернатора, збагнув, що така рада могла б суттєво допомогти в управлінні країною. Статут фінської урядової ради одержав невідкладний пріоритет, цар підписав його в серпні 1809 року.

Статут був розроблений напередодні скликання Боргоського сейму фінським комітетом під головуванням єпископа Обуського Якоба Тенґстрьома. У тексті статуту виразно відчувалася рука найвпливовішого російського міністра Михайла Сперанського. Статут передбачав два адміністративні рішення, за якими влада переходила від генерал-губернатора до урядової ради, перейменованої 1816 року на Імператорський сенат Фінляндії. Сперанському ще 1809 року було доручено доповідати імператорові про все, що відбувається у Фінляндії поза спиною генерал-губернатора. Тепер міністр подбав про затвердження такого порядку статутом. Щоб полегшити Сперанському роботу над розробленням статуту, 1811 року була створена особлива посада фінського державного секретаря, який мав би складати звіти за підтримки Комітету в справах Фінляндії, що містився у Санкт-Петербурзі. Ухвалу такого рішення активно обстоював фінський радник Олександра І Густав Моріц Армфельт, колишній фаворит Ґустава III. Коли недовго по тому Сперанський потрапив у царську немилість, Армфельт 1812 року першим зайняв згадану посаду і зміг втілити в життя чимало вигідних для Фінляндії рішень. Простір для діяльності генерал-губернатора обмежувався і в інші способи. За статутом він був головою сенату, який складався з двох відділень – департаменту юстиції і департаменту економіки. Сперанський подбав, щоб генерал-губернатор не мав права голосу в цивільних справах, а саме таких адміністрація країни мала найбільше. Тому на практиці до компетенції генерал-губернатора належав тільки контроль над збройними силами Великого князівства. Щоправда, генерал-губернатор мав право доповнювати пропозиції сенату своїми коментарями, а це посприяло тому, що згодом імператор, ухвалюючи рішення, почав віддавати перевагу його пропозиціям.

Такий розподіл праці був закріплений 1812 року спеціальним указом про посаду генерал-губернатора. При цьому виникла двоїста ситуація: у канцелярії генерал-губернатора працювали здебільшого російськомовні чиновники з «російської» Фінляндії, а членами сенату були вихідці зі «шведської» Фінляндії, які не володіли російською мовою. Росія ставила собі далекосяжну мету – виплекати у Фінляндії нову російськомовну еліту, однак такі спроби були надто грубі й не увінчалися успіхом. Зрештою, двом першим генерал-губернатором, Барклаю де Толлі й Штенгелеві довелося головувати в сенаті, до того ж, вести засідання французькою мовою.

Не було нічого дивного в тому, що завойовані імперією території підпорядковувалися безпосередньо російському цареві. Проте Фінляндія була єдиною країною, окрім Польщі, про стан справ у якій імператорові доповідав державний секретар. Отож і;і-провадження посади державного секретаря 1811 року чимало посприяло тому, що врядування Великим князівством ще на ранніх стадіях набуло особливих форм, і Фінляндія поступово почала розвиватися від провінції до держави. У 1811-1812 роках провели й інші численні важливі реформи в системі адміністрування країною, які мали схожі завдання.

Було впроваджено низку нових посад, і в березні 1812 року імператор вирішив перенести столицю Фінляндії з Обу до Гельсінкі, положення якого поблизу фортеці Свеаборг мало очевидні стратегічні переваги. Не менш важливим стало також рішення Олександра І приєднати до Великого князівства Виборзьку губернію (1812). Це приєднання означало, що відтепер закони й принципи адміністрування «шведської» Фінляндії ставали чинними в її «російській» частині, яку після 1809 року часто називали Старою Фінляндією. Рішення диктувалось частково внутрішньополітичним прагненням спростити врядування, та водночас за ним стояли і зовнішньополітичні причини. Російсько-французький альянс розпадався на очах, і Росія мала намір продемонструвати, що анексія Фінляндії – доконаний факт.

Навесні 1812 року імператор Олександр І уклав таємний союз проти Наполеона зі шведським спадкоємцем престолу Карлом Юганом. Про підписання союзницької угоди сповістили в серпні того ж року, коли два монархи зустрілися в Обу, щоб розробити спільну стратегію у війні проти Наполеона, який напередодні, за два тижні до цієї зустрічі, вторгся до Росії. Ще перед своїм обранням спадкоємцем престолу Карл Юган дав зрозуміти росіянам, що не претендує на повернення Фінляндії, його завойовницькі наміри стосувалися тепер скоріш Норвегії. Російський імператор погодився на таке рішення в обмін на підтримку шведів у війні з Наполеоном, а також за умови, що Швеція назавжди відмовиться від реваншистської політики в східному напрямку. Угоду укладали поспіхом, і, якби Наполеонові пощастило у війні, хтозна, чи шведи не порушили б її умов. Однак Наполеон програв, а тому 1812 рік увійшов в історію роком, коли було започатковано шведську оборонну політику на сході. Після незначних сутичок, пов’язаних зі створенням 1814 року шведсько-норвезької унії, Швеція увійшла у довгий мирний період, який триває ось уже 200 років. Інакше кажучи, втрата Фінляндії стала для Швеції ключем до щастя.

Були ще й політичні мотиви. Раніше католицькі єпископи королівства були членами королівської ради. Вони мали право на власну охорону й володіння замками, що надавало їм незалежність та політичний вплив. На початку 20-х років XVI ст. архієпископ Ґустав Троллє відкрито перейшов на бік унії данського короля. Такий вчинок Ґустав Васа не міг залишити безкарним. Троллє оголосили державним зрадником, він змушений був утікати з країни, після чого у Вестеросі були скасовані вже згадані єпископські привілеї. Водночас Папа Римський позбувся впливу на вибори єпископів та інші церковні призначення. Такі втручання досягли бажаного результату. Єпископи та інші священнослужителі зберегли місцевий престиж, але стали слухняним інструментом у руках короля.

Церковні обмеження суттєво і надовго поліпшили фінансове становище королівства, однак не розв’язали проблем економічної і політичної залежності від ганзейського міста Любек. Ще на – початку 30-х років XVI ст. залишалась несплаченою понад половина шведського боргу. Коли Любек вимагав від Швеції взяти участь у війні проти дедалі могутнішої у сфері торгівлі Голландії, Ґустав Васа відмовився. Це призвело до війни між обома сторонами, у якій Швеція та Данія об’єднали зусилля і подолали Любек. Згідно з Гамбурзьким мирним договором 1536 року, Любек зобов’язувався скасувати свої претензії на несплачену частину боргу. Так назавжди було покінчено з впливом ганзейських міст на торгівлю в Балтійському регіоні.

Наступні 150 років у регіоні Балтійського моря торговельна могутність Голландії була головним чинником, який відіграв велику роль і в історії Фінляндії. Проте торговельна стратегія голландців виразно відрізнялась від стратегії ганзейських міст. Ганза залишила після себе налагоджені торговельні контакти й розвинуті торгові міста довкола балтійського узбережжя, через що голландці не могли здобути політичного контролю над торгівлею. Цьому посприяло ще й виникнення могутніх монархій у Європі. Тому голландці зосередили увагу на судноплавстві й доклали зусиль, щоб здобути контроль над перевезеннями між Балтійським морем та атлантичними частинами Західної Європи, що динамічно розвивались.
Дивлячись з ширшої перспективи, цей комерційний зв’язок між Балтійським морем та атлантичною Європою був ознакою зародження світової торгівлі. Концентрація капіталу й ріст населення у Західній Європі збільшували попит на збіжжя, деревину та іншу сировину з регіону Балтійського моря. Оплата здійснювалась тканинами, винами, предметами мистецтва та інших атрибутами розкоші. Це велике структурне перетворення особливо посилювалось коштом небагатьох і, на перший погляд, простих винаходів, а саме: пороху, компаса і друкарства. Порох та вогнепальна зброя допомагали королям тримати в покорі регіональних князів. Компас був неперевершеним пристроєм для довгих та численних світових подорожей. І врешті, не менш важливим було й друкарство, що відкривало нові можливості для поширення знань і спілкування між людьми.

Друкарство стало неодмінною передумовою Ренесансу – нового культурного мислення, що проклало дорогу сучасним наукам та спрямованому на індивідуум світогляду в Європі. Коли невдовзі монополію католицької церкви на істину поставили під сумнів, її вплив на світське життя теж похитнувся. Німецький монах Мартін Лютер 1517 року виступив з критикою папської влади. Вже через сім років Ґустав Васа почав послаблювати залежність Швеції від Риму, уміло посилаючись на тези Мартіна Лютера про те, що церква – це громада вірних, тому її власність належить народові. Невдовзі, 1517 року, в Вестеросі відбулася секуляризація церковного майна і було запроваджено королівський контроль над церковною адміністрацією.

Мети, яку ставив собі Густав Васа, реформуючи церкву, було досягнуто. Тому формально він не поривав з Римом і гальмував впровадження найрадикальніших реформ. Рішучі зміни в церковних обрядах могли стати приводом для народного спротиву. Такі погляди поділяли і церковні радники короля, що були щирими прихильниками вчення Лютера, проте вважали себе частиною реформаторського руху всередині католицької церкви. Одним з перших лютеран у Фінляндії був Петрус Сяркілагті, учень Лютера у Віттенберзі, а з 1524 по 1529 рік – ректор катедральної школи в Обу. Проте Сяркілагті помер замолоду, натомість реформатором Фінляндії став його співвітчизник Мікаель Аґрікола (приблизні роки життя 1510-1557).

Аґрікола теж був учнем Лютера, 1539 року він повернувся на батьківщину, щоб стати ректором катедральної школи в Обу. За 15 років він став єпископом єпархії Обу. Викладач і священик, Аґрікола твердо притримувався латини як мови-носія культури, а також багатьох католицьких звичаїв: учення про чистилище, дотримання посту і сповіді. Така обережна позиція вважалася звичайною у шведському королівстві XVI ст., а особливо у Фінляндії, де католицька спадщина в багатьох виявах проіснувала дотне, ніж у центральних частинах держави. Новаторством у діяльності Агріколи була його письмова творчість, яка, за лютеранським принципом, стверджувала, що будь-яке єднання людини з Богом є справою індивідуальною і неопосередкованою.

Це переконання походило від релігійних течій пізнього Середньовіччя, у яких наголошувалась важливість особистої віри і ставився під сумнів авторитет церкви. Лютер навчав, що лише особиста віра принесе Божу милість. Тому кожен християнин повинен сам вміти читати Біблію. Це передбачало загальну писемність і доступність перекладів, тож кожен справжній реформатор займався ще й перекладацтвом та просвітництвом. Власне цим і відзначився Мікаель Аґрікола у Фінляндії, завдяки передусім перекладові Нового Завіту (Se Wsi Testamenti, 1548) він заклав фундамент писемної фінської мови. Те ж саме стосується і його колег у Швеції, чиї переклади Нового Завіту (1526) та всієї Біблії (1541) заклали мовні норми в усьому королівстві й врегулювали їх також у шведськомовних прибережних регіонах Фінляндії.

Проте Аґрікола постав перед більшим викликом, ніж його найближчий шведський колега Олаус Петрі. Річ у тім, що не існувало письмової фінської мови, яку можна було б взяти за основу. Мовою королів і представників станів у Фінляндії аж до XIX століття була шведська, а ще в цих колах розмовляли данською, німецькою або французькою. Загальною мовою католицької церкви була латина, тож до реформації нікому й не спадало на думку друкувати щось фінською мовою. Тому першою книгою, яку опублікував Аґрікола, була фінська абетка Abcritia (1543), а відразу за нею – требник для фінськомовних богослужінь на 900 сторінках (Rucouskiria, 1544).

Переклад Нового Завіту Агріколи став шедевром, яким донині захоплюються теологи, мовознавці та історики. Він і його анонімні помічники використовували передусім діалект, поширений у південно-західній частині Фінляндії, але також вислови й слова з інших фінських діалектів. Таке рішення мотивувалось тим, що велика частина населення Фінляндії жила на південному заході. До того ж, як наголошував Аґрікола в передмові, це була лише перша спроба застосувати фінську писемну мову. Щойно в 80-х роках XIX ст. суспільний статус і поняттєва насиченість фінської мови досягла того рівня, щоб витримувати конкуренцію шведської мови як офіційної мови Фінляндії.

Однак повернімося до XVI сторіччя. Як вплинула Реформація на рівень життя простих людей? Важливо пам’ятати, що місцеве духівництво у периферійних частинах Європи вже в середньовічні часи мало знати мову своїх парохіян. Католицька меса правилась латинською мовою, утім решта богослужіння та всяке інше спілкування відбувалось народною мовою. Реформація ж означала поступове скасування латиномовних богослужінь, при чому проповідь священика перед громадою ставала основним елементом відправи. Оскільки католицьких священиків звільняли тільки у виняткових випадках, а вони самі разом з парохіянами охоче дотримувались давніх традицій, зміни навряд чи можна було вважати революційними. Конкретніше – після скасування целібату, священики змогли одружуватись зі своїми співмешканками.

Найвідчутнішими наслідками Реформації стали ліквідація монастирів, обернення священиків на слуг короля на місцевому рівні, а також конфіскація більшої частини церковного срібла. Утім значення Реформації ще довго тлумачили по-різному. Лише 1593 року Аугзбурзьке віровизнання -«стовп» лютеранської віри – було проголошене офіційним вченням шведської церкви, та й то це стало побічним результатом заплутаної боротьби за престол. Це призвело до того, що шведська Реформація почала набирати обертів лише тоді, коли прийшло нове покоління духівництва, яке здобувало освіту не в католицьких катедральних школах та університетах. Така м’якість повороту подій не була очевидністю. У Данії, а до XIX ст. до неї входили також Норвегія та Ісландія, Реформація проводилась набагато рішучіше.

Фінляндія виграла також тривалий спір зі Швецією за володіння Аландськими островами, а 1921 року справу передали до Ліги Націй. Населення Аландів, яке розмовляло винятково шведською мовою, однозначно висловилося 1917 року за приєднання до Швеції. Згодом від Фінляндії домоглися обіцянки, що архіпелаг залишиться демілітаризованою зоною і одержить широку автономію у складі Фінляндії – цим Швеція і вдовольнилася; для неї найважливішою метою була гарантія військового нейтралітету Аландських островів.

За дискусією про статус Аландських островів шведський уряд приховував своє надзвичайно стримане ставлення до боротьби Фінляндії за незалежність. Оборонна політика Швеції на сході в XIX столітті була дуже вигідною. Шведський уряд послідовно уникав втручань у фінсько-російські суперечки щодо автономії Великого князівства, а 1918 року Швеція відмовилася офіційно підтримувати білих у фінській громадянській війні. З урахуванням цього чинника, зовнішньополітичне керівництво Фінляндії на початку 20-х років намагалося налагодити співпрацю у сфері безпеки з іншими новоствореними незалежними державами-сусідами – Польщею, Литвою, Латвією та Естонією. Ці спроби невдовзі зірвалися через внутрішні конфлікти інтересів, але з Естонією Фінляндія все ж негласно досягла деякого консенсусу в сфері військової розвідки.

Громадянська війна кинула довгу тінь і на внутрішню політику Фінляндії: упродовж 20-х років тут панували сильні ідеологічні суперечності, часто змінювалися уряди. Хоча засуджених червоногвардійців згодом амністували, недовіра, яка неминуче виникала між соціалістичним і буржуазним табором, довго ускладнювала співіснування у спільній республіці. Більшість мешканців країни зуміли оцінити здобуту незалежність, проте значно менша частина з-поміж них виявляла готовність внести поправки у своє бачення цієї незалежності.

До політичної нестабільності спричинялося і те, що жодний з чотирьох перших президентів республіки не перебував при владі довше ніж одну каденцію. Наступником К. Ю. Стольберга (1919-1925) став Лаурі Крістіан Реландер (1925-1931), представник президії партії Аграрний Союз; його замінив представник правих П. Е. Свінгювуд (1931-1937), який 1917-1918 р. був на посаді регента. Його високий авторитет дав йому змогу впоратися із зухвалими лідерами праворадикального Папуаського руху. Представник аграріїв Кюесті Калліо (1937-1940) не добув свого терміну на посаді президента через стан здоров’я, тож Калліо мав ще менше часу, ніж його попередники, аби стати авторитетним лідером держави. Хоча форма врядування однозначно давала президентові повноваження визначати зовнішню політику країни, у міжвоєнний період цю відповідальність насправді розділяли з президентом прем’єр-міністр або ж міністр закордонних справ. Водночас наголошувалися церемоніальні функції президентської посади через відсутність у Фінляндії монарха і королівського двору.

То як розвивалася внутрішня політика? У таборі соціалістів 1922 року відбувся відкритий розкол, коли комуністи, керовані совєтами, вийшли з соціал-демократичної партії, керівництво якої від 1919 року пропагувало реформістський шлях до соціалізму. У буржуазному таборі розкол спричинило питання про контроль над шуцкорівцями, ті утвердилися на позиціях постійного народного ополчення – зі значним запасом зброї і без однозначних зв’язків з державною владою. Тож державна влада серйозніше взялася за шуцкорівців, обмеживши можливості колишніх активістів використовувати свої формування як позапарламентський засіб тиску. Та, незважаючи на це, упродовж усього міжвоєнного періоду, шуцкорівців сприймали – надто табір лівих – як приховану загрозу демократії.

Іншим пекучим питанням суспільної ваги й надалі було питання про статус у Фінляндії шведської мови. Культурне змагання фенноманів було успішним, і реформа, яку здійснив сейм 1906 року, поклала край домінуванню шведськомовної еліти в політичному житті країни. Подальша фінізація призвела до того, що частка шведськомовного населення за період 1880-1940 років зменшилася з 14 до заледве 10 %. Усе ж, на превелике роздратування прихильників фіномовності, шведськомовний елемент посів вагоме місце у багатьох суспільних секторах. На початку 20-х років шведська мова була рідною для понад половини комерційної еліти. Чисельна перевага шведськомовних фінів спостерігалася також у науці, мистецтві й культурному житті загалом.

Сеймова реформа загострила мовні суперечності, заохотивши до політичної та організаційної консолідації шведськомовних громадян республіки. У 1917-1921 рр. найрадикальніші представники шведомовності висунули вимоги мовного самоврядування. Тоді й увійшли до активного вжитку поняття «фінляндський швед» і «фінляндець», що в лінгвістичному контексті відмежовувалося від слова «фін», яке завжди означувало фінськомовного мешканця країни. Після того, як новою урядовою постановою (1919) за фінською і шведською мовами було затверджено статус двох рівноправних національних мов, а парламент 1921 року ухвалив надзвичайно толерантний мовний закон, навіть інтроверти шведомовності вголос погодилися ідентифікувати себе з новоствореною республікою.

Абсолютно протилежною виявилася реакція найрадикальніших фенноманів, так званих «справжніх фінів», які через студентську організацію АкаAkateeminen Karjala-Seura (АКС) почали 1924 року активно вимагати переведення життя всієї країни на фінську мову. Спершу активісти АКС марили про територіальне розширення Фінляндії – Велику Фінляндію, але наприкінці 30-х років вони насамперед вимагали повністю перевести викладання в Гельсінкському університеті на фінську мову. Після того, як парламент Фінляндії навесні 1937 року ухвалив новий «університетський» закон, який наголошував провідну роль фінської мови, але водночас гарантував і викладання шведською мовою, мовні суперечки вляглися. Насправді представники еліти обох мовних груп країни вже давно мали рівні соціальні права. До того ж, уряд активно пропагував мовний мир, щоб легше було перевести країну на рейки скандинавської орієнтації у сфері політики безпеки.

Спільним знаменником усіх згаданих суперечностей був брак навичок пристосовуватися до правил гри парламентарної демократії, які передбачали визнання компромісів та повагу до законно ухвалених рішень. Тому й уряди були, зазвичай, недовговічними коаліціями партій меншості (упродовж 20-х років у Фінляндії загалом змінилося 13 урядів). Однак жодна з буржуазних партій не демонструвала готовності співпрацювати з соціал-демократами, їм у 1926-1927 роках довелося самим брати на себе всю відповідальність за врядування країною. Законодавча діяльність була задовільною, доки в країні спостерігалося економічне зростання, але після біржового краху на Волл-стріт наслідки всесвітньої економічної кризи вплинули і на народне господарство, і на політику Фінляндії.

Кризу загострила жорстока ідеологічна боротьба між вірними Москві комуністами і націоналістами-антикомуністами, яка відбувалася наприкінці 20-х років у більшості держав Східної та Центральної Європи. У Балтії й Польщі страх перед комунізмом призвів до відмови від представницької демократії на користь різномастих консервативних диктатур правого спрямування. Розвиток цих процесів пішов іще далі в Італії та Німеччині, де різними шляхами до влади прийшли фашистські режими. Фінляндію теж охопив страх перед комунізмом. Воно й не дивно, зважаючи на жорстокий досвід громадянської війни, а також тісні контакти крайніх лівих з Москвою.

Фінська влада ще раніше посилила боротьбу з підпільною діяльністю комуністів, напруга зросла 1929 року внаслідок низки організованих комуністами демонстрацій та страйків. Ці виступи спровокували антикомуністичну реакцію, яка охопила всю країну, а пізно восени того ж року набула організованої форми. Так виник Папуаський рух, символічним провідником якого став заможний естерботнійський селянин Вігторі Косола. Рух підтримували передусім селяни, шуцкорівці та представники експортної промисловості. На початках своєї діяльності Папуаський рух завоював навіть симпатії широких буржуазних кіл, щиро занепокоєних тим, щоб комуністична агітація не вилилася у нову громадянську війну. Державні рестрикції вважались надто нерішучими, тож навесні 1930 року представники Папуаського руху почали вимагати повної заборони будь-якої комуністичної діяльності, влаштовуючи масові мітинги та жорстку примусову депортацію відомих комуністів і соціал-демократів на східний кордон. Спершу поліція доволі пасивно ставилася до таких виявів терору, бо зазвичай до нього вдавалися місцеві шуцкорівці й заможні землевласники. У липні 1930 року лапуасці влаштували похід на столицю, у ньому взяли участь 12 000 осіб. За їхньою вимогою було створено новий уряд, який тієї ж осені ухвалив закон про заборону будь-якої публічної комуністичної діяльності.

Тим самим Папуаський рух, який щораз більше шкодив власній репутації, вичерпав кредит довіри широких народних мас. Після ганебного провалу спроби путчу рано навесні 1932 року, яка закінчилася судовими процесами, рух трансформувався у праворадикальну партію. Проте під час трьох останніх парламентських виборів 30-х років партії заледве вдавалося набирати до семи відсотків голосів. Парламентарна система країни поступово повернула собі авторитет. Папуаський досвід помітно зміцнив готовність партій до компромісів і відкрив шлях урядам більшості. Політичний розвиток відбувався у тому ж напрямі, що й у Швеції та Данії, де вже 1933 року соціал-демократам і селянським партіям пощастило створити широкі коаліції. Навесні 1937 року Фінляндія також одержала свій перший «червоно-зелений» уряд, тобто коаліційний уряд, який складався з представників СДП, Аграрного союзу й Прогресивної партії. Цей уряд, керуючись демократичними принципами, свідомо почав розбудовувати державу загального добробуту.

Найголовнішою причиною того, що політична система Фінляндії, на противагу, скажімо, системі в Польщі чи в країнах Балтії, подолала кризу демократії, було, без сумніву, добре злагоджене громадянське суспільство. Попри заборону комуністичної діяльності пролетарські ідеї надалі жили в соціал-демократичній іпостасі, а отже, переважна більшість громадян гарантовано могла ідентифікувати себе з нацією і правовою державою. Громадянські рухи в Фінляндії перебували під великим впливом схожих рухів у скандинавських країнах, а це сприяло розвиткові фінського суспільства за скандинавським зразком.

Це пояснює зміну курсу Фінляндії у політиці безпеки всередині 30-х років. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера Ліга Націй втратила свій авторитет всесвітньої організації захисту миру, а що Радянський Союз помітно нарощував військову потугу, для всіх сусідніх держав, вочевидь, зростав ризик рано чи пізно опинитися в лещатах двох диктатур. Тому керівництво Фінляндії у сфері політики безпеки вирішило вступити в альянс зі скандинавськими країнами, політика нейтралітету яких так добре спрацювала у роки Першої світової війни.

Водночас інтенсифікувалися перемовини зі Швецію щодо спільної ремілітаризації Аландських островів, маючи за мету створити оборонний союз Швеції та Фінляндії, який зміг би відлякувати Радянський Союз від будь-яких зазіхань. Однак планам союзниць не судилось здійснитися, коли навесні 1939 року СРСР висловив з цього приводу своє невдоволення. Фінляндія та інші прикордонні держави залишилися восени 1939 року без жодної зовнішньої підтримки, тоді як Гітлер і Сталін у чудовому порозумінні один з одним почали спрощувати політичну мапу Східної та Північної Європи.

Це переселення народів частково збіглося з походами шведських вікінгів на схід понад північним берегом Фінської затоки, через Неву і Ладогу, далі – на південь, через землі Київської Русі до узбережжя Чорного моря і Константинополя. Немає жодних доказів, що в цих виправах постійно брали також участь фінські кораблі з власною залогою. Очевидно, однак, те, що природні гавані й торгові порти на берегах Фінської затоки та Ладозького озера могли слугувати вікінгам, яких ще називали варягами, місцями перепочинку. Популярна історична література часто зображує походи вікінгів (800-1025) грабіжницькими набігами. Насправді ж вони вели торгівлю, здійснювали колонізацією та адміністративно реорганізовували політично слабкі або ж іще незаселені регіони Європи. Таке відбувалося і на Заході, і в Київській Русі, де варязькі проводирі захопили владу в Новгороді (862), а згодом у Києві (882), заклавши підвалини такої могутньої згодом руської держави. Епоха вікінгів в економічному та культурному сенсі стала і для Фінляндії першим важливим кроком до державної інтеграції, процесу, який набув широкого розмаху в XII столітті, а наприкінці XIII привів до об’єднання великих територій сучасної Швеції та Фінляндії в єдиному королівстві.

Не існує жодних писемних джерел фінської епохи вікінгів, зате зберігся багатющий фольклор, який ще від XVIII сторіччя ретельно збирали, і який своїм корінням сягає дохристиянського суспільства. Одним з перших збирачів фінськомовного фольклору був Еліас Льоннрот (1802-1884). Узявши собі за зразок твори епох античності й романтизму, він опрацював і об’єднав давні пісні в цілісну літературну оповідь. Перша версія цієї оповіді вийшла 1835 року під назвою Калевала. Твір відіграв виняткову роль у формуванні фінської національної самосвідомості й став національним епосом Фінляндії не лише завдяки народній мудрості та вишуканості художнього слова, а й тому, що відтворював фінську історію ще до входження Фінляндії до складу Швеції. Народні поети передали нащадкам знання про суспільство часів вікінгів, описуючи все: від впливових сільських ковалів та зручного рибацького реманенту до кривавих міжусобиць і народної міфології.

Те, що Північна Європа ніколи не перебувала під пануванням Римської імперії, призвело до її майже тисячолітньої ізоляції від християнської церкви. І лише у VI столітті отці церкви почали тлумачити заповіді Ісуса Христа як заклик до варварів з-поза меж Римської імперії навернутись до християнської віри. Перші свідчення появи християнського вчення у Фінляндії стосуються саме VI сторіччя, а вже з VIII та IX століть хрест доволі часто з’являється на прикрасах та інших предметах розкоші як об’єднувальний символ і талісман щастя. Іншою ознакою поширення християнських звичаїв стала відмова знаті від кремації померлих, натомість поступово утвердилася традиція поховань у землі.

Схожі процеси відбувалися у Швеції та країнах Балтії. Християнські символи й обряди поширювалися завдяки торговельним контактам. У 20-х роках IX сторіччя папський капітул, керуючись духовними й політичними чинниками, вирішив розпочати активну проповідницьку діяльність на півночі Європи. Виконання цієї місії доручили монахові з Бремена Ансгарові, якого згодом назвали апостолом Скандинавії. Року 829 він прибув до Бірки, торгового міста вікінгів на сході середньої Швеції, а за якийсь час його було призначено архієпископом Бремена. Німецьке місто стало на наступні двісті років головним осередком християнізації Північної Європи. Однак лише на початку XI сторіччя церква в скандинавському суспільстві утвердилася настільки міцно, що можна було говорити про християнську Північ. У Фінляндії та країнах Балтії цей процес відбувався повільніше, бо організована місіонерська діяльність тут розпочалася щойно в XII столітті.

У Балтії християнізація населення часто набувала брутальних форм. Ідеться про так звану місію меча під орудою хрестоносців Германської імперії. На північ від Фінської затоки розвиток відбувався дещо інакше. В епоху вікінгів розпочалася економічна інтеграція південно-західної Фінляндії з середньою Швецією, а це сприяло поширенню християнського світогляду та звичаїв у Фінляндії. З дипломатичних міркувань шведські гьовдінґи приймали хрещення і не перешкоджали окремим місіонерам спробувати щастя і в Фінляндії. Отже, перші християнські громади постали в південно-західній Фінляндії, вочевидь, вже наприкінці XI століття.

Існує два чинники, унаслідок яких місіонерська діяльність у Фінляндії у XII столітті набула організованих форм. По-перше, хоч і повільно, зате впевнено міцніла королівська влада в Швеції, що збільшувало можливості її впливу на Фінляндію та інші балтійські регіони. По-друге, суперництво між папським капітулом та Германською імперією призвело до того, що Папа Римський заснував нові архиєпископства в Лунді (1104) та Упсалі (1164), щоб відсторонити надто вірного кайзерові архієпископа Бременського. Рішення Папи поширити систематичну місіонерську діяльність і на Фінляндію було однією з ланок цієї боротьби за владу, оскільки хрестоносці германсько-римського кайзера вже тоді успішно підкорювали Балтію. Ще іншим стимулом для діяльності місіонерів у Фінляндії був острах перед можливим натиском Новгорода та православної церкви.

Середньовічні літописи розповідають про три хрестові походи на Фінляндію. Пізніше історики датували їх приблизно 1155, 1239 та 1293 роками відповідно. Хоча християнізація Фінляндії відбувалася переважно мирно, церкві потрібні були власні легенди про начебто активну боротьбу між добром та злом у наверненні до віри місцевого населення. Перший з відомих сучасним історикам хрестовий похід (1155) очолив за церковними традиціями британський монах Генрік, який під покровительством свейського короля Еріка подався з проповідницькою місією до південно-західної Фінляндії. Те, що саме про цей похід відомо нащадкам, ми завдячуємо пізнішій канонізації Генріка і проголошенню його за добрі вчинки та дива святим покровителем єпархії Обу (Турку). За легендою, Генрік хрестив фінів після того, як край завоювало військо короля Еріка, залишився там і очолив нову місіонерську єпархію. Однак за рік його вбив один селянин, який називався Лаллі, за що й зазнав кари Божої.

Фінляндія вибралася з міжнародної низької кон’юнктури 70-х років без значних втрат і протягом 80-х років спромоглася сповільнити економічний регрес шляхом девальвації національної валюти і відновлення стабільної торгівлі з Радянським Союзом. У 80-х роках Фінляндія мала найшвидші темпи розвитку серед країн Організації економічного співпраці і розвитку (ОЕСР), що стабільно збільшувало державні податкові надходження і було значним доповненням до соціальних виплат і привілеїв. Коли такий підйом поєднався із банківськими щедрими кредитами, настало потепління, яке 1990-1991 р. закінчилось різким погіршенням стану економіки країни.

Глибоку стагнацію посилювало рішення Радянського Союзу влітку 1990 року перейти від клірингу до валютної торгівлі. Уже до цього проблеми радянської економіки знижували експорт Фінляндії на схід. Навесні 1991 року він практично припинився: росіянам бракувало валюти для оплати. Криза у східній торгівлі тривала недовго і закінчилась вже наступного року, але її психологічний ефект був значним, оскільки збігся з хвилею банкрутств компаній та зростанням безробіття. Одне слово, навесні 1991 року економіка Фінляндії перебувала в стані «вільного падіння». Банківські втрати від кредитування збільшувались щораз швидше, рівень безробіття підвищувався на десятки тисяч осіб щомісяця, і ще до закінчення року Банк Фінляндії був вимушений знизити вартість марки на 12 відсотків.

Девальвація відбулась майже за півроку після рішення уряду прив’язати курс фінської марки до валютної одиниці Європейського Співтовариства – екю, яка передувала сучасній спільній валюті ЄС – євро. Такий швидкий перехід розглядали деякою мірою як втрату авторитету, та іншої альтернативи не було. Проблеми економіки дали підстави до чуток про девальвацію. В очікуванні валютного регулювання підприємства не обміняли своїх доходів від експорту на марки, а це, як і валютні спекуляції, що почались тоді, швидко спорожнило валютні резерви Банку Фінляндії. Проблема залишалась актуальною навіть після девальвації, і восени 1992 року довелося відмовитись від фіксованого курсу валют і, як в багатьох інших пов’язаних екю країнах, запровадити «плаваючий» курс валюти, тобто такий, що визначається ринковим попитом.

Нововведення дало бажаний ефект. Надміру високі відсоткові ставки почали знижуватись, і 1995 року вартість марки повернулась до того рівня, на якому перебувала до початку змін. Проте шлях до цього відновлення був нелегким. Різке зниження курсу валюти призвело не тільки до того, що всі безкоштовно взяті кредити раптово стали набагато дорожчими. Зниження курсу спричинило також загальний спад цін та банкрутство підприємств. Банківські втрати від кредитування стали такими великими, що чимало банків звернулись за державною підтримкою і невдовзі були вимушені провести злиття. Навесні 1995 року об’єднались два найбільші торгові банки країни: Кансаліс-Осаке-Панккі (Kansallis-Osake-Pankki) і Об’єднаний Банк (F?reningsbanken), а п’ять років по тому новостворений банк об’єднався з трьома скандинавськими банками під новою назвою Меріта (сьогодні Нордеа) Банк.

Підтримка банків стала великим навантаженням на державну економіку, та набагато гірші наслідки мало безробіття, рівень якого в 1990-1994 роках зріс від 3 до 16 %. Найважча ситуація склалась у зимовому півріччі 1993-1994 років, коли, за підрахунками влади, у країні було понад півмільйона безробітних. Подібне зниження зайнятості відбувалось тільки в Сполучених Штатах в 30-х роках. Різко збільшились кошти, виділені на допомогу з безробіття та на заходи для підтримання зайнятості, до того ж, значно зменшилися податкові надходження. Наслідком цього став надмірний дефіцит бюджету 1992-1993 року, коли майже 15 % державних видатків покривались позиками. Влада ввела кілька обмежень на соціальні виплати, але через непохитність профспілок рівень безробіття не знижувався.

Восени 1993 року економіка почала оговтуватись, і наступні п’ять років у Фінляндії було зафіксоване зростання до 5 %, що було кращим показником порівняно з країнами Організації економічного співробітництва і розвитку. Така тенденція тривала аж до початку нового століття з річним показником приросту 3-4 %, набагато кращим за загальні показники ЄС. Незважаючи на запроваджені заходи економії, виплати на потреби суспільства не припинились, що утримувало конфліктність на низькому рівні і сприяло швидким перетворенням в економіці. Проте криза 90-х років все-таки залишила глибокий слід у фінському суспільстві та промисловості. Швидко поліпшена рентабельність індустрії залежала від того, що під час кризи було проведено раціоналізацію збиткових галузей виробництва. Радикальне зменшення витрат на продукцію навряд чи вдалося б за стабільніших умов. Отже, криза надала додаткового поштовху для ринкових перетворень у промисловості, та оскільки ці пристосування відбувались шляхом автоматизації чи переміщення продукції, рівень зайнятості підвищувався не такими швидкими темпами. Вперше після шести років зростання на порозі нового тисячоліття рівень безробіття знизився до 10 %.

Нові робочі місця створювались насамперед у сфері послуг. Ще в середині 70-х років половина працездатного населення працювала в сфері послуг, а 2005 року ця кількість зросла майже до 70 відсотків. До 90-х років за створення більшості нових робочих місць відповідали держава й місцева влада, згодом – приватний сектор послуг. Поліпшення відбувалось у всіх професіях сфери послуг, однак найбільшим був розвиток приватного соціального сектору, сфери нерухомості, а також торгівлі. Деякі старі торгові мережі все ще витримували тиск. Загалом ринок заполонили іноземні мережі супермаркетів, центри краси і фітнесу. Популярними стали телефонні та комп’ютерні послуги, збільшився продаж спортивного та відпочинкового спорядження.

Для 90-х років характерний і прорив новітніх інформаційних технологій. Фінляндія у багатьох аспектах перебувала на передовій цього глобального тренду, але тому що галузь інформаційних технологій характеризувалась постійним оновленням і автоматизацією, створення нових робочих місць відбувалось не так швидко. Лісовому господарству і традиційній металургії з 50-х років належало близько 30 % річного ВНП. Протягом 90-х років електронна індустрія розвинулась до майже такого ж рівня. Провідний у галузі концерн Нокіа зосередився на виготовленні мобільних телефонів. Ціла галузь почала розвиватись небаченими темпами, і в 1995-2001 роках подвоїла свою частку в річному ВНП промисловості від 8 до 16 %. З-поміж інших країн Організації економічного співробітництва і розвитку тільки Чехія могла продемонструвати відповідне зростання своєї індустрії інформаційних технологій. Так у другій половині 90-х років Фінляндія перетворилась на технічний та культурний центр знань для всієї світової ІТ-індустрії.

Яку роль у цьому відіграла ставка Нокіа на мобільні телефони? Концерн Нокіа виник 1967 року внаслідок злиття трьох великих підприємств фінської основної промисловості, які від 1920 року мали спільного головного власника. Злиття дало бажані обсяги торговій діяльності і створило передумови для щедрих вкладень в електронну промисловість концерну, яка ще до кінця 80-х років не давала жодних вагомих прибутків. Більша частина ринку електроніки концерну містилась у Фінляндії та в Радянському Союзі. У середині 80-х років Нокіа здобула підтримку на британських та американських ринках мобільних телефонів і напередодні 1990 року завоювала приблизно 10 відсотків світового ринку. Важливим поворотним пунктом став 1992 рік, коли концерн через кілька не зовсім вдалих інвестувань та через зниження експорту на схід був вимушений обирати напрям діяльності, і ним виявився мобільний зв’язок. Завдяки продуманим ставкам на торгову марку та вдосконалення продукції новий керівник концерну Йорма Олліла одержав перевагу над своїми конкурентами.

Найбільшою зміною був, без сумніву, перехід від аналогових мереж до цифрової системи зв’язку. Перехід до так званого стандарту GSM (Глобальна система мобільних комунікацій) через кілька років відбувся у всьому індустріальному світі і створив надзвичайно сприятливі передумови для вигідного продажу мобільних телефонів. Оскільки Нокіа була сильною саме в цій технології, за п’ять років концерн зумів завоювати понад третину світового ринку мобільних телефонів. Проте технологічні знання були тільки однією із багатьох причин того, що Нокіа зуміла утримати свою перевагу і на початку 2000-х років. Не менш важливими були вкладення коштів Нокіа в широкий асортимент продукції та її привабливий дизайн. Це закріпило міжнародну репутацію підприємства та поліпшило його спроможність успішно реагувати на попит світового ринку. Протягом 1991-2000 років річний продаж мобільних телефонів на міжнародному ринку зріс від 6 до 402 мільйонів. На початку XXI ст. розвиток відбувався ще швидше. За підрахунками, 2005 року 1,6 млрд людей мали доступ до мобільного зв’язку.

Наприкінці 90-х років більшість акцій концерну викупили американські інвестиційні фонди, тож вагома частка продукції перемістилась ближче до споживачів у різні куточки світу. Оскільки оперативне керівництво підприємства та важливі його складники залишились у Фінляндії, виникла динамічна мережа фінських підрядників, науково-дослідних центрів і тих, хто забезпечував комерційне застосування цифрових технологій. Інноваційній атмосфері в країні сприяла міжнародна практика державного регулювання сфери телекомунікацій, що заохочувало креативні та заможні кола вкладати кошти в нову технологію. До того ж, держава брала активну участь у фінансуванні дослідницької діяльності ІТ-підприємств і виділяла значні суми для перетворення Фінляндії на суспільство розвинених мережевих комунікацій. Тому, за деякими оцінками, Фінляндія на початку XXI ст. належала до найрозвиненіших інформаційних держав у світі – це те, на що звертає увагу у багатьох дослідженнях відомий соціолог Мануель Кастеллз.

Реформа врядування протистояла розпадові країни, яка раз у раз розширювала свої кордони, та водночас вона породила й нові проблеми. Монархові доводилося винагороджувати високих урядників та визначних полководців, щоб заручитися їхньою постійною підтримкою. У період регентства королеви Христини (1644-1654) знать обдаровували втричі частіше, аніж за все попереднє століття (відповідно 116: 368 осіб). Через брак коштів високі винагороди замінили щедрим роздаванням земель у ленне володіння. Найбільше земель роздали в лен усередині 50-х років XVII ст. Тоді в розпорядженні знаті перебували понад дві третини усієї території Швеції та Фінляндії. Така практика помітно зменшила податкові надходження до скарбниці й призвела до того, що три інші суспільні стани (духівництво, містяни та селяни) уже 1650 року на засіданні ріксдагу руба поставили питання про суттєве скорочення надання земель у лен. Однак через війни, незгоду королівських опікунів, а також нового режиму регентства (1660-1672) виконання рішення ріксдагу відклалося аж до 1680 року, коли у Швеції було запроваджено самовладдя.

На суспільний розвиток Фінляндії суттєво вплинули війни та численні внутрішні реформи, існували, проте, й характерні особливості. На східну половину королівства покладалася більша адміністративна відповідальність, аніж на західну, а це ускладнювало контроль Стокгольма за фінськими територіями. Щоб поліпшити ситуацію на користь корони, 1623 року у Фінляндії було запроваджено посаду генерал-губернатора. Призначені на цю посаду сановники одержували надзвичайно великі повноваження, тож інколи діяли не менш самовладно, ніж герцоги та королівські намісники XVI ст. Та, оскільки на цю високу посаду висували тільки вірних прихильників державної неподільності Швеції, серйозного конфлікту інтересів між Стокгольмом та Обу, адміністративним центром генерал-губернаторства, не виникало.

Перші два генерал-губернатори надзвичайно ефективно запроваджували нове адміністрування у Фінляндії, тож, коли сюди наприкінці осені 1637 року прибув третій намісник, Пер Браго, багато реформ уже так міцно вкоренилися, що ідеї нового очільника видалися не надто оригінальними. Та все ж нащадки запам’ятали саме дві каденції урядування Пера Браге (1637-1641, 1648-1654), завдяки реалізації деяких дуже важливих його ініціатив. До того ж, Браге успішно декларував вагомість свого внеску в розвиток країни. Пер Браге походив з одного з найславетніших шляхетних родів Швеції, але через суперництво з ріксканцлером Оксеншер-ном вирішив радше очолити фінське генерал-губернаторство, аніж скніти на якійсь незначній посаді в державній раді.

Уже на момент прибуття до Фінляндії Браге володів у різних регіонах королівства чималими земельними наділами, наданими йому в лен. Під час другої своєї каденції на посаді генерал-губернатора Пер Браге одержав у Каяні баронський титул, який давав йому право на володіння величезними просторами на сході та півночі Фінляндії. Усе це, звісно, додавало йому суспільної ваги, а його численні інспекційні подорожі до найдальших закутків Фінляндії були схожі на середньовічні королівські виїзди, які здійснювали щойно обрані на престол монархи. «Королівське» враження посилювалося ще й великою свитою, до котрої часто приєднувалася дружина генерал-губернатора, Христина Стенбок, донька одного з родовитих колег Браге в державній раді.

Подорожі Браге мали ще й практичні функції. Йому було доручено розвивати у Фінляндії судочинство, військову міць, міста й систему оподаткування. Повернувшись 1640 року до Швеції, Пер Браге написав чималий самохвальний рапорт про свої здобутки у Фінляндії за період перебування на посаді генерал-губернатора. Такі ж рапорти надсилали до Стокгольма і під час його другої каденції. І хоча багато чого у тих звітах було голослівною похвальбою, Браге вдалося таки здійснити три важливі реформи, завдяки яким вислів «епоха графа» набув позитивного сенсу. У Стокгольмі 1636 року було створено Королівське поштове управління. Уже два роки по тому за наказом Браге поштові відділення з’явилися в усіх великих містах Фінляндії та Інґерманландії, що вагомо поліпшило зв’язок між Стокгольмом та східними регіонами королівства. У березні 1640 року завдяки енергійним зусиллям намісника було засновано університет Обу Академію, яка відігравала головну роль в системі освіти Фінляндії.

Та все ж найважливішою заслугою Браге було його активне сприяння розвиткові міст. Сама ідея аж ніяк йому не належала, а була закладена в тодішньому світогляді меркантилізму, який приписував короні поширювати свій контроль над усіма провідними галузями торгівлі. Ця система, запроваджена н першому десятилітті XVII ст., базувалася передусім на принципі розподілу міст на ті, що мають, і ті, що не мають права на ведення зовнішньоторговельної діяльності. Лише деякі міста мали право на зовнішню торгівлю. Інші змушені були купувати і продавати свої товари за посередництвом наділених таким правом міст, які головно завдяки митницям, користувалися величезними привілеями. Уся зовнішня торгівля узбережжя Ботнічної затоки зосереджувалася у Стокгольмі, а правом вести зовнішньоторговельну діяльність у Фінляндії були наділені лише міста Обу, Гельсінгфорс (Гельсінкі) та Виборг. Іншим важелем збільшення впливу держави стало призначення бургомістрів міст. Це істотно підвищувало готовність місцевих адміністрацій виконувати королівські приписи та укази.

Щоб посилити контроль за внутрішньою торгівлею, були закладені нові міста. Попередники Браге зосереджували свою увагу на містах Обу та Виборг, наділених правом зовнішньої торгівлі. З десяти міст, які заснував Пер Браге у внутрішніх областях Фінляндії і вздовж узбережжя Естерботнії, майже всі згодом стали важливими населеними центрами. Улітку 1639 року Браге вирушив у тривалу інспекційну подорож Естерботнією. Його приємно вразили тамтешні поселення і можливості краю. Позитивне враження склалося не тільки тому, що мандрівка відбувалася у сприятливу пору року, і не тільки тому, що Браге був добре обізнаний з потенціалом внутрішньої Фінляндії. Морське сполучення зі Стокгольмом уже давалося взнаки, помітним ставав його вплив на економічний розвиток Естерботнії. Щоб стимулювати цей розвиток, Браге під час своєї другої каденції на посаді генерал-губернатора заснував на узбережжі Ботнічної затоки три нові портові міста: Бра-гестад (1649), Крістінестад (1649) і Якобстад (1652).

Однак що могли мешканці Естерботнії та інших регіонів Фінляндії продавати за кордон? Аж до кінця XVI ст. експорт був маргінальним в економіці Фінляндії і зводився здебільшого до мінової торгівлі хутром та лососем. Лише п’ять відсотків населення заробляло собі на прожиття іншими промислами, аніж рільництво, мисливство чи рибальство. Населення повністю забезпечувало себе усім потрібним, а надлишки йшли переважно на виплату податків. Зерно експортували тільки з житниць шведського королівства: Балтії, Померанії та Сконе (від 1660 р.). У XVII ст. внаслідок посилення розвитку світової торгівлі суттєво змінився розподіл праці між Західною Європою, Балтією та іншими регіонами Північної Європи. Зародження капіталістичної комерції у Голландії та південній Англії супроводжувалося інтенсивною урбанізацією і приростом населення, що призвело до масового вирубування лісів, а, отже, до нестачі дров і будівельних матеріалів.

Така ситуація була дуже вигідною лісистим регіонам Європи, надто шведському королівству, чий контроль за морськими перевезеннями на Балтиці давав чудові можливості регулювати пропозицію та ціни на деякі види товарів. Яку саме продукцію лісівництва варто експортувати залежало від відстані до комерційних метрополій. Близькість Норвегії до Голландії та Великобританії дала країні вирішальну перевагу на ринках експорту лісо- та пиломатеріалів аж до XIX ст. Географічне положення Швеції вимагало іншого розподілу праці. Західношведський експорт мав багато схожого з норвезьким і спеціалізувався на вивезенні лісо- і пиломатеріалів, а ось Балтійському регіонові вигідніше було використовувати ліс як сировину для виробництва трьох найважливіших продуктів – заліза, міді та смоли.

Ю. В. Снельман, який після Кримської війни був призначений професором філософії і який очолив фенноманів, у 1863-1868 роках займав посаду віце-голови сенату. Снельман активно демонстрував лояльність до імператора, а навзамін одержував підтримку російської влади в здійсненні своєї програми переходу на фінську мову. Росіяни, вочевидь, не вірили, що фінська мова зможе коли-небудь дорости до рівня державної, однак побоювалися, що домінування шведської мови в громадському житті країни сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції. Отже, підтримуючи – не раз навіть дуже активно – рух фенноманів, російська влада мала свою головну мету – замінити шведську мову російською і зробити її офіційною мовою країни. Під час інспектування російських військ у Фінляндії 1863 року Олександра II приймала делегація на чолі з Снельманом. Імператор схвалив його Положення про мови, за яким фінська мова після двадцятилітнього перехідного періоду ставала рівноправною адміністративною мовою.

Ця реформа знову зробила мовне питання політичним «яблуком розбрату» й активізувала фенноманський народний рух під гаслом Снельмана «Єдина нація – єдина мова». Метою фенноманів була загальна фінізація суспільного життя Фінляндії. Таких поглядів не поділяли ліберали, вважаючи їх необгрунтованими й небезпечними і мотивували свою позицію тим, що шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку і гарант контактів зі Скандинавією. Важливо наголосити, що обидва угруповання керувалися патріотичними й національними почуттями. 1 ті, і ті сперечалися про те, що саме могло би стати найприйнятнішим для Фінляндії, тобто, як уникнути поглинання країни Російською імперією і російською культурою.

У багатьох країнах Європи в XIX ст. націоналісти були переконаними лібералами, які вважали, що політична емансипація провадить до емансипації народної. У Фінляндії становище було дещо складнішим, бо неконтрольована політична емансипація легко могла зблизити Фінляндію зі Швецією, а цього не бажали ні фенномани, ані російська влада. Тому фінський націоналізм у своїх «фенноманських» шатах вирізнявся яскраво демонстрованою лояльністю до російської держави і до влади загалом. Фінський націоналізм лібералів, зі свого боку, характеризувався непохитною вірою в силу закону, вважаючи саме закон найнадійнішим гарантом недопущення надмірної русифікації.

Як наслідок цих розбіжностей у поглядах виникли протилежні одна одній концепції історії Фінляндії і її державно-правових стосунків з Росією. Обидва угруповання погоджувалися, що до початку 60-х років XIX ст. Фінляндія розвинулася до рівня держави, але, згідно з поглядами фенноманів, це сталося насамперед завдяки тому, що національна самосвідомість фінського народу змогла розквітнути саме в період російського панування. На думку професора історії Ірйо Коскінена, який в 70-х роках став новим лідером фенноманів, а згодом сенатором, шведи в епоху свого домінування надто довго пригнічували фінську націю і дискримінували її. У такому ключі й заходилися історики-фенномани описувати всю історію Фінляндії. Тоді ж, у 70-х роках XIX ст., націоналістично налаштована преса на чолі з газетою Uusi Suometar заклала підвалини загальнодержавної фінськомовної громадськості. Ліберали ж, навпаки, взяли собі на озброєння концепцію Ісраеля Вассера, діяльність якого припала на кінець 30-х років XIX ст. Згідно з цією концепцією, Борґоський сейм 1809 року задекларував державну унію. Ліберали наголошували на значенні шведських законів XVIII ст. і шведської культурної спадщини загалом. Речниками ліберальних ідей стали редактори Август Шауман і Лео Мехелін, професор державного права й сенатор декількох скликань. Шауман очолював ліберальну фалангу ще під час Кримської війни й активно поширював через газети Helsingfors Dagblad (Гельсінґфорський щоденник) і Hufvudstadsbladet {Вісник столиці) ідею про те, що Фінляндія поєднана з Росією лише особистою унією з імператором. У такому ж ключі писав 1886 року й Мехелін у своїй оглядовій статті французькою мовою, де йшлося про форму врядування та адміністрацію Великого князівства. Невдовзі стаття вийшла в російському перекладі з критичними заувагами. Публікація і галас навколо неї послужили прологом до фінсько-російського розколу, який 1899 року переріс у відкритий конфлікт і потім ще тривалий час, аж до 1917 року, впливав на політичне життя Фінляндії.

Наступ руху фенноманів зумовив внутрішньополітичні ланцюгові реакції. У 70-х роках невелике коло прошведсько налаштованих учених, так званих шведоманів, висунуло вимогу вжити енергійніших заходів, щоб підтримати й зберегти шведську мову в суспільному житті. Найрадикальніші представники цього кола стверджували, що шведськомовне населення країни творить собою окрему націю, однак більшість шведоманів сприймали свою «шведськість» радше з культурного погляду. Після того, як на початку 80-х років XIX ст. лібералам не вдалося консолідуватися у партію, нейтральну щодо мовного питання, деякі з них утворили разом зі шведоманами шведську партію, її ядром стали здебільшого представники дворянського та бюргерського станів. Серед фенноманів виділилася водночас група молоді на чолі з лідером студентського руху Лаурі Ківекясом, який вимагав рішучих заходів для втілення у життя програми переходу суспільства на фінську мову. У 90-х роках XIX ст. виникли два політичні угруповання, молодофіни й соціалісти, які згодом стали провідними на політичній арені.

Зрештою, актуальну політичну ситуацію визначало ставлення російських імператорів до Великого князівства. Олександр II вибудовував свою бюрократичну автократію за допомогою щораз компетентніших радників, які відповідали за функціонування усієї імперії, а тому віддавали перевагу єдиним для всіх рішенням. Така інтеграційна політика поступово утверджувалася після загибелі 1881 року від рук російських екстремістів Олександра II. Його син, Олександр III, вирішив посилити внутрішньополітичний контроль. Водночас Росія поставала перед дедалі гострішими зовнішньополітичними проблемами. Об’єднання Німеччини 1871 року відбувалося за підтримки Росії, та після розпаду німецько-російського альянсу в 80-х роках між країнами виникла загроза війни. Це зробило вразливішим становище Санкт-Петербурга і визначило роль Фінляндії як військової буферної зони.

Окрім того, Росія, як інші великі європейські держави, стала імперією, інтереси якої у 1870-1910 роках сягали далеко поза межі Європи. Колоніальна політика західних держав стосувалася насамперед Африки й Південно-Східної Азії, а Росія, підкоривши Сибір, зазіхнула у 90-х роках на контроль над Китаєм, ставши конкурентом західних держав. Важливою передумовою полювання за новими колоніями була низка технічних інновацій: залізниця, телеграф, електрика. У поєднанні з посиленою боєздатністю європейських військово-морських і сухопутних сил ці винаходи давали колонізаторами таку перевагу, що корінне населення не мало жодних шансів зберегти свою незалежність. За лаштунками існували ще й інші неєвропейські рушійні сили. Сполучені Штати Америки і Японія теж були серйозними конкурентами Європі, не дрімала й політична опозиція у колоніях. Це вимагало від колонізаторів посилення військової присутності та військової потуги.

З огляду на зміщення акцентів у великій політиці, Росія не бажала більше зважати на особливі рішення щодо Фінляндії. Такий розвиток відносин був неминучим. До того ж, слов’янофільські газети в Росії щораз голосніше звинувачували Фінляндію у свідомому сепаратизмі, що даремно було заперечувати. У кожного, хто знав політичну еліту країни і її громадянське суспільство, не виникало в цьому жодних сумнівів. Розумів це й Олександр III. У своєму монаршому запевненні він пообіцяв фінам зберегти у Фінляндії колишні основні закони, але аж ніяк не погоджувався на те, аби її громадяни сприймали свою країну як окреме державне утворення. Коли 1889 року фінський сенат виступив з низкою сепаратних пропозицій для Фінляндії на доповнення до загальнодержавної постанови про митниці, імператор саркастично поцікавився, чи не належить, бува, Росія Фінляндії, а, може, все-таки навпаки? За рік перестала існувати власна пошта Фінляндії. Водночас почалася підготовка до злиття фінської армії зі збройними силами імперії.

Одночасно з цим Фінляндія і Радянський Союз підписали велику клірингову угоду, яка була, за своєю суттю, новітньою формою товарообміну. Спершу уряди обох країн домовилися про загальну вартість товарообороту, згодом фінські й радянські підприємства уклали між собою контракти. Облік товарних партій вели відповідні адміністрації, а виплати підприємствам здійснювалися через центральний банк своєї країни. Система остаточно склалася 1950 року після підписання п’ятирічної клірингової угоди, яка періодично оновлювалася аж до розвалу радянської економіки 1990 року. Отож клірингова торгівля звела міцні підвалини економічної співпраці обох країн і була важливим стабілізаційним чинником фінської експортної промисловості, компенсуючи кон’юнктурні прогалини в західному експорті більшими обсягами постачання на схід.

Більшу частину імпорту з Радянського Союзу (80 %) аж до 90-х років становила нафта. Металопродукція залишалася важливим компонентом експорту Фінляндії на східний ринок. До того ж, у 70-х роках країна виконала великі будівельні проекти в СРСР. Було споруджено три величезні промислові комплекси в Карелії і збудовано кілька міст-супутників у східній частині Росії та Західному Сибіру. У 80-х роках понад половина фінського експорту на східний ринок складалася з товарів широкого вжитку, але тут варто зауважити, що в період «холодної війни» торгівля з СРСР ніколи не домінувала у зовнішній торгівлі Фінляндії. Увесь цей час продукція лісової промисловості залишалася найголовнішою статтею експорту країни, а її найважливіші ринки збуту, як і раніше, були в Західній Європі та США. Приблизно 70 % усієї зовнішньої торгівлі Фінляндії у 1950-1980-х роках припадало на країни-члени ЄЕС та ЄАВТ, тому Фінляндія, незважаючи на свої контакти з СРСР у сфері політики безпеки, залишалася, з економічного огляду, тісно пов’язаною з Західною Європою.

Такий баланс сил давав свої переваги у формі швидкого і майже невпинного економічного приросту аж до початку 90-х років. Пересічні прибутки трудівників збільшилися за період 1948-1979 років більше, ніж удвічі. Річний ВНП Фінляндії зростав швидше, аніж у більшості інших західноєвропейських країн, а наприкінці 70-х років Фінляндія увійшла до третини найбагатших держав Європи. Такому злетові посприяла, без сумніву, пізня індустріалізація країни, яка уможливила негайне впровадження високоавтоматизованих технологій. На противагу раннім індустріалізованим країнам, де частка промислових робітників іноді становила понад половину всього зайнятого населення, у Фінляндії так ніколи й не сформувався панівний клас промислових робітників. Більшість робітників, які звільнялися з традиційних галузей, відразу переходили до сфери обслуговування.

Такому розгонистому стрибкові сприяла, як це не парадоксально, велика земельна реформа 40-х років, яка ставила перед собою і соціальні, і політичні завдання. Війна і втрата територій призвели до евакуації майже 420 000 осіб, з них понад 230 000 належали до селянських родин. Тому в 1945-1947 роках державне керівництво серйозно взялося забезпечувати цих селян землею, надавши для освоєння нові наділи та узаконивши їхню передачу в приватну власність. Наслідком реформи стало не лише суттєве збільшення ареалу орних земель, водночас скоротилася пересічна площа селянського господарства-з 14 до 11 га. Земельна реформа створила робочі місця на селі. Вона істотно гальмувала міграцію сільського населення до міст, стаючи на заваді зростанню безробіття і гострих соціальних суперечностей у знищеній війною країні.

Від 50-х років у Фінляндії ще швидшими темпами пішов процес урбанізації. Механізація сільського та лісового господарства привела до щораз більшої міграції молоді до міст та промислових містечок у пошуках роботи й можливостей навчання. На той самий час кількість тракторів збільшилася майже всемеро (з 14 5000 до 106 000), а в лісовому господарстві ручну пилу й сокиру дедалі частіше заміняли моторною пилою. Тепер вже й дрібні землевласники могли дозволити собі придбати трактора, а отже, різко зменшилася чисельність коней та потреба в сінних кормах. Водночас доступнішими стали збагачені корми й штучні добрива, тож на початку 60-х років Фінляндія повністю забезпечувала себе молочною і м’ясною продукцією, а також збіжжям.

Найбільше постраждав під час війни міський житловий фонд. Понад 20 000 домівок було зруйновано бомбуваннями, а ще декілька десятків тисяч будинків опинилися на анексованих територіях. Відразу після війни фіни енергійно взялися за відбудову житла, і, коли в 50-х роках урбанізація почала набирати обертів, країна мала і робочу силу, і капітал. Починаючи з 1949 року, держава активно підтримувала цей процес наданням позик на придбання житла й податкових пільг місцевим адміністраціям та підприємствам, які вкладали кошти в побудову багатоповерхівок. У 1950-1975 роках щорічне житлове будівництво зростало: від 30 000 до майже 77 000 будинків за рік. За кілька десятиліть оновилася значна частина будівель.

Потреба в новому житлі зростала ще й через бебі-бум, який невдовзі по війні спостерігався не лише у Фінляндії, а й у всій Європі. Ще в 30-х роках завдяки економічному зростанню поволі підвищувалася народжуваність, а після війни її показники різко підскочили – на 25 %. Апогей демографічного вибуху припав на 1948-1949 р. – у Фінляндії щорічно з’являлося на світ понад 105 000 немовлят. Це велике покоління за кілька років компенсувало втрати населення під час війни. За 1941-1950 роки в країні спостерігався виразний приріст – майже 330 000 осіб.

Згодом крива народжуваності поволі пішла донизу, а масова еміграція до Швеції наприкінці 60-х років призвела до тимчасового зменшення чисельності населення. Проте загальна тенденція все ж була позитивною, бо завдяки поліпшеній охороні здоров’я і зростанню добробуту зменшилася смертність. За 1944-1980 роки населення країни зросло з 3, 7 до 4, 8 млн осіб. Такий самий приріст населення спостерігався і у 80-х, і в 90-х роках. На початку нового тисячоліття у Фінляндії було 5,2 млн громадян.

Переселення сільських мешканців до міст позбавляло села працездатного населення, вимагало великих інвестицій у розвиток міст і створення нових життєвих умов для сотень тисяч людей. Наймобільнішим було, звичайно, покоління «бебі-буму» 40-х років, представники якого всередині 60-х досягли дорослого віку і завдяки розширенню освітянського сектору одержали можливість продовжити навчання у фахових та вищих навчальних закладах. Внутрішня міграція населення відбувалася з середньої та східної Фінляндії до столичного регіону з прилеглими областями. Переважна більшість переселенців були молодими людьми, які одружувалися і народжували дітей, а це привело в 1951-1980 роках до зростання населення майже на півмільйона осіб у провінції Нюланд (Уусімаа). Така тенденція збереглася і в наступному десятилітті. На початку XXI ст. майже 20 % усіх фінів (майже 1 млн) мешкали в столичному регіоні.

Щораз більша географічна мобільність змінила також і співвідношення мов у Фінляндії. Шведськомовне населення надалі заселяло південне й західне узбережжя країни. Процес урбанізації, найвідчутніший саме в цих регіонах, призвів до появи великої кількості змішаних шлюбів, тож фінська мова щораз частіше почала домінувати і в родинах, і на роботі. За 1940-1980-ті роки кількість зареєстрованих фінляндських шведів скоротилася від 360 000 до заледве 300 000 осіб, тобто частка фінляндських шведів за сорок років зменшилася з 10 до трохи більше 6 %.

Однак це було зумовлено не лише «фінізацією» суспільства. Народжуваність серед шведськомовного населення час до часу бувала істотно нижчою, аніж серед фінськомовного. Головною причиною такого явища стала масова еміграція молодих фінляндських шведів до Швеції. За деякими підрахунками, у 50- і 60-х роках понад 60 000 шведськомовних фінів купили квиток в один бік через Ботнічну затоку. Для кожного п’ятого емігранта у Швеції рідною мовою була шведська. Згодом зменшення чисельності шведсько-мовних фінів припинилося, і на початку XXI ст. майже 290 000 фінів офіційно зареєструвалися як шведськомовні. Ця стабілізація ситуації залежала не тільки від припинення еміграції до Швеції. Не менш важливим було й бажання щораз більшої кількості двомовних родин обирати мовою спілкування саме шведську мову, а ще шведська мова й надалі зберігала свої міцні позиції у системі освіти й культури.

Еміграція до Швеції вагомо вплинула на розвиток фінського суспільства загалом. Вона почалася відразу після того, як скандинавські країни 1954 року уклали між собою договір про вільне переміщення робочої сили. У Швеції бракувало робочих рук, а що рівень заробітків у Швеції часто бував удвічі вищим, ніж у Фінляндії, то виїзд фінських громадян до цієї країни дуже активізувався, надто на переломі 60-70-х років, коли до Швеції щорічно переселялися близько 40 000 фінів. Загалом у період 1945-1990 років у Швеції було зареєстровано понад півмільйона емігрантів з Фінляндії. До того ж, багато фінів приїжджали на роботу до Швеції на короткий час, тож загальна кількість вихідців з Фінляндії, які коли-небудь працювали там, починаючи з 1945 року, сягає 700 000 осіб.

Значною була також рееміграція. Фактичний відтік населення до Швеції за згадані 45 років зупинився, урешті-решт, на цифрі 230 000 осіб. У будь-якому разі загальним наслідком міграційних процесів стала демографічна й економічна інтеграція обох країн. Масштаби й структура цієї інтеграції дуже нагадували ті відносини, які існували між обома країнами до 1809 року, коли вони ще становили єдину державу. Фінська мова знову стала живою мовою у Стокгольмі, породивши своєрідну шведсько-фінську культуру з власними організаціями та інституціями. Притягальна сила Швеції особливо відчувалася в Естерботнії та в північній Фінляндії, що пояснюється, вочевидь, тісними зв’язками цих регіонів зі Стокгольмом та долиною озера Меларен, Мелардален, в епоху державної єдності обох країн.

Головною передумовою масових міграцій населення стала налагоджена транспортна система. Зі зростанням потоку пасажирів поромне сполучення між Фінляндією та Швецією ставало вигідною галуззю. Збільшувалися розміри поромів та їхня кількість, бо щораз більше пасажирів подорожували власними автомобілями. Спершу це були здебільшого фінські емігранти, які їхали на батьківщину у відпустку, щоб похвалитися перед родичами своїми успішно заробленими «вольво» і «саабами». Та коли життєвий рівень у Фінляндії почав наближатися до шведського, багато фінів теж змогли дозволити собі купити власне авто. У 50-х роках автобус ставав дедалі звичнішим транспортним засобом, ніж потяг, коли йшлося про поїздки на короткі відстані, а вже на початку 60-х років понад половину всіх пасажирських перевезень здійснювали особистим автотранспортом.

Справжній прорив у цій сфері відбувся у першій половині 60-х років, коли кількість зареєстрованих автомобілів подвоїлася (258 000 : 602 000). Цьому однозначно посприяло рішення владних структур скасувати регулювання автомобільного імпорту (1962). За десятиліття авто стало, по суті, предметом першої потреби для кожного громадянина, а це істотно поліпшило сполучення між містами й аграрною периферією. Нафтова криза 70-х років дещо сповільнила приріст автомобільного парку, але загальна тенденція зростання все-таки зберігалася аж до початку 90-х років, коли у Фінляндії налічувалося понад 2,2 млн зареєстрованих транспортних засобів. У цьому сенсі Фінляндія нічим не вирізнялася на загальному міжнародному тлі.

З розвитком автомобільного транспорту погіршувався зовнішній вигляд вулиць. Забруднення повітря збудило спротив у тих колах суспільства, які турбувалися про екологію та естетичний вигляд. Однак більшість мешканців таки позитивно оцінювали розвиток автомобільної промисловості. Наприкінці 50-х років у Фінляндії почали виділяти великі кошти на модернізацію магістральних доріг і будівництво автострад. Пізно восени 1962 року відкрили для руху першу чотирирядну автостраду завдовжки 15 км від Гельсінкі на захід.

Такий розвиток економічних відносин суперечив шведській торговій політиці «меркантилізму» і давав привід для наростання невдоволення у Фінляндії, бо владні структури намагалися суворо дотримуватися митних обмежень та боролися з контрабандою. Невдоволення досягло свого апогею у 60-х роках XVIII століття. Ріксдаг 1765 року вирішив скасувати торгові обмеження на західному узбережжі Ботнічної затоки, а також відповідні рестрикції у міграції через море селян. Реформу відстояли фінські політики з партії «шапок», які представляли всі чотири суспільні стани, на чолі з речником партії, капеланом Андерсом Чюденіусом з Естерботнії. Його гострі статті та памфлети зводили нанівець усі контраргументи «меркантилістів». Найвідоміша праця Чюденіуса Національна вигода (1765), у ній чітко сформульовані тези про переваги повної лібералізації суспільної економіки. Андерс Чюденіус випередив викладом своїх поглядів знаменитий трактат Адама Сміта The Wealth of Nationes, написаний у схожому річищі 1776 року.

Втрата балтійських провінцій призвела до зростання відносної частки продукції залізорудної та мідної промисловості в експорті шведського королівства. Дещо збільшилась в експорті також частка смоли (від 7 до 9 %), а, оскільки від 75 до 90% смоли виробляли в східній половині королівства, Фінляндія, насамперед Естерботнія, залишалися головними її виробниками у шведській державі. Скасування митних обмежень спричинилася до помітного зміщення в розподілі прибутків на збиток Стокгольма і на користь естерботнійських купців, які вже наприкінці XVIII ст. власними вітрильними суднами перевозили основну частку всього експорту Естерботнії. Торгові гільдії налагодили прямі контакти з британськими та голландськими покупцями й посилали свої судна навіть до Південної Європи та до Вест-Індії, а це, звісно, впливало на споживчу структуру та світогляд у містах естерботнійського узбережжя. Сіль надалі була найважливішим продуктом імпорту в Фінляндії, але завдяки розвиткові мореплавства її мешканці ознайомилися і з новими екзотичними продуктами: тропічними фруктами, какао й листковим чаєм.

У російській Фінляндії, тим часом, відбулися помітні зміни у виробництві: перехід від смолокуріння до деревообробної промисловості. Такому зміщенню акцентів сприяла поява нового гину пили з тонким полотном, яку легко урухомлювали за допомогою сили води численних водоспадів у південно-східній Фінляндії. Новинка прийшла з Голландії і на початку XVIII ст. розповсюдилася всією Балтією, починаючи з Інгерманландії. Згодом винахід пили міг би мати революційні наслідки для усього регіону хвойних лісів у північно-східній Європі, однак обмеження шведської корони в сфері лісівництва гальмували його поширення через російсько-шведський кордон до Фінляндії. Така ситуація дуже була на руку російській частині Фінляндії і виборзьким купцям, які швидко утвердилися як власники тартаків, знайшовши собі вигідні ринки збуту в Санкт-Петербурзі та Західній Європі.

Шведська корона 1739 року скасувала заборону використання голландських пил з тонким полотном. Попри те, більшість тартаків, які з’явилися відразу після скасування заборони у шведській частині східної Фінляндії, вивозили свою продукцію на світовий ринок через Виборг. Однак ще діяли різноманітні обмеження у сфері зовнішньої торгівлі. До того ж, коли наприкінці XVIII ст. дуже зріс попит на деревину і лісоматеріали на світовому ринку, шведському торговому флотові бракувало потенціалу, аби справлятися з перевезеннями.

Помітних змін зазнали не лише торгівля та лісівництво. Схожі процеси відбувалися і в рільництві, продуктивність якого впродовж останніх двох століть майже не зростала. Важкий тягар податків до шведської скарбниці, часті мобілізації до армії, неврожайні роки та жорстока російська окупація 1714-1721 рр. – «велике лихоліття» – знизили продуктивність праці й мотивацію селянства. Потім настав період деякої полегші, який завдяки стабільним відносинам і активному сприянню владних структур, надто після 1743 року, спричинився до помітного приросту прибутків та розширення орних земель.

Тупий меркантилізм шведської корони потроху поступався місцем фізіократичним ідеалам нової епохи, які спонукали робити ставку на первинні галузі господарства. За допомогою податкових пільг заохочувалось освоєння нових ділянок під оранку. Водночас шведська держава дозволила заможним селянам здавати в оренду землі різного призначення. Реформа сприяла тому, що кількість рільничих господарств у Фінляндії за п’ятдесят років більш, аніж подвоїлося (1750 р.: 35 000, 1800 р.: 80 000). Ця тенденція зберігалася аж до 60-х років XIX ст. і зумовила найбільше після Середньовіччя освоєння земель в історії Фінляндії. Однак найважливішою з усіх сільськогосподарських реформ став так званий «великий переділ» (storskifte), затверджений ріксдаґом 1757 року. Упродовж наступних п’ятдесяти років істотно удосконалились умови для розвитку рільництва та лісівництва і у Фінляндії, і у Швеції. У колишньому аграрному суспільстві кожний земельний наділ ділили на доволі вузькі смуги, якими володіли окремі селянські господарства. Така система гальмувала розвиток самостійного землекористування, а внаслідок великого переділу всі смугові наділи об’єднали в єдині рільничі ареали.

Реформу негайно впровадили в південній Естерботнії і наприкінці епохи Великої Швеції вона вже діяла в багатьох районах південної та західної Фінляндії. Переділ передбачав, що компетентні землеміри мають первинно оцінити прибутковість кожного лану чи лугу. Коли земельні наділи почали об’єднувати, між селянами і короною розподілили також землі загального користування, що належали сільським громадам і парохіям (неподільні луги й ліси), а це призвело до побільшення державних земель, які можна було здавати в оренду або розорати під нові лани. У такий спосіб шведська корона, а згодом і фінська держава стали власниками великих лісових територій. «Великий переділ» пришвидшив запровадження методик осушення ґрунтів та новацій у рільництві, заохочуючи до освоєння нових орних земель і спонукуючи до відповідальнішого використання лісових багатств. На зміну сільським громадам прийшли приватні виробники. Цей процес відображено і в культурному ландшафті: наділи побільшили, а села порозпадалися на окремі хутори, які селяни-землевласники попереносили на свої об’єднані землі.

Водночас «великий переділ» призвів до нових проблем. Злидарі втратили право на користування землями, які раніше перебували у спільному володінні села. Ця дилема загострилася ще й тому, що населення східної половини королівства в другій половині XVIII ст. майже подвоїлося – з 427 000 до 833000 осіб. Приріст був набагато динамічнішим, ніж у Швеції (1 780 000 : 2 350 000). Причини такого надзвичайного збільшення чисельності населення полягали в поєднанні сприятливих чинників: тривалий мир в країні і радикальні сільськогосподарські реформи. Замість того, щоб іти на війну й гинути в розквіті літ, селяни могли раніше одружуватися, народжувати більше дітей і, завдяки вищій продуктивності сільського господарства, забезпечити нащадкам умови для виживання. Ця тенденція виявилася достатньо тривкою. Як наслідок, населення Фінляндії у 1750-1850 рр. збільшувалось швидше, ніж в інших країнах Європи. Середній приріст населення тут становив 1,5 % за рік, друге місце посідала Англія з приростом 1,1 %.

Офіційно перепис населення запровадили в шведському королівстві 1750 року, а його супутнім результатом стали докладні відомості про соціальний склад населення. За даними, опублікованими через десять років після проведення першого перепису, Швеція не надто відрізнялася у цьому сенсі від Фінляндії: приблизно 80 % населення в обох частинах королівства жило коштом сільського господарства. Загалом низька частка міських мешканців була дещо вищою у Швеції (6,5 %), ніж у Фінляндії (4 %), зате в східній половині було відносно більше дрібних чиновників, ніж у західній (14,5 і 10 % відповідно). Решта населення (у Швеції 5 %, у Фінляндії 3,5 %) складалася з так званих представників станів, до яких належали дворянство, духівництво, вище бюргерство та їхні слуги.

Відносна частка злиденного населення у сільській місцевості швидко зростала, а заразом зростала і соціальна нерівність на селі. Більше уваги зосереджувалось на непростих відносинах між представниками трьох вищих суспільних станів. Знать цупко чіплялася за своє виняткове право на володіння землею, а також на одержання офіцерських та інших високих посад, які не оподатковувалися. В епоху шведського домінування привілеї – повноваження і багатства – сипалися на голови щойно прийнятих у лави дворян, зокрема через те, що аристократія як вищий військовий стан суттєво змізерніла і потребувала постійного поповнення. Коли межі держави почали всихатися, а війни стали менш кровопролитними, знать спробувала обмежити доступ до дворянства заповзятливих представників нижчих суспільних станів, хоча раніше це було звичним процесом просування соціальною драбиною.

Проблему успішно розв’язав Ґустав III, який відразу після здійсненого державного перевороту 1772 року, заходився наділяти дворянськими титулами своїх найвірніших соратників, відкривши доступ до багатьох посад особам з інших суспільних станів. Іншим кроком на цьому шляху став прийнятий 1789 року Акт єднання та безпеки, яким король Ґустав за підтримки нижчих станів позбавив дворянство привілею на високі посади. Це рішення, безумовно, вгамувало соціально нетерпимих бюргерів та сприяло тому, що волелюбні ідеї Французької революції не прижилися у Швеції та Фінляндії наприкінці XVIII ст. Однак зовсім не бюргери, а розгнівані аристократи вбили Ґустава III 1792 року.

Більшість котеджів Фінляндії – це комфортабельні будиночки, призначені для розміщення від двох до дванадцяти чоловік. Вони складаються з кухонь, віталень, спалень і прибудованих до будиночків саун. Сантехнічні комунікації – водопровідні крани, туалет, ванна – знаходяться всередині котеджу. Крім того, в будиночках є каміни, побутова техніка і все, необхідні для проживання, атрибути – посуд, постільна білизна та інше. Багато котеджів Фінляндії обладнані мікрохвильовою піччю, кавоваркою, тостером і навіть пос�