Гірськолижний курорт Леві

Дуже модний гірськолижний курорт – Леві, розташований в західній частині Лапландії. Тут знаходяться найвищі гори Фінляндії і проходять міжнародні чемпіонати зі слалому та етапи змагань на кубки світу і Європи з гірськолижного спорту. Леві дуже нагадує альпійські гірськолижні курорти – тут компактна забудова при досить розвиненій інфраструктурі.

Це єдиний курорт у Фінляндії, що має гондольну канатну дорогу. Щорічно в Леві відкриваються щораз нові і нові траси, об’їхати які неможливо і за кілька днів.

Котеджі тут розміщені серед лісу, між ними і підйомниками постійно курсує безкоштовний автобус, а лижня починається від річкових порогів. В Юллясі, яка знаходиться по-сусідству є цілих двісті п’ятдесят кілометрів лижних трас, прокладених всюдиходом. На південному схилі сопки Юлляс знаходяться найдовші у Фінляндії гірськолижні спуски. Деякі з них досить екстремальні.

Гірськолижний курорт Мессіля

Фінський зимовий гірськолижний курорт Мессіля знаходиться на півдні країни, недалеко від лижної столиці Фінляндії – міста Лахті. Це популярний гірськолижний центр з максимальним перепадом висот сто одинадцять метрів. У Мессіллі є чотирнадцять трас, серед яких одна призначена для дітей, і сноуборд-парк. Траси мають тринадцять підйомників. Десять зі спусків курорту освітлені.

Лижний сезон у Мессілі починається в середині грудня, а закінчується на початку квітня. Туристи, які прибувають сюди в цей період, розміщуються в затишних котеджах, обладнаних необхідною побутовою технікою. У всіх котеджах є сауни. На території курорту збудовані невеликі ресторанчики з чудовою кухнею.

Взимку в Мессілі можна покататися на лижах та санях, викупатися в басейні, розташованому в п’яти кілометрах від центру, відправитися на зимову риболовлю на озеро Весіярві або в сафарі на снігоходах. Той, хто бажає відвідати курорт влітку, отримує можливість пограти в гольф на полі, що має вісімнадцять доріжок, зайнятися віндсерфінгом і прогулятися по мальовничих околицях. По гірському хребту Салпаусселька прокладені стежки для прогулянок пішки або верхи на конях і траси для катання на трекових велосипедах.

Траси гірськолижного курорту Мессіля, завдяки ретельному догляду, завжди знаходяться у відмінному стані. Вони облюбовані сноубордистами і лижними акробатами. Гірськолижники-початківці можуть пройти курс навчання у досвідчених інструкторів. У розташованому на курорті пункті прокату можна взяти в оренду гірськолижне спорядження і спорядження для сноуборду, велосипеди та приладдя для гри в гольф.

Фінляндія пропонує туристам житло на різні смаки і фінансові можливості. У фінських готелях в основному затишно і чисто. Звичайний набір зручностей включає: душ, туалет, радіо, телефон і телевізор. Якщо двомісний номер коштує менше 50 євро, ці зручності, швидше за все, будуть загальними на весь поверх. Номери більш дорогих готелів обладнані міні-барами, холодильниками, сейфами.

У будь-якому регіоні країни можна знайти молодіжні і сімейні гуртожитки – хостели. Багато костелів відкриті тільки влітку. Розміщення різне: від сімейних номерів з 2-4 ліжками до спальних приміщень на 10-12 чоловік. Вартість проживання – від 10 до 60 євро/добу з людини. Постільна білизна може входити у вартість, а може видаватись за окрему плату (5.50 євро), так само як і сніданок.

Популярний у Фінляндії відпочинок в котеджах. Тижнева оренда фінського котеджу середнього рівня комфортності коштує 300-600 євро. Ціна оренди включає дрова для каміна, гриль на відкритому повітрі, користування човном. У кожному котеджі обов’язково одна або дві спальні, вітальня з телевізором, сауна, кухня з усім необхідним. Економічний варіант 150 євро за тиждень, зручності на вулиці.

Пік попиту на котеджі Фінляндії припадає на липень-серпень, коли ціна піднімається на 20% в порівнянні з червнем, а поблизу гірськолижних курортів на Різдвяні свята. У цей час непросто знайти відповідний котедж, тому рекомендується бронювати мінімум за два місяці.

У Фінляндії близько 70 кемпінгів, відкритих цілий рік. Сезон починається в травні-червні і триває до серпня-вересня в залежності від розташування на півночі чи півдні країни. У кемпінгу можна зупинитися зі своїм наметом або переночувати в машині. При цьому у Вашому розпорядженні будуть загальні для всіх зручності: душові кабінки з гарячою водою, туалети, обладнана кухня, барбекю з постійно тліючим вугіллям, дитячі ігрові куточки. Така зупинка обійдеться в 10-25 євро/добу на всю компанію. Багато кемпінгів здають в оренду будиночки на 2-6 осіб. Є будиночки без зручностей, є з оснащенням – умивальник, туалет і маленька кухня з холодильником. Вартість будинку – 20-85 євро/добу.

Рівень цін у ресторанах майже не відрізняється, якщо не брати до уваги деякі особливо дорогі. Обід, що складається із закуски і гарячої страви, обійдеться приблизно в 20 євро. Алкогольні напої та коктейлі коштують від 4 євро за порцію. Меню зазвичай вивішено на вулиці або при вході до закладу. Багато ресторанів з 11.00 до 14.00 пропонують комплексні обіди, які значно дешевші ніж приблизно той самий набір страв згідно з меню. Вартість таких обідів близько 10 євро. Повечеряти можна в середньому за 20-30 євро на людину. Якщо в меню навпроти назви страви наводяться дві ціни, значить, можна замовити або половину порції, або цілу.

Ресторани самообслуговування або кафетерії пропонують харчування за більш скромними цінами, з алкогольних напоїв тут Ви знайдете тільки слабоалкогольне пиво.

Перекусити швидко і дешево за 5-10 євро можна в “McDonald’s”, “Kahvila” або “Pizza Hut”. Алкоголь тут не продається.

Почитайте, якщо є бажання рівненські новини російською мовою – там теж часом публікувались цікаві сторінки. Можливо знайде і там корисну для себе інформацію.

У ресторанах, барах, кафе оплата сервісу автоматично включається в рахунок (зазвичай 15% від суми, в неділю трохи вище). Питання “чайових” офіціантові – це Ваша особиста справа. А ось послуги швейцара вимагають обов’язкової винагороди в 1.50-3 євро. У його (або її) функції входить обслуговування в гардеробі, виклик таксі, стеження за порядком.

На вокзалі, який розташований в центрі Гельсінкі, автоматичні камери схову оплачуються монетами в 1 або 2 євро, розмінний автомат встановлено по сусідству. Максимальний термін зберігання речей – 24 години.

Подорож на літаку через всю Фінляндію займає близько 2 годин. Внутрішні авіаперевезення здійснюються п’ятьма авіакомпаніями. Компанії проводять часті акції з розпродажів авіаквитків, коли переліт через всю країну може обійтися в 25-30 євро. Крім того, діють системи купонів на авіаперельоти, при покупці яких кожен окремий переліт коштує на 25-40% дешевше від звичайного тарифу.

Мережа фінських залізниць щільно охоплює всю країну. Передмістя столиці також обслуговуються поїздами ближнього радіусу. Поїздки в межах міста коштують 1,5 євро за одну поїздку, абонемент на 10 поїздок – 20 євро. Залізничний квиток на 3 дні коштує 85 євро (перший клас – 130 євро), на 5 днів – 115 євро (перший клас – 175) і на 10 днів – 160 євро (перший клас – 240). Діти до 6 років їдуть безкоштовно (до чотирьох дітей з одним дорослим), діти від 6 до 17 років користуються правом 50% знижки. Сім’я з 3-х і більше осіб (включаючи 1-2 дорослих), що мандрує разом, користується знижкою в 20%, пасажири старше 65 років – 50%.

Вартість проїзду у всіх видах міського транспорту в містах Фінляндії однакова. Квитки необхідно придбати в кіосках преси або в самому транспортному засобі. Орієнтовна вартість квитка в Хельсінкі на одну поїздку 1,1-1,5 євро, квиток на 10 поїздок коштує 12 євро. Квитки необхідно прокомпостувати під час поїздки. На зупинці для того, щоб двері відчинилися, необхідно натиснути спеціальну кнопку збоку від дверей. Пасажири, у яких немає проїзних, повинні входити в передні двері і купувати квитки у водія. Відсутність квитка або відмітки компостера на ньому карається штрафом у 80 євро. Контролер не буде з Вас вимагати гроші, він випише квитанцію, яку потрібно сплатити в будь-якому фінському банку або зробити це після повернення на Батьківщину у фінському консульстві.

Під час подорожі в Гельсінкі рекомендується придбати карту «Helsinki Card», яка забезпечуєте на певний термін необмежену кількість поїздок у громадському транспорті (автобус, трамвай, метро), знижку до 30% на автобус «Фіннейру» в аеропорт, а також безкоштовне відвідування багатьох музеїв , безкоштовну екскурсію по Хельсінкі на автобусі, а також на поромі до Свеаборгу і в зоопарк «Коркеасаарі», плюс знижки в ресторанах, театрах, на концертах і пільговий квиток у науково-розважальний центр «Еврика». «Helsinki Card» продаються в Центрі бронювання готельних номерів, в туристичному бюро м. Хельсінкі, в аеропорту, а також в бюро подорожей і в готелях. Ціна картки залежить від часу її дії (24 години – 9-24 євро, 48 годин – 12-32 євро, 72 години – 14-38 євро). Картки для дорослих і дітей різні за ціною. Разом з карткою надається докладний путівник.

Широко поширене і зручно міське таксі. Вартість 1 км пробігу залежить від дня тижня, часу доби, кількості пасажирів і починається від 1 євро/км. Початкова ціна за проїзд – 5-6 євро, далі – по таксометру (залежно від часу дня розцінки різні). У багатьох таксі приймають кредитні картки. Чайові не обов’язкові, часто просто округляють суму за лічильником до цілого числа.

У великих містах і туристичних центрах оплачувати товари і послуги можна не тільки за допомогою готівки. Кредитні карти провідних світових систем у Фінляндії приймають у більшості готелів, магазинів і ресторанів, у пунктах прокату автомобілів і навіть в деяких таксі. Пластикова карта – надійний засіб розрахунків у Фінляндії. Зняття з карти готівки в банкоматі – операція платна. Вартість її становить 3 євро плюс 1-3% від суми. Готівкові гроші цілком можуть замінити і дорожні чеки, що є надійним засобом захисту грошей від крадіжки і втрати. Купуючи дорожні чеки, оплачується банківська комісія 2-3%. Ще стільки ж стягується при отриманні готівки з цих паперів. Таким чином, за абсолютне збереження своїх грошей Ви платите 4-6% від їх суми.

Здійснюючи покупки в магазинах системи Tax Free Shopping, ви маєте право на відшкодування частини ПДВ, включеного в ціну товару. Для цього потрібно пред’явити ваші покупки, касові чеки на них, сам Tax frее чек і ваш паспорт. При цьому необхідно пам’ятати, що покупка повинна бути не менше ніж на 50 євро (причому сума складається окремо для продуктів харчування і промислових товарів).

Вартість квитків до музеїв коливається від 2 до 8 євро, дітям до 18 років і студентам надаються знижки або вільний вхід. Багато музеїв влаштовують безкоштовні дні або години відвідування (переважно у вечірній час). Вільне відвідування більшості музеїв забезпечує також абонемент “Helsinki Card”. Відвідування зоопарку – 5 євро, для дітей (7-16 років) – 3 євро, парки атракціонів від 11 до 17 євро.

Сходити на музичний спектакль обійдеться від 14 до 90 євро, в кінотеатр близько 8 євро, сеанси в основному вечірні, денні тільки в суботу і неділю. Вхід в нічні клуби і бари від 5 євро залежно від дня тижня та заходів, які заплановані на цей вечір.

Ну, а що може бути більш захоплюючим і незабутнім, ніж зустріч Нового року в країні, де живе справжнісінький Санта Клаус – у Фінляндії? Різдво у Фінляндії починається о 12 годині дня 24 грудня. На старій площі в стародавньому Турку урочисто б’ють дзвони Кафедрального собору, потім оголошується Різдвяний мир, духовий оркестр грає гімн Фінляндії і… Все. Різдво вступає у свої права. Ділове життя у всій країні зупиняється, і починаються свята.

Новий рік на батьківщині самого Діда Мороза? Оленячі і собачі упряжки, снігокати, снігоходи, катання на ковзанах, гірськолижні курорти, сніжно-льодовий фестиваль… Одним словом, СПРАВЖНІЙ Новий рік, справжня зимова казка… Звичайно, це Фінляндія! І навіть якщо Ви не особливо морозостійкі і боїтеся замерзнути, пам’ятайте: Фінляндія – це ще й знаменита фінська сауна, яку Вам не запропонують більше ніде (це схоже на справжнє французьке шампанське в новорічну північ).

Від нового року всі чекають дива – навіть дорослі. І це диво не забариться з’явитися, виконуючи Вашу дитячу мрію, якщо Ви зупините свій вибір на загадковій та романтичній зимовій Фінляндії.

Новий рік у Фінляндії тісно переплітається з Різдвом. Підготовка до свята починається ще восени. Нагадуванням про те, що свято не за горами, стають благодійні базари. Згідно старої фінської традиції члени різних асоціацій і товариств збираються вечорами, щоб власноручно виготовити прикраси і іграшки і обговорити майбутні заходи. Пізніше проводиться Pikkujoulu – «Маленьке Різдво», під час якого фірми і підприємства влаштовують для співробітників вечірки з музикою і гулянням.

Вулиці міст залиті різдвяними вогнями – вогні скрізь: у магазинах, ресторанах і офісах. А в місті Піетарсаарі (Pietarsaari) з 1840 року на Різдвяній вулиці споруджується величезна декорація з трьох фігур: хрест (віра), маятник (надія) і серце (любов), підсвічені електричними свічками.

У переддень Різдва на різдвяному дереві запалюють лампочки, а о п’ятій годині вечора вся сім’я йде на святкову церковну службу. За старовинною традицією на могили близьких на знак любові і пам’яті ставлять свічки. Цей день навіть дорослі люди прагнуть провести з сім’єю і батьками. Після 12 години ночі всі слухають поздоровлення уряду і починають святкову трапезу, що складається з солоного лосося або сига, традиційної картопляної запіканки, окосту, парфе з імбирних пряників з полуничним пюре.

Новий рік у Фінляндії починається тільки після візиту «Отця Різдва», що залишає подарунки, коли діти сплять. Зазвичай його грає перевдягнутий батько сімейства, і навіть дорослі співають йому пісеньки перед тим, як отримати подарунок.

Якщо Різдво – родинне свято, то Новий рік у Фінляндії прийнято відзначати з друзями, причому більшість роблять це в ресторанах. У ресторанах столиці Фінляндії – Гельсінкі – навіть можна спробувати екзотичну для півночі італійську, іспанську, в’єтнамську, китайську, мексиканську, японську і німецьку кухню.

Після 27 грудня у магазинах починається сезон знижок, пік яких припадає на перші числа нового року (знижки іноді просто фантастичні – 70-90%!)

У Гельсінкі неодмінно слід відвідати розважально-спортивний комплекс Serena.

Виступи ельфів і гномів, святкові карнавали, різдвяні базари… Затишний будиночок у Лапландії, далеко від цивілізації, фешенебельні гірськолижні курорти, столичні апартаменти… Камін в котеджі; гірські лижі на спуску, від якого завмирає подих і захоплює дух, кришталево чистий сніг, дивовижні спалахи північного сяйва; тропічний рай аквапарку, коли за вікном заметіль кидає в скло снігові пластівці, немов з волі Снігової Королеви… Морозний ранковий світанок нового року, казкові пейзажі… Фінляндія обіцяє запаморочливу новорічну пригоду, в який би куточок цієї країни Ви не приїхали і який би тур не вибрали.

Незважаючи на те, що навіть у літній сезон кожному гостю держави надається унікальна можливість втілити в життя найрізноманітніші варіанти проведення часу, багато туристів вважають за краще відправлятися в обійми фінських просторів неодмінно взимку. Саме тоді чаруюча своєю стриманою красою Фінляндія стає центром тяжіння всіх любителів гірськолижного спорту.

Одним з найпопулярніших фінських гірськолижних курортів можна без дещиці сумнівів вважати Рука, що зовсім недавно відсвяткувала власне п’ятдесятиріччя. За настільки коротку історію курорт Рука зміг утвердитися як самодостатній центр відпочинку, що гарантує своїм клієнтам чудову якість послуг і професійний підхід до їх надання.

Відмінною рисою відпочинку на гірськолижному курорті Рука в Фінляндії визнається прекрасний стан схилів, призначених для катання. Вони, виступаючи сторонами чотирикінцевої арктичної сопки, обладнані у відповідність із самими останніми міжнародними вимогами.

Курорт має двадцять вісім трас, з яких двадцять дві є освітленими. Вони мають вісімнадцять підйомників. Загальна протяжність трас курорту становить чотириста п’ятдесят кілометрів. Найдовший спуск цього гірськолижного центру – тисяча триста метрів. Катання по трасах цього курорту, особливо на тих з них, які мають нічну підсвітку, крім безпеки характеризується величезною часткою романтики. Навряд чи хтось відмовиться відчути себе підкорювачем схилу, чи то стандартний спуск на лижах, чи захоплююче подолання каскадів на сноуборді.

Туристам, які прибувають сюди, надається можливість розміщення у фешенебельних готелях і комфортабельних котеджах, обладнаних всій необхідним: телевізорами, холодильниками, посудом та іншим.

На території гірськолижного курорту Рука у Фінляндії є ресторани, бари і клуби. Кафе тут розташовуються нерідко і біля лижні. У цілому ж, на руках маса можливостей для повноцінного відпочинку. Відпочиваючі можуть покататися на собачих упряжках, відправитися в сафарі на снігоходах, зайнятися зимовим дайвінгом і підлідним ловом або відвідати розташований неподалік від Руки аквапарк «Куусамо Тропіки». У розташованому на території курорту спортивному центрі можна пограти в баскетбол, волейбол, настільний і великий теніс, сквош.

У Руці функціонує гірськолижна школа і працює пункт прокату спорядження. Курорт стрімко розвивається. Будуються нові готелі і ресторани, реконструюються вже існуючі готелі і з’являються сервісні центри високого класу. У перспективі, Рука обіцяє стати одним з найбільш розвинених гірськолижних курортів Фінляндії.

Що цікаво, відвідування курорту Рука в Фінляндії надовго залишається в пам’яті мандрівників. І справа тут зовсім не в дивовижно довгому лижному сезоні, що триває зазвичай з середини жовтня до середини травня. Більшу насолоду відпочиваючим приносить споглядання місцевих красот і відчуття гармонійного плину життя, неймовірно насиченого і при цьому вражаюче спокійного.

Дещо специфічний характер її міст, де милий провінціалізм дерев’яних будівель гармонійно поєднується з грандіозними сучасними комплексами, має дивну здатність заспокоєння, таку собі психологічну релаксацію. Можливо, це пов’язано з характером місцевих жителів, їх неспішною докладністю у всьому і дбайливим ставленням до того, що подаровано самою природою.

Тому Фінляндія і її екскурсійні тури орієнтовані не тільки на вивчення її дивини. Екскурсії до Фінляндії – це, перш за все, можливість зіткнення з монументальною мудрістю світу, яку фіни примудрилися зберегти в наші швидкоплинні, дуже мінливі часи.

Тому Фінляндія в будь-який час року приваблива для туристів, і цілі для відпочинку тут можуть бути найрізноманітнішими.

Також, рекомендую здійснити екскурсію до Львова. Чарівне західноукраїнське місто чекає на Вас.

Влітку, звичайно ж, найбільш популярні подорожі по містах Фінляндії. У Хельсінкі можна відправитися просто на вихідні дні. Автобусні екскурсії у Фінляндії – це знайомство з такими пам’ятками Фінляндії як Сенатська площа, Кафедральний і Успенський собор, пам’ятник Олександру Другому, маршалу Маннергейму, композитору Яну Сибеліусу, відвідування бульвару Еспланада, Торгова площа і багато, багато іншого. Під час екскурсії по Фінляндії можна заглянути в численні Гельсінські музеї, сходити в зоопарк на острові Коркеасаарі, і, звичайно ж, неодмінно відвідати знаменитий аквапарк «Сирена» – найбільший критий аквапарк Європи.

У програму екскурсій по Тампере входить знайомство з такими пам’ятками Фінляндії як Кафедральний собор міста, його храми – зразки сучасної церковної архітектури, водоспад Таммеркоскі, музей «Мумі Тролів», відвідування дуже затишного аквапарку «Еден», з дзеркальними стелями і теплою, разюче чистою водою.

Екскурсії в Лахті передбачають подорож до головної визначної пам’ятки міста – лижних трамплінів. Крім того, в екскурсію неодмінно входять відвідини «Сібеліус-холу» – Палацу Сібеліуса, і, звичайно ж, знайомство з дивом цього міста – музичними фонтанами. У парку Карініемі, на озері Піку-вессіярві є найграндіозніший в країнах Півночі музичний фонтан. Музика, підсвічування, переливи води – це видовище, що зачаровує!

Екскурсія по Турку надасть можливість пройтися давніми вуличках найстарішого міста Фінляндії, обійти замок, збудований шведами в тринадцятому столітті, і потрапити в головну святиню всієї країни – Кафедральний собор Турку.

В аквапарку «Карибія» можна чудово відпочити серед екзотичних чудасій і непогано посидіти в барі «Капітан Кук», який розміщений на справжнісінькому піратському кораблі.

Зимові екскурсійні тури до Фінляндії особливо цікаві. Ну, де ще провести Різдвяні канікули, якщо не на батьківщині Санта-Клауса, серед засніжених, незвичайно красивих лісів і безкраїх сопок?

Екскурсії в столицю Лапландії – Рованіємі, включають поїздку в село Санта Клауса і Санта Парк. У селі Санта Клауса є пошта Фінського Діда Мороза та його резиденція, де довгобородий чарівник приймає відвідувачів. А в Санта Парку, в печері, розташованій глибоко під землею, можна покататися на Різдвяних каруселях навколо годинника, який розмірно лічить хвилини, проїхатися на магічних санях, потрапляючи в усі пори року в Лапландії, сходити в майстерню Санта Клауса і познайомитися із працьовитими гномами. А на фермі сибірських лайок, розташованій біля Рованіємі, можна покататися на санях в собачій упряжці і випити чашечку гарячого ягідного соку біля багаття.

Програма Новорічних екскурсій до Лапландії просто чудова. У передноворічну ніч, після вечері автобуси з туристами відправляються на кордон Північного полярного кола, який і буде місцем зустрічі Нового року. Зустріч буде проходити під відкритим небом, повним дивних зірок, серед засніжених сопок на льоду озера.

Численні бари, барвисті дискотеки, театральні вистави, в яких беруть участь шамани, тролі, Санта Клаус, і приголомшливий феєрверк під бій курантів – більш незабутнє свято важко уявити! А після свята втомлених гостей відвозять відпочивати в готель «Арктик готель Пахтімо», котрий розміщений неподалік від місця зустрічі Нового року.

Екскурсії до зоопарку Рануа, який розташований в годині їзди від Рованіємі, – це можливість не тільки побачити на власні очі представників всіх видів північних тварин, але і пообідати на зворотному шляху в справжніх іглу, сидячи на лавках зі снігу, покритих оленячими шкурами, за столами з льоду.

У Лапландії безліч екзотичних розваг, кожна з яких унікальна і незабутня. Це і катання на оленях, і сафарі на мотосанях, і навіть купання в ополонці в спеціальному гідрокостюмі з теплоізоляцією. Відпочивати під час екскурсії можна в комфортабельних готелях або в котеджах, яких сьогодні безліч не тільки в Лапландії, але і у всій Фінляндії.

Екскурсійні тури до Фінляндії дуже різні за своєю програмою. Навряд чи можна знайти якесь інше місце, здатне задовольнити вимоги будь-якого туриста, чи то прихильника старовини, любителя спорту або рибалки, чи просту людину, що бажає змінити яскраві враження. Чого-чого, а вражень у Фінляндії вистачає, причому таких, які залишаються в пам’яті на все життя.

Подорож в прекрасну Фінляндію неодмінно має бути прикрашена шоп-туром у Гельсінкі. Тут справжнім захватом для любителям здійснювати покупки стане приголомшливий вибір найрізноманітніших бутіків, торговельних центрів та магазинів. Кожен з них прагне завоювати любов покупця не тільки досить адекватними, за мірками російської, а мабуть і української столиці, цінами, а й бездоганним обслуговуванням.

Шопінг в Гельсінкі характеризується розпродажами, які постійно проводяться і присутністю в асортименті товарів знаменитих дизайнерів і марок. Якщо говорити безпосередньо про бутіки, то тут найбільш вагомими з них стають колекції від Giorgio Armani, Escada, Zara, Mango, H&М. Уваги та поваги заслуговують і фінські марки Annikki Karinen, Artek, Marimekko, Karhu.

До речі, саме Marimekko визнається одним із прикладів фінського прориву, як у плані дизайну, так і в сфері торгівлі. Вражають своєю красою і при цьому невитіюватістю предмети побуту, стильні аксесуари, тканини і одяг, прикрашені легендарним зображенням квіток маку. Запозичені з повсякденності ідеї відмінно приживаються у творчості молодих дизайнерів, наповнюючи звичне життя яскравими фарбами і неймовірним позитивом. Відрізняються товари цієї торгової марки і вартістю – вона трохи вища звичайної, що логічно, адже подібні речі і предмети інтер’єру визнаються в буквальному сенсі ексклюзивними.

Незважаючи на досить солідне становище, яке займає місто у світовій економіці і політиці, особливим шиком вважається привезти з подорожі в Гельсінкі сувеніри ручної роботи, чарівні своєю душевністю і простотою. Дивно красиві вироби з оленячої шкіри, милі ляльки в національних костюмах, міцні і достатньо характерні плетені кошики, ну і звичайно, виконані у найрізноманітніших техніках фігурки і зображення легендарних мумі-тролів.

Шопінг в Гельсінкі радує гостей фінської столиці своєю масштабністю, різнобічністю, можливістю придбання як товарів масового споживання, так і одиничних, ексклюзивних моделей і аксесуарів, а також досить невисокими цінами.

Основний закон Фінляндії – діюча в даний час Конституція. Вона була прийнята 11 червня 1999, а в силу вступила з 1 березня 2000 року. Конституцію становлять чотири основних закони. Перший з них – Акт про форму правління.

Спочатку він був прийнятий невдовзі після здобуття незалежності Фінляндією, 17 липня 1919 року. Зміни та доповнення до цього закону вносилися в 1926, 1930, 1943, 1955, 1992 і 2000 роках. Другий закон – Акт про право парламенту на контроль над законністю діяльності канцлера юстиції та Державної ради, був прийнятий в 1922 році. Третій – Закон про вищий суд, прийнятий в 1922 році, і, нарешті, четвертий – Парламентський статут, який був прийнятий в 1928 році.

У 2000 році Фінляндія перейшла від президентської до парламентської демократії. Сталося це завдяки змінам в Акті про форму правління.

Слухаєте музику? Різні моделі плеєрів на сайті про плеєри – player-info.com. Багато інформації, яка стосується плеєрів.

Відповідно до Виборчого акту від 1998 року вибори у Фінляндії мають чотири рівні. Це вибори в місцеві органи влади, які являють собою 446 комуни, вибори в однопалатний парламент, який у Фінляндії називається Едускунт, вибори президента країни і вибори шістнадцяти депутатів до Європарламенту, що проводяться з 1999 року. Виборче право мають всі громадяни країни, які досягли повноліття.

Функції глави держави у Фінляндії полягають в управлінні, спільно з урядом, зовнішньою політикою країни, затвердженні законодавчих актів і постанов, призначенні членів уряду і вищих державних посадових осіб. Крім того, президент Фінляндії є одночасно і головнокомандувачем оборонними силами держави.

Усі законодавчі функції здійснюються у Фінляндії президентом разом з парламентом. До складу парламенту входить 200 депутатів. Обирається він на чотири роки за допомогою прямого і пропорційного голосування. Парламент у Фінляндії теж бере участь у вирішенні деяких питань зовнішньої політики країни – від його схвалення залежать міжнародні угоди, його згода необхідна в разі оголошення Президентом війни або укладення мирної угоди.

Президент Фінляндії обирається всенародним голосуванням раз на шість років. Стати президентом може тільки уродженець країни. Пост голови уряду надається не більше, ніж на два, наступних один за одним, терміни. Кандидатів у президенти висувають лише ті політичні партії, які отримували хоча би одне місце в парламенті на попередніх виборах. Крім цих партій, кандидат у президенти може бути запропонований групою виборців кількістю не менше 20000 чоловік.

Президент країни і уряд представляють Державну раду, якій належить вища виконавча влада. Чинний в теперішній час уряд Фінляндії представляє собою коаліцію з соціал-демократичної партії, шведської народної партії, національної коаліційної партії, партії «зелених» та блоку «лівих» сил.

З березня 2000 року президентом Фінляндії є Тар’я Кааріна Халонен. Це перша жінка-президент в історії країни. Перед обранням на пост президента Тар’я Халонен була членом партії соціал-демократів. Соціал-демократична партія Фінляндії грунтується на інтересах робітників і службовців. Спочатку метою її була передача промисловості у власність держави, однак зараз фінські соціал-демократи, по суті, відмовилися від цієї мети.

Головою парламенту Фінляндії є лідер цієї партії Пааво Ліппонен. В уряд країни входять вісімнадцять міністрів, шість з яких – жінки. Вищий орган виконавчої влади Фінляндії – Державна рада. Його головою є голова уряду, прем’єр-міністр Матті Ванханен. Прем’єр-міністра обирає парламент. Після виборів його формально призначає президент республіки.

До складу Державної ради, окрім прем’єр-міністра, входять міністри, які очолюють міністерства, і міністри, які не мають портфелів. Ці міністри призначаються президентом країни за пропозиціями прем’єр-міністра. Опції Державної ради полягають у загальному управлінні країною. Фінляндія ділиться на шість губерній, які називаються ляні. Вони управляються губернаторами, призначеними президентом. Органами місцевого самоврядування є міські та сільські комунальні ради, які обираються на чотири роки.

Губернії Ахвенанма – Аландським островам – надана часткова автономія. Тут влада належить однопалатному парламенту, який називається Ландстінг. Крім того, є губернське правління, яке діє спільно з виконавчою радою. З 1955 року Фінляндія є членом ООН. У 1956 року вона стала членом Північної ради, яка є міжурядовим органом Скандинавських країн. З 1986 року Фінляндія – повноправний член Європейської асоціації вільної торгівлі. З 1995 року – член ЄС.

Зовнішня політика та політика безпеки країни орієнтовані на принципи військового неприєднання та надійної національної оборони країни.

Втім, в цьому немає нічого дивного, адже предки фінів були мисливцями і рибалками. Крім того, Фінляндія багата не тільки озерами – тут безліч річок, шхер, лагун, де безліч всілякої риби, яка, здається, тільки й чекає, щоб її зловили.

Ось де роздолля – це для справжнього рибалки! Втім, і для того, хто ніколи не захоплювався риболовлею, теж. Тому риболовля у Фінляндії – це спорт, неймовірно азартний і захоплюючий. І, незважаючи на те, що фіни ставляться до природи дуже трепетно і ніколи не виловлять риби більше, ніж потрібно, змагання з рибної ловлі тут проводяться щорічно. Це справжнісінькі чемпіонати, які містять у собі сім видів рибного лову.

П’ять з них відомі всім, хто захоплюється риболовлею. Це ловля риби на вудку, за допомогою сіток, спінінга, пасток та остроги. А ось способи риболовлі менш відомі широкому колу рибалок. Перший полягає в січенні води батогом. Причому робиться це так, що риба вискакує з води і хапає блешню на льоту. Другий спосіб більш віртуозний. Тут рибу потрібно підчепити гаком, і зробити це так, щоб здобич залишилася неушкодженою.

Чемпіонати завжди збирають багато бажаючих прийняти участь у них і повболівати за учасників.

Підхід до риболовлі у Фінляндії у фінів дуже акуратний і організований.

По-перше, проводиться вона за ліцензіями – фіскекурту. Продаються ліцензії тільки тим, кому більше 18 років і менше 65. Придбати їх нескладно – потрібно тільки сплатити державний збір. Правда, у Фінляндії є і місця, де дозволу на рибалку не потрібно. Це, наприклад, пороги Мірошницький, Короткий, Матарі, річка Вуокса. Варто орендувати невеликий острівець або – чого там розмінюватися на дрібниці – ціле озеро, і можна ловити, скільки душі завгодно. У межах розумного, звичайно. Однак слід пам’ятати, що ловити «скільки душі завгодно» дозволяється лише на звичайну вудку з поплавком, без застосування блешень, котушок, мушок і інших рибальських атрибутів.

По-друге, місця для рибної ловлі, в більшості своїй, обладнані всіма, необхідними для максимального комфорту рибалки, пристосуваннями: там, де утруднений прохід, прокладені дошки, від берега до води ведуть містки, а на березі неодмінно присутній стіл, кострище і навіть туалет. Чистота і порядок тут дотримуються дуже ретельно – скільки б рибалок не збиралося в одному місці, після них ніколи не залишаються консервні банки, порожні пляшки, купи недопалків та іншого сміття, такого звичного на наших, уподобаних рибалками, берегах.

І, нарешті, по-третє, у Фінляндії є спеціальні інструктори з рибної ловлі, послуги яких коштують досить недорого. Інструктори підказують туристам-рибалкам, яку рибу, коли і в якому місці краще ловити, проводжають до цих місць і навіть мають на своїх катерах ехолоти для пошуку рибних косяків.

Рибалити під керівництвом такого інструктора – суцільне задоволення. Він не тільки гранично коректний – він ще й чудово виглядає: чисто поголений і добре одягнений.

Втім, для того, щоб отримати орієнтири для риболовлі у Фінляндії, інструктора запрошувати зовсім не обов’язково. Можна просто купити довідник рибалки в якомусь магазині в Фінляндії, і знайти в ньому всю необхідну інформацію.

Щовесни фіни випускають в озера безліч мальків різної породи риб. Щоб вони нагуляли вагу, будь-яка рибна ловля у Фінляндії з 15 квітня по 15 червня заборонена. Після того, як заборона знімається, до водойм спрямовуються маси рибалок різної статі і віку.

Відпочинок на озерах у Фінляндії дуже захоплює. Вибір риби у водоймах величезний. Тільки в районі Лахті водиться озерна і райдужна форель, окунь, щука, лосось, сиг, кумжа, харіус. Дуже великою популярністю у рибалок користуються пороги Куссрнкоскі, Нюкаланкосет, Капенкоскі і Вілпулланкоскі. Тут мешкає променева і райдужна форель, харіус, язь і судак. Не менш популярне і риболовне село Хімос, яке розташоване в самому центрі Фінляндії на озері Пайянне. Хімос – це відомий у Європі рибальський центр, звідки без труднощів можна дістатися до багатьох озер і річок центральної Фінляндії.

Але найбільш унікальне місце для риболовлі у Фінляндії – Аландський архіпелаг, де понад 6500 островів і величезна кількість заток і проток. Аландські острови оточені Балтійським морем, але вода тут має дуже низький рівень солей. Риба, яка водиться в цих місцях, відноситься і до морських, і до річкових видів. Тут багато зручних для її розвитку мілин і підводних кам’яних гряд, хороша екологія і безліч рибних господарств, які піклуються про рибні ресурси місцевості.

Саме тому і земля, і вода в Аландах переважно приватні, і рибалити можна лише в спеціально призначених для цього місцях. Правда, місць таких предосить. Спіймати там можна щуку, тайменя, ляща, лосося, але якщо вони менші ніж 50-60 см, рибу потрібно відпустити назад. Таку «дрібницю» ловити в Аландах не дозволяється. Не можна так само тут користуватися сітками і вивозити улов з архіпелагу.

Зимова риболовля у Фінляндії теж дуже хороша. Лід на озерах намерзає досить міцний, а споконвічна докладність фінів сприяє тому, що на поверхні льоду до послуг рибалок вже є готові, ідеально круглі, лунки. І – що вже зовсім неймовірно виглядає – поруч з цими лунками встановлені теплі екотуалети! Одним словом, тут тобі і задоволення, і комфорт.

Основний улов підлідної риболовлі складають окунь, щука і сиг. А миня фахівці рекомендують ловити в грудні-лютому, після того, як стемніє.

Риболовля у Фінляндії – настільки захоплююче заняття, що залишитися до неї байдужим просто неможливо. Тому, відправляючись відпочивати на озера у Фінляндії, не завадить прихопити з собою рибальські снасті. Тому що задоволення, яке можна отримати від фінської риболовлі, незабутнє.

Приїхавши на Новий рік до Фінляндії, не забудьте відвідати Кемі, Юлляс, Купіо і Кайнуу.

На Новий рік в Кемі регулярно проходить сніжно-льодовий фестиваль, під час якого там будується справжній сніжний готель.

За полярним колом у містечку Юлляс живе фінський Дід Мороз – Йоулупуккі! Обов’язково сходіть до нього в гості, якщо будете відзначати Новий рік в Юлляс або просто опинитеся в цьому чудовому містечку!

А в місті Купіо можна скотитися на санчатах по схилу гори Пуйо, помилуватися на залиту вогнями вежу на вершині гори і відправитися в розташовану неподалік резиденцію Санта Клауса, складену з колод.

Не менш цікаві святкові канікули і в північній провінції Фінляндії – Кайнуу. У селищі Кухмо поблизу міста Каяані є Арктична країна чудес, де різдвяна програма настільки захоплююча, що у святкову чудову казку вірять не тільки діти, а й дорослі. Подорож у неї починається біля входу в Будинок Пхьола, звідки один з гномів Санта Клауса проведе гостей у великий дерев’яний будинок північного Діда Мороза. Кого тільки не зустрічають вони по дорозі до цього будинку – і Гнома-коваля, і Гнома-офіціанта, і господаря лісу Тапіо, і лісовика! Подорож по фантастичній країні триває близько двох годин, і, звичайно, додасть чимало приємних відчуттів.

Лижний сезон у цих місцях починається в листопаді, а закінчується в травні. Однак кататися на лижах у Пюсі можна цілий рік: тут встановлені снігометальники, що постійно оновлюють сніговий покрив.

Особливо добре підходить Пюха для лижників-екстремалів, великих шанувальників фрірайду. У центрі є кілька крутих схилів, практично не освоєних ще навіть професіоналами гірськолижного спорту. Знаходиться тут і траса Huttu Ukko – один із самих складних спусків Фінляндії. Однак гірськолижний курорт Пюха надає і чимало можливостей новачкам у цій галузі: на його території діє дуже авторитетна гірськолижна школа, а частина трас проходить вздовж пологих схилів.

У Пюсі діє пункт прокату, що дає в оренду різне гірськолижне спорядження.

Види відпочинку в Пюсі дуже різноманітні. Недалеко від Пюхи знаходиться популярний фінський гірськолижний курорт Луосто. Тут є чудовий аквапарк «Аметист СПА», де можна чудово провести час в перервах між заняттями спортом. Крім того, бажаючі можуть покататися на оленячих і собачих упряжках, зайнятися підлідним ловом риби і відправитися в сафарі на снігоходах. Відпочиваючим пропонуються екскурсії до собаківницького та оленярського господарств, в Санта-Парк міста Рованіємі, в аметистові шахти Луосто.

На курорті працює дитячий клуб, де можна на деякий час залишити дитину на піклування вихователів. Тут чимало ресторанів, які пригощають своїх відвідувачів чудовими стравами.

Вечорами в Пюсі проводяться дискотеки, клубні вечори і музичні вечори при готелях.

Новий рік і Різдво в Гельсінкі

Варіанти Новорічного та Різдвяного туру до Фінляндії дуже різноманітні.

Прихильникам благ цивілізації, звичайно ж, краще вибрати місце жваве, з безліччю сучасних готелів, ресторанів, великими культурними і торговими центрами. Наприклад, Різдво в столиці Фінляндії, Гельсінкі – це відпочинок у фешенебельних готелях або котеджах з насиченою, повною цікавих і розважальних елементів, програмою, до якої включений і візит Санта Клауса. Причому з’явитися він може куди завгодно – в готель, котедж і до спеціально обладнаного місця біля багаття в лісі.

У Гельсінкі є навіть Різдвяна вулиця – Алексантерінкату. У святковому вбранні вона стає надзвичайно красивою – навколо сяють гірлянди, мерехтять свічки, а над усім цим ширяє ніжна музика. А на Сенатській площі, як символ Різдва, височіє Снігова Церква, повна величі і спокою. У морську фортецю Свеаборг по льоді Балтійського моря прокладена дорога. По ній можна дістатися і до острова Сеурассаарі – музею під відкритим небом.

У переддень Нового року у всьому Гельсінкі йдуть святкові концерти, шоу, театральні вистави, а у Новорічну ніч на небі можна оглянути гарний феєрверк.

Новий рік і Різдво в Турку

А найстаріше фінське місто – Турку, є родоначальником різдвяних традицій у Фінляндії. Турку – це, в певному сенсі, центр різдвяних свят в країні. Тому Різдво і Новий рік в Турку особливі. Вже в листопаді в Турку урочисто відкривається різдвяний сезон. Очолювана Санта Клаусом, по місту крокує святкова процесія в яскравих нарядах і карнавальних масках. Тут і казкові персонажі, і гноми, і тролі. Приймає святковий парад покровитель різдвяного міста, Гном замку Турку, старий Томте. Святкування в Турку тривають до середини січня – у місті проходить Різдвяний ярмарок, катання на ковзанах, карнавал Святого Кнута, святкування дня Святої Лючії. У Кафедральному соборі міста протягом усіх свят виконуються чудові гімни на честь Різдва.

Новий рік і Різдво в Ювяскюля

Новорічний відпочинок в Центральній Фінляндії не менш багатий яскравими подіями. Різдвяні канікули у Краю Тисячі Озер – це незабутній час, проведений на свіжому повітрі, притаманному сільській місцевості, серед чудових пейзажів, повних екзотичного таїнства. Новий рік і Різдво в Ювяскюля – серці Озерного краю – це можливість взяти участь у цікавій святковій програмі, покататися на лижах, відвідати водно-оздоровчий центр і покуштувати різдвяної вечері в чудовому ресторані.

Новий рік і Різдво в Лапландії

Лапландія – це не місто, а ціла історико-культурна область. Однак справжній Новий рік, з воістину казковими, засніженими лісами і рівнинами, чекає туристів, звичайно ж, в Лапландії. Звідси, в м’яких синюватих сутінках полярної ночі, до Європи вступає Різдво. Ну, що ще може бути більш унікальним, ніж зустріч Різдва і Нового року на санях, запряжених північними оленями, десь на вершині білосніжної сопки? Або біля каміна, в затишному котеджі, де замети навіть закривають вікна. Новорічні тури в Лапландію – це різдвяні і новорічні свята, під час яких, проходять карнавали, влаштовуються дивовижні різдвяні вечері, сафарі на собаках і оленях, подорожі на фінських санях, снігоступах і снігоходах.

Новий рік і Різдво в Рованіємі

Ну, а тим, кому дуже хочеться зустрітися зі справжнім Санта Клаусом і попросити у нього виконання найзаповітніших бажань, можна відправитися на різдвяні канікули до столиці Лапландії – Рованіємі. Зовсім недалеко від міста знаходиться Село Санта Клауса, де знаменитий чарівник буває дуже часто, особливо на Різдво та на Новий рік. Поруч з Селом є Оленячий парк і дитячий комплекс Санта Парк. Це справжнє різдвяне диво, де всередині скелі відкривається перед дітьми і дорослими дивовижний казковий світ з великою печерою, повною сюрпризів, крижаним кафе, театром і безліччю атракціонів.

Зимова Фінляндія – це країна Різдва. Навряд чи в якомусь іншому місці нашої планети знайдеться стільки екзотичних різдвяних розваг, створених як руками людини, так і самою природою. До Рованіємі, до і після Нового року з’їжджаються з усіх кінців земної кулі тисячі дітей і дорослих, які мріють зустрітися з Санта Клаусом і подивитися чудовий різдвяний феєрверк – Північне сяйво. Вони летять літаками, прибувають поїздами, приїжджають на автобусах. І для кожного з гостей різдвяна Фінляндія готує свій, ні з чим не порівнянний, сюрприз.

На сільську місцевість припадає 33% населення Фінляндії, решта 67% проживають в містах і селищах міського типу. Етнічні групи, які входять до складу населення, це: фіни – 93, 4%, шведи – 5,7%, естонці – 0,2% і цигани – 0,2%.

Заселення території цієї країни розпочалося близько семи тисячоліть тому. Мисливці та рибалки кам’яного століття кочували вздовж берегової лінії нинішнього Балтійського моря, що нагадувала в ті часи тундру. Постійне населення на південному-заході Фінляндії утворилося до 500 році до нашої ери. Ядром населення були угро-фінські його представники. Потім фінські поселення поширилися з центральної частини південно-західної Фінляндії, регіону Хяме і ладозький регіону Карелії на північ, поступово витісняючи корінне населення саамів.

А подальшому хрестові походи сприяли тому, що на фінському узбережжі з’явилися поселення шведів. До середини шістнадцятого століття нашої ери населення країни становило 330000 чоловік, а до вісімнадцятого століття воно виросло до 400000. Основна частина жителів займалася землеробством. У середині сімнадцятого століття на території Фінляндії було всього лише 21 місто, і міські жителі становили тоді тільки 7% від загального населення держави.

Демографічний розвиток Фінляндії не стабільний. У вісімнадцятому столітті народжуваність тут була близько 40 чоловік на тисячу жителів, а смертність – 25 осіб на тисячу. Однак у середині дев’ятнадцятого століття два холодних літа поспіль і суворі зимові морози стали причиною голоду, і смертність населення підвищилася до 80 чоловік на тисячу.

Але – нещастя, як відомо, служать хорошими уроками. У Фінляндії стало посилено розвиватися скотарство і лісова промисловість. У підсумку, економіка країни, орієнтована перш за все переважно на землеробство, знайшла нові напрямки руху, поліпшилась охорону здоров’я, і приріст населення до кінця дев’ятнадцятого століття набув більш істотних темпів – за десятиліття кількість жителів виростала майже на 15%. З’явилася нова проблема – безробіття. Тисячі фінів залишили батьківщину і відправилися в пошуках кращої долі до Сполучених Штатів Америки.

Після здобуття Фінляндією незалежності в 1917 році її населення складало близько 3 мільйонів чоловік. Однак Громадянська війна і розруха, яка прийшла після неї стали наслідком високої смертності, яка істотно знизила кількість жителів Фінляндії. Внесла свою поправку в цю чисельність і Друга світова війна. Вона забрала життя близько 80000 фінів.

До шестидесятих років минулого століття і народжуваність, і смертність у Фінляндії були приблизно на одному, досить низькому, рівні. У цей час села Фінляндії починають порожніти – близько 600 тисяч сільських жителів переміщуються в міста, і населення цих міст стрімко зростає за рахунок переселенців. Забезпечити всіх новоприбулих роботою виявилося неможливим. Фіни поїхали до Швеції, де багато хто з них залишилися жити назавжди.

На сьогоднішній день в країні народжується щорічно близько 12-14 осіб на тисячу жителів, а помирає близько 9-10 чоловік на тисячу. Тому загальний приріст населення тут досить малий. П’ятимільйонний рубіж показник населення минув у 1991 році. До двохтисячного року приріст населення Фінляндії становив усього 1,5 людини на рік на тисячу жителів. Найтиповішими для Фінляндії є сім’ї, в яких одна дитина. Близько 38% сімей має двох дітей, і лише 4% – чотирьох і більше. Населення Фінляндії старіє. Кількість дітей до 15 років тут за 50 з гаком років скоротилася з 30% до 18%. А частка літніх людей за цей період збільшилася з 7% до 15%. Зараз близько 82% фінів проживає в містах.

Курорт Луосто розташований в національному парку Лапландії, Пюхятунтурі. Інфраструктура його включає в себе затишні котеджі, ресторани і готель Луостотунтурі, в якому знаходиться водно-оздоровчий центр “Аметист”. В аквапарку є римський басейн, сауни, турецька лазня, масажний і тренажерний зали і джакузі, приймати які можна і в аметистовій печері.

Аметистова шахта – це унікальна пам’ятка курорту, що є єдиною діючою шахтою такого роду в Європі. Є в Луосто також інші дивовищі, що дуже популярні серед гостей курорту: відкритий амфітеатр, виставковий центр, Санта-парк в скелі і каплиця Північного сяйва, призначена, головним чином, для відвідувань її туристами.

Курортний сезон в Луосто починається в листопаді, а закінчується в травні. У цей період сюди з’їжджається безліч мандрівників, які бажають відпочити в спокійній, комфортній обстановці. Тут можна покататися на снігоходах, собачих і оленячих упряжках, прогулятися по околицях на снігоступах, сходити на зимову рибалку, помилуватися на полярне сяйво і просто посидіти в затишному ресторанчику.

На курорті діє гірськолижна школа, в якій будь-який новачок може пройти курс навчання лижному спорту. У розташованому в Луосто пункті прокату можна орендувати спорядження для катання на лижах і занять сноубордингом.

Траси курорту Луосто доглянуті, накатані і багатолюдні, однак і любителі покататися на самоті не будуть тут чимось обділені: неходжені околиці Луосто надають для цього всі можливості. А для дітей тут облаштована, біля підніжжя сопки, відмінна безпечна траса.

Завдяки тому, що фіни – великі прихильники лижного катання, лижні траси в цій країні облаштовані дуже добре. На будь-якому схилі, який хоч трохи підходить для катання, обов’язково прокладена лижня, причому зроблено це дуже старанно і акуратно.

Катаються на гірських лижах у Фінляндії тільки за цими трасах. Настільки звичне серед російського народу стихійне «куди хочу, туди і їду» у цій країні не приймається. Правила такі дотримуються не тільки через любов місцевих жителів до порядку, а й з метою безпеки. Адже лижний спорт – не таке вже й нешкідливе заняття, і якщо щось трапиться зі свавільним любителем покататися десь у глухій засніженій гущавині, своєчасної допомоги можна й не дочекатися.

Майже всі гірськолижні курорти Фінляндії універсальні. У них можна не тільки накататися вдосталь по зручних облаштованих трасах, а й чудово відпочити в котеджах, розважитися у фешенебельних ресторанах чи помилуватися на якусь місцеву визначну пам’ятку.

У 1995 і 2001 роках курорт Хімос був визнаний кращим гірськолижним центром країни. І з кожним роком попит на гірськолижні тури в Хімос зростає. Курорт постійно росте, розвиваючи та удосконалюючи свою інфраструктуру. На території Хімосу з’являються нові готелі, ресторани, спортивні центри. Котеджі, що розташовані тут, обладнані не тільки саунами і камінами, а й ваннами з гідромасажем. Сучасні снігові гармати, які встановлені на схилах Хімосу, дозволяють максимально продовжити лижний сезон, що стартує тут у листопаді, а закінчується на початку червня.

Відпочиваючи в Хімосі можна покататися на снігоходах, фінських санках і собачих упряжках, зайнятися підлідною риболовлею, взяти участь у спортивних змаганнях і карнавалах «Самба», «Бал Мамонтів», «Скі-Рок», «Після лиж» та інших.

Але відпочинок в Хімосі це не тільки гірські лижі. Туристи можуть відправитися на екскурсію в Ювяскюля, що включає в себе відвідування аквапарку Алваро Алто і тропічного центру «Віхеларія», музею-садиби та інших цікавих містечок міста. Дуже популярний серед дітей і дорослих Будиночок мишеняти Хіларі, – новорічна резиденція Санта-Клауса. У різдвяний період в Ювяскюля проходять традиційні розпродажі.

У Хімосі працює гірськолижна школа, в програми якої входить навчання телемарку і катання на монолижах. Заняття у школі можуть бути як індивідуальними, так і груповими. На території курорту діє пункт прокату, що пропонує в оренду лижне спорядження та спорядження для телемарку та сноуборду. Є тут і спортивний магазин, що торгує всілякої амуніцією.

Писемність у Фінляндії утворилася на основі латинки в сорокових роках шістнадцятого століття. З появою писемності виникла і літературна фінська мова, яка зі старофінської поступово перетворилась на новофінську.

Початковий етап старофінської мови зобов’язаний своїм походженням основоположнику фінської писемності, Мікаелю Агріколі. Він створив перший письмовий пам’ятник фінської мови – друковану книгу – буквар, і зробив повний переклад Нового Завіту і Псалтиря, поклавши в його основу південно-західний фінський діалект, на якому спілкувалися в середині шістнадцятого століття жителі Турку. У церковному побуті старофінська літературна мова зберігалась до двадцятого століття.

А ось розвиток офіційної старофінської мови піддався сильному впливу шведської мови, тому що етап його утворення припав на той час, коли країна перебувала під пануванням шведів. І тільки після звільнення Фінляндії з-під влади шведів, на початку дев’ятнадцятого століття, виникли сприятливі умови для створення національної новофінської мови. Рівні права зі шведською на території Фінляндії вона отримала у 1863 році.

Ранній період розвитку новофінської мови – з 1820 по 1870 роки – відзначений розширенням діалектної області літературної мови за допомогою східних діалектів. Сама ж діалектна основа фінської мови, на якій сьогодні розмовляють фіни, неабиякою мірою зобов’язана своїм походженням фінському фольклористові Еліасу Льонроту. Саме він, збираючи матеріал для «Калевали», синтезував в літературній мові два діалекти – східний і західний, створивши, таким чином, розмовну, народну мову.

Крім того, на літературну фінську мову зробила істотний вплив творчість фінського романіста Алексіса Ківі і дослідницькі праці професора фінської мови в Гельсінгфорському університеті Августа Алквіста.

Сьогодні фінська мова має сім діалектів, що утворюють два наріччя – східне і західне. Своєю рідною її вважають близько шести мільйонів людей в усьому світі. У Фінляндії ж державними вважаються дві мови – фінська і шведська.

Рецепти фінської кухні

Подорож по Батьківщині Діда Мороза здивує, крім усього іншого, і неповторною фінською кухнею. Йдучи своїми коренями в далеке минуле, кухня Фінляндії славиться своєю унікальністю. Багато страв, які жителі цієї країни вважають буденними, у світі і зовсім не відомі. Рецепти фінської кухні дбайливо зберігаються і передаються від одного покоління іншому, як щось сакральне. Саме шанування традицій стає однією з найважливіших особливостей кухні Фінляндії, цієї комори шедеврів кулінарного мистецтва.

Загальна протяжність лижні, призначеної для бігових лиж – сто п’ятдесят кілометрів. Найдовший спуск гірськолижного курорту Вуокатті – тисяча сто метрів.

Гірськолижні тури в Вуокатті – це активний відпочинок в одному з найсучасніших і найбільш універсальних гірськолижних центрів у Скандинавії. Незважаючи на те, що курортний сезон тут починається з середини листопада і триває до кінця квітня, любителі гірськолижного спорту їдуть на оздоровлення у Вуокатті і влітку. На курорті збудований тунель шириною двадцять метрів, у якому постійно підтримується мінусова температура.

У цілому, Вуокатті представляє собою маленьке містечко, що включає в себе чотири фешенебельних готелі і кілька десятків котеджів, біля яких збудовані ресторани, бари, нічні клуби. Тут є спортивні майданчики, торгові центри і ринок. В околицях Вуокатті розташований чудовий аквапарк «Катін Кула», що включає в себе кілька різних басейнів, масажні кабінети, турецькі лазні і сауни.

Відпочинок у Вуокатті надзвичайно різноманітний. Вибір способів проведення дозвілля на території курорту досить широкий. Тут, крім катання на лижах і відвідування аквапарку, можна відправитися на захоплюючу зимову риболовлю чи в сафарі на снігоходах, а можна пограти в хокей або поїхати в гості до Санта Клауса в розташоване неподалік село Кухмо.

Якщо раніше любителі лижного катання їхали на Ельбрус і в Домбай, то зараз, щоб відпрацювати техніку, відновити спортивну форму, навчитися ходити на лижах і просто відпочити, вони купують тури в Вуокатті. На курорті діє лижна школа, курси навчання в якої орієнтовані і на індивідуальні, і на групові заняття. При цій школі є пункт прокату, що пропонує гостям курорту спорядження і для лижного спорту, і для сноуборду, і для катання на ковзанах.

Сучасні лайнери обладнані всім необхідним для повноцінного, цікавого відпочинку. Басейни, ресторани, СПА – центри, казино, тенісні корти, кінотеатри, дитячі ігрові кімнати – таке розмаїття може задовольнити смаки навіть найвибагливішого пасажира. Найбільші лайнери мають навіть футбольне поле!

Втім, якщо круїз до Фінляндії на розкішному судні не по кишені, в нього можна відправитися і на невеликому теплоходику, який курсує вздовж узбережжя. За ступенем комфортабельності він, звичайно ж, поступається величезному надсучасному кораблеві, проте на маленькому судні є відчуття затишку і мало не родинної близькості між усіма пасажирами і членами екіпажу.

Сьогодні круїзні компанії пропонують безліч найрізноманітніших варіантів морських подорожей, розрахованих і на пасажирів із середнім достатком, і на тих, хто може дозволити собі всі мислимі і немислимі розваги, такі, наприклад, як подорож на атомному криголамі до Північного полюса.

Дивовижна Фінляндія пропонує круїзи, тобто круизы – російською мовою, по Балтиці, які цікавлять в будь-який час року. Влітку в північних широтах сонце майже не заходить, і в сутінках поверхня моря біля берегів Фінляндії м’яко переливається променями вже сонця, яке сходить. А взимку плавання по вузькому водного коридору серед товстих крижин доставляє масу задоволення.

Круїзи по Балтійському морю проходять на величезних поромах, які можна назвати справжніми міні-містами. На кожному з них є навіть вулиця з магазинчиками, кафе і ресторанами, яку називають Променад.

Візит до Гельсінкі, столиці Фінляндії, можна зробити, вирушивши туди на білосніжному лайнері, який прямує через історичну столицю країни – Турку, і країну Мумі-тролів Наанталі, до столиці Швеції – Стокгольму. Крім того, всі круїзні судна, які прямують по цьому маршруту, заходять до столиці Аландські архіпелагу – міста Марієхамн, де в Західному порту стоїть на якорі старовинний вітрильник-музей.

Каюти на таких лайнерах декількох класів – від чотиримісних кают середнього ступеня комфорту до шикарних фешенебельних одномісних кают, які нагадують королівські апартаменти.

А з Хельсінкі можна відправитися в плавання на двощогловому дерев’яному вітрильнику під назвою «Svanhild». Вперше вітрильник був спущений на воду в 1948 році, і використовувався довгий час як вантажне судно, але зараз у ньому є комфортабельні двомісні та тримісні каюти для туристів. Круїз під вітрилами розрахований на три дні. У його програму входить візит на архіпелаг Саарістомері.

У травні починаються захоплюючі круїзи по Сайменському каналі з Виборга в Лаппенранту. Круїзне судно проходить через кілька мальовничих шлюзів, розташованих на території каналу.

Подорож в один бік займає п’ять годин, протягом яких на борту корабля можна перекусити в ресторані і взяти участь у дуже насиченій розважальній програмі.

Зимові круїзи на комфортабельних лайнерах – це можливість зустріти Новий рік в маленькій казковій країні, в яку перетворюється святково прикрашене судно. Є на борту судна і всюдисущий Санта-Клаус, який тільки тим і займається, що виконує бажання пасажирів і обдаровує їх усілякими сюрпризами. Ну, а вже зустріч Нового року на палубі приведе в захват навіть найзапеклішого песиміста.

Морські подорожі до Фінляндії – це не тільки прекрасний шанс чудово відпочити. Це ще й можливість познайомитися з диковинками та визначними пам’ятками багатьох міст, які є портами призначення в маршруті судна, і зробити чудові покупки прямо на борту лайнера за найпомірнішими цінами.

Курорт розташований біля фінського національного парку Урхо Кекконена. Траси гірськолижного центру призначені як для досвідчених спортсменів, так і для новачків в цьому виді спорту. Перепад висот в цій місцевості становить сто вісімдесят метрів, довжина найдовшого спуску – тисяча триста метрів.

Сааріселка – улюблене місце відпочинку фінської еліти. Тут збудовані фешенебельні готелі, комфортабельні котеджі і шале. На курорті є респектабельні нічні клуби, ресторани і дискотеки, що працюють до ранку.

Види відпочинку в Сааріселка найрізноманітніші. Тут можна покататися на собачих і оленячих упряжках, відвідати довколишній аквапарк Холідей Клаб Сааріселка і відправитися в сафарі на снігоходах або на екскурсії по околицях. У Сааріселці багато музеїв, серед яких є дуже цікавий музей золота і Саамський етнографічний музей.

На території курорту знаходиться сучасний спортивний комплекс, де всі бажаючі можуть відвідати тренажерний зал і пограти у волейбол, бадмінтон і теніс, і школа, котра навчає екстремальному водінню автомобіля.

У Сааріселка діє пункт прокату, що пропонує в оренду снігоходи і спорядження для гірськолижного спорту та сноубордингу. Курортний сезон у цій місцевості починається в жовтні, а закінчується в травні.

Танучи, материкова крига залишила по собі глибокий слід. Не буде перебільшенням стверджувати, що географія Північної Європи – це монументальний пам’ятник відступові льодовика. Маси криги притиснули своєю вагою землю, а коли тиск послабився, суходіл поволі почав підніматися. Цей процес триває досі (30—100 см/100 років). Зростання температури 13 000 років тому (11 000 до Р. X.) урвалося тисячолітнім періодом похолодання, уздовж південного та південно-східного краю льодовика утворилася велетенська гряда з сипких кам’яних порід, яка простягнулася від південно-західного кінця Фінляндії аж до її східних регіонів. Озера Фінляндії – а їх майже 188 000 – теж є своєрідним пам’ятником льодовиковому періодові; вони виникли в розколинах і котлованах, що їх залишив у скельних масивах льодовик.

Інтеґрація Фінляндії із західною цивілізацією, започаткована ще у ХІІ-ХІІІ ст., була першою великою віхою в історії країни. Іншою стала експансія Росії та її домінування у XVIII ст. на теренах Балтії. Наступні два століття Росія диктувала чи принаймні кардинально впливала на процеси, що відбувалися у Фінляндії. До цього спричинилося насамперед те, що Санкт-Петербург – нова столиця Російської імперії, збудована в гирлі річки Неви побіля Фінської затоки, – був лише за 300 км навпростець від Гельсінкі. Враховуючи політичну ситуацію у Європі, близькість Санкт-Петербурга надавала південному узбережжю Фінляндії цілком нового значення у сенсі політики безпеки. Якщо називати конкретну історичну дату, яка вирішила долю Фінляндії, то це, без сумніву, 1703 рік – саме тоді Петро Великий заснував свою нову столицю.

Додавало драматизму ситуації і те, що сусідні балтійські країни знову повернули собі незалежність восени 1991 року. Тоді Фінляндія переживала глибоку економічну кризу, наслідком якої стали великі економічні трансформації. Криза також стала вихідним пунктом для сталого, відповідного до західноєвропейських стандартів розвитку. Важливим елементом цього розвитку було становлення Фінляндії як інноваційного виробника мобільних телефонів та інших інформаційних технологій на глобальному рівні. Хвиля інформаційних технологій мала нестійкий ефект на фінську національну культуру, але водночас надала нові інструменти для збереження та підвищення ефективності зайнятості населення.

На місцевому рівні переміни у Фінляндії відбувалися значно повільніше. Суспільні реформи й національний рух надалі базувалися головно на культурних традиціях, сформованих ще за часів шведського домінування. Російська влада дуже пильно стежила за громадськістю Фінляндії і негайно втручалася, якщо вияви національної самосвідомості набували політичного забарвлення, побоюючись, що кореняться вони в сепаратизмі та ностальгійному прагненні знову приєднатися до Швеції. З цих причин становий сейм уперше після Боргоського ландтагу був скликаний аж 1863 року.

Байдуже як широко чи вузько визначалися часові рамки епохи, вражає те, що країна з нечисленним населенням та периферійним географічним розташуванням змогла здобути такий величезний вплив на європейській арені. Раніше вже згадувались дві обставини, які давали змогу протистояти негативним чинникам: ефективне централізоване адміністрування, армія, а також роль Балтійського моря як внутрішнього моря Швеції. Для створення статусу внутрішнього моря потрібна була експансивна завойовницька політика, яка б крок за кроком забезпечувала шведській державі контроль над всіма важливими в стратегічному та економічному сенсі шляхами й портами навколо Балтики. Щоб мати змогу зреалізувати ці наміри за допомогою військової майстерності неодмінною була ще одна обставина – достатня слабкість та роздробленість сусідських держав.

За цей період Фінляндія стала важливою частиною шведського королівства в економічному та військовому сенсі. До 1617 року королівство розширювалось передусім у східному напрямку, тобто саме у східній половині країни будували більшість фортець, туди й стягували військові сили. Особливо це підтверджують події другої половини XVI ст., коли королівство вистояло у тривалих війнах з Росією. Цей факт пояснює і те, чому королівські чвари розгоралися здебільшого саме на території Фінляндії.

І буржуазний, і соціалістичний табір країни взялися улітку 1917 року до створення власних гвардійських формувань для захисту від внутрішньої та зовнішньої загрози. Коли восени 1917 року страйки й демонстрації у Фінляндії вилилися у мародерство та погроми, обидва табори почали завзято озброюватися, звинувачуючи одне одного у втягуванні країни в громадянську війну. Проголошення незалежності Фінляндії 6 грудня 1917 року диктувалося передусім страхом буржуазного сенату перед експортом російської революції до Фінляндії. У новорічну ніч на переломі 1917 і 1918 років Ленін підписав декрет, у якому більшовицький уряд визнавав державний суверенітет Фінляндії. Однак мав він на меті не підтримку прагнень фінів до незалежності, а пришвидшення революційного процесу в Росії. Усередині січня сейм незначною буржуазною більшістю прийняв пропозицію сенату про посилення заходів щодо дотримання порядку. За кілька днів, коли члени білої військово-патріотичної організації Skyddsk?r (Охоронний корпус), шуцкорівці, були оголошені підрозділами, покликаними підтримувати громадський порядок, табір соціалістів сприйняв такий крок не лише як спробу зупинити революцію. Рішення сейму, як бачилось багатьом, свідчило про щораз меншу схильність буржуазії до проведення соціальних реформ.

Лідери фінської соціал-демократичної партії були здебільшого реформістами, та коли ситуація змінилася, вони пристали на вимоги російських більшовиків і власних радикалів здійснити у Фінляндії революцію. Жодних альтернативних рішень соціал-демократи не бачили. Восени 1917 року буржуазні сили інтенсифікували відносини з Німеччиною. Не залишалося сумніву, що буржуазний сенат має на меті захистити здобуту незалежність за допомогою німців. Фінляндія була невеликою ланкою у грі, яка велася під час мирних переговорів між більшовицьким урядом і Німеччиною, що тривали від 1917 року. Ленін був вимушений виконати свої обіцянки щодо миру, а німці прагнули покласти край виснажливій війні на два фронти. Водночас обидві сторони усвідомлювали: контроль над Фінляндією має величезну стратегічну вагу з огляду на близькість Петрограда. І ті, і ті були зацікавлені, щоб саме їхні ставленики якнайшвидше захопили владу в Фінляндії.

Отож громадянська війна у Фінляндії розпочалася ще в процесі мирних російсько-німецьких переговорів. Російські війська, які ще перебували на території Фінляндії, і вояки, які здебільшого симпатизували більшовикам, щедро постачали зброю Червоній гвардії. На момент розв’язання війни до фінської Червоної гвардії мобілізували ЗО 000 гвардійців, переважно з місцевих робітничих спілок, які, за матеріальної та ідейної підтримки російських військ, дислокованих поблизу залізничних вузлів, швидко заволоділи південною Фінляндією. Лави червоногвардійців швидко зростали, і до кінця війни їх було 70 000 осіб.

На початку лютого на території Фінляндії ще перебували майже 75 000 російських вояків. Однак братися до зброї їм не надто кортіло. Лише щонайбільше 10 000 з них брали участь в активних бойових діях, та й то здебільшого як наставники, інструктори зі стрільби та офіцери. Відсутність компетентного командування і військової дисципліни були від самого початку серйозним прорахунком фінських червоногвардійців. Становище погіршилося, коли було укладено російсько-німецький мир у Брест-Литовську З березня 1918 року, бо за умовами договору більшовики зобов’язувалися негайно вивести з Фінляндії 35 000 російських солдатів.

Сили білофінів на початку війни налічували близько 38 000 осіб, а з оголошенням призову в квітні їхня чисельність зросла до 60 000. Хоч білим і вдалося роззброїти російські військові формування в Естерботнії і поступово налагодити імпорт зброї зі Швеції та Німеччини, та все ж упродовж усієї війни вони потерпали від браку боєприпасів. Щоправда, це дещо компенсувалося професійністю їхнього командування, даючи білим перевагу. Генеральний штаб складався переважно з фінських офіцерів, які колись служили в царській армії. Головнокомандувачем був Ґустав Маннергейм, уродженець Фінляндії. В особі Маннергейма дивно поєдналися професійний військовий, далекосяжний політик й інтелігентний дворянин, який добре знався на питаннях безпеки та мав досвід, набутий при царському дворі. Наприкінці лютого 1918 року молодший командний склад одержав таке потрібне підкріплення, коли з Німеччини повернулися вишколені там єгері й відразу очолили кілька військових формувань. Завдяки своїй відвазі єгері стали невдовзі народними героями, зокрема ще й через те, що на противагу так званим «русоофіцерам», тобто фінським офіцерам, які служили в російській армії, вони вкрай нетерпимо ставилися до всього російського й мали «народне» походження.

У перші тижні війни лінія фронту проходила від північного Тавастланду до Карелії і майже не зазнала змін аж до березня. Поселення й індустріальні містечка південної Фінляндії перебували під контролем червоних, тоді як білі окупували Естерботнію. Там, у прибережному місті Васа, розташовувався їхній політичний штаб. Війну вели здебільшого аматори, яким бракувало і зброї, і військової дисципліни, тому чіткі лінії фронту виникали тільки поблизу великих населених пунктів, що мали стратегічне значення, а також поряд із залізничними вузлами та магістральними дорогами. Ці обставини робили збройний конфлікт у Фінляндії мало схожим на велику війну в Центральній Європі.

Оскільки війна стала наслідком революції у Росії, червоні на щокроку підкреслювали її класовий характер, апелюючи до вояків переважно пролетарського походження. Білі ж представляли війну як визвольну боротьбу проти росіян, керуючись не лише ідеологічними переконаннями. Білі рекрутували своїх вояків з усіх без винятку верств населення, а тому треба було об’єднати їх під гаслом визвольної війни. Ядром білої армії були селяни й молодь з середнього класу. Після запровадження військового обов’язку в армії збільшилася частка торпарів (безземельних селян, наймитів) та робітників. Коли війна почала пожинати жертви, розпалюючи ненависть обох ворожих сторін, на місцях спалахнув терор. За лінією фронту було страчено понад 11 800 осіб або відразу після того, як вони здалися на милість супротивникові, або за рішенням поспіхом скликаних військово-польових судів. На початку війни лютував червоний терор, та, коли удача відвернулася від червоних, білі нещадно помстилися: жертвами білого терору стали близько 10 000 червоногвардійців.

Розвиток подій звернув в інше річище після укладення миру в Брест-Литовську. Німецьке військове командування вирішило покласти край фінській громадянській війні, завдавши червоним масованого удару в південній Фінляндії. Німецька дивізія З квітня висадилася на мисі Ганко в південно-західній Фінляндії, а вже за одинадцять днів пройшла парадом вулицями Гельсінкі. За іронією долі, блискавичну операцію провели саме уздовж залізничних шляхів, збудованих у «російський період» для ефективного відбивання нападу на фінське узбережжя. Опір червоних було придушено і в інших регіонах Фінляндії. Того ж дня, як німці висадилися на південному заході, загони білих вступили в промислове місто Таммерфорс (Тампере), куди червоні стягнули свої основні сили.

Громадянська війна, по суті, закінчилася, хоча жорстокі сутички в південно-східній Фінляндії тривали аж до кінця травня. Близько 11 000 вояків загинули в цій війні (5 300 червоних, З 400 білих, 600 росіян, 300 німців). З урахуванням усіх страчених, жертв терору та пошестей загальна кількість людських втрат становила приблизно 38 500 осіб. Майже чверть з них (13 500) померли від епідемій та голоду в таборах, де утримували червоних військовополонених. Пандемія грипу, «іспанки», охопила всю Фінляндію уже після війни, коли переможці зігнали понад 80 000 червоних у табори при гарнізонах та фортецях на півдні країни. Похопилися надто пізно – запобігти катастрофі вже було неможливо. Оскільки більшість з тих, хто вижив, одержали умовні вироки, а понад 60 000 з них навіть не мали права голосу на виборах до сейму навесні 1919 року, ненависть до білих «м’ясників» почала згасати аж наприкінці 30-х років XX століття.

По суті, втручання німців відіграло надзвичайно важливу роль у сенсі скорочення тривалості збройного конфлікту в Фінляндії на користь білих. В інших частинах розваленої Російської імперії опір білих контрреволюціонерів тривав ще кілька років, та, оскільки західні держави не дотримали своїх обіцянок щодо надання підтримки білим, більшовики, зрештою, здобули цілковиту перемогу. Білий сенат Фінляндії охоче визнавав за Німеччиною вирішальну роль у закінченні громадянської війни, бо ще пізньої осені 1917 року виступав за німецьку інтервенцію. Альянс з Німеччиною у таборі білих сприймали як гарантію збереження здобутої незалежності від Росії. Унаслідок цього й оборона Фінляндії, і її економіка з готовністю підпорядкувалися німецьким інтересам.

Одразу після війни було сформовано новий сенат зі старофіном Ю. К Паасіківі на чолі. Разом з тимчасово призначеним регентом П. Е. Свінгювудом сенат відмовився від республіканських принципів, проголошених у грудні 1917 року, і з невеликою перевагою провів у сеймі рішення про монархічну форму державною устрою. Майже всі депутати сейму від соціал-демократичної партії (СДП) втратили свої місця через участь у громадянській війні на боці червоних. На початку жовтня 1918 року німецький принц Фрідріх Карл Гессенський був обраний першим королем Фінляндії, але вже за місяць, після капітуляції Німеччини, цей захід виявився політичним глухим кутом.

Урятував ситуацію знову ж таки Маннергейм. Як колишній офіцер російської армії, Маннергейм завжди критично ставився до пронімецької орієнтації. Його призначили новим регентом країни для репарації зіпсутих стосунків із західними державами-переможницями. І він блискуче впорався з цим завданням. Після виборів до сейму наступної весни була прийнята республіканська форма врядування, утверджена Маннергеймом 17 липня 1919 року. Події громадянської війни ще залишалися свіжими в пам’яті. Це й вплинуло на рішення буржуазних партій надати президентові широкі повноваження, а також тривалий мандатний період (6 років) – на противагу парламентові, який міг би стати надто радикальним чи, навпаки, надто не одностайним. Згодом таке рішення все ж призвело до серйозних внутрішньополітичних наслідків: конституція країни, наприклад, залишалася чинною аж до 1 березня 2000 року.

Переважною більшістю голосів першим президентом республіки обрали К. Ю. Стольберга, глибоко поважаного усіма, ліберально налаштованого члена сейму, який добре знався у правових питаннях і сам очолював роботу над розробленням нової форми врядування. Маннергейм також виставляв свою кандидатуру на президентських виборах, однак його шанси, звісно, були набагато меншими – він мав невисокий рейтинг серед соціал-демократів. До того ж, активні намагання Маннергейма втягнути фінську армію у російську громадянську війну викликали недовіру до нього навіть у буржуазному таборі, де не були готові до нових збройних конфліктів.

Шлях Фінляндії до незалежності характеризувався величезним драматизмом і багатьма випадковими чинниками, які легко могли би спрямувати розвиток країни в менш сприятливе річище. Головною передумовою збереження суверенітету була, без сумніву, одностайна підтримка народом ідеї відокремлення від Російської імперії, але вирішальним політичним рушієм стало все-таки захоплення більшовиками влади в Петрограді. Саме більшовицький заколот дав Фінляндії шанс розірвати пута і настільки посприяв ослабленню Росії (тепер вже радянської), що пізніша її спроба знову підім’яти під себе Фінляндію не вдалася.

Фінляндія у багатьох аспектах залишалася винятком. Сановна еліта й населення країни під час Кримської війни задемонстрували імперській владі свою лояльність. Це спонукало Олександра II погодитися 1856 року на спеціальну програму реформ для Великого князівства. Програма з п’яти пунктів – розвиток торгівлі й мореплавства, розвиток індустріальних галузей, розширення мережі шкіл на селі, поліпшення сполучення і підвищення платні посадовцям – передбачала оновлення законодавства й асигнувань, а за чинними ще зі шведської епохи законами XVIII ст. її майже неможливо було втілити в життя без скликання сейму.

Олександр II залюбки віддав би перевагу бюрократичному рішенню, та після того, як відповідна програма реформ у Польщі призвела навесні 1863 року до справжнього повстання, імператор змушений був піти назустріч фінам, аби не допустити бунту ще й у Фінляндії. Вільніша суспільна атмосфера відкрила шлях ліберальній пресі, яка водно наголошувала на державно-правовій автономії Фінляндії й пропонувала Великому князівству зайняти нейтральну позицію стосовно польського питання. Цю ініціативу правильно потрактували західноєвропейські газети як вияв скандинавізму, що тільки-но зароджувався, та прозахідних настроїв у Фінляндії. На противагу жорстоким каральним заходам у Польщі імператор вирішив продемонструвати на прикладі Фінляндії російський лібералізм, дозволивши восени 1863 року – вперше за 54 роки – скликати сейм.

Ситуація дуже нагадувала 1809-1812 роки, коли Росія, з огляду на політичну напругу в стосунках великих держав, готова була погодитися на те, щоб ухвалити сепаратні рішення у щойно завойованій Фінляндії. На урочистому відкритті сейму в вересні 1863 року імператор пообіцяв, що віднині суспільні стани збиратимуться регулярно для розв’язання внутрішніх проблем оподаткування, а також одержать право більшої маневреності в усіх справах, окрім конституційних питань. До того ж, Олександр II обіцяв переглянути основні закони Великого князівства, які досі діяли ще зі шведських часів. Однак обіцянки виявилися порожніми словами, бо насправді імператор опирався докорінному перерозподілу влади. Єдиним винятком став статут, прийнятий на сеймі 1869 року, який замінив шведську конституцію від 1617 року. Сейм мав засідати щонайменше раз на п’ять років. Від 1882 року сейм насправді скликали що три роки.

Спроба скасувати середньовічний розподіл на стани не вдалася. Система окремих сходин дворян, духівництва, бюргерства і селян була чинною аж до парламентської реформи 1906 року, коли Фінляндія за одну лише ніч одержала найпроґресивніше народне представництво в Європі. За положеннями сеймового статуту 1869 року, різні стани й справді мали репрезентувати увесь народ, але контраст був надто великий порівняно, наприклад, зі Швецією, де 1866 року було створено двопалатний ріксдаг, який мав набагато ширше народне представництво. Аж до початку XX ст. лише найзаможніші представники фінського селянства (4,5 %) мали право голосу на виборах до сейму. Зрештою, у наступні десятиліття більше прав здобули представники бюргерства, а це в поєднанні з іншими суспільними реформами призвело до поступового руйнування фінляндської системи розподілу на стани. Найважливішими з цих реформ стали місцеві закони 1865 і 1873 років, які дали населенню більше можливостей впливати на владні рішення у містах та селах.

Цими реформами імператор мав намір тісніше прив’язати Фінляндію до Росії. Він міг одноосібно вирішувати, які реформи впроваджувати за допомогою указів, а які пропозиції до змін законодавства дозволити розглядати на засіданнях сейму. Фіни були щиро переконані, що російський самодержець дотримується законів шведської епохи, тож завжди проситиме схвалення сейму в таких важливих питаннях, як конституція, податки й фінансова політика. Якщо хоч би три стани із чотирьох підтримували якийсь законопроект, його передавали на розгляд імператорові, а той підписував – якщо хотів.

У інших регіонах Російської імперії такої процедури ухвалення законів не існувало, а тому кожний новий закон, утверджений тільки для Великого князівства, свідчив про визнання особливого становища Фінляндії. Це лише поглиблювало невидиму прірву, яка завжди існувала між Російською імперією та Великим князівством. Прикладом стала загальнодержавна реформа військового обов’язку наприкінці 70-х років XIX ст. У Фінляндії її впровадили 1878 року, але це був окремий – фінський – закон про військовий обов’язок, ухвалений сеймом. Однострій, калібр зброї, мова командування були єдині в усій імперії, однак командний та особовий склад фінської армії складався лише з фінських громадян; окрім того, фінські війська не могли передислоковуватися за межі Фінляндії. Такий особливий статус невдовзі спричинив критику російських націоналістів. Варто зауважити, що єдиною ланкою, котра пов’язувала фінські військові сили з Росією, був генерал-губернатор, він виконував функції головнокомандувача і фінської армії, і всього військового округу країни.

На поглиблення фінського сепаратизму найбільше вплинули грошові реформи 1865 і 1877 років. Велике князівство одержало власну валюту – марки і пенні. Нові гроші підкріплювалися срібним стандартом і були захищені новим митним законодавством. Ці реформи, як і багато інших сепаратних рішень, були втілені в життя завдяки компетентній підготовчій роботі держсекретаря Фінляндії Александра Армфельта. Йому вдалося 1864 року переконати і царя, і генерал-губернатора в доконечності такої реформи. Армфельта підтримав міністр фінансів Росії фон Ройтерн, який вважав запровадження фінської валюти вигідним кроком для оздоровлення враженої інфляцією економіки держави. Важко сказати, чи досягла реформа бажаного ефекту, але вона поступово спростила фінський експорт до західних країн; надто після того, як 1877 року фінську марку прив’язали до золотого стандарту і французького золотого франка.

Падіння Берлінського муру пізно восени 1989 року стало початком кінця для «великого і могутнього Радянського Союзу» та його країн-сателітів. Упродовж року відбулася ліквідація баз Радянська армії у східній частині Центральної Європи. Водночас балтійські народи відкрито вимагали повного звільнення від радянського панування і відкрито говорили про те, що радянізація країн Балтії здійснювалась насильницькими методами. Боротьбу за свободу в Естонії із зрозумілих причин у Фінляндії підтримували, проте фінське керівництво занадто турбувалось, щоб не зіпсувати добрих відносин з Радянським Союзом. Навесні 1990 року в своєму інтерв’ю президент Койвісто висловив думку, що Радянський Союз завжди мав правомірні безпекові інтереси в Балтійському регіоні. На це критично зреагували і в країнах Балтії, і в Скандинавії – фінську офіційну лінію схарактеризували як боягузливу й егоїстичну.

У Фінляндії критика Койвісто прозвучала не так гостро, не лише з огляду на його авторитет як президента. Така офіційна лінія Фінляндії сформувалась через неприємні пережитки Зимової війни, коли країна стала пішаком у політиці великих держав, і, попри деякі вияви симпатії, ні від кого не отримала суттєвої військової підтримки чи допомоги. Коли в січні 1991 року відбулося зіткнення радянських військових з балтійськими активними поборниками свободи у Вільнюсі та Ризі, Койвісто виправдовував фінську вичікувальну позицію двома аргументами. По-перше, Фінляндія мала триматися осторонь від конфліктів, котрі могли зашкодити східній політиці-країни. По-друге, заохочувати громадян Балтики до конфлікту за відсутності змоги надати їм військову підтримку в разі виникнення збройного конфлікту було безвідповідально.

Радянська імперія розпадалася бурхливими темпами. Наприкінці літа 1991 року під час путчу в Москві частина консерваторів, яку представляла радянська Комуністична партія, зазнала поразки. Спроба перевороту мала драматичні наслідки. Вона була придушена рішучими діями російського ліберально налаштованого президента радянських республік Бориса Єльцина, який крок за кроком протистояв авторитетові Горбачова, і якого вважали великим героєм. Боротьба за владу в Москві сприяла балтійським країнам, оскільки Єльцин з тактичних міркувань підтримував їхню боротьбу за свободу. Під час путчу Естонія і Латвія проголосили себе незалежними республіками. Після того, як Росія 24 серпня 1991 року визнала суверенітет Естонії, а згодом інших балтійських країн, багато західних держав і навіть Фінляндія зробили те ж саме. До того ж, Горбачов втратив свій вплив. На початку грудня 1991 року російський, український та білоруський президенти розірвали союзний договір, припинивши існування усього Радянського Союзу і позбавивши Горбачова посади.

Державне керівництво Фінляндії послідовно уникало висловлення своєї позиції щодо драматичних змін у Москві. Однак за лаштунками відбувалось коригування зовнішньої політики Фінляндії. Радянська імперія поступово розпадалась одночасно з економічною та політичною інтеграцією Західної Європи. Навесні 1989 року пожвавились процеси трансформації митного союзу Європейського Співтовариства та ЄАВТ до єдиного ринку. Об’єднання Німеччини 1990 року надало першочергової важливості рішенню розвивати Європейське Співтовариство до політичного союзу. Економічно могутня Німеччина з метою загальної безпеки мала бути пов’язана із своїми сусідніми країнами (особливо обачні говорили навіть про запобігання загрозі Четвертого Райху). Країни Європейського Співтовариства 1992 року підписали договір у Маастрихті, у якому затвердили програму інтеграції та ухвалили рішення змінити назву з Європейського Співтовариства на Європейський Союз. Формально перейменування стало чинним 1 листопада 1993 року.

Експорт Фінляндії спрямовувався насамперед до Західної Європи, і це давало підстави для активної участі в процесах інтеграції. Восени 1990 року стало зрозуміло, що нейтральні країни-члени ЄАВТ – Австрія і Швеція – спрямовані на здобуття повного членства в Європейському Співтоваристві. Поширювалась думка, що Фінляндія також має рухатися у цьому напрямі. Та ситуація ускладнювалась, оскільки членство в Європейському Співтоваристві суперечило зобов’язанням політично-безпекового характеру, які Фінляндія мала перед Радянським Союзом згідно з Договором про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Тому тієї ж осені фінське керівництво заявило про втрату чинності тих статей договору, які зобов’язували Фінляндію протистояти можливій німецькій загрозі, з огляду на об’єднання Німеччини та процеси інтеграції в Європі. Фінляндія не вважала себе обмеженою умовами договору, які стосувалися оборони та військових технологій країни.

Відразу після невдалого путчу в Москві в травні 1991 року фінський уряд ініціював початок перемовин для укладення нового договору з Радянським Союзом, який би не зобов’язував Фінляндію до військової співпраці. Паралізована Москва пішла на компроміс, і результати були досягнуті досить швидко. Пізньої осені 1991 року сторони погодили текст договору, який не створював Фінляндії жодних перешкод на шляху до політичного чи військового об’єднання з третьою стороною. Розпад Радянського Союзу перешкодив ухваленню договору в грудні 1991 року, але вже через місяць його урочисто підписали у Гельсінкі державне керівництво Фінляндії та держава-правонаступниця Союзу – Росія.

Договір про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу визначав зовнішню політику Фінляндії протягом майже 43-х років і сприяв стабілізації та поліпшенню відносин із східним сусідом. Проте наприкінці зими 1992 року не було ні часу, ані бажання звертати на це увагу. Переорієнтування Фінляндії на Захід відбувалося швидкими темпами. 7 лютого 1992 року, того ж дня, коли був підписаний Маастрихтський договір, президент Койвісто повідомив, що Фінляндія готова до набуття членства в ЄС і трохи більше, ніж за місяць фінське керівництво подало до Європейської Комісії заяву на членство. Приготування відбувались у багатьох галузях. Розірвання договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу супроводжувалось неофіційним розвідуванням ситуації Європейською Комісією, яка виявила розуміння подальших обережних домовленостей Фінляндії щодо політичної інтеграції та інтеграції в сфері безпеки із Західною Європою. Одночасно тривали бурхливі дискусії у парламенті, де переважна більшість схвалила пропозицію уряду про подання заявки на членство.

Керівництво держави свідомо уникало обговорення політично-безпекових мотивів та наслідків членства в Європейському Співтоваристві/Європейському Союзі. Ситуація у Росії надалі була нестабільною. У цьому контексті було доцільним не акцентувати на західному орієнтуванні Фінляндії, особливо, доки членство в ЄС ще не мало підтверджених гарантій. Спочатку потрібно було досягти бажаного результату в перемовинах з Європейською Комісією, а потім договір про членство мав бути винесений на всенародний референдум. Тому в офіційних дискусіях дедалі частіше звучали питання про економічні наслідки членства. Найбільшу увагу звертали на державні субсидії, які отримувало фінське сільське господарство, оскільки існували побоювання, що субсидування може припинитись внаслідок набуття членства. Такий розвиток подій підходив урядові, який свідомо переводив дискусії в інше річище, щоб тільки не висловлювати своєї позиції щодо наслідків західного переорієнтування у сфері політики та безпеки.

У 1991-1995 роках при владі у Фінляндії перебував уряд з аграрно орієнтованою Партією Центру на чолі. Це забезпечило питанням про субсидії для сільського господарства перше місце в порядку денному. Крім того, оперативно та без розголосу було ухвалене рішення закупити 64 сучасні винищувачі типу F/А 18 Hornet, виробництва одного з передових конструкторів військових літаків у Сполучених Штатах Америки. Це пояснювалось тим, що Фінляндія протягом усієї «холодної війни», обмежена Договором про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу, не мала власних засобів повітряної оборони.

Порівняно з попередніми витратами у сфері державної оборони, це були величезні кошти, які, окрім оснащення літаків, сягнули двох мільярдів доларів. До того як справу передали для остаточного обговорення до парламенту, фінські військові експерти провели технічний аналіз винищувачів з кількома конкурентними моделями. Вибір зупинився на Hornet, оскільки ці літаки мали кращі бойовий потенціал і озброєння. Проте ухвалення більшістю у парламенті на початку травня 1992 року рішення про закупівлю означало також, що американський продавець зобов’язувався здійснити відповідну купівлю товарів на таку ж суму.

Купуючи Hornet, керівництво держави категорично заперечувало свій політичний розрахунок, але все вказувало, що без цього не обійшлось. Придбання сучасної воєнної технології завжди мало політичний аспект, оскільки комплектування і утримування устаткування передбачає подальшу співпрацю із закордонним поставником. Тому придбання Hornet означало, що військово-повітряні сили Фінляндії стали співвідноситись з військово-повітряними силами НАТО. Менш як два місяці перед тим, Фінляндія подала заявку на членство в ЄС, і в цьому контексті було зроблено все, щоб показати себе державою, чия політика безпеки й оборони не стане тягарем для Європейського Союзу. Невдовзі фінські пілоти відбули до Сполучених Штатів на навчання, а 1995 року перший винищувач перелетів через Атлантику. Упродовж 1996-2000 років співпраця все більше поглиблювалась; 56 винищувачів були зібрані у Фінляндії і поступово долучені до системи сателітів НАТО й інших технічних інфраструктур.

Наприкінці зими 1994 року Фінляндія та інші країни-кандидати досягай результатів у перемовинах з СС. Уряд Фінляндії мав намір залишити державну підтримку сільського господарства за продуктивність, але мусив поступитись і прийняти регіональну модель. Зі свого боку, СС погодився класифікувати протягом перехідного періоду значну частину угідь Фінляндії як непродуктивні, що давало більшу регіональну підтримку. Це питання привернуло велику увагу медій, та на практиці перемовини проходили доволі гладко. ЄС на чолі з Німеччиною вітало вступ держав «загального добробуту», оскільки вони посилювали значення північного регіону та брали участь у субсидуванні бідніших країн-членів у південній Європі.

Перед набуттям чинності членства договір мав бути схвалений народним референдумом. Більшість населення Фінляндії ще від початку ставилось позитивно до членства, такі настрої збереглися і до голосування у жовтні 1994 року. Президент Койвісто також прихильно ставився до членства в ЄС. Такої ж позиції дотримувався і його наступник, Мартті Агтісаарі, який посів президентську посаду в березні 1994 року і, як досвідчений дипломат ООН, був чудовим агітатором за членство в ЄС. Мартті Агтісаарі й керівництво країни наголошували на економічних перевагах членства в Європейському Союзі, тоді як супротивники вважали, що політична інтеграція з ЄС призведе до втрати Фінляндією свого суверенітету і втягнення країни в НАТО. Значна частина фінів підтримувала членство в ЄС, сподіваючись на посилення зовнішньої безпеки країни і зв’язків з Центральною Європою. Отже, переважна більшість населення (56,9 %) проголосувала за приєднання до ЄС, і 1 січня 1995 року членство Фінляндії, Швеції та Австрії набуло сили.

Шведи й австрійці не вважали членство в ЄС поворотною подією в історії своїх країн. Зате у Фінляндії ставлення до цього було навіть урочистим. У XX ст. існування країни кілька разів піддавалось серйозній загрозі зі сходу, і багато людей сприймали членство в ЄС як гарантію поліпшення національного життя і збереження західноєвропейської культурної спадщини країни. Враження від нового старту посилювалося тим, що економіка країни саме почала оговтуватись від глибокої економічної кризи. Навесні 1995 року керівництво країною перебрав червоно-блакитний уряд, очолюваний соціал-демократом Пааво Ліппоненом. Упродовж восьми років його перебування на посаді прем’єр-міністра Фінляндія активно підтримувала розвиток політично сильного та економічно інтегрованого Європейського Союзу.

Те, що Санкт-Петербург відігравав значну роль у балансі влади в Північній Європі свідчить бурхливий приріст населення. Близько 1710 року тут налічувалося приблизно 8 000 мешканців, а ще за п’ятнадцять років чисельність населення збільшилася до майже 40 000 – поважна цифра, якщо зважити на те, що заснований у Середньовіччі Стокгольм налічував на той самий час близько 60 000 мешканців. Ще за чверть століття (1750) місто на Неві з його 95 000 мешканців залишило Стокгольм далеко позаду. Найбільша частина поселенців була з Росії, однак через те, що околиці міста були залюднені фінськомовними інгерманландцями, і через те, що сам Санкт-Петербург приваблював щораз більше робочої сили з південно-східної Фінляндії, до метрополії переселялись і фіни (1- 3%), які зоставалися тут до XX ст. Найбільшою мовною меншиною міста були, без сумніву, німці; друге місце займали фіни. Чисельність фінського населення досягла кульмінації 1881 року, коли в місті на Неві замешкали 24 000 фінів.

Ніштадський мир 1721 року усталив нові кордони шведського королівства і, по суті, розколов Фінляндію навпіл. Західна Фінляндія залишалася частиною Швеції, а Карелія з центром у Виборзі була приєднана до Росії і вважалася Виборзькою губернією. Розширення Російської імперії відбувалося не через централізацію влади в єдиній державі, а за принципом «клаптикової ковдри» з різними адміністративними моделями. Скажімо, у Виборзькій губернії було дозволено зберегти лютеранську віру і дотримуватися шведських законів, а ще населення уникло кріпацтва. Економічний поступ губернії пояснюється близькістю до Санкт-Петербурга. Найбільшу користь від цього мав, звісно, Виборг. Завдяки контактам з країнами Балтії його бюргерський клас знову помітно онімечився. Мовне багатоманіття Виборга (фінська, шведська, німецька, російська мови) досягло свого апогею у XVIII ст.

У «шведській» Фінляндії система адміністрування і культура теж не зазнали змін, зате в державній політиці розпочалася цілком нова фаза, названа епохою врядування станів. На зміну самовладдю у Швеції у 1719-1724 роках прийшла дуже радикальна на той час парламентська конституція. Схожою могла похвалитися тільки Великобританія. Законодавча влада перейшла до рук чотирьох суспільних станів водночас. Представники станів збиралися на засідання ріксдагу, зазвичай, раз на три роки, а їхні політичні рішення виконувала державна рада. Король брав участь у засіданнях і мав два голоси в державній раді, однак голоси інших членів ради, які користувалися довірою станів, часто здобували перевагу. Аристократія залишалася найвпливовішою з-поміж усіх станів, проте змушена була шукати підтримки в решти представників, що давало, наприклад, селянам нові можливості для політичного впливу.

Зміни в політичній системі сприяли появі двох партій-конкурентів, «капелюхів» і «шапок», які поперемінно приходили до влади і правили королівством, якщо здобували більшість голосів у державній раді. Партія «шапок» на чолі з графом Арвідом Горном правила державою до 1738 року, після чого «капелюхи» взяли до рук владу й утримували її з короткими перервами аж до 1772 року, коли король Ґустав III знову ввів абсолютну монархію. Горн провадив оборонну політику щодо сходу, за що по-реваншистському налаштовані супротивники прозвали його самого та його прихильників «нічними ковпаками».

«Капелюхи» на початках ставили собі за головну мету відвоювати території на сході. Значну економічну підтримку їм надала Франція, яка була зацікавлена зупинити російську експансію. Через три роки після приходу до влади «капелюхи» зробили мізерну спробу напасти на Росію. Цей наступ увійшов в історію як «війна «капелюхів»» (1741-1743). Наступ швидко перейшов у відступ. Відтак Росія відновила окупацію Фінляндії і зняла її після укладення мирного договору 1743 року в Обу, за умовами якого шведсько-російський кордон ще більше пересунувся на захід. Водночас Швеція зобов’язалася не вступати в жодні альянси без згоди Росії.

Нова, ще принизливіша поразка породила досі небачені інтриги у шведсько-фінській внутрішній політиці. Ще під час «війни капелюхів» російська цариця Єлизавета з пропагандистською метою пообіцяла Фінляндії державну незалежність. Безглузда ідея, однак вона зробила Фінляндію цікавою картою у післявоєнній дипломатичній грі. «Шапки» без вагань розпочали позалаштункові перемовини з Росією, не раз закликаючи росіян до нового завоювання Фінляндії, сподіваючись на повалення влади «капелюхів». Російська окупація 1742-1743 року анітрохи не була катастрофою, навпаки, вона довела деякі переваги російської зверхності, як, скажімо, свобода торгівлі.

«Капелюхи» у своїй політиці теж не ставили інтереси Фінляндії на перше місце, однак партія змінила свої позиції лише після ганебної поразки і, з 1747 року, заходилася з оборонною метою планомірно зміцнювати збройні сили та економіку країни. Така зміна поглядів втілилась у загальнодержавному проекті спорудження нових прикордонних фортець, будівництво яких фінансувалося здебільшого за допомогою французьких субсидій. Сам проект тоді однозначно сприймався як оборонний захід, але, як справедливо зауважувала опозиція «шапок», він вимагав таких великих капіталовкладень, що держава не мала жодних шансів модернізувати решту військової машини.

Навесні 1748 року розпочалося будівництво морських фортець Свеаборґ на островах біля Гельсінгфорсу (Гельсінкі) та Свартгольм поблизу нового прикордонного міста Ловіса. Будівельні роботи на Свеаборґу тривали наступні двадцять п’ять років здебільшого під керівництвом енергійного офіцера Августина Еренсверда, для якого форт став власним дітищем. Саме Еренсверд запропонував назву «Свеаборґ, фортеця на східному кордоні» за аналогією з «фортецею у Ґьотеборзі на західному морі». Згідно з первісним планом увесь Гельсінгфорс мав бути оточений фортифікаційними спорудами і бастіонами. Однак уже за кілька років будівництво зосередилося на п’яти островах площею 75 гектарів на південь від міста. Свеаборґ став, без сумніву, найбільшим будівельним проектом шведської корони у XVIII ст. За розмахом його перевершив лише канал Ґьота, збудований у XIX столітті. Метою спорудження фортець Свеоборґ та Свартгольм було створення у південній Фінляндії настільки сильних укріплень, щоб там змогла протриматися армія, доки прибуде допомога зі Швеції. Свартгольм мав стати першою перешкодою на шляху супротивника біля кордону, Свеаборґ – головною базою з арсеналами й продовольчими складами для флоту і сухопутних військ Фінляндії. Уже в 20-х роках XVIII ст. розташування Гельсінгфорса вважали дуже сприятливим для створення «замка» для замикання кордону зі сходу. Саме тут 1713 року під особистим проводом Петра 1 російський флот і армія здійснили вирішальний береговий штурм. Сприятливими зі стратегічного погляду були й тутешні зовнішні шхери, до яких легко можна дістатися морем зі Швеції та з фінського узбережжя. На південному головному острові спорудили могутній бастіон Ґуставсверд з Королівськими воротами. На північному Вовчому острові розташовувалось командування і два доки, де будували значну частину нового шхерного флоту.

На створення шхерного флоту надихнув приклад Петра І. Його галери успішно підтримували російську армію у наступі на Фінляндію 1712-1714 рр. Еренсвердові доручили добитися такої ж узгодженості дій між шведською армією та флотом, а тому галери підпорядкували армії, і почали їх називати «флотом Армії». Еренсверд подбав також про будівництво фрегатів для плавання у шхерах; це був новий тип суден з більшою маневреністю та кращим озброєнням, аніж галери з низькою посадкою. Окрім того, було сконструйовано низку типів малих суден, які разом з фрегатами й галерами забезпечили перемогу шведського флоту в морській битві біля Свенсксюнда (1790).

Незважаючи на те, що і Свеаборґ, і шхерний флот будували з оборонною метою, в подальшому вони посприяли наростанню напруги в стосунках між Швецією та Росією. Фінляндія з військової буферної зони, яка не мала серйозного економічного й політичного значення, обернулася динамічним форпостом на східному кордоні. Санкт-Петербург, що на той час бурхливими темпами перетворювався на одну з провідних метрополій Європи – його населення у 1750-1800 рр. більш аніж подвоїлося (90 000 : 220 000) – однозначно трактував фінське південне узбережжя з Свеаборгом у центрі як воєнну проблему.

Незважаючи на те, що ці повітряні замки невдовзі розсипалися, шведська армія міцно тримала Росію за горлянку. За умовами Столбовського миру (1617), увесь регіон навколо Ладоги, а також Інгерманландія з Ньотеборгом та Невою стали провінціями Швеції, а отже, східний кордон королівства перемістився з тих фінських земель, які належали шведській короні від XIII століття. Це кардинально змінило становище Фінляндії. Насамперед Виборг разом з узвишшям Саволакс втратив значення прикордонного військового форпосту, натомість зросла його роль як культурного, адміністративного та економічного центру всього східного узбережжя Фінської затоки, а також нещодавно завойованих східних провінцій. Однією з нових прикордонних оборонних споруд стала фортеця Нюенсканс у гирлі Неви. її збудували 1611 року, а 1642 року надали статус митниці, сподіваючись, що Нюенсканс стане центром східної торгівлі. Так воно і сталося, та вже під егідою Росії, після заснування 1703 року Санкт-Петербурга.

Іншим наслідком переміщення східного кордону за Фінську затоку було те, що Фінляндія втратила роль найважливішого для шведського королівства району експансії на схід. Завдяки переможним завойовницьким війнам у Балтії, Німеччині та південній Швеції центр ваги королівства повільно й неухильно пересувався на південь, до густіше залюднених та родючіших країв Європи, які могли забезпечити короля і його шляхту більшими прибутками, аніж Фінляндія. Наприкінці XVI ст. населення Фінляндії становило майже третину всього населення королівства, а вже за сто років, враховуючи й балтійські провінції, – заледве 10 відсотків. Тому що Фінляндія, на противагу балтійським провінціям, була інтегрованою адміністративно-культурною частиною Швеції (східною половиною королівства, як її тоді називали), вона аж до від’єднання від королівства 1809 року зберігала свій офіційний ранг та статус, вищий, ніж мали провінції.

Ніякої альтернативи шведській завойовницькій і військовій політиці, власне кажучи, не існувало. Оборонна стратегія вимагала б значно більших інвестицій на фортифікаційні споруди та внутрішніх витрат, ніж активні бойові дії: шведські війська в XVII ст. утримувалися переважно коштом завоювань та економічної допомоги союзників, найвагомішим серед яких була Франція. Напад вважали найкращим захистом. Однак згодом для шведської корони стало дуже обтяжливо підтримувати свої війська у стані постійної боєздатності, надто якщо брати до уваги війни сусідніх держав, які часто розпочинали військові дії проти шведського владарювання на Балтиці на двох фронтах.

Простіше кажучи, завойовницькі війни 1617-1648 років просувалися, наче по колу, навкруги Балтійського моря – від Росії до країн Балтії, а звідти далі – до Польщі та Німеччини. Після того як Швеція та Франція вийшли переможцями з Тридцятилітньої війни, здобувши собі за мирним Вестфальським договором 1648 року сильні позиції у політиці великих держав, Швеція спрямувала свої експансіоністські погляди насамперед на Данію. Шведсько-данське суперництво зародилось ще в епоху Кальмарської унії і тривало з перемінною інтенсивністю до 1814 року. У другій половині XVII ст. ці держави-сусіди надзвичайно часто стиналися між собою у кривавих сутичках. Унаслідок воєн навколо Балтики шведське королівство до 1679 року завоювало доволі велику територію, кордони якої були незмінними аж до Північної війни (1700-1721).

Шведські історики масовими накладами публікують товстезні монографії про війни та королів епохи розквіту шведської монархії, тож не дивно, що Тридцятилітня війна постійно перебуває у центрі уваги цих авторів. Війна спричинилася також і до кардинальних змін в адміністративному та культурному розвитку королівства. Однак приєднатися у цій війні до протестантського фронту проти римо-католицьких сил Німеччини Ґустава II Адольфа спонукали зовсім не релігійні, а військові мотиви. Католицька армія під самого початку поволі просувалася на північ і наприкінці 20-х років XVII ст. становила реальну загрозу північно-німецьким містам, зокрема порту Штральзунд. Місто було важливим торговим партнером Швеції, тому попросило в неї підтримки з флангу. Шведський монарх побачив у цьому шанс зміцнити свою владу в північній Німеччині і 1630 року висадився з сорокатисячним військом на німецький берег.

Фінансувати таку велику армію тривалий час можна було тільки за допомогою великих субсидій. Франція та Голландія, завдяки перемогам на початку війни, погодились надати Швеції економічну підтримку. Року 1634 шведські війська (чисельність армії тоді досягла свого максимуму – 150 000 осіб) складалися передусім з центральноєвропейських найманих загонів та шведсько-фінських рекрутів. Та все ж секрет воєнних успіхів Густава II Адольфа полягав у тактичних інноваціях та в старанному вивченні мистецтва ведення війни. Йшлося насамперед про поліпшення маневрування військ та синхронізації їхніх дій.

Наступ розпочинався зазвичай шквалом мушкетного та артилерійського вогню, а потім відразу в бій вступала кавалерія з оголеними шаблями. Як тільки супротивник відступав, наперед блискавично викочували артилерію (гармати тягнули кіньми), і знову починався шквальний вогонь. З лобовими кавалерійськими атаками напрочуд добре давали собі раду фінські вояки, брак військового вишколу яких компенсувався відданістю та фізичною витривалістю. У Фінляндії мобілізація була справою добровільною. Селянські господарства, які споряджали й утримували для королівської армії вершника, щорічно сплачували податок, менший на 30 далерів. Бойовий заклик фінської кавалерії «hakkaa p??lle» («Рубай!») миттю породив прізвисько вершників – «гаккапеліти», яке згодом стало синонімом фінського бойового завзяття загалом.

Коли в битві під Лютценом (1632) загинув король, шведська армія втратила свій войовничий дух. Кровопролитна війна виснажила всіх учасників і закінчилася перемогою шведської армії та Вестфальським миром 1648 року. Договір став наслідком першого загальноєвропейського мирного конгресу і заклав підвалини головного дипломатичного принципу в міжнародній політиці, а саме – врахування балансу влади між великими європейськими державами. Водночас укладення миру офіційно поклало край процвітанню на континенті християнської res publica, тобто єдності західної церкви, оскільки папська влада і її католицькі союзники змушені були визнати існування протестантської Європи.

Вестфальський мир був також виграшним для шведського королівства в економічному сенсі. Кілька північно-німецьких портових міст та чимало земель Померанії були приєднані до Швеції і стали її провінціями. З політичного погляду, Вестфальський мир був усе-таки своєрідною пірровою перемогою, бо зовсім на іншому, аніж раніше рівні змусив велику північну державу втручатися у конфлікти в Центральній Європі. Тридцятилітня війна зруйнувала рештки Германсько-римської імперії і послабила політичний вплив папи на Німеччину, розчистивши шлях французьким та прусським амбіціям.

Шведську мирну делегацію очолив ріксканцлер Аксель Оксеншерна, який у 1632-1644 роках правив королівством від імені неповнолітньої королеви Христини. Урядова реформа 1634 року посилила ефективність централізованого врядування країною. Доконечність такої реформи була зумовлена затяжною війною, яка вимагала бездоганного функціонування уряду: ухвалення негайних рішень, збір податків та набір рекрутів до армії, особливо зважаючи на те, що монархи XVII ст. самі активно брали участь у бойових діях або ж були неповнолітніми.

Великі торгові держави Голландія та Англія не мали проблем з фінансуванням військових потреб і будь-коли могли виділити кошти, залежно від кожної конкретної ситуації. У Швеції, яка була аграрною країною, для цього створили центральні органи – колегії, їх очолили здебільшого члени державної ради. Рішення ухвалювалось у поспіху, однак невдовзі воно цілковито виправдало себе. Така система і досі функціонує у країнах-спадкоємицях великої шведської монархії: у Швеції – це департаменти, а у Фінляндії -міністерства. 1635 року подібним чином було реорганізовано врядування ленами шляхом чіткого визначення обов’язків і повноважень ландсгьовдінґів.

Обрання Альбрехта королем віддзеркалювало могутній вплив ганзейських міст і північно-німецьких князів на всю Північну Європу. Це домінування виявлялось на всіх суспільних рівнях і призвело до того, що після смерті Бу Йонссона 1386 року скандинавські можновладці постановили об’єднатись проти німців. У результаті три скандинавські королівства – Швеція, Данія та Норвегія – об’єдналися 1397 року в Кальмарі в унію і проголосили Еріка Поммеранського її монархом. Проте фактичним регентом аж до 1412 року була сестра його бабусі Маргарета, данська принцеса, якій завдяки шлюбові зі шведсько-норвезьким претендентом на трон вдалось здобути владу.

Кальмарська унія була одним із найбільших європейських королівств, проте з незначною густотою населення і слабким економічним потенціалом. Тому регентам унії і не вдалося інтегрувати її в королівство з централізованим урядуванням. Унія формально проіснувала до 1521 року, це зумовлено тим, що вона передусім була об’єднанням у боротьбі проти німецького впливу. Але навіть у цьому випадку інтереси різнилися, і майже кожним виборам правителя унії передували тривалі перемовини. Торговельна блокада, яку унія наклала на ганзейське місто Любек, спричинилась до припинення експорту шведського заліза на континент. У 30-х роках XV ст. у різних куточках Швеції відбулось повстання селян і гірників. Після цього шведська аристократія почала ставитись до унії з недовірою, а 1417 року шведсько-данський конфлікт вилився у збройну сутичку біля Брункеберга (тепер – Нормальм) на північ від Стокгольма. Конфлікт вдалося урегулювати, та все ж він призвів до розпаду унії.

Для Норвегії період унії став однозначним політичним регресом, який загострився ще й тим, що країну охопила епідемія чуми. Уніатські королі стежили за тим, щоб всі основні посади в країні належали данським, шведським або німецьким аристократам, унаслідок чого Норвегія стала данською провінцією. Що ж стосується Фінляндії, то період унії був для неї сприятливіший. Зміщення влади на користь Данії, а також пов’язані з цим конфлікти надали вищим колам Фінляндії більшу свободу дій та можливості відвойовувати політичні привілеї. Вдалому розвиткові сприяло й те, що економічне значення Фінляндії для шведського королівства зросло впродовж ХУІ-ХУ століть. Однак це не означало, що східна частина королівства відділялася від Швеції, мова йшла, радше, про те, що владна верхівка Фінляндії здобувала більший вплив на державному рівні, а це обернуло її на одну із основних частин шведського королівства. Від 1362 року представники фінських станів одержали право брати участь у виборах короля.

Дансько-шведське суперництво призвело до багатьох кривавих сутичок у 1470- 1520-х роках, проте воно не стало основною чи навіть визначальною причиною розпаду Кальмарської унії. Збройні винаходи (порох, вогнепальна зброя, артилерія) і дедалі більші обороти європейської торгівлі спростили підкорення тодішніми королями регіональних князів і знаті, щоб утвердити свою могутність на державному рівні. Якби їм це вдалось, наступним кроком було б розширення територіальних володінь королівства, а також контроль над стратегічно важливими торговельними шляхами. У Північній Європі приклад для наслідування подало Велике князівство Московське, що 1477 року підкорило собі Новгородське князівство. Наступна експансія стосувалась Польсько-Литовського королівства, що, як і Кальмарська унія, було великим, але нетривким державним об’єднанням. Тенденції розвитку загалом були подібними у Франції, Іспанії та Англії, де монархи різними способами пригнічували вплив знаті й церкви, а також здобували контроль над колись незалежними торговими містами та об’єднаннями міст. Зазвичай така концентрація влади набувала форми спадкових монархій.

Виникнення об’єднаної та міцної Російської держави змінило військово-політичний ландшафт Балтійського регіону. Східний кордон шведського королівства з Росією проходив через теперішню територію Фінляндії, але питання ускладнилось тим, що в Нотебурзькому (Оріховецькому) мирному договорі 1323 року були зазначені лише південні межі Карельського перешийка. В результаті на північні регіони Фінляндії та Карелії накладали подвійне оподаткування, і їх використовували обидві держави для риболовлі та мисливства. Цей баланс почав порушуватись у XV ст. з просуванням рільників Саволаксу, які займалися вирубним землеробством, далі на схід. Ці території раніше використовували передусім карели, що входили до складу Новгородського та Московського князівств. Невпинні прикордонні суперечки наприкінці 70-х років XV ст. спонукали шведів збудувати велику фортецю Улофсборг в озерному краї Саволаксу. У Москві будівництво фортеці сприйняли за провокацію, оскільки вважали, що вона розташована на російській території. Один за одним спалахували збройні конфлікти. Коли сторони, більш ніж через 100 років, уклали мир у Тейсіне (Таувіпа) (1595), кордон подовжився аж до Льодовитого океану. Він проходив повз східну межу саволакських поселень і однозначно включав Лапландію до складу шведського королівства.

Не лише неспокійний східний кордон став причиною зміцнення центральної влади у Швеції. Паралельно з війною з Росією посилилось прагнення данської корони підкорити шведську аристократію, щоб прибрати скандинавську унію до своїх рук. Данці готові були за потреби об’єднатись з Росією. Восени 1520 року данський уніатський король Крістіан II захопив Стокгольм і звелів стратити 82 шведських аристократів, які наважились чинити опір його верховній владі. Подібні розправи здійснювались також і у Фінляндії. Стокгольмська різня спровокувала зворотну реакцію, якої Крістіан II зовсім не сподівався. Заможні шведські селяни посідали настільки стабільне економічне становище, що не відчували особливої загрози з боку місцевої аристократії, тому й не підтримали масових страт. Коли Крістіан повернувся до Данії, 24-річний аристократ Ґустав Ерікссон Васа зумів організувати селянське повстання у Даларні, що невдовзі поширилось і на інші частини королівства. У серпні 1521 року Ґустава Васу вибрали правителем Швеції.

Ґустав Васа володів трьома козирями. По-перше, даларнських заможних селян легко було підбурити проти данців, які збільшили податки і перешкоджали експорту заліза до Ганзи. По-друге, він заручився підтримкою керівництва Ганзи в Любеку, що саме тоді перебував у стані війни з Данією. Військова й економічна підтримка Любека була вирішальною, та водночас вона, звичайно ж, призвела до збільшення його впливу на шведську політику. По-третє, стокгольмською різнею Крістіан II прибрав чимало внутрішніх конкурентів Ґустава Васи серед аристократів. Шостого червня 1523 року Ґустав Васа склав традиційну королівську присягу на засіданні ріксдаґу в Стренґнесі. Данський спротив у Фінляндії тривав ще півроку, але в жовтні 1523 року останні військові сили данців були змушені капітулювати у Виборзі.

Те, що останні битви проти данського панування велись саме в східній частині королівства, мало певне значення. Звільнені від податків фінські роди (фрельсе) згуртувались довкола Ґустава Васи і, коли перемога стала довершеним фактом, часто користувалися довірою короля у внутрішньополітичних справах. Кривавий розпад Кальмарської унії завдав великої шкоди політичній силі шведської аристократії, що також спростило прямий діалог між королем та східною частиною королівства, а особливо ще й тому, що Густав Васа охоче покладався на радників і союзників з нижчих суспільних станів. Потрібно також сказати, що контроль над Фінляндією відігравав вагому роль, коли треба було завадити створенню дансько-російських альянсів.

Можна з певністю твердити, що шлях Ґустава Васи до трону відповідав загальноєвропейському зразку. Схожа концентрація влади вже відбулася у Росії та Данії. Консолідація шведської королівської влади Ґуставом Васою посприяла розвалові трьох могутніх міжнаціональних об’єднань у Балтійському регіоні: Кальмарської унії, об’єднанню Ганзи і, що не менш важливо, скандинавського католицизму, підпорядкованого владі Папи Римського. Що стосується Фінляндії, то це також стало початком у її історії періоду відчутнішого шведського впливу.

Водночас відбувалися великі зміни в політичному житті Фінляндії. Було розпущено понад 400 об’єднань та організацій, звинувачених в антирадянській або ж профашистській діяльності. Того ж дня, коли відбувся розпуск воєнізованих підрозділів шуцкорівців (30.10.1944), було зареєстровано Комуністичну партію Фінляндії. Факт створення комуністичної партії дав багатьом підозри, чи це, бува, не початок «совєтизації» країни, надто зважаючи на те, що армію самооборони Фінляндії, за умовами угоди про перемир’я, мали невдовзі розпустити. Сімдесятисемилітній Маннергейм залишився символічною фігурою на президентській посаді й чинним головнокомандувачем, проте виконавча влада перейшла до на три роки молодшого Ю. К Паасіківі, який у листопаді 1944 року став прем’єр-міністром, очоливши широку урядову коаліцію. Незабаром йому вдалося налагодити дієву співпрацю з контрольною комісією.

Незважаючи на це, період з 1945 по 1948 р. виявився надзвичайно турбулентним для внутрішньої політики Фінляндії. Навесні 1945 року відбулися парламентські вибори, на яких представники крайніх лівих на чолі з комуністами здобули майже 25 % голосів. Це дало їм місця в уряді й сприятливу нагоду пришвидшити суд над членами уряду воєнного часу, яких комуністи вважали головними винуватцями Війни-продовження. Та найпершою причиною судового процесу взимку 1945-1946 р. над військовими злочинцями була домовленість великих союзних держав притягнути до відповідальності керівників переможених держав. У Токіо та в Нюрнберзі під час політичних судових процесів було винесено багато смертних вироків. У Гельсінкі зумовлені зовнішньополітичною потребою каральні заходи вилилися у значно м’якші вироки. Вісьмох членів уряду воєнного часу засудили до тюремного ув’язнення, але згодом терміни ув’язнення скоротили, і вже в травні 1949 року на волю вийшов колишній президент країни Рісто Рюті, останній з тих, кого вважали винуватцями війни.

Як таке могло статися? Фінляндія уникла «совєтизації» здебільшого завдяки тому, що не була окупована під час війни. Не менш важливою причиною було й те, що фінські комуністи, незважаючи на свої вигідні позиції у політиці 1945-1948 р., не зуміли змінити режиму. Решта партій на чолі з соціал-демократами ефективно протистояли спробам комуністів підпорядкувати собі поліцію та врядування державою. До того ж, Радянський Союз був надзвичайно зацікавлений в одержанні військових контрибуцій, тому радянські делегати в складі контрольної комісії співпрацювали з усіма, без винятку, партіями, репрезентованими в уряді. Окупація Фінляндії була б надто ризикованою і дорогою у фінансовому сенсі. Кремль у той час зосереджувався на тому, щоб зробити східну частину Центральної Європи постійною буферною зоною між СРСР та західними державами.

Коли мирний договір набув повної чинності у вересні 1947 року, а члени контрольної комісії роз’їхалися додому, ситуація у Фінляндії цілком змінилася. Європа вже почала розпадатися на два відверто ворожі військові табори з декількома нейтральними державами так званої «сірої зони». Сталін не вбачав у нейтралітеті реальної альтернативи, тому змушував Фінляндію укласти угоду з СРСР, яка б завадила країні приєднатися до західного табору й увійти до НАТО. Одержавши достатні гарантії, що така угода не втягне Фінляндію до східного блоку, Паасіківі, обраний 1946 року президентом, згодився у квітні 1948 року підписати Договір про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу, відомий під скороченою назвою ДСВ-договір. Фінська держава зобов’язувалась дати відсіч будь-якій військовій агресії, спрямованій проти Фінляндії або ж Радянського Союзу через фінську територію «з боку Німеччини чи іншої, союзної з нею держави». Однак те, що Фінляндія потребує радянської підтримки, повинні були констатувати обидва учасники договору – це завадило б Москві ввести Червону армію на фінську територію без попередньої на те згоди Фінляндії. За текстом договору, Фінляндія прагнула «залишатися осторонь суперечностей між інтересами великих держав».

І все ж чимало представників західного табору вважали цей договір фатальною поступкою з боку Фінляндії. Вони побоювалися, що це прив’яже країну до східного блоку. Пункти договору, які стосувалися військової сфери, обмежили, звісно, можливості Фінляндії провадити таку ж політику нейтралітету, як Швеція чи Швейцарія, однак досвід двох світових воєн яскраво продемонстрував, що стосунки Фінляндії зі східним сусідом можуть стабілізуватися тільки в тому разі, якщо Фінляндії пощастить переконати Радянський Союз, що країна ніколи не стане військовим стратегічним містком на шляху до Ленінграда. На думку тверезого політика Паасіківі, який реально дивився на речі, Фінляндія цікавила Москву насамперед з огляду на безпеку, а задовольнивши такі вимоги, можна було досягти конструктивного й стабільного добросусідства.

Паасіківі мав рацію, хоча з історичних причин в офіційних деклараціях взаємної довіри й дружби між Фінляндією та СРСР завжди відчувалася фальш. Термін дії договору в епоху «холодної війни» періодично подовжувався (1955, 1970, 1983). Для зовнішньої і внутрішньої політики Фінляндії він мав таке велике значення, що його майже можна було назвати додатком до форми державного врядування. Договір давав також деяку свободу дій у внутрішній політиці. Комуністи вже не могли претендувати на роль єдиного гаранта добросусідських стосунків з Радянським Союзом. Після того, як їхній блок програв з величезним відривом парламентські вибори влітку 1948 року, було створено соціал-демократичний «уряд меншості», який швидко вимів комуністичний елемент з системи державного врядування і розширив міждержавні контакти зі Скандинавією та Західною Європою.

Комуністи вдалися до посиленої контратаки через профспілкову мережу, однак на початку 50-х років вони вже настільки були відсунуті на марґінес, що реальна боротьба за гегемонію у внутрішній політиці велася натомість між двома найбільшими партіями – СДП і Аграрним союзом. У змаганні за владу обидва табори опиралися на іноземну підтримку, і це мимоволі асоціювалось з позалаштунковими іграми «шапок» і «капелюхів» у королівстві Швеції-Фінляндії наприкінці XVIII ст., які велися з Францією та Росією. Соціал-демократів підтримували братські партії Скандинавії та Західної Європи, тоді як лідер аграріїв Урго Кекконен успішно переконував Москву, що саме він є найнадійнішим гарантом дотримання Фінляндією Договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Ця дещо дивна в ідеологічному сенсі констеляція виникла через те, що фінські комуністи й Москва вважали соціал-демократів зрадниками класових інтересів, тому Москва віддавала перевагу співпраці з аграріями, яким властива була більша гнучкість у стосунках із соцтабором. Відповідно праві партії (передусім Національна коаліційна партія) легше знаходили спільну мову з прозахідно налаштованими соціал-демократами.

Найдраматичнішим випробуванням стали президентські вибори 1956 року, коли перемогу здобув Урго Кекконен з перевагою одного голосу (151:149). Країну миттєво охопив загальний страйк, що надовго ускладнило проведення конструктивної внутрішньої політики. Супротивники Кекконена зробили все можливе, щоб створити широку коаліцію, аби завадити його перевиборам 1962 року. Кекконенові закидали насамперед те, що він занадто прогинається перед Москвою, прагнучи заручитися її підтримкою у своїй боротьбі за президентське крісло. Дослідники згодом підтвердили: іще восени 1944 року Кекконен налагодив тісні контакти з радянською розвідкою, ефективно використавши ці зв’язки для досягнення власної мети.

Справу ускладнило ще й те, що ця дивна, а часто навіть двозначна гра сприяла розвиткові економіки Фінляндії, а, отже, і її населенню. Навесні 1950 року Кекконен як новообраний прем’єр-міністр зумів підписати в Москві п’ятирічний торговий договір, надзвичайно вигідний для Фінляндії. Ще за п’ять років, здебільшого завдяки добрим стосункам Кекконена з новим радянським керівником Микитою Хрущовим, Фінляндії нарешті було дозволено стати членом ООН, а також Північної Ради. Для Фінляндії відкрилися цілком нові можливості для вираження свого державного суверенітету і прагнення триматися осторонь конфліктів між великими державами – принаймні доти, доки все відбувалося у рамках Договору про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з СРСР. Просування Кекконена до президентського крісла спростив той факт, що восени 1955 року Радянський Союз вирішив відмовитися від своєї військової бази на півострові Поркала. База втратила своє значення для оборони Ленінграда, бо тепер на озброєнні наддержав були ядерні боєголовки і реактивні літаки з дедалі більшим радіусом дії. Згортання радянської військової бази було зумовлене ще й низкою важливих змін у міжнародній політиці безпеки. Навесні 1955 року Західна Німеччина приєдналася до НАТО. Радянський Союз натомість заснував зі своїми державами-сателітами організацію країн Варшавського договору. Два військові табори зуміли домовитися про виведення своїх військ з території Австрії, зробивши її нейтральною країною. Це спонукало Хрущова запропонувати західним державам ліквідувати всі свої військові бази за кордоном. Повернення Фінляндії півострова Поркала стало ланкою у міжнародній кампанії, хоча Москва не заперечувала, щоб ліквідація цієї бази була заслугою Кекконена і послужила зміцненню його репутації успішного політика, який вміє налагодити стосунки з соцтабором.

Напередодні президентських виборів 1962 року ситуація склалася цілком протилежна: внутрішня політика Фінляндії спричинила негативну реакцію СРСР. Навесні 1961 року супротивники Кекконена висунули альтернативного кандидата на президентську посаду, канцлера юстиції Олаві Гонку. Пізно восени того ж року Гонка відкликав свою кандидатуру після втручання у президентські ігрища Радянського Союзу. Москва надіслала Фінляндії ноту, у якій завуальовано підтримувала Кекконена. Щораз більша роль Західної Німеччини в НАТО передбачала, на думку Москви, військові консультації, згідно з умовами Договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. Це відбувалося на тлі другої Берлінської кризи. За кілька місяців до цього було зведено Берлінський мур і спровоковано серйозну кризу в політиці наддержав. Під час дискусії з приводу ноти радянський міністр закордонних справ Андрій Громико дав зрозуміти, що скерування ноти зумовлене насамперед занепокоєнням з приводу появи у Фінляндії політичного угруповання, яке прагне змінити усталений зовнішньополітичний курс країни.

Кекконен сповна скористався ситуацією навколо ноти. Він розпустив парламент, мотивуючи розпуск тим, що народ, мовляв, повинен висловити свою думку, як саме розбудовувати відносини Фінляндії з країнами соцтабору. Кекконен потай мав на меті на дочасних парламентських виборах напередодні президентських виборів зробити розкол усередині політичного угруповання, яке підтримувало Гонку. Коли через десять днів (24.11.1961) Кекконен зустрівся з Хрущовим у Новосибірську, щоб обговорити наслідки ноти, напруга в Фінляндії досягла апогею, тож Гонка відмовився від подальших виборчих перегонів. Кекконен повернувся додому з радісною звісткою: Радянський Союз зняв свої вимоги щодо військових консультацій, довіряючи здатності Кекконена неухильно дотримуватися усіх пунктів договору. Після цього колишні соратники Гонки боягузливо переметнулися на бік Кекконена й підтримали його кандидатуру.

Не дивно, що Кекконена переважною більшістю голосів знову було обрано президентом. З тих самих причин його ще тричі переобирали через відсутність серйозних альтернативних кандидатів (1968, 1974 і 1978). Усі усвідомлювали, що він мав безпрограшний козир – підтримку Москви. Позитивом у цій ситуації було ефективне придушення внутрішньополітичної боротьби за владу, що відкрило шлях для створення широких урядових коаліцій. За стабілізації східної політики Фінляндія могла проводити активну дипломатичну діяльність і в західному напрямку, поступово підвищуючи своє реноме нейтральної держави. Кекконен з його ораторським красномовством відразу охрестив це політичне явище «фінляндським парадоксом».

Водночас домінація Кекконена кидала тінь на всю фінську політику. Його посилене втручання у формування урядів шкодило діяльності парламенту й сприяло тому, що консервативна Національна коаліційна партія, незалежно від своїх успіхів на виборах, упродовж 1966-1987 років залишалася в опозиції. Надмірне й іноді підозріле панібратство Кекконена з Москвою ганьбило репутацію Фінляндії на Заході. В офіційних ситуаціях за Фінляндією визнавали заслуги в політиці нейтралітету, але схильна до критицизму преса вже на початку 60-х років ввела в обіг поняття «фінляндизація», маючи на увазі конспіративну політику поступок з боку малої держави.

Конспіративною чи прагматичною була ця політика, факт залишається фактом: «східна» дипломатія Кекконена давала країні переваги і в економіці, і в галузі державної безпеки. Це щиро оцінили його співвітчизники, які лише п’ятнадцять років тому боролися за своє виживання як нації. Навесні 1961 року Фінляндія завдяки спритним реверансам Кекконена з Москвою змогла підписати вигідну угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), до складу якої входили західноєвропейські країни, котрі не приєдналися до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Це забезпечило фінській експортній промисловості життєво важливі ринки на європейському континенті й заклало добрі підвалини для подальших угод та інтеграційних рішень країни з ЄЕС, Європейським співтовариством і врешті з Європейським Союзом.

В ті часи більша частина нинішньої Фінляндії ще перебувала під водою, отже, перші люди прийшли сюди з півдня та південного сходу. Неможливо з певністю сказати, якою мовою розмовляли ті кочівники. Думки вчених щодо цього дуже різні. Одні стверджують, що фінською мовою, яка належить не до індоєвропейської, а до уральської групи мов, у Фінляндії розмовляють лише останні 1 500 років. Інші прийшли до висновку, що первісні мешканці розмовляли мовою уральської групи, різні варіанти якої були поширені в європейській частині нинішньої Росії та в Прибалтиці. Якщо підтвердиться друга теорія, це означатиме, що одна і та ж мова домінує у Фінляндії ось уже понад 10 000 років – до наших днів.

Хай там як, з генетичного погляду сучасна фінська нація є наслідком постійної міграції з усіх сторін світу, насамперед з півдня та заходу. Перша хвиля переселенців перетнула Фінську затоку близько 2500-2000 років до Р. X. Ще за кілька століть відбулося таке ж переселення з сучасної Середньої Швеції, яке в різні історичні епохи тривало з перемінною інтенсивністю. Винятком є саамське населення Лапландії та деяких регіонів нинішнього Північного Калотта. Генетично лапландці – нащадки насамперед кочівників, які колись заселили північну Норвегію та узбережжя Північного Льодовитого океану вздовж північного берега Атлантики.

Коли говоримо про давню історію Фінляндії, важливо взяти до уваги дві обставини. По-перше, цей регіон був настільки віддалений від тодішніх землеробських культур Середземномор’я, що технічні інновації та нові методи виробництва доходили сюди дуже поволі й з великими труднощами. По-друге, клімат і природи були тут настільки суворими, що навіть з розвитком рільництва в південно-західній Фінляндії на початку нашого літочислення (перші 400 років після Р. X.) регіон міг прогодувати щонайбільше кілька десятків тисяч мешканців. Інакше кажучи: коли народився історичний Ісус Христос, на великих обширах середземноморського регіону процвітала землеробська культура, надлишок виробництва якої став стабільним економічним підмурівком для військового панування, адміністрування і високої культури Римської імперії. Тоді ж більша частина нечисленного населення на північ від Фінської затоки рибалила і полювала, скотарювала, традиційно розставляла сильця на дичину, а також примітивно обробляла землю, переважно випалювала ліс під ниви.

Північна Європа ніколи не входила до складу Римської імперії, однак завдяки жвавим торговим контактам, які встановилися між імперією та Балтикою, римські товари, звичаї та різноманітні нововведення поширювалися далеко на північ. Найдавніші писемні згадки про фінів (phinoi) містяться подекуди в описах мандрівки до берегів Балтійського моря давньогрецького географа Піфея (IV ст. до Р. X.). Римський історик Тацит у трактаті Германія (98 рік після Р. X.), описуючи народи та культури, які населяли узбережжя Балтійського моря, також згадує фінів (fenni), що мешкали за північним морем, забутих богами і людьми, злиденних, але щасливих.

Його характеристика свідчить про те, як римляни ставилися до північних варварів. Фактично саме на той час припадає значне розширення контактів між Римською імперією та Балтійським регіоном. Це підтверджують, зокрема, численні знахідки римських монет у населених районах південно-західної Фінляндії. Розкол Римської імперії та занепад Західного Риму були тривалими процесами, однак Північна Європа цього майже не помітила. Від V до IX сторіччя після Р. X. чисельність населення та поселень у балтійських регіонах помітно збільшувалась. Зростав матеріальний добробут, а водночас на регіональному рівні розвивалася щораз прогресивніша суспільна формація. Поширення скотарства й рільництва привело до розшарування суспільства та появи класу вождів. У південній частині Скандинавії і Балтії вже тоді були регіональні вожді (гьовдінги), які називали себе королями і конкурували між собою.

На північ від Фінської затоки суспільний розвиток відбувався за схожою схемою, однак повільніше і з меншим розмахом. Осіле населення від VIII століття концентрувалось здебільшого в південно-західних прибережних районах, на родючих землях уздовж ріки Кумо та на берегах її озерної системи в Сатакунді й Тавастланді. Приріст осілого населення відбувався також на Аландських островах і в прибережних районах південної Естерботнії. У цей період (У-ІХ ст. після Р. X.) зміцніли торгові контакти й активізувалася міграція населення до середньої Швеції (у зворотному напрямку – теж), де тоді вже виникли торгові центри, які динамічно розвивалися, і могутні громади під орудою гьовдінґів. Решту Фінляндії населяли нечисленні племена саамів, вони кочували величезними територіями аж до XVI століття, добуваючи собі харч полюванням та рибальством; доходили й до південної Фінляндії.

Величезний регіон, який щойно в XV сторіччі почав називатися Фінляндією, не був ще ані державною, ані культурною цілісністю. У найродючіших місцевостях урядували окремі роди, чи радше, клани, які наприкінці цього періоду (VII—ЇХ ст.) об’єднувалися в оборонні союзи, а іноді навіть присягали на вірність наймогутнішим гьовдінґам середньої Швеції. Тісні зв’язки Фінляндії з землями на захід та південь від неї тривали на той момент уже майже два тисячоліття, а отже, можна припустити, що чимало купців та гьовдінґів володіли давньоґотською, прагерманською та прашведською мовами, які залишили вираз ний слід у фінській мові. Як уже згадувалося, уральська мовна група, до якої належать також естонська та угорська мови, не є індоєвропейською. Структура фінської мови суттєво відрізняється від структури основних європейських мов, однак завдяки численним запозиченням фінська мова в культурному сенсі розвивалася у тісній взаємодії з індоєвропейськими мовами. На розвиток фінської мови особливо відчутно вплинула шведська мова, яка в другому тисячолітті домінувала в багатьох прибережних місцевостях.

Фінські правники тлумачили згодом покликання імператора на чинну конституцію як офіційне визнання Фінляндії державою; цьому посприяла ще й фраза в імператорській промові на закритті сейму, що віднині, мовляв, країна «посідає повноцінне місце серед націй». Текст промови було опубліковано, це посилило її ефект на тривалу перспективу й дало простір для подальших інтерпретацій. Насправді йшлося про кілька коротких люб’язних фраз, які сьогодні аж ніяк не можна вважати визнанням державності. Сейм просили тільки допомагати «простими порадами» щодо питань оборони Великого князівства, податків, фінансової системи і врядування.

Що б там не мав на увазі імператор, виголошуючи свою промову, приєднання Фінляндії до Росії означало, що і стара, і нова центральна влада вперше визнала зовнішні кордони країни, а також її особливий адміністративний статус Великого князівства. Упродовж 600 років шведського панування Фінляндія поступово ставала інтегрованою частиною державної цілісності, розвиваючись і змінюючись в органічному взаємозв’язку з західною половиною королівства. Іноді, під час воєн чи перехідних періодів, східна половина шведського королівства функціонувала окремішньо, але в епоху посилення внутрішньої консолідації Швеції у XVIII ст. усією державою керував єдиний і неподільний централізований апарат.

Брак відповідної культури врядування у Росії спонукала імператора разом з його головним радником графом М. М. Сперанським не руйнувати шведських суспільних структур у завойованій Фінляндії. Західна експансія Російської імперії у XVIII та XIX ст. характерна тим, що на приєднаних територіях дозволялося зберігати свої форми врядування та культуру. Що стосується, зокрема, Фінляндії, то в першому десятилітті XIX ст. російська влада активно цікавилася досвідом врядування, аби використати шведську модель в оновленні російської адміністрації, тобто, скоріш сподівалися, що Росія зможе розвиватися за фінським зразком. Цього не сталося. У Фінляндії натомість з’явилася унікальна можливість стати державою у державі, аби потім, через сто років, у круговерті Першої світової війни нарешті розірвати пута, які в’язали її з Росією, і проголосити свою незалежність. Цьому сприяло і те, що приєднання до Росії поклало початок тривалому миру, який увійшов в історію як Pax Russica – «російський мир».

Проте Олександр І аж ніяк не мав наміру надавати Великому князівству Фінляндському якусь особливу автономію у межах розбухлої імперії. Про це свідчить його довга титулатура, наведена у вступі до мирного договору, підписаного у Фредріксгамні 1809 року. Окрім того, що Олександр був імператором і самодержцем всея Русі, він ще мав титул царя Астраханського, Великого князя Смоленського, Литовського, Волинського, Подільського та Фінляндського. Важливими тут були не самі території, якими він правив, а розмаїття його титулів. Цар ставив собі за мету створити фінське врядування, тісно взаємопов’язане з Росією, однак деякі обставини, часто випадкові, завадили цим намірам; усе обмежилося адміністративним рішенням, яке, як виявилося, мало радше протилежний ефект.

Коли Спренгтпортена призначили в грудні 1808 року генерал-губернатором Фінляндії, він насамперед розробив пропозицію про створення фінської урядової ради, яка б цілком підпорядковувалася генерал-губернаторові. Однак Спренгтпортен, як колишній зрадник батьківщини й людина з важким норовом, не мав прихильників серед фінів, тож улітку 1809 року його змінив генерал М. Б. Барклай де Толлі, який свого часу командував завоюванням Фінляндії, а згодом відзначився у війні проти Франції. Раніше він був категорично проти створення особливої фінської урядової ради, але, обійнявши посаду генерал-губернатора, збагнув, що така рада могла б суттєво допомогти в управлінні країною. Статут фінської урядової ради одержав невідкладний пріоритет, цар підписав його в серпні 1809 року.

Статут був розроблений напередодні скликання Боргоського сейму фінським комітетом під головуванням єпископа Обуського Якоба Тенґстрьома. У тексті статуту виразно відчувалася рука найвпливовішого російського міністра Михайла Сперанського. Статут передбачав два адміністративні рішення, за якими влада переходила від генерал-губернатора до урядової ради, перейменованої 1816 року на Імператорський сенат Фінляндії. Сперанському ще 1809 року було доручено доповідати імператорові про все, що відбувається у Фінляндії поза спиною генерал-губернатора. Тепер міністр подбав про затвердження такого порядку статутом. Щоб полегшити Сперанському роботу над розробленням статуту, 1811 року була створена особлива посада фінського державного секретаря, який мав би складати звіти за підтримки Комітету в справах Фінляндії, що містився у Санкт-Петербурзі. Ухвалу такого рішення активно обстоював фінський радник Олександра І Густав Моріц Армфельт, колишній фаворит Ґустава III. Коли недовго по тому Сперанський потрапив у царську немилість, Армфельт 1812 року першим зайняв згадану посаду і зміг втілити в життя чимало вигідних для Фінляндії рішень. Простір для діяльності генерал-губернатора обмежувався і в інші способи. За статутом він був головою сенату, який складався з двох відділень – департаменту юстиції і департаменту економіки. Сперанський подбав, щоб генерал-губернатор не мав права голосу в цивільних справах, а саме таких адміністрація країни мала найбільше. Тому на практиці до компетенції генерал-губернатора належав тільки контроль над збройними силами Великого князівства. Щоправда, генерал-губернатор мав право доповнювати пропозиції сенату своїми коментарями, а це посприяло тому, що згодом імператор, ухвалюючи рішення, почав віддавати перевагу його пропозиціям.

Такий розподіл праці був закріплений 1812 року спеціальним указом про посаду генерал-губернатора. При цьому виникла двоїста ситуація: у канцелярії генерал-губернатора працювали здебільшого російськомовні чиновники з «російської» Фінляндії, а членами сенату були вихідці зі «шведської» Фінляндії, які не володіли російською мовою. Росія ставила собі далекосяжну мету – виплекати у Фінляндії нову російськомовну еліту, однак такі спроби були надто грубі й не увінчалися успіхом. Зрештою, двом першим генерал-губернатором, Барклаю де Толлі й Штенгелеві довелося головувати в сенаті, до того ж, вести засідання французькою мовою.

Не було нічого дивного в тому, що завойовані імперією території підпорядковувалися безпосередньо російському цареві. Проте Фінляндія була єдиною країною, окрім Польщі, про стан справ у якій імператорові доповідав державний секретар. Отож і;і-провадження посади державного секретаря 1811 року чимало посприяло тому, що врядування Великим князівством ще на ранніх стадіях набуло особливих форм, і Фінляндія поступово почала розвиватися від провінції до держави. У 1811-1812 роках провели й інші численні важливі реформи в системі адміністрування країною, які мали схожі завдання.

Було впроваджено низку нових посад, і в березні 1812 року імператор вирішив перенести столицю Фінляндії з Обу до Гельсінкі, положення якого поблизу фортеці Свеаборг мало очевидні стратегічні переваги. Не менш важливим стало також рішення Олександра І приєднати до Великого князівства Виборзьку губернію (1812). Це приєднання означало, що відтепер закони й принципи адміністрування «шведської» Фінляндії ставали чинними в її «російській» частині, яку після 1809 року часто називали Старою Фінляндією. Рішення диктувалось частково внутрішньополітичним прагненням спростити врядування, та водночас за ним стояли і зовнішньополітичні причини. Російсько-французький альянс розпадався на очах, і Росія мала намір продемонструвати, що анексія Фінляндії – доконаний факт.

Навесні 1812 року імператор Олександр І уклав таємний союз проти Наполеона зі шведським спадкоємцем престолу Карлом Юганом. Про підписання союзницької угоди сповістили в серпні того ж року, коли два монархи зустрілися в Обу, щоб розробити спільну стратегію у війні проти Наполеона, який напередодні, за два тижні до цієї зустрічі, вторгся до Росії. Ще перед своїм обранням спадкоємцем престолу Карл Юган дав зрозуміти росіянам, що не претендує на повернення Фінляндії, його завойовницькі наміри стосувалися тепер скоріш Норвегії. Російський імператор погодився на таке рішення в обмін на підтримку шведів у війні з Наполеоном, а також за умови, що Швеція назавжди відмовиться від реваншистської політики в східному напрямку. Угоду укладали поспіхом, і, якби Наполеонові пощастило у війні, хтозна, чи шведи не порушили б її умов. Однак Наполеон програв, а тому 1812 рік увійшов в історію роком, коли було започатковано шведську оборонну політику на сході. Після незначних сутичок, пов’язаних зі створенням 1814 року шведсько-норвезької унії, Швеція увійшла у довгий мирний період, який триває ось уже 200 років. Інакше кажучи, втрата Фінляндії стала для Швеції ключем до щастя.

Були ще й політичні мотиви. Раніше католицькі єпископи королівства були членами королівської ради. Вони мали право на власну охорону й володіння замками, що надавало їм незалежність та політичний вплив. На початку 20-х років XVI ст. архієпископ Ґустав Троллє відкрито перейшов на бік унії данського короля. Такий вчинок Ґустав Васа не міг залишити безкарним. Троллє оголосили державним зрадником, він змушений був утікати з країни, після чого у Вестеросі були скасовані вже згадані єпископські привілеї. Водночас Папа Римський позбувся впливу на вибори єпископів та інші церковні призначення. Такі втручання досягли бажаного результату. Єпископи та інші священнослужителі зберегли місцевий престиж, але стали слухняним інструментом у руках короля.

Церковні обмеження суттєво і надовго поліпшили фінансове становище королівства, однак не розв’язали проблем економічної і політичної залежності від ганзейського міста Любек. Ще на – початку 30-х років XVI ст. залишалась несплаченою понад половина шведського боргу. Коли Любек вимагав від Швеції взяти участь у війні проти дедалі могутнішої у сфері торгівлі Голландії, Ґустав Васа відмовився. Це призвело до війни між обома сторонами, у якій Швеція та Данія об’єднали зусилля і подолали Любек. Згідно з Гамбурзьким мирним договором 1536 року, Любек зобов’язувався скасувати свої претензії на несплачену частину боргу. Так назавжди було покінчено з впливом ганзейських міст на торгівлю в Балтійському регіоні.

Наступні 150 років у регіоні Балтійського моря торговельна могутність Голландії була головним чинником, який відіграв велику роль і в історії Фінляндії. Проте торговельна стратегія голландців виразно відрізнялась від стратегії ганзейських міст. Ганза залишила після себе налагоджені торговельні контакти й розвинуті торгові міста довкола балтійського узбережжя, через що голландці не могли здобути політичного контролю над торгівлею. Цьому посприяло ще й виникнення могутніх монархій у Європі. Тому голландці зосередили увагу на судноплавстві й доклали зусиль, щоб здобути контроль над перевезеннями між Балтійським морем та атлантичними частинами Західної Європи, що динамічно розвивались.
Дивлячись з ширшої перспективи, цей комерційний зв’язок між Балтійським морем та атлантичною Європою був ознакою зародження світової торгівлі. Концентрація капіталу й ріст населення у Західній Європі збільшували попит на збіжжя, деревину та іншу сировину з регіону Балтійського моря. Оплата здійснювалась тканинами, винами, предметами мистецтва та інших атрибутами розкоші. Це велике структурне перетворення особливо посилювалось коштом небагатьох і, на перший погляд, простих винаходів, а саме: пороху, компаса і друкарства. Порох та вогнепальна зброя допомагали королям тримати в покорі регіональних князів. Компас був неперевершеним пристроєм для довгих та численних світових подорожей. І врешті, не менш важливим було й друкарство, що відкривало нові можливості для поширення знань і спілкування між людьми.

Друкарство стало неодмінною передумовою Ренесансу – нового культурного мислення, що проклало дорогу сучасним наукам та спрямованому на індивідуум світогляду в Європі. Коли невдовзі монополію католицької церкви на істину поставили під сумнів, її вплив на світське життя теж похитнувся. Німецький монах Мартін Лютер 1517 року виступив з критикою папської влади. Вже через сім років Ґустав Васа почав послаблювати залежність Швеції від Риму, уміло посилаючись на тези Мартіна Лютера про те, що церква – це громада вірних, тому її власність належить народові. Невдовзі, 1517 року, в Вестеросі відбулася секуляризація церковного майна і було запроваджено королівський контроль над церковною адміністрацією.

Мети, яку ставив собі Густав Васа, реформуючи церкву, було досягнуто. Тому формально він не поривав з Римом і гальмував впровадження найрадикальніших реформ. Рішучі зміни в церковних обрядах могли стати приводом для народного спротиву. Такі погляди поділяли і церковні радники короля, що були щирими прихильниками вчення Лютера, проте вважали себе частиною реформаторського руху всередині католицької церкви. Одним з перших лютеран у Фінляндії був Петрус Сяркілагті, учень Лютера у Віттенберзі, а з 1524 по 1529 рік – ректор катедральної школи в Обу. Проте Сяркілагті помер замолоду, натомість реформатором Фінляндії став його співвітчизник Мікаель Аґрікола (приблизні роки життя 1510-1557).

Аґрікола теж був учнем Лютера, 1539 року він повернувся на батьківщину, щоб стати ректором катедральної школи в Обу. За 15 років він став єпископом єпархії Обу. Викладач і священик, Аґрікола твердо притримувався латини як мови-носія культури, а також багатьох католицьких звичаїв: учення про чистилище, дотримання посту і сповіді. Така обережна позиція вважалася звичайною у шведському королівстві XVI ст., а особливо у Фінляндії, де католицька спадщина в багатьох виявах проіснувала дотне, ніж у центральних частинах держави. Новаторством у діяльності Агріколи була його письмова творчість, яка, за лютеранським принципом, стверджувала, що будь-яке єднання людини з Богом є справою індивідуальною і неопосередкованою.

Це переконання походило від релігійних течій пізнього Середньовіччя, у яких наголошувалась важливість особистої віри і ставився під сумнів авторитет церкви. Лютер навчав, що лише особиста віра принесе Божу милість. Тому кожен християнин повинен сам вміти читати Біблію. Це передбачало загальну писемність і доступність перекладів, тож кожен справжній реформатор займався ще й перекладацтвом та просвітництвом. Власне цим і відзначився Мікаель Аґрікола у Фінляндії, завдяки передусім перекладові Нового Завіту (Se Wsi Testamenti, 1548) він заклав фундамент писемної фінської мови. Те ж саме стосується і його колег у Швеції, чиї переклади Нового Завіту (1526) та всієї Біблії (1541) заклали мовні норми в усьому королівстві й врегулювали їх також у шведськомовних прибережних регіонах Фінляндії.

Проте Аґрікола постав перед більшим викликом, ніж його найближчий шведський колега Олаус Петрі. Річ у тім, що не існувало письмової фінської мови, яку можна було б взяти за основу. Мовою королів і представників станів у Фінляндії аж до XIX століття була шведська, а ще в цих колах розмовляли данською, німецькою або французькою. Загальною мовою католицької церкви була латина, тож до реформації нікому й не спадало на думку друкувати щось фінською мовою. Тому першою книгою, яку опублікував Аґрікола, була фінська абетка Abcritia (1543), а відразу за нею – требник для фінськомовних богослужінь на 900 сторінках (Rucouskiria, 1544).

Переклад Нового Завіту Агріколи став шедевром, яким донині захоплюються теологи, мовознавці та історики. Він і його анонімні помічники використовували передусім діалект, поширений у південно-західній частині Фінляндії, але також вислови й слова з інших фінських діалектів. Таке рішення мотивувалось тим, що велика частина населення Фінляндії жила на південному заході. До того ж, як наголошував Аґрікола в передмові, це була лише перша спроба застосувати фінську писемну мову. Щойно в 80-х роках XIX ст. суспільний статус і поняттєва насиченість фінської мови досягла того рівня, щоб витримувати конкуренцію шведської мови як офіційної мови Фінляндії.

Однак повернімося до XVI сторіччя. Як вплинула Реформація на рівень життя простих людей? Важливо пам’ятати, що місцеве духівництво у периферійних частинах Європи вже в середньовічні часи мало знати мову своїх парохіян. Католицька меса правилась латинською мовою, утім решта богослужіння та всяке інше спілкування відбувалось народною мовою. Реформація ж означала поступове скасування латиномовних богослужінь, при чому проповідь священика перед громадою ставала основним елементом відправи. Оскільки католицьких священиків звільняли тільки у виняткових випадках, а вони самі разом з парохіянами охоче дотримувались давніх традицій, зміни навряд чи можна було вважати революційними. Конкретніше – після скасування целібату, священики змогли одружуватись зі своїми співмешканками.

Найвідчутнішими наслідками Реформації стали ліквідація монастирів, обернення священиків на слуг короля на місцевому рівні, а також конфіскація більшої частини церковного срібла. Утім значення Реформації ще довго тлумачили по-різному. Лише 1593 року Аугзбурзьке віровизнання -«стовп» лютеранської віри – було проголошене офіційним вченням шведської церкви, та й то це стало побічним результатом заплутаної боротьби за престол. Це призвело до того, що шведська Реформація почала набирати обертів лише тоді, коли прийшло нове покоління духівництва, яке здобувало освіту не в католицьких катедральних школах та університетах. Така м’якість повороту подій не була очевидністю. У Данії, а до XIX ст. до неї входили також Норвегія та Ісландія, Реформація проводилась набагато рішучіше.

Фінляндія виграла також тривалий спір зі Швецією за володіння Аландськими островами, а 1921 року справу передали до Ліги Націй. Населення Аландів, яке розмовляло винятково шведською мовою, однозначно висловилося 1917 року за приєднання до Швеції. Згодом від Фінляндії домоглися обіцянки, що архіпелаг залишиться демілітаризованою зоною і одержить широку автономію у складі Фінляндії – цим Швеція і вдовольнилася; для неї найважливішою метою була гарантія військового нейтралітету Аландських островів.

За дискусією про статус Аландських островів шведський уряд приховував своє надзвичайно стримане ставлення до боротьби Фінляндії за незалежність. Оборонна політика Швеції на сході в XIX столітті була дуже вигідною. Шведський уряд послідовно уникав втручань у фінсько-російські суперечки щодо автономії Великого князівства, а 1918 року Швеція відмовилася офіційно підтримувати білих у фінській громадянській війні. З урахуванням цього чинника, зовнішньополітичне керівництво Фінляндії на початку 20-х років намагалося налагодити співпрацю у сфері безпеки з іншими новоствореними незалежними державами-сусідами – Польщею, Литвою, Латвією та Естонією. Ці спроби невдовзі зірвалися через внутрішні конфлікти інтересів, але з Естонією Фінляндія все ж негласно досягла деякого консенсусу в сфері військової розвідки.

Громадянська війна кинула довгу тінь і на внутрішню політику Фінляндії: упродовж 20-х років тут панували сильні ідеологічні суперечності, часто змінювалися уряди. Хоча засуджених червоногвардійців згодом амністували, недовіра, яка неминуче виникала між соціалістичним і буржуазним табором, довго ускладнювала співіснування у спільній республіці. Більшість мешканців країни зуміли оцінити здобуту незалежність, проте значно менша частина з-поміж них виявляла готовність внести поправки у своє бачення цієї незалежності.

До політичної нестабільності спричинялося і те, що жодний з чотирьох перших президентів республіки не перебував при владі довше ніж одну каденцію. Наступником К. Ю. Стольберга (1919-1925) став Лаурі Крістіан Реландер (1925-1931), представник президії партії Аграрний Союз; його замінив представник правих П. Е. Свінгювуд (1931-1937), який 1917-1918 р. був на посаді регента. Його високий авторитет дав йому змогу впоратися із зухвалими лідерами праворадикального Папуаського руху. Представник аграріїв Кюесті Калліо (1937-1940) не добув свого терміну на посаді президента через стан здоров’я, тож Калліо мав ще менше часу, ніж його попередники, аби стати авторитетним лідером держави. Хоча форма врядування однозначно давала президентові повноваження визначати зовнішню політику країни, у міжвоєнний період цю відповідальність насправді розділяли з президентом прем’єр-міністр або ж міністр закордонних справ. Водночас наголошувалися церемоніальні функції президентської посади через відсутність у Фінляндії монарха і королівського двору.

То як розвивалася внутрішня політика? У таборі соціалістів 1922 року відбувся відкритий розкол, коли комуністи, керовані совєтами, вийшли з соціал-демократичної партії, керівництво якої від 1919 року пропагувало реформістський шлях до соціалізму. У буржуазному таборі розкол спричинило питання про контроль над шуцкорівцями, ті утвердилися на позиціях постійного народного ополчення – зі значним запасом зброї і без однозначних зв’язків з державною владою. Тож державна влада серйозніше взялася за шуцкорівців, обмеживши можливості колишніх активістів використовувати свої формування як позапарламентський засіб тиску. Та, незважаючи на це, упродовж усього міжвоєнного періоду, шуцкорівців сприймали – надто табір лівих – як приховану загрозу демократії.

Іншим пекучим питанням суспільної ваги й надалі було питання про статус у Фінляндії шведської мови. Культурне змагання фенноманів було успішним, і реформа, яку здійснив сейм 1906 року, поклала край домінуванню шведськомовної еліти в політичному житті країни. Подальша фінізація призвела до того, що частка шведськомовного населення за період 1880-1940 років зменшилася з 14 до заледве 10 %. Усе ж, на превелике роздратування прихильників фіномовності, шведськомовний елемент посів вагоме місце у багатьох суспільних секторах. На початку 20-х років шведська мова була рідною для понад половини комерційної еліти. Чисельна перевага шведськомовних фінів спостерігалася також у науці, мистецтві й культурному житті загалом.

Сеймова реформа загострила мовні суперечності, заохотивши до політичної та організаційної консолідації шведськомовних громадян республіки. У 1917-1921 рр. найрадикальніші представники шведомовності висунули вимоги мовного самоврядування. Тоді й увійшли до активного вжитку поняття «фінляндський швед» і «фінляндець», що в лінгвістичному контексті відмежовувалося від слова «фін», яке завжди означувало фінськомовного мешканця країни. Після того, як новою урядовою постановою (1919) за фінською і шведською мовами було затверджено статус двох рівноправних національних мов, а парламент 1921 року ухвалив надзвичайно толерантний мовний закон, навіть інтроверти шведомовності вголос погодилися ідентифікувати себе з новоствореною республікою.

Абсолютно протилежною виявилася реакція найрадикальніших фенноманів, так званих «справжніх фінів», які через студентську організацію АкаAkateeminen Karjala-Seura (АКС) почали 1924 року активно вимагати переведення життя всієї країни на фінську мову. Спершу активісти АКС марили про територіальне розширення Фінляндії – Велику Фінляндію, але наприкінці 30-х років вони насамперед вимагали повністю перевести викладання в Гельсінкському університеті на фінську мову. Після того, як парламент Фінляндії навесні 1937 року ухвалив новий «університетський» закон, який наголошував провідну роль фінської мови, але водночас гарантував і викладання шведською мовою, мовні суперечки вляглися. Насправді представники еліти обох мовних груп країни вже давно мали рівні соціальні права. До того ж, уряд активно пропагував мовний мир, щоб легше було перевести країну на рейки скандинавської орієнтації у сфері політики безпеки.

Спільним знаменником усіх згаданих суперечностей був брак навичок пристосовуватися до правил гри парламентарної демократії, які передбачали визнання компромісів та повагу до законно ухвалених рішень. Тому й уряди були, зазвичай, недовговічними коаліціями партій меншості (упродовж 20-х років у Фінляндії загалом змінилося 13 урядів). Однак жодна з буржуазних партій не демонструвала готовності співпрацювати з соціал-демократами, їм у 1926-1927 роках довелося самим брати на себе всю відповідальність за врядування країною. Законодавча діяльність була задовільною, доки в країні спостерігалося економічне зростання, але після біржового краху на Волл-стріт наслідки всесвітньої економічної кризи вплинули і на народне господарство, і на політику Фінляндії.

Кризу загострила жорстока ідеологічна боротьба між вірними Москві комуністами і націоналістами-антикомуністами, яка відбувалася наприкінці 20-х років у більшості держав Східної та Центральної Європи. У Балтії й Польщі страх перед комунізмом призвів до відмови від представницької демократії на користь різномастих консервативних диктатур правого спрямування. Розвиток цих процесів пішов іще далі в Італії та Німеччині, де різними шляхами до влади прийшли фашистські режими. Фінляндію теж охопив страх перед комунізмом. Воно й не дивно, зважаючи на жорстокий досвід громадянської війни, а також тісні контакти крайніх лівих з Москвою.

Фінська влада ще раніше посилила боротьбу з підпільною діяльністю комуністів, напруга зросла 1929 року внаслідок низки організованих комуністами демонстрацій та страйків. Ці виступи спровокували антикомуністичну реакцію, яка охопила всю країну, а пізно восени того ж року набула організованої форми. Так виник Папуаський рух, символічним провідником якого став заможний естерботнійський селянин Вігторі Косола. Рух підтримували передусім селяни, шуцкорівці та представники експортної промисловості. На початках своєї діяльності Папуаський рух завоював навіть симпатії широких буржуазних кіл, щиро занепокоєних тим, щоб комуністична агітація не вилилася у нову громадянську війну. Державні рестрикції вважались надто нерішучими, тож навесні 1930 року представники Папуаського руху почали вимагати повної заборони будь-якої комуністичної діяльності, влаштовуючи масові мітинги та жорстку примусову депортацію відомих комуністів і соціал-демократів на східний кордон. Спершу поліція доволі пасивно ставилася до таких виявів терору, бо зазвичай до нього вдавалися місцеві шуцкорівці й заможні землевласники. У липні 1930 року лапуасці влаштували похід на столицю, у ньому взяли участь 12 000 осіб. За їхньою вимогою було створено новий уряд, який тієї ж осені ухвалив закон про заборону будь-якої публічної комуністичної діяльності.

Тим самим Папуаський рух, який щораз більше шкодив власній репутації, вичерпав кредит довіри широких народних мас. Після ганебного провалу спроби путчу рано навесні 1932 року, яка закінчилася судовими процесами, рух трансформувався у праворадикальну партію. Проте під час трьох останніх парламентських виборів 30-х років партії заледве вдавалося набирати до семи відсотків голосів. Парламентарна система країни поступово повернула собі авторитет. Папуаський досвід помітно зміцнив готовність партій до компромісів і відкрив шлях урядам більшості. Політичний розвиток відбувався у тому ж напрямі, що й у Швеції та Данії, де вже 1933 року соціал-демократам і селянським партіям пощастило створити широкі коаліції. Навесні 1937 року Фінляндія також одержала свій перший «червоно-зелений» уряд, тобто коаліційний уряд, який складався з представників СДП, Аграрного союзу й Прогресивної партії. Цей уряд, керуючись демократичними принципами, свідомо почав розбудовувати державу загального добробуту.

Найголовнішою причиною того, що політична система Фінляндії, на противагу, скажімо, системі в Польщі чи в країнах Балтії, подолала кризу демократії, було, без сумніву, добре злагоджене громадянське суспільство. Попри заборону комуністичної діяльності пролетарські ідеї надалі жили в соціал-демократичній іпостасі, а отже, переважна більшість громадян гарантовано могла ідентифікувати себе з нацією і правовою державою. Громадянські рухи в Фінляндії перебували під великим впливом схожих рухів у скандинавських країнах, а це сприяло розвиткові фінського суспільства за скандинавським зразком.

Це пояснює зміну курсу Фінляндії у політиці безпеки всередині 30-х років. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера Ліга Націй втратила свій авторитет всесвітньої організації захисту миру, а що Радянський Союз помітно нарощував військову потугу, для всіх сусідніх держав, вочевидь, зростав ризик рано чи пізно опинитися в лещатах двох диктатур. Тому керівництво Фінляндії у сфері політики безпеки вирішило вступити в альянс зі скандинавськими країнами, політика нейтралітету яких так добре спрацювала у роки Першої світової війни.

Водночас інтенсифікувалися перемовини зі Швецію щодо спільної ремілітаризації Аландських островів, маючи за мету створити оборонний союз Швеції та Фінляндії, який зміг би відлякувати Радянський Союз від будь-яких зазіхань. Однак планам союзниць не судилось здійснитися, коли навесні 1939 року СРСР висловив з цього приводу своє невдоволення. Фінляндія та інші прикордонні держави залишилися восени 1939 року без жодної зовнішньої підтримки, тоді як Гітлер і Сталін у чудовому порозумінні один з одним почали спрощувати політичну мапу Східної та Північної Європи.

Це переселення народів частково збіглося з походами шведських вікінгів на схід понад північним берегом Фінської затоки, через Неву і Ладогу, далі – на південь, через землі Київської Русі до узбережжя Чорного моря і Константинополя. Немає жодних доказів, що в цих виправах постійно брали також участь фінські кораблі з власною залогою. Очевидно, однак, те, що природні гавані й торгові порти на берегах Фінської затоки та Ладозького озера могли слугувати вікінгам, яких ще називали варягами, місцями перепочинку. Популярна історична література часто зображує походи вікінгів (800-1025) грабіжницькими набігами. Насправді ж вони вели торгівлю, здійснювали колонізацією та адміністративно реорганізовували політично слабкі або ж іще незаселені регіони Європи. Таке відбувалося і на Заході, і в Київській Русі, де варязькі проводирі захопили владу в Новгороді (862), а згодом у Києві (882), заклавши підвалини такої могутньої згодом руської держави. Епоха вікінгів в економічному та культурному сенсі стала і для Фінляндії першим важливим кроком до державної інтеграції, процесу, який набув широкого розмаху в XII столітті, а наприкінці XIII привів до об’єднання великих територій сучасної Швеції та Фінляндії в єдиному королівстві.

Не існує жодних писемних джерел фінської епохи вікінгів, зате зберігся багатющий фольклор, який ще від XVIII сторіччя ретельно збирали, і який своїм корінням сягає дохристиянського суспільства. Одним з перших збирачів фінськомовного фольклору був Еліас Льоннрот (1802-1884). Узявши собі за зразок твори епох античності й романтизму, він опрацював і об’єднав давні пісні в цілісну літературну оповідь. Перша версія цієї оповіді вийшла 1835 року під назвою Калевала. Твір відіграв виняткову роль у формуванні фінської національної самосвідомості й став національним епосом Фінляндії не лише завдяки народній мудрості та вишуканості художнього слова, а й тому, що відтворював фінську історію ще до входження Фінляндії до складу Швеції. Народні поети передали нащадкам знання про суспільство часів вікінгів, описуючи все: від впливових сільських ковалів та зручного рибацького реманенту до кривавих міжусобиць і народної міфології.

Те, що Північна Європа ніколи не перебувала під пануванням Римської імперії, призвело до її майже тисячолітньої ізоляції від християнської церкви. І лише у VI столітті отці церкви почали тлумачити заповіді Ісуса Христа як заклик до варварів з-поза меж Римської імперії навернутись до християнської віри. Перші свідчення появи християнського вчення у Фінляндії стосуються саме VI сторіччя, а вже з VIII та IX століть хрест доволі часто з’являється на прикрасах та інших предметах розкоші як об’єднувальний символ і талісман щастя. Іншою ознакою поширення християнських звичаїв стала відмова знаті від кремації померлих, натомість поступово утвердилася традиція поховань у землі.

Схожі процеси відбувалися у Швеції та країнах Балтії. Християнські символи й обряди поширювалися завдяки торговельним контактам. У 20-х роках IX сторіччя папський капітул, керуючись духовними й політичними чинниками, вирішив розпочати активну проповідницьку діяльність на півночі Європи. Виконання цієї місії доручили монахові з Бремена Ансгарові, якого згодом назвали апостолом Скандинавії. Року 829 він прибув до Бірки, торгового міста вікінгів на сході середньої Швеції, а за якийсь час його було призначено архієпископом Бремена. Німецьке місто стало на наступні двісті років головним осередком християнізації Північної Європи. Однак лише на початку XI сторіччя церква в скандинавському суспільстві утвердилася настільки міцно, що можна було говорити про християнську Північ. У Фінляндії та країнах Балтії цей процес відбувався повільніше, бо організована місіонерська діяльність тут розпочалася щойно в XII столітті.

У Балтії християнізація населення часто набувала брутальних форм. Ідеться про так звану місію меча під орудою хрестоносців Германської імперії. На північ від Фінської затоки розвиток відбувався дещо інакше. В епоху вікінгів розпочалася економічна інтеграція південно-західної Фінляндії з середньою Швецією, а це сприяло поширенню християнського світогляду та звичаїв у Фінляндії. З дипломатичних міркувань шведські гьовдінґи приймали хрещення і не перешкоджали окремим місіонерам спробувати щастя і в Фінляндії. Отже, перші християнські громади постали в південно-західній Фінляндії, вочевидь, вже наприкінці XI століття.

Існує два чинники, унаслідок яких місіонерська діяльність у Фінляндії у XII столітті набула організованих форм. По-перше, хоч і повільно, зате впевнено міцніла королівська влада в Швеції, що збільшувало можливості її впливу на Фінляндію та інші балтійські регіони. По-друге, суперництво між папським капітулом та Германською імперією призвело до того, що Папа Римський заснував нові архиєпископства в Лунді (1104) та Упсалі (1164), щоб відсторонити надто вірного кайзерові архієпископа Бременського. Рішення Папи поширити систематичну місіонерську діяльність і на Фінляндію було однією з ланок цієї боротьби за владу, оскільки хрестоносці германсько-римського кайзера вже тоді успішно підкорювали Балтію. Ще іншим стимулом для діяльності місіонерів у Фінляндії був острах перед можливим натиском Новгорода та православної церкви.

Середньовічні літописи розповідають про три хрестові походи на Фінляндію. Пізніше історики датували їх приблизно 1155, 1239 та 1293 роками відповідно. Хоча християнізація Фінляндії відбувалася переважно мирно, церкві потрібні були власні легенди про начебто активну боротьбу між добром та злом у наверненні до віри місцевого населення. Перший з відомих сучасним історикам хрестовий похід (1155) очолив за церковними традиціями британський монах Генрік, який під покровительством свейського короля Еріка подався з проповідницькою місією до південно-західної Фінляндії. Те, що саме про цей похід відомо нащадкам, ми завдячуємо пізнішій канонізації Генріка і проголошенню його за добрі вчинки та дива святим покровителем єпархії Обу (Турку). За легендою, Генрік хрестив фінів після того, як край завоювало військо короля Еріка, залишився там і очолив нову місіонерську єпархію. Однак за рік його вбив один селянин, який називався Лаллі, за що й зазнав кари Божої.

Фінляндія вибралася з міжнародної низької кон’юнктури 70-х років без значних втрат і протягом 80-х років спромоглася сповільнити економічний регрес шляхом девальвації національної валюти і відновлення стабільної торгівлі з Радянським Союзом. У 80-х роках Фінляндія мала найшвидші темпи розвитку серед країн Організації економічного співпраці і розвитку (ОЕСР), що стабільно збільшувало державні податкові надходження і було значним доповненням до соціальних виплат і привілеїв. Коли такий підйом поєднався із банківськими щедрими кредитами, настало потепління, яке 1990-1991 р. закінчилось різким погіршенням стану економіки країни.

Глибоку стагнацію посилювало рішення Радянського Союзу влітку 1990 року перейти від клірингу до валютної торгівлі. Уже до цього проблеми радянської економіки знижували експорт Фінляндії на схід. Навесні 1991 року він практично припинився: росіянам бракувало валюти для оплати. Криза у східній торгівлі тривала недовго і закінчилась вже наступного року, але її психологічний ефект був значним, оскільки збігся з хвилею банкрутств компаній та зростанням безробіття. Одне слово, навесні 1991 року економіка Фінляндії перебувала в стані «вільного падіння». Банківські втрати від кредитування збільшувались щораз швидше, рівень безробіття підвищувався на десятки тисяч осіб щомісяця, і ще до закінчення року Банк Фінляндії був вимушений знизити вартість марки на 12 відсотків.

Девальвація відбулась майже за півроку після рішення уряду прив’язати курс фінської марки до валютної одиниці Європейського Співтовариства – екю, яка передувала сучасній спільній валюті ЄС – євро. Такий швидкий перехід розглядали деякою мірою як втрату авторитету, та іншої альтернативи не було. Проблеми економіки дали підстави до чуток про девальвацію. В очікуванні валютного регулювання підприємства не обміняли своїх доходів від експорту на марки, а це, як і валютні спекуляції, що почались тоді, швидко спорожнило валютні резерви Банку Фінляндії. Проблема залишалась актуальною навіть після девальвації, і восени 1992 року довелося відмовитись від фіксованого курсу валют і, як в багатьох інших пов’язаних екю країнах, запровадити «плаваючий» курс валюти, тобто такий, що визначається ринковим попитом.

Нововведення дало бажаний ефект. Надміру високі відсоткові ставки почали знижуватись, і 1995 року вартість марки повернулась до того рівня, на якому перебувала до початку змін. Проте шлях до цього відновлення був нелегким. Різке зниження курсу валюти призвело не тільки до того, що всі безкоштовно взяті кредити раптово стали набагато дорожчими. Зниження курсу спричинило також загальний спад цін та банкрутство підприємств. Банківські втрати від кредитування стали такими великими, що чимало банків звернулись за державною підтримкою і невдовзі були вимушені провести злиття. Навесні 1995 року об’єднались два найбільші торгові банки країни: Кансаліс-Осаке-Панккі (Kansallis-Osake-Pankki) і Об’єднаний Банк (F?reningsbanken), а п’ять років по тому новостворений банк об’єднався з трьома скандинавськими банками під новою назвою Меріта (сьогодні Нордеа) Банк.

Підтримка банків стала великим навантаженням на державну економіку, та набагато гірші наслідки мало безробіття, рівень якого в 1990-1994 роках зріс від 3 до 16 %. Найважча ситуація склалась у зимовому півріччі 1993-1994 років, коли, за підрахунками влади, у країні було понад півмільйона безробітних. Подібне зниження зайнятості відбувалось тільки в Сполучених Штатах в 30-х роках. Різко збільшились кошти, виділені на допомогу з безробіття та на заходи для підтримання зайнятості, до того ж, значно зменшилися податкові надходження. Наслідком цього став надмірний дефіцит бюджету 1992-1993 року, коли майже 15 % державних видатків покривались позиками. Влада ввела кілька обмежень на соціальні виплати, але через непохитність профспілок рівень безробіття не знижувався.

Восени 1993 року економіка почала оговтуватись, і наступні п’ять років у Фінляндії було зафіксоване зростання до 5 %, що було кращим показником порівняно з країнами Організації економічного співробітництва і розвитку. Така тенденція тривала аж до початку нового століття з річним показником приросту 3-4 %, набагато кращим за загальні показники ЄС. Незважаючи на запроваджені заходи економії, виплати на потреби суспільства не припинились, що утримувало конфліктність на низькому рівні і сприяло швидким перетворенням в економіці. Проте криза 90-х років все-таки залишила глибокий слід у фінському суспільстві та промисловості. Швидко поліпшена рентабельність індустрії залежала від того, що під час кризи було проведено раціоналізацію збиткових галузей виробництва. Радикальне зменшення витрат на продукцію навряд чи вдалося б за стабільніших умов. Отже, криза надала додаткового поштовху для ринкових перетворень у промисловості, та оскільки ці пристосування відбувались шляхом автоматизації чи переміщення продукції, рівень зайнятості підвищувався не такими швидкими темпами. Вперше після шести років зростання на порозі нового тисячоліття рівень безробіття знизився до 10 %.

Нові робочі місця створювались насамперед у сфері послуг. Ще в середині 70-х років половина працездатного населення працювала в сфері послуг, а 2005 року ця кількість зросла майже до 70 відсотків. До 90-х років за створення більшості нових робочих місць відповідали держава й місцева влада, згодом – приватний сектор послуг. Поліпшення відбувалось у всіх професіях сфери послуг, однак найбільшим був розвиток приватного соціального сектору, сфери нерухомості, а також торгівлі. Деякі старі торгові мережі все ще витримували тиск. Загалом ринок заполонили іноземні мережі супермаркетів, центри краси і фітнесу. Популярними стали телефонні та комп’ютерні послуги, збільшився продаж спортивного та відпочинкового спорядження.

Для 90-х років характерний і прорив новітніх інформаційних технологій. Фінляндія у багатьох аспектах перебувала на передовій цього глобального тренду, але тому що галузь інформаційних технологій характеризувалась постійним оновленням і автоматизацією, створення нових робочих місць відбувалось не так швидко. Лісовому господарству і традиційній металургії з 50-х років належало близько 30 % річного ВНП. Протягом 90-х років електронна індустрія розвинулась до майже такого ж рівня. Провідний у галузі концерн Нокіа зосередився на виготовленні мобільних телефонів. Ціла галузь почала розвиватись небаченими темпами, і в 1995-2001 роках подвоїла свою частку в річному ВНП промисловості від 8 до 16 %. З-поміж інших країн Організації економічного співробітництва і розвитку тільки Чехія могла продемонструвати відповідне зростання своєї індустрії інформаційних технологій. Так у другій половині 90-х років Фінляндія перетворилась на технічний та культурний центр знань для всієї світової ІТ-індустрії.

Яку роль у цьому відіграла ставка Нокіа на мобільні телефони? Концерн Нокіа виник 1967 року внаслідок злиття трьох великих підприємств фінської основної промисловості, які від 1920 року мали спільного головного власника. Злиття дало бажані обсяги торговій діяльності і створило передумови для щедрих вкладень в електронну промисловість концерну, яка ще до кінця 80-х років не давала жодних вагомих прибутків. Більша частина ринку електроніки концерну містилась у Фінляндії та в Радянському Союзі. У середині 80-х років Нокіа здобула підтримку на британських та американських ринках мобільних телефонів і напередодні 1990 року завоювала приблизно 10 відсотків світового ринку. Важливим поворотним пунктом став 1992 рік, коли концерн через кілька не зовсім вдалих інвестувань та через зниження експорту на схід був вимушений обирати напрям діяльності, і ним виявився мобільний зв’язок. Завдяки продуманим ставкам на торгову марку та вдосконалення продукції новий керівник концерну Йорма Олліла одержав перевагу над своїми конкурентами.

Найбільшою зміною був, без сумніву, перехід від аналогових мереж до цифрової системи зв’язку. Перехід до так званого стандарту GSM (Глобальна система мобільних комунікацій) через кілька років відбувся у всьому індустріальному світі і створив надзвичайно сприятливі передумови для вигідного продажу мобільних телефонів. Оскільки Нокіа була сильною саме в цій технології, за п’ять років концерн зумів завоювати понад третину світового ринку мобільних телефонів. Проте технологічні знання були тільки однією із багатьох причин того, що Нокіа зуміла утримати свою перевагу і на початку 2000-х років. Не менш важливими були вкладення коштів Нокіа в широкий асортимент продукції та її привабливий дизайн. Це закріпило міжнародну репутацію підприємства та поліпшило його спроможність успішно реагувати на попит світового ринку. Протягом 1991-2000 років річний продаж мобільних телефонів на міжнародному ринку зріс від 6 до 402 мільйонів. На початку XXI ст. розвиток відбувався ще швидше. За підрахунками, 2005 року 1,6 млрд людей мали доступ до мобільного зв’язку.

Наприкінці 90-х років більшість акцій концерну викупили американські інвестиційні фонди, тож вагома частка продукції перемістилась ближче до споживачів у різні куточки світу. Оскільки оперативне керівництво підприємства та важливі його складники залишились у Фінляндії, виникла динамічна мережа фінських підрядників, науково-дослідних центрів і тих, хто забезпечував комерційне застосування цифрових технологій. Інноваційній атмосфері в країні сприяла міжнародна практика державного регулювання сфери телекомунікацій, що заохочувало креативні та заможні кола вкладати кошти в нову технологію. До того ж, держава брала активну участь у фінансуванні дослідницької діяльності ІТ-підприємств і виділяла значні суми для перетворення Фінляндії на суспільство розвинених мережевих комунікацій. Тому, за деякими оцінками, Фінляндія на початку XXI ст. належала до найрозвиненіших інформаційних держав у світі – це те, на що звертає увагу у багатьох дослідженнях відомий соціолог Мануель Кастеллз.

Реформа врядування протистояла розпадові країни, яка раз у раз розширювала свої кордони, та водночас вона породила й нові проблеми. Монархові доводилося винагороджувати високих урядників та визначних полководців, щоб заручитися їхньою постійною підтримкою. У період регентства королеви Христини (1644-1654) знать обдаровували втричі частіше, аніж за все попереднє століття (відповідно 116: 368 осіб). Через брак коштів високі винагороди замінили щедрим роздаванням земель у ленне володіння. Найбільше земель роздали в лен усередині 50-х років XVII ст. Тоді в розпорядженні знаті перебували понад дві третини усієї території Швеції та Фінляндії. Така практика помітно зменшила податкові надходження до скарбниці й призвела до того, що три інші суспільні стани (духівництво, містяни та селяни) уже 1650 року на засіданні ріксдагу руба поставили питання про суттєве скорочення надання земель у лен. Однак через війни, незгоду королівських опікунів, а також нового режиму регентства (1660-1672) виконання рішення ріксдагу відклалося аж до 1680 року, коли у Швеції було запроваджено самовладдя.

На суспільний розвиток Фінляндії суттєво вплинули війни та численні внутрішні реформи, існували, проте, й характерні особливості. На східну половину королівства покладалася більша адміністративна відповідальність, аніж на західну, а це ускладнювало контроль Стокгольма за фінськими територіями. Щоб поліпшити ситуацію на користь корони, 1623 року у Фінляндії було запроваджено посаду генерал-губернатора. Призначені на цю посаду сановники одержували надзвичайно великі повноваження, тож інколи діяли не менш самовладно, ніж герцоги та королівські намісники XVI ст. Та, оскільки на цю високу посаду висували тільки вірних прихильників державної неподільності Швеції, серйозного конфлікту інтересів між Стокгольмом та Обу, адміністративним центром генерал-губернаторства, не виникало.

Перші два генерал-губернатори надзвичайно ефективно запроваджували нове адміністрування у Фінляндії, тож, коли сюди наприкінці осені 1637 року прибув третій намісник, Пер Браго, багато реформ уже так міцно вкоренилися, що ідеї нового очільника видалися не надто оригінальними. Та все ж нащадки запам’ятали саме дві каденції урядування Пера Браге (1637-1641, 1648-1654), завдяки реалізації деяких дуже важливих його ініціатив. До того ж, Браге успішно декларував вагомість свого внеску в розвиток країни. Пер Браге походив з одного з найславетніших шляхетних родів Швеції, але через суперництво з ріксканцлером Оксеншер-ном вирішив радше очолити фінське генерал-губернаторство, аніж скніти на якійсь незначній посаді в державній раді.

Уже на момент прибуття до Фінляндії Браге володів у різних регіонах королівства чималими земельними наділами, наданими йому в лен. Під час другої своєї каденції на посаді генерал-губернатора Пер Браге одержав у Каяні баронський титул, який давав йому право на володіння величезними просторами на сході та півночі Фінляндії. Усе це, звісно, додавало йому суспільної ваги, а його численні інспекційні подорожі до найдальших закутків Фінляндії були схожі на середньовічні королівські виїзди, які здійснювали щойно обрані на престол монархи. «Королівське» враження посилювалося ще й великою свитою, до котрої часто приєднувалася дружина генерал-губернатора, Христина Стенбок, донька одного з родовитих колег Браге в державній раді.

Подорожі Браге мали ще й практичні функції. Йому було доручено розвивати у Фінляндії судочинство, військову міць, міста й систему оподаткування. Повернувшись 1640 року до Швеції, Пер Браге написав чималий самохвальний рапорт про свої здобутки у Фінляндії за період перебування на посаді генерал-губернатора. Такі ж рапорти надсилали до Стокгольма і під час його другої каденції. І хоча багато чого у тих звітах було голослівною похвальбою, Браге вдалося таки здійснити три важливі реформи, завдяки яким вислів «епоха графа» набув позитивного сенсу. У Стокгольмі 1636 року було створено Королівське поштове управління. Уже два роки по тому за наказом Браге поштові відділення з’явилися в усіх великих містах Фінляндії та Інґерманландії, що вагомо поліпшило зв’язок між Стокгольмом та східними регіонами королівства. У березні 1640 року завдяки енергійним зусиллям намісника було засновано університет Обу Академію, яка відігравала головну роль в системі освіти Фінляндії.

Та все ж найважливішою заслугою Браге було його активне сприяння розвиткові міст. Сама ідея аж ніяк йому не належала, а була закладена в тодішньому світогляді меркантилізму, який приписував короні поширювати свій контроль над усіма провідними галузями торгівлі. Ця система, запроваджена н першому десятилітті XVII ст., базувалася передусім на принципі розподілу міст на ті, що мають, і ті, що не мають права на ведення зовнішньоторговельної діяльності. Лише деякі міста мали право на зовнішню торгівлю. Інші змушені були купувати і продавати свої товари за посередництвом наділених таким правом міст, які головно завдяки митницям, користувалися величезними привілеями. Уся зовнішня торгівля узбережжя Ботнічної затоки зосереджувалася у Стокгольмі, а правом вести зовнішньоторговельну діяльність у Фінляндії були наділені лише міста Обу, Гельсінгфорс (Гельсінкі) та Виборг. Іншим важелем збільшення впливу держави стало призначення бургомістрів міст. Це істотно підвищувало готовність місцевих адміністрацій виконувати королівські приписи та укази.

Щоб посилити контроль за внутрішньою торгівлею, були закладені нові міста. Попередники Браге зосереджували свою увагу на містах Обу та Виборг, наділених правом зовнішньої торгівлі. З десяти міст, які заснував Пер Браге у внутрішніх областях Фінляндії і вздовж узбережжя Естерботнії, майже всі згодом стали важливими населеними центрами. Улітку 1639 року Браге вирушив у тривалу інспекційну подорож Естерботнією. Його приємно вразили тамтешні поселення і можливості краю. Позитивне враження склалося не тільки тому, що мандрівка відбувалася у сприятливу пору року, і не тільки тому, що Браге був добре обізнаний з потенціалом внутрішньої Фінляндії. Морське сполучення зі Стокгольмом уже давалося взнаки, помітним ставав його вплив на економічний розвиток Естерботнії. Щоб стимулювати цей розвиток, Браге під час своєї другої каденції на посаді генерал-губернатора заснував на узбережжі Ботнічної затоки три нові портові міста: Бра-гестад (1649), Крістінестад (1649) і Якобстад (1652).

Однак що могли мешканці Естерботнії та інших регіонів Фінляндії продавати за кордон? Аж до кінця XVI ст. експорт був маргінальним в економіці Фінляндії і зводився здебільшого до мінової торгівлі хутром та лососем. Лише п’ять відсотків населення заробляло собі на прожиття іншими промислами, аніж рільництво, мисливство чи рибальство. Населення повністю забезпечувало себе усім потрібним, а надлишки йшли переважно на виплату податків. Зерно експортували тільки з житниць шведського королівства: Балтії, Померанії та Сконе (від 1660 р.). У XVII ст. внаслідок посилення розвитку світової торгівлі суттєво змінився розподіл праці між Західною Європою, Балтією та іншими регіонами Північної Європи. Зародження капіталістичної комерції у Голландії та південній Англії супроводжувалося інтенсивною урбанізацією і приростом населення, що призвело до масового вирубування лісів, а, отже, до нестачі дров і будівельних матеріалів.

Така ситуація була дуже вигідною лісистим регіонам Європи, надто шведському королівству, чий контроль за морськими перевезеннями на Балтиці давав чудові можливості регулювати пропозицію та ціни на деякі види товарів. Яку саме продукцію лісівництва варто експортувати залежало від відстані до комерційних метрополій. Близькість Норвегії до Голландії та Великобританії дала країні вирішальну перевагу на ринках експорту лісо- та пиломатеріалів аж до XIX ст. Географічне положення Швеції вимагало іншого розподілу праці. Західношведський експорт мав багато схожого з норвезьким і спеціалізувався на вивезенні лісо- і пиломатеріалів, а ось Балтійському регіонові вигідніше було використовувати ліс як сировину для виробництва трьох найважливіших продуктів – заліза, міді та смоли.

Ю. В. Снельман, який після Кримської війни був призначений професором філософії і який очолив фенноманів, у 1863-1868 роках займав посаду віце-голови сенату. Снельман активно демонстрував лояльність до імператора, а навзамін одержував підтримку російської влади в здійсненні своєї програми переходу на фінську мову. Росіяни, вочевидь, не вірили, що фінська мова зможе коли-небудь дорости до рівня державної, однак побоювалися, що домінування шведської мови в громадському житті країни сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції. Отже, підтримуючи – не раз навіть дуже активно – рух фенноманів, російська влада мала свою головну мету – замінити шведську мову російською і зробити її офіційною мовою країни. Під час інспектування російських військ у Фінляндії 1863 року Олександра II приймала делегація на чолі з Снельманом. Імператор схвалив його Положення про мови, за яким фінська мова після двадцятилітнього перехідного періоду ставала рівноправною адміністративною мовою.

Ця реформа знову зробила мовне питання політичним «яблуком розбрату» й активізувала фенноманський народний рух під гаслом Снельмана «Єдина нація – єдина мова». Метою фенноманів була загальна фінізація суспільного життя Фінляндії. Таких поглядів не поділяли ліберали, вважаючи їх необгрунтованими й небезпечними і мотивували свою позицію тим, що шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку і гарант контактів зі Скандинавією. Важливо наголосити, що обидва угруповання керувалися патріотичними й національними почуттями. 1 ті, і ті сперечалися про те, що саме могло би стати найприйнятнішим для Фінляндії, тобто, як уникнути поглинання країни Російською імперією і російською культурою.

У багатьох країнах Європи в XIX ст. націоналісти були переконаними лібералами, які вважали, що політична емансипація провадить до емансипації народної. У Фінляндії становище було дещо складнішим, бо неконтрольована політична емансипація легко могла зблизити Фінляндію зі Швецією, а цього не бажали ні фенномани, ані російська влада. Тому фінський націоналізм у своїх «фенноманських» шатах вирізнявся яскраво демонстрованою лояльністю до російської держави і до влади загалом. Фінський націоналізм лібералів, зі свого боку, характеризувався непохитною вірою в силу закону, вважаючи саме закон найнадійнішим гарантом недопущення надмірної русифікації.

Як наслідок цих розбіжностей у поглядах виникли протилежні одна одній концепції історії Фінляндії і її державно-правових стосунків з Росією. Обидва угруповання погоджувалися, що до початку 60-х років XIX ст. Фінляндія розвинулася до рівня держави, але, згідно з поглядами фенноманів, це сталося насамперед завдяки тому, що національна самосвідомість фінського народу змогла розквітнути саме в період російського панування. На думку професора історії Ірйо Коскінена, який в 70-х роках став новим лідером фенноманів, а згодом сенатором, шведи в епоху свого домінування надто довго пригнічували фінську націю і дискримінували її. У такому ключі й заходилися історики-фенномани описувати всю історію Фінляндії. Тоді ж, у 70-х роках XIX ст., націоналістично налаштована преса на чолі з газетою Uusi Suometar заклала підвалини загальнодержавної фінськомовної громадськості. Ліберали ж, навпаки, взяли собі на озброєння концепцію Ісраеля Вассера, діяльність якого припала на кінець 30-х років XIX ст. Згідно з цією концепцією, Борґоський сейм 1809 року задекларував державну унію. Ліберали наголошували на значенні шведських законів XVIII ст. і шведської культурної спадщини загалом. Речниками ліберальних ідей стали редактори Август Шауман і Лео Мехелін, професор державного права й сенатор декількох скликань. Шауман очолював ліберальну фалангу ще під час Кримської війни й активно поширював через газети Helsingfors Dagblad (Гельсінґфорський щоденник) і Hufvudstadsbladet {Вісник столиці) ідею про те, що Фінляндія поєднана з Росією лише особистою унією з імператором. У такому ж ключі писав 1886 року й Мехелін у своїй оглядовій статті французькою мовою, де йшлося про форму врядування та адміністрацію Великого князівства. Невдовзі стаття вийшла в російському перекладі з критичними заувагами. Публікація і галас навколо неї послужили прологом до фінсько-російського розколу, який 1899 року переріс у відкритий конфлікт і потім ще тривалий час, аж до 1917 року, впливав на політичне життя Фінляндії.

Наступ руху фенноманів зумовив внутрішньополітичні ланцюгові реакції. У 70-х роках невелике коло прошведсько налаштованих учених, так званих шведоманів, висунуло вимогу вжити енергійніших заходів, щоб підтримати й зберегти шведську мову в суспільному житті. Найрадикальніші представники цього кола стверджували, що шведськомовне населення країни творить собою окрему націю, однак більшість шведоманів сприймали свою «шведськість» радше з культурного погляду. Після того, як на початку 80-х років XIX ст. лібералам не вдалося консолідуватися у партію, нейтральну щодо мовного питання, деякі з них утворили разом зі шведоманами шведську партію, її ядром стали здебільшого представники дворянського та бюргерського станів. Серед фенноманів виділилася водночас група молоді на чолі з лідером студентського руху Лаурі Ківекясом, який вимагав рішучих заходів для втілення у життя програми переходу суспільства на фінську мову. У 90-х роках XIX ст. виникли два політичні угруповання, молодофіни й соціалісти, які згодом стали провідними на політичній арені.

Зрештою, актуальну політичну ситуацію визначало ставлення російських імператорів до Великого князівства. Олександр II вибудовував свою бюрократичну автократію за допомогою щораз компетентніших радників, які відповідали за функціонування усієї імперії, а тому віддавали перевагу єдиним для всіх рішенням. Така інтеграційна політика поступово утверджувалася після загибелі 1881 року від рук російських екстремістів Олександра II. Його син, Олександр III, вирішив посилити внутрішньополітичний контроль. Водночас Росія поставала перед дедалі гострішими зовнішньополітичними проблемами. Об’єднання Німеччини 1871 року відбувалося за підтримки Росії, та після розпаду німецько-російського альянсу в 80-х роках між країнами виникла загроза війни. Це зробило вразливішим становище Санкт-Петербурга і визначило роль Фінляндії як військової буферної зони.

Окрім того, Росія, як інші великі європейські держави, стала імперією, інтереси якої у 1870-1910 роках сягали далеко поза межі Європи. Колоніальна політика західних держав стосувалася насамперед Африки й Південно-Східної Азії, а Росія, підкоривши Сибір, зазіхнула у 90-х роках на контроль над Китаєм, ставши конкурентом західних держав. Важливою передумовою полювання за новими колоніями була низка технічних інновацій: залізниця, телеграф, електрика. У поєднанні з посиленою боєздатністю європейських військово-морських і сухопутних сил ці винаходи давали колонізаторами таку перевагу, що корінне населення не мало жодних шансів зберегти свою незалежність. За лаштунками існували ще й інші неєвропейські рушійні сили. Сполучені Штати Америки і Японія теж були серйозними конкурентами Європі, не дрімала й політична опозиція у колоніях. Це вимагало від колонізаторів посилення військової присутності та військової потуги.

З огляду на зміщення акцентів у великій політиці, Росія не бажала більше зважати на особливі рішення щодо Фінляндії. Такий розвиток відносин був неминучим. До того ж, слов’янофільські газети в Росії щораз голосніше звинувачували Фінляндію у свідомому сепаратизмі, що даремно було заперечувати. У кожного, хто знав політичну еліту країни і її громадянське суспільство, не виникало в цьому жодних сумнівів. Розумів це й Олександр III. У своєму монаршому запевненні він пообіцяв фінам зберегти у Фінляндії колишні основні закони, але аж ніяк не погоджувався на те, аби її громадяни сприймали свою країну як окреме державне утворення. Коли 1889 року фінський сенат виступив з низкою сепаратних пропозицій для Фінляндії на доповнення до загальнодержавної постанови про митниці, імператор саркастично поцікавився, чи не належить, бува, Росія Фінляндії, а, може, все-таки навпаки? За рік перестала існувати власна пошта Фінляндії. Водночас почалася підготовка до злиття фінської армії зі збройними силами імперії.

Одночасно з цим Фінляндія і Радянський Союз підписали велику клірингову угоду, яка була, за своєю суттю, новітньою формою товарообміну. Спершу уряди обох країн домовилися про загальну вартість товарообороту, згодом фінські й радянські підприємства уклали між собою контракти. Облік товарних партій вели відповідні адміністрації, а виплати підприємствам здійснювалися через центральний банк своєї країни. Система остаточно склалася 1950 року після підписання п’ятирічної клірингової угоди, яка періодично оновлювалася аж до розвалу радянської економіки 1990 року. Отож клірингова торгівля звела міцні підвалини економічної співпраці обох країн і була важливим стабілізаційним чинником фінської експортної промисловості, компенсуючи кон’юнктурні прогалини в західному експорті більшими обсягами постачання на схід.

Більшу частину імпорту з Радянського Союзу (80 %) аж до 90-х років становила нафта. Металопродукція залишалася важливим компонентом експорту Фінляндії на східний ринок. До того ж, у 70-х роках країна виконала великі будівельні проекти в СРСР. Було споруджено три величезні промислові комплекси в Карелії і збудовано кілька міст-супутників у східній частині Росії та Західному Сибіру. У 80-х роках понад половина фінського експорту на східний ринок складалася з товарів широкого вжитку, але тут варто зауважити, що в період «холодної війни» торгівля з СРСР ніколи не домінувала у зовнішній торгівлі Фінляндії. Увесь цей час продукція лісової промисловості залишалася найголовнішою статтею експорту країни, а її найважливіші ринки збуту, як і раніше, були в Західній Європі та США. Приблизно 70 % усієї зовнішньої торгівлі Фінляндії у 1950-1980-х роках припадало на країни-члени ЄЕС та ЄАВТ, тому Фінляндія, незважаючи на свої контакти з СРСР у сфері політики безпеки, залишалася, з економічного огляду, тісно пов’язаною з Західною Європою.

Такий баланс сил давав свої переваги у формі швидкого і майже невпинного економічного приросту аж до початку 90-х років. Пересічні прибутки трудівників збільшилися за період 1948-1979 років більше, ніж удвічі. Річний ВНП Фінляндії зростав швидше, аніж у більшості інших західноєвропейських країн, а наприкінці 70-х років Фінляндія увійшла до третини найбагатших держав Європи. Такому злетові посприяла, без сумніву, пізня індустріалізація країни, яка уможливила негайне впровадження високоавтоматизованих технологій. На противагу раннім індустріалізованим країнам, де частка промислових робітників іноді становила понад половину всього зайнятого населення, у Фінляндії так ніколи й не сформувався панівний клас промислових робітників. Більшість робітників, які звільнялися з традиційних галузей, відразу переходили до сфери обслуговування.

Такому розгонистому стрибкові сприяла, як це не парадоксально, велика земельна реформа 40-х років, яка ставила перед собою і соціальні, і політичні завдання. Війна і втрата територій призвели до евакуації майже 420 000 осіб, з них понад 230 000 належали до селянських родин. Тому в 1945-1947 роках державне керівництво серйозно взялося забезпечувати цих селян землею, надавши для освоєння нові наділи та узаконивши їхню передачу в приватну власність. Наслідком реформи стало не лише суттєве збільшення ареалу орних земель, водночас скоротилася пересічна площа селянського господарства-з 14 до 11 га. Земельна реформа створила робочі місця на селі. Вона істотно гальмувала міграцію сільського населення до міст, стаючи на заваді зростанню безробіття і гострих соціальних суперечностей у знищеній війною країні.

Від 50-х років у Фінляндії ще швидшими темпами пішов процес урбанізації. Механізація сільського та лісового господарства привела до щораз більшої міграції молоді до міст та промислових містечок у пошуках роботи й можливостей навчання. На той самий час кількість тракторів збільшилася майже всемеро (з 14 5000 до 106 000), а в лісовому господарстві ручну пилу й сокиру дедалі частіше заміняли моторною пилою. Тепер вже й дрібні землевласники могли дозволити собі придбати трактора, а отже, різко зменшилася чисельність коней та потреба в сінних кормах. Водночас доступнішими стали збагачені корми й штучні добрива, тож на початку 60-х років Фінляндія повністю забезпечувала себе молочною і м’ясною продукцією, а також збіжжям.

Найбільше постраждав під час війни міський житловий фонд. Понад 20 000 домівок було зруйновано бомбуваннями, а ще декілька десятків тисяч будинків опинилися на анексованих територіях. Відразу після війни фіни енергійно взялися за відбудову житла, і, коли в 50-х роках урбанізація почала набирати обертів, країна мала і робочу силу, і капітал. Починаючи з 1949 року, держава активно підтримувала цей процес наданням позик на придбання житла й податкових пільг місцевим адміністраціям та підприємствам, які вкладали кошти в побудову багатоповерхівок. У 1950-1975 роках щорічне житлове будівництво зростало: від 30 000 до майже 77 000 будинків за рік. За кілька десятиліть оновилася значна частина будівель.

Потреба в новому житлі зростала ще й через бебі-бум, який невдовзі по війні спостерігався не лише у Фінляндії, а й у всій Європі. Ще в 30-х роках завдяки економічному зростанню поволі підвищувалася народжуваність, а після війни її показники різко підскочили – на 25 %. Апогей демографічного вибуху припав на 1948-1949 р. – у Фінляндії щорічно з’являлося на світ понад 105 000 немовлят. Це велике покоління за кілька років компенсувало втрати населення під час війни. За 1941-1950 роки в країні спостерігався виразний приріст – майже 330 000 осіб.

Згодом крива народжуваності поволі пішла донизу, а масова еміграція до Швеції наприкінці 60-х років призвела до тимчасового зменшення чисельності населення. Проте загальна тенденція все ж була позитивною, бо завдяки поліпшеній охороні здоров’я і зростанню добробуту зменшилася смертність. За 1944-1980 роки населення країни зросло з 3, 7 до 4, 8 млн осіб. Такий самий приріст населення спостерігався і у 80-х, і в 90-х роках. На початку нового тисячоліття у Фінляндії було 5,2 млн громадян.

Переселення сільських мешканців до міст позбавляло села працездатного населення, вимагало великих інвестицій у розвиток міст і створення нових життєвих умов для сотень тисяч людей. Наймобільнішим було, звичайно, покоління «бебі-буму» 40-х років, представники якого всередині 60-х досягли дорослого віку і завдяки розширенню освітянського сектору одержали можливість продовжити навчання у фахових та вищих навчальних закладах. Внутрішня міграція населення відбувалася з середньої та східної Фінляндії до столичного регіону з прилеглими областями. Переважна більшість переселенців були молодими людьми, які одружувалися і народжували дітей, а це привело в 1951-1980 роках до зростання населення майже на півмільйона осіб у провінції Нюланд (Уусімаа). Така тенденція збереглася і в наступному десятилітті. На початку XXI ст. майже 20 % усіх фінів (майже 1 млн) мешкали в столичному регіоні.

Щораз більша географічна мобільність змінила також і співвідношення мов у Фінляндії. Шведськомовне населення надалі заселяло південне й західне узбережжя країни. Процес урбанізації, найвідчутніший саме в цих регіонах, призвів до появи великої кількості змішаних шлюбів, тож фінська мова щораз частіше почала домінувати і в родинах, і на роботі. За 1940-1980-ті роки кількість зареєстрованих фінляндських шведів скоротилася від 360 000 до заледве 300 000 осіб, тобто частка фінляндських шведів за сорок років зменшилася з 10 до трохи більше 6 %.

Однак це було зумовлено не лише «фінізацією» суспільства. Народжуваність серед шведськомовного населення час до часу бувала істотно нижчою, аніж серед фінськомовного. Головною причиною такого явища стала масова еміграція молодих фінляндських шведів до Швеції. За деякими підрахунками, у 50- і 60-х роках понад 60 000 шведськомовних фінів купили квиток в один бік через Ботнічну затоку. Для кожного п’ятого емігранта у Швеції рідною мовою була шведська. Згодом зменшення чисельності шведсько-мовних фінів припинилося, і на початку XXI ст. майже 290 000 фінів офіційно зареєструвалися як шведськомовні. Ця стабілізація ситуації залежала не тільки від припинення еміграції до Швеції. Не менш важливим було й бажання щораз більшої кількості двомовних родин обирати мовою спілкування саме шведську мову, а ще шведська мова й надалі зберігала свої міцні позиції у системі освіти й культури.

Еміграція до Швеції вагомо вплинула на розвиток фінського суспільства загалом. Вона почалася відразу після того, як скандинавські країни 1954 року уклали між собою договір про вільне переміщення робочої сили. У Швеції бракувало робочих рук, а що рівень заробітків у Швеції часто бував удвічі вищим, ніж у Фінляндії, то виїзд фінських громадян до цієї країни дуже активізувався, надто на переломі 60-70-х років, коли до Швеції щорічно переселялися близько 40 000 фінів. Загалом у період 1945-1990 років у Швеції було зареєстровано понад півмільйона емігрантів з Фінляндії. До того ж, багато фінів приїжджали на роботу до Швеції на короткий час, тож загальна кількість вихідців з Фінляндії, які коли-небудь працювали там, починаючи з 1945 року, сягає 700 000 осіб.

Значною була також рееміграція. Фактичний відтік населення до Швеції за згадані 45 років зупинився, урешті-решт, на цифрі 230 000 осіб. У будь-якому разі загальним наслідком міграційних процесів стала демографічна й економічна інтеграція обох країн. Масштаби й структура цієї інтеграції дуже нагадували ті відносини, які існували між обома країнами до 1809 року, коли вони ще становили єдину державу. Фінська мова знову стала живою мовою у Стокгольмі, породивши своєрідну шведсько-фінську культуру з власними організаціями та інституціями. Притягальна сила Швеції особливо відчувалася в Естерботнії та в північній Фінляндії, що пояснюється, вочевидь, тісними зв’язками цих регіонів зі Стокгольмом та долиною озера Меларен, Мелардален, в епоху державної єдності обох країн.

Головною передумовою масових міграцій населення стала налагоджена транспортна система. Зі зростанням потоку пасажирів поромне сполучення між Фінляндією та Швецією ставало вигідною галуззю. Збільшувалися розміри поромів та їхня кількість, бо щораз більше пасажирів подорожували власними автомобілями. Спершу це були здебільшого фінські емігранти, які їхали на батьківщину у відпустку, щоб похвалитися перед родичами своїми успішно заробленими «вольво» і «саабами». Та коли життєвий рівень у Фінляндії почав наближатися до шведського, багато фінів теж змогли дозволити собі купити власне авто. У 50-х роках автобус ставав дедалі звичнішим транспортним засобом, ніж потяг, коли йшлося про поїздки на короткі відстані, а вже на початку 60-х років понад половину всіх пасажирських перевезень здійснювали особистим автотранспортом.

Справжній прорив у цій сфері відбувся у першій половині 60-х років, коли кількість зареєстрованих автомобілів подвоїлася (258 000 : 602 000). Цьому однозначно посприяло рішення владних структур скасувати регулювання автомобільного імпорту (1962). За десятиліття авто стало, по суті, предметом першої потреби для кожного громадянина, а це істотно поліпшило сполучення між містами й аграрною периферією. Нафтова криза 70-х років дещо сповільнила приріст автомобільного парку, але загальна тенденція зростання все-таки зберігалася аж до початку 90-х років, коли у Фінляндії налічувалося понад 2,2 млн зареєстрованих транспортних засобів. У цьому сенсі Фінляндія нічим не вирізнялася на загальному міжнародному тлі.

З розвитком автомобільного транспорту погіршувався зовнішній вигляд вулиць. Забруднення повітря збудило спротив у тих колах суспільства, які турбувалися про екологію та естетичний вигляд. Однак більшість мешканців таки позитивно оцінювали розвиток автомобільної промисловості. Наприкінці 50-х років у Фінляндії почали виділяти великі кошти на модернізацію магістральних доріг і будівництво автострад. Пізно восени 1962 року відкрили для руху першу чотирирядну автостраду завдовжки 15 км від Гельсінкі на захід.

Такий розвиток економічних відносин суперечив шведській торговій політиці «меркантилізму» і давав привід для наростання невдоволення у Фінляндії, бо владні структури намагалися суворо дотримуватися митних обмежень та боролися з контрабандою. Невдоволення досягло свого апогею у 60-х роках XVIII століття. Ріксдаг 1765 року вирішив скасувати торгові обмеження на західному узбережжі Ботнічної затоки, а також відповідні рестрикції у міграції через море селян. Реформу відстояли фінські політики з партії «шапок», які представляли всі чотири суспільні стани, на чолі з речником партії, капеланом Андерсом Чюденіусом з Естерботнії. Його гострі статті та памфлети зводили нанівець усі контраргументи «меркантилістів». Найвідоміша праця Чюденіуса Національна вигода (1765), у ній чітко сформульовані тези про переваги повної лібералізації суспільної економіки. Андерс Чюденіус випередив викладом своїх поглядів знаменитий трактат Адама Сміта The Wealth of Nationes, написаний у схожому річищі 1776 року.

Втрата балтійських провінцій призвела до зростання відносної частки продукції залізорудної та мідної промисловості в експорті шведського королівства. Дещо збільшилась в експорті також частка смоли (від 7 до 9 %), а, оскільки від 75 до 90% смоли виробляли в східній половині королівства, Фінляндія, насамперед Естерботнія, залишалися головними її виробниками у шведській державі. Скасування митних обмежень спричинилася до помітного зміщення в розподілі прибутків на збиток Стокгольма і на користь естерботнійських купців, які вже наприкінці XVIII ст. власними вітрильними суднами перевозили основну частку всього експорту Естерботнії. Торгові гільдії налагодили прямі контакти з британськими та голландськими покупцями й посилали свої судна навіть до Південної Європи та до Вест-Індії, а це, звісно, впливало на споживчу структуру та світогляд у містах естерботнійського узбережжя. Сіль надалі була найважливішим продуктом імпорту в Фінляндії, але завдяки розвиткові мореплавства її мешканці ознайомилися і з новими екзотичними продуктами: тропічними фруктами, какао й листковим чаєм.

У російській Фінляндії, тим часом, відбулися помітні зміни у виробництві: перехід від смолокуріння до деревообробної промисловості. Такому зміщенню акцентів сприяла поява нового гину пили з тонким полотном, яку легко урухомлювали за допомогою сили води численних водоспадів у південно-східній Фінляндії. Новинка прийшла з Голландії і на початку XVIII ст. розповсюдилася всією Балтією, починаючи з Інгерманландії. Згодом винахід пили міг би мати революційні наслідки для усього регіону хвойних лісів у північно-східній Європі, однак обмеження шведської корони в сфері лісівництва гальмували його поширення через російсько-шведський кордон до Фінляндії. Така ситуація дуже була на руку російській частині Фінляндії і виборзьким купцям, які швидко утвердилися як власники тартаків, знайшовши собі вигідні ринки збуту в Санкт-Петербурзі та Західній Європі.

Шведська корона 1739 року скасувала заборону використання голландських пил з тонким полотном. Попри те, більшість тартаків, які з’явилися відразу після скасування заборони у шведській частині східної Фінляндії, вивозили свою продукцію на світовий ринок через Виборг. Однак ще діяли різноманітні обмеження у сфері зовнішньої торгівлі. До того ж, коли наприкінці XVIII ст. дуже зріс попит на деревину і лісоматеріали на світовому ринку, шведському торговому флотові бракувало потенціалу, аби справлятися з перевезеннями.

Помітних змін зазнали не лише торгівля та лісівництво. Схожі процеси відбувалися і в рільництві, продуктивність якого впродовж останніх двох століть майже не зростала. Важкий тягар податків до шведської скарбниці, часті мобілізації до армії, неврожайні роки та жорстока російська окупація 1714-1721 рр. – «велике лихоліття» – знизили продуктивність праці й мотивацію селянства. Потім настав період деякої полегші, який завдяки стабільним відносинам і активному сприянню владних структур, надто після 1743 року, спричинився до помітного приросту прибутків та розширення орних земель.

Тупий меркантилізм шведської корони потроху поступався місцем фізіократичним ідеалам нової епохи, які спонукали робити ставку на первинні галузі господарства. За допомогою податкових пільг заохочувалось освоєння нових ділянок під оранку. Водночас шведська держава дозволила заможним селянам здавати в оренду землі різного призначення. Реформа сприяла тому, що кількість рільничих господарств у Фінляндії за п’ятдесят років більш, аніж подвоїлося (1750 р.: 35 000, 1800 р.: 80 000). Ця тенденція зберігалася аж до 60-х років XIX ст. і зумовила найбільше після Середньовіччя освоєння земель в історії Фінляндії. Однак найважливішою з усіх сільськогосподарських реформ став так званий «великий переділ» (storskifte), затверджений ріксдаґом 1757 року. Упродовж наступних п’ятдесяти років істотно удосконалились умови для розвитку рільництва та лісівництва і у Фінляндії, і у Швеції. У колишньому аграрному суспільстві кожний земельний наділ ділили на доволі вузькі смуги, якими володіли окремі селянські господарства. Така система гальмувала розвиток самостійного землекористування, а внаслідок великого переділу всі смугові наділи об’єднали в єдині рільничі ареали.

Реформу негайно впровадили в південній Естерботнії і наприкінці епохи Великої Швеції вона вже діяла в багатьох районах південної та західної Фінляндії. Переділ передбачав, що компетентні землеміри мають первинно оцінити прибутковість кожного лану чи лугу. Коли земельні наділи почали об’єднувати, між селянами і короною розподілили також землі загального користування, що належали сільським громадам і парохіям (неподільні луги й ліси), а це призвело до побільшення державних земель, які можна було здавати в оренду або розорати під нові лани. У такий спосіб шведська корона, а згодом і фінська держава стали власниками великих лісових територій. «Великий переділ» пришвидшив запровадження методик осушення ґрунтів та новацій у рільництві, заохочуючи до освоєння нових орних земель і спонукуючи до відповідальнішого використання лісових багатств. На зміну сільським громадам прийшли приватні виробники. Цей процес відображено і в культурному ландшафті: наділи побільшили, а села порозпадалися на окремі хутори, які селяни-землевласники попереносили на свої об’єднані землі.

Водночас «великий переділ» призвів до нових проблем. Злидарі втратили право на користування землями, які раніше перебували у спільному володінні села. Ця дилема загострилася ще й тому, що населення східної половини королівства в другій половині XVIII ст. майже подвоїлося – з 427 000 до 833000 осіб. Приріст був набагато динамічнішим, ніж у Швеції (1 780 000 : 2 350 000). Причини такого надзвичайного збільшення чисельності населення полягали в поєднанні сприятливих чинників: тривалий мир в країні і радикальні сільськогосподарські реформи. Замість того, щоб іти на війну й гинути в розквіті літ, селяни могли раніше одружуватися, народжувати більше дітей і, завдяки вищій продуктивності сільського господарства, забезпечити нащадкам умови для виживання. Ця тенденція виявилася достатньо тривкою. Як наслідок, населення Фінляндії у 1750-1850 рр. збільшувалось швидше, ніж в інших країнах Європи. Середній приріст населення тут становив 1,5 % за рік, друге місце посідала Англія з приростом 1,1 %.

Офіційно перепис населення запровадили в шведському королівстві 1750 року, а його супутнім результатом стали докладні відомості про соціальний склад населення. За даними, опублікованими через десять років після проведення першого перепису, Швеція не надто відрізнялася у цьому сенсі від Фінляндії: приблизно 80 % населення в обох частинах королівства жило коштом сільського господарства. Загалом низька частка міських мешканців була дещо вищою у Швеції (6,5 %), ніж у Фінляндії (4 %), зате в східній половині було відносно більше дрібних чиновників, ніж у західній (14,5 і 10 % відповідно). Решта населення (у Швеції 5 %, у Фінляндії 3,5 %) складалася з так званих представників станів, до яких належали дворянство, духівництво, вище бюргерство та їхні слуги.

Відносна частка злиденного населення у сільській місцевості швидко зростала, а заразом зростала і соціальна нерівність на селі. Більше уваги зосереджувалось на непростих відносинах між представниками трьох вищих суспільних станів. Знать цупко чіплялася за своє виняткове право на володіння землею, а також на одержання офіцерських та інших високих посад, які не оподатковувалися. В епоху шведського домінування привілеї – повноваження і багатства – сипалися на голови щойно прийнятих у лави дворян, зокрема через те, що аристократія як вищий військовий стан суттєво змізерніла і потребувала постійного поповнення. Коли межі держави почали всихатися, а війни стали менш кровопролитними, знать спробувала обмежити доступ до дворянства заповзятливих представників нижчих суспільних станів, хоча раніше це було звичним процесом просування соціальною драбиною.

Проблему успішно розв’язав Ґустав III, який відразу після здійсненого державного перевороту 1772 року, заходився наділяти дворянськими титулами своїх найвірніших соратників, відкривши доступ до багатьох посад особам з інших суспільних станів. Іншим кроком на цьому шляху став прийнятий 1789 року Акт єднання та безпеки, яким король Ґустав за підтримки нижчих станів позбавив дворянство привілею на високі посади. Це рішення, безумовно, вгамувало соціально нетерпимих бюргерів та сприяло тому, що волелюбні ідеї Французької революції не прижилися у Швеції та Фінляндії наприкінці XVIII ст. Однак зовсім не бюргери, а розгнівані аристократи вбили Ґустава III 1792 року.

Більшість котеджів Фінляндії – це комфортабельні будиночки, призначені для розміщення від двох до дванадцяти чоловік. Вони складаються з кухонь, віталень, спалень і прибудованих до будиночків саун. Сантехнічні комунікації – водопровідні крани, туалет, ванна – знаходяться всередині котеджу. Крім того, в будиночках є каміни, побутова техніка і все, необхідні для проживання, атрибути – посуд, постільна білизна та інше. Багато котеджів Фінляндії обладнані мікрохвильовою піччю, кавоваркою, тостером і навіть посудомийною машиною. У котеджах з високим рівнем комфорту зазвичай буває кілька спалень. У літній час спальні місця нерідко розташовуються на балконі другого поверху.

Зустрічаються і менш упорядковані варіанти котеджів, з газовим освітленням, газовою або дерев’яною піччю, водою в колодязі і туалетом у дворі. У цьому випадку вартість оренди котеджу, звичайно ж, нижча, однак нерідко такі будиночки користуються попитом і серед забезпечених людей, які бажають пізнати всі принади примітивного побуту.

У дворі всіх котеджів у Фінляндії, як правило, є гриль і причал з весловим човном.

Заключне прибирання та постільна білизна входять у вартість оренди, але, при бажанні, постільну білизну можна привезти з собою. Нерідко в цю вартість включено і сніданок, і користування водно-оздоровчим центром, розташованим неподалік від котеджу. Дрова для грубки або каміна і весловий човен для водних прогулянок або риболовлі оплачуються окремо.

Загальне харчування протягом дня у вартість оренди котеджу теж не входить. Обідати і вечеряти під час відпочинку можна в найближчих ресторанах чи кафе, можна замовити їжу і з доставкою в котедж. Її привезуть ввічливі фінські офіціанти, які обслуговують замовників протягом всього застілля.

Ну, а якщо присутність сторонніх людей дещо пригнічує, їжу можна замовити і через господаря котеджу. У цьому випадку обіду чи вечері в тісному колі ніхто заважати не буде.

Втім, продукти можна купити самостійно і приготувати їх або на плиті в котеджі, або у дворі на грилі. Хіба може бути щось привабливішим і романтичнішим, ніж неспішна вечеря з близькою людиною на березі озера, яке поблискує в сутінках?

Звичайно ж, відпочинок в котеджах Фінляндії – це не тільки умиротворені, тихі вечори в оточенні незайманої природи, сервіс вищого класу, відмінна рибалка і національна сауна. Це ще й повна сюрпризів, дуже цікава розважальна програма. Наприклад, ознайомитися з визначними пам’ятками столиці Фінляндії – Гельсінкі – можна, відпочиваючи на віллах у аквапарку «Сирена», в 24 кілометрах від Гельсінкі. Цікаві містечка видатного міста стануть доступнішими, якщо розміститися в 13 км від нього, в першокласних рублених котеджах району Вуосаарі. А проживання в котеджах району Порвоо, в 80 кілометрах від столиці – це відпочинок на морському узбережжі, біля знаменитого серед любителів гольфу поля для гольфу «Рьоннасін Сі Гольф».

Дуже багато можливостей для оренди котеджів у Центральних та Західних регіонах Фінляндії. Це чудові затишні будиночки, які вишикувалися на берегах озер неподалік від гірськолижних центрів і парків для розваг.

Ну, і звичайно ж, чимало котеджів і в Лапландії. Екзотика цього району Фінляндії сприяє відпочинку саме у відокремлених, тихих містечках, серед мовчазних лісів і засніжених сопок, під заспокійливе потріскування дров у каміні.

Всі котеджі Фінляндії призначені, в першу чергу, для того, щоб туристи, приїжджаючи сюди, відчували себе так само вільно, як і в звичній домашній обстановці. Однак існує кілька нескладних правил, яких, відпочиваючи в цих будиночках, слід дотримуватися хоча б для того, щоб уникнути деяких дрібних, але неприємних несподіванок, здатних дещо затьмарити безтурботний відпочинковий настрій.

Перед тим, як заїхати в котедж, потрібно повідомити точний час цього заїзду, щоб отримати ключі. Якщо заїжджати доводитися вночі, вони будуть знаходитись в будиночку.

Кількість осіб, що прибувають на відпочинок, не повинно бути більшою від тієї кількості, під яку призначений котедж. Інакше велика ймовірність, що при виїзді доведеться доплатити за додаткове користування водою, газом, електрикою і спальними місцями. Ну, і, звичайно ж, перш, ніж брати на відпочинок домашніх тварин, потрібно уточнити заздалегідь, чи можна привозити їх з собою, і в що обійдеться проживання сімейних улюбленців в котеджі. Плата за них може виявитися не такою вже й маленькою.

На відпочинку треба враховувати той факт, що фіни дуже люблять чистоту, тому територію котеджу слід періодично прибирати. Сміття викидається тільки в спеціально відведені для цього місця – розкидання по двору консервних банок, порожніх пляшок, папірців неприпустиме. Ні в якому разі не можна не тільки викидати сміття в озеро, але й виливати туди що завгодно – природа для фінів священна!

Запеклим рибалкам, які згорають від бажання виловити з озера яку-небудь місцеву дивину, варто знати – риболовля у Фінляндії дозволена тільки за ліцензіями. Тому, перш, ніж готувати всілякі снасті, потрібно придбати цю ліцензію і заодно поцікавитися, який вид рибного лову дозволений на водоймі біля котеджу, і в якій кількості цю рибу можна звідти вивуджувати.

Це, мабуть, основні умови повноцінного відпочинку в котеджі у Фінляндії. Дотримання таких правил не складає труднощів, а от недотримання робить дуже реальним візит непроханих гостей, які не просто покартають за непристойну поведінку, але ще і зажадають матеріальну компенсацію, щоб відшкодувати збиток, нанесений або природі, або власникові котеджу.

З кожним роком оренда котеджів у Фінляндії стає все більш затребуваною. Туристи, втомлені від суєти і шуму міст, воліють віддати перевагу цим зручним чистеньким будиночкам, де кожному можна займатися тим, що йому більше до душі: рибалити, кататися на лижах, розважатися в парках з атракціонами, вивчати пам’ятки довколишніх міст, і, нарешті , просто спати до полудня. Адже час, проведений у котеджі – це не просто відпочинок. Це можливість хоч на короткий період стати самим собою, звільнившись від умовностей, нав’язаних суспільством.

Найпомітнішим і найпослідовнішим виявом прагнення імператора здобути собі популярність у Фінляндії стала розбудова центру Гельсінкі. За два десятиліття центр міста за російської підтримки перемінився на мініатюрну копію Санкт-Петербурга з його довершеною архітектурою. Гельсінкі дуже постраждав від нищівної пожежі наприкінці осені 1808 року й гостро потребував докорінної реконструкції. Одразу після того, як імператор переніс головну адміністрацію Великого князівства до Гельсінкі, було засновано комітет з відбудови міста. Під орудою державного радника Югана Альбректа Еренстрьома розробили новий план столиці, а 1816 року до виконання усього обсягу проекту долучився німецький архітектор Карл Людвіг Енгель.

Співпраця Еренстрьома й Енгеля виявилася дуже успішною. Високоосвічений сановник Еренстрьом колись служив при дворі шведського короля Ґустава III і чудово усвідомлював, яке величезне значення для Великого князівства могла мати політична символіка нової архітектури. В особі Енгеля поєдналися зодчий з новаторським підходом і дисциплінований фахівець. Енгель здобув вищу освіту в Берліні, у тому ж навчальному закладі, що й великий К. Ф. Шинкель, монументальні споруди якого в прусській столиці дивовижно нагадували будинки, що їх спроектував у Гельсінкі Енгель. В архітектурі тих часів переважав стиль ампір, що його запровадив у моду Наполеон і який збудив виразні асоціації з Римською імперією. Ще до свого прибуття до Гельсінкі Енгель проектував будівлі в цьому ж стилі в Росії.

Новий центр міста розбудовувався навколо Сенатської площі. Довкруги площі та в сусідніх кварталах почали зводити великі адміністративні будівлі в стилі неокласицизму; водночас розчищали пагорби й видолинки, створюючи простір для нової прямолінійної системи вулиць. Вулиця Велика була перейменована в 30-х роках XIX ст. на Олександрівську вулицю (Александеркату), а вулиця, яка вела до центру з північного боку, одержала назву вулиці Унії – на честь приєднання Великого князівства до Російської імперії. Саме так назвати цю магістраль вирішив Олександр І ще 1819 року, коли після тривалої подорожі Фінляндією прибув нею до Гельсінкі й побачив будівлю Сенату, що височіла посеред «хащі та халуп». Після пожежі в Обу 1827 року було реалізовано план перенесення університету до столиці. Нова споруда університету постала по інший бік площі й була урочисто відкрита 1832 року. Ще через вісім років відчинила свої двері Університетська бібліотека. Найвищою будівлею в архітектурному ансамблі навколо Сенатської площі став лютеранський собор Святого Миколая, будівництво якого з різних причин затягнулося і завершилося тільки на початку 50-х років XIX ст.

На цей момент ампірне місто Енгеля було загалом готове. Гельсінкі поступово перебирав на себе функції столиці, і сюди почали переїздити з Обу урядники та університетські викладачі з родинами. Обидва міста 1840 року мали приблизно однакову чисельність населення – 13 000 мешканців. За урядниками до нової столиці потягнулися студенти, схильність яких до політичної опозиції та зацікавлення колишньою вітчизною відіграли певну роль у тому, що російська влада вирішила перенести університет на схід. Щоб тримати під контролем адміністративну еліту, значно підвищили платню, а для студентів та інших представників громадськості ввели спеціальну форму одягу. Та в одному важливому пункті уніфікація не спрацювала. Нова влада 1812 року постановила запровадити 1818 року обов’язковий публічний екзамен на знання російської мови для всіх працівників бюрократичного апарату. Та коли настав час складати іспит, здійнялася така бурхлива хвиля студентського протесту, що влада вирішила відкласти виконання цього нововведення на невизначений термін. Службове листування з Санкт-Петербургом велося натомість французькою і німецькою мовами або через переклад, що забезпечувало роботою щораз більшу армію перекладачів.

Мовний бар’єр згодом став головною перепоною для спроб інтеграції, але в усьому іншому службовців Фінляндії характеризувала надзвичайна, за європейськими мірками, лояльність. Це пояснювалось не лише високою платнею, зростанням суспільного статусу та гарними одностроями. Фінляндія, на відміну від Польщі, не мала власних традицій державності, а одержала їх внаслідок приєднання до Росії. Адміністративна еліта Фінляндії розуміла і визнавала свою залежність від імперської влади, доволі рано виробивши певні норми поведінки, які давали змогу уникати конфліктів з представниками російської владної верхівки, заздалегідь передбачати реакцію царя, щоб зберегти деяку свободу у внутрішніх справах країни.

Лояльність фінів до росіян пояснювалася ще й тим, що більшість представників станів були водночас вищими чиновниками й офіцерами, які не мали великих земельних володінь, на відміну від еліт в інших регіонах Східної Європи. У Фінляндії тоді не існувало інших соціальних груп, окрім урядників, які могли б боротися за владу, а тому фінська суспільна верхівка багато в чому ототожнювала себе з державою і національною ідеологією. Порівняння, скажімо, з розвитком Балтійського регіону наголошує своєрідність Фінляндії. Підґрунтям влади балтійського дворянства були великі землеволодіння, тому знать не була зацікавлена ані в зміцненні державної влади, ані в зближенні з селянством, що суттєво ускладнило формування сильної національної єдності.

Існували ще конкретніші причини послуху російській владі. Після війни з Наполеоном російська адміністрація посилила контроль за населенням імперії, надто за академічною молоддю, побоюючись, що студентство виявиться особливо сприйнятливим до революційних ідей. Було заборонено ввозити політичну літературу, стала суворішою попередня цензура іноземних періодичних видань, а 1817 року в Обу було засновано перше в Фінляндії поліцейське управління. Порядок у країні підтримували передусім російські збройні сили, які після війни з Наполеоном одержали тут власний штаб під командуванням генерал-губернатора. Незважаючи на те, що аж до середини 50-х років XIX ст. на всій Балтиці панував мир, у Фінляндії розташовувалася дивізія чисельністю близько 15 000 осіб, бо ж південне узбережжя країни було зовсім поряд від імперської столиці Санкт-Петербурга.

Для розквартирування дивізії у різних районах південної Фінляндії розпочалося масове будівництво казарм. Найбільші казарми побудували в Гельсінкі: Обуські, Військово-морські та Гвардійські, спроектовані Енгелем. До 70-х років XIX ст. вони були характерною ознакою околиць міста. Свеаборґ і надалі виконував функції військово-морської бази; фортеця разом ч іншими місцями розквартирування військ була замкненою територією для сторонніх, до того ж, мовні й культурні відмінності посилювали цю замкненість. Контакти з цивільним населенням зводилися до парадів, переміщення військових підрозділів і зміни караулу. Російські офіцери, щоправда, брали участь у світському житті, але й тут існували свої межі, які не дозволялося переступати.

Після приєднання до Росії була ліквідована шведська система військових поселень, а обов’язок селян утримувати вояків замінили податком. Це завадило появі у Фінляндії сепаратистських сил і водночас додавало населенню впевненості, що не доведеться воювати проти своєї колишньої батьківщини. Коли 1812 року Наполеон напав на Росію, з фінського населення сформували три полки (3 600 осіб), які розташовувались у Санкт-Петербурзі, а тому ніколи не брали участі в бойових діях. Цей жест оцінили, з фінських полків згодом сформували три фінські снайперські батальйони, які стали частиною російських військ у Фінляндії.

Військові традиції активно поширювалися у середовищі фінської аристократії і в російську епоху завдяки створенню 1819 року в Фредріксгамні Кадетського корпусу. У Кадетському корпусі одержували освіту більшість синів фінських дворян – близько З 000 осіб. Вони ставали офіцерами царської армії і служили по всіх-усюдах неозорої Російської імперії аж до 1917 року. Загалом близько 4 000 фінів зробили військову кар’єру, понад триста з них здобули ранги генералів і адміралів, а потім, вийшовши у відставку, займали високі цивільні посади. Деякі дисципліни – сучасні мови, математика, топографія – викладали в Кадетському корпусі майже на університетському рівні, а оскільки російська мова була обов’язковим предметом, тут сформувався надзвичайно важливий професійний зв’язок між Фінляндією та Росією.

Коріння цієї спадщини йдуть досить глибоко. Звичаї стародавніх фінів грунтувалися на язичницьких віруваннях в силу землі і духів природи. Серед десятків богів, яких вшановували предки фінів, найбільш значними були символізуючий грім і блискавку бог Укко і мати природи Рауні. Природа була захистом, покровителем і надією. Всі ритуали і дійства фінського народу були нерозривно пов’язані з нею.

Однак шестивікове шведське панування не могло не позначитися на національній фінській культурі, і язичницькі ритуали поступово переплелися з християнськими традиціями. Коли частина території Фінляндії відійшла шведам, а більша частина Карелії належала Новгороду, на формування національної фінської культури справили потужний вплив католицька і православна церкви. А вже у 19 столітті культура і мистецтво фінів увійшли в досить тісний контакт з провідними європейськими школами. Цей зв’язок зберігається і донині.

Музика Фінляндії

Але, як би не видозмінювалися напрямки культури фінів під дією тих чи інших факторів, в ній – таки залишилися міцними традиції нації, і її глибоке коріння. Свідчення тому – національний епос «Калевала». Його можна назвати родоначальником фінської музики, літератури і фольклору. Фінський фольклорист Еліас Льонрот, об’їздив у пошуках народної спадщини всі глухі куточки Фінляндії і Карелії, збирав його по крупицях, записуючи пісні – руни, які переходили від покоління до покоління.

Кантеле

Можна сказати, що, завдяки Еліасу Льонроту, фінам вдалося зберегти національний колорит народної поезії, яка звучить сьогодні в народних піснях під акомпанемент старовинних музичних інструментів – кантеле і юхіка. Кантеле – це родич гуслів, під звуки якого фінські барди протягом довгих століть виконували руни. Звучання його дуже ліричне і ніжне. Це теж характерна особливість музики Фінляндії, яку предки цього народу вважали чудодійною. Музика Фінляндії зберегла і відбиток християнської церковної культури. Церковний хоровий спів сьогодні можна нерідко почути в протестантських та православних парафіях.

До речі, хочу порадити послухати радіо в інтернеті. Багато різних радіостанцій. Вибирайте то радіо, котре до вподоби саме Вам і слухайте радіо через інтернет.

Архітектура Фінляндії

Не менш самобутня і архітектура Фінляндії, відома на весь світ. Спочатку фінські міста були переважно дерев’яними. У деяких з них і зараз ще збереглися тихі вулички з дерев’яними спорудами. А в Керміякі, неподалік від Савонлінни, можна побачити найбільшу в світі дерев’яну церкву.

Архітектурні стилі в Гельсінкі

Центр столиці Фінляндії, Гельсінкі, був забудований прусським архітектором Карлом Людвігом Енгелем в першій половині 19 століття. Своїм походженням зобов’язані Енгелю Кафедральний собор і університет, розташовані на Сенатській площі. Стиль будівель являють собою якийсь синтез неокласицизму і Петербурзького стилю. Пізніше у Фінляндії архітектурні стилі змінювались, проте центр Гельсінкі залишився майже незмінним. А ось дивовижний вокзал столиці був спроектований вже після того, як країна здобула незалежність. Його творцями були архітектори експресіоністської групи «Листопад», створеної в 1917 році, що віддавали перевагу урбаністичному стилю.

У 30-х роках 20-го століття дизайнери та архітектори Фінляндії стали відомі далеко за межами країни. Створені ними у Фінляндії та інших країнах споруди викликають жвавий інтерес і сьогодні. Палац «Фінляндія», побудований Алваро Аалто в Гельсінкі – один з найпривабливіших туристичних об’єктів.

Живопис в Фінляндії

Живопис Фінляндії, як і література, протягом останніх ста років являють собою відображення культу національної самобутності. Для того, щоб звільнитися від шведських традицій, які прижились в цих напрямках художникам і письменникам доводилося довгий час проводити в тих районах країни, де найбільшою мірою збереглися фінські національні звичаї і звички. По-правді фінський живопис – це сповнені романтизму полотна, засновані на елементах епосу, картини із зображенням чудесних північних пейзажів.

Про культуру Фінляндії можна говорити багато, Однак тому, хто хоче ближче познайомитися з культурними історичними традиціями цієї країни, краще вирушити в глибинку. І побут сільських мешканців, і свята, і всілякі елементи народної творчості, які присутні в кожному селянському будинку – все це, якомога краще, відображає сповнені життєвої сили і глибокої віри у суще особливості фінського народу.

З іншого боку, суспільство загального добробуту створило добру основу для докорінних змін у фінському інформаційному секторі. Перехід від аграрного до високотехнологічного суспільства послуг у Фінляндії відбувався пізніше та швидше, ніж в інших індустріальних країнах. Коли до цього ще додався швидкий прогрес, Фінляндія близько 1990 року досягла такого ж рівня прибутків, якого вже пізніше досягла Швеція. Внаслідок великої кризи 1990-х відбувся спад виробництва та скоротились державні надходження, та, оскільки падіння покривалось отриманими позиками, держава й місцеві адміністрації зуміли зберегти рівень соціальних послуг і потенціал в сфері освіти аж до нової високої кон’юнктури, яка почалась близько 1995 року і, незважаючи на очевидні проблеми у світовій економіці після терористичних актів в Нью Йорку, утримувалась навіть у XXI ст.

Це створило дуже добрі умови для широкого соціального й географічного поширення нових інформаційних технологій. Завдяки державному перерозподілові прибутків навіть особи з доволі низьким рівнем життя могли користуватись новою технікою, наприклад, мобільним телефоном чи підключенням до інтернету. У школах, бібліотеках та на більшості робочих місць також був доступ до інтернету. Тому не стало несподіванкою те, що Фінляндія 1997 року була відзначена як країна з найбільшою кількістю користувачів інтернету. Невдовзі Фінляндії довелося поступитися першістю іншим, натомість інформаційна індустрія країни була завжди актуальною в новому секторі світової «цифрової» економіки. Порівнюючи з іншими країнами, фіни в приватному житті легко сприймали техніку в будь-яких її виявах.

Якщо глянути на технологічні перетворення у Фінляндії за останнє століття, стає очевидним, що відкритість до нових технологій датується набагато раніше, ніж 90-ми роками. Фінляндія протягом XX ст. заволоділа найбільшими технологічними перевагами індустріальних країн. Великий крок було зроблено уже в післякризових структурних перетвореннях, коли більша частина молодої генерації позбулась прив’язаності до свого географічного і соціального коріння. Це створило культурний вакуум, і разом із швидким підвищенням життєвих стандартів та поліпшенням рівня освіти, населення і суспільство загалом могло використовувати нові щоденні технології.

Регулювання національних комунікацій та медій є прикладом цього нововведення. В 30-х роках держава отримала монопольне право на міжнародні телефонні розмови, але оскільки місцеві телефонні мережі надалі обслуговували приватні компанії та кооперативи, існував комерційний інтерес на забезпечення потреб споживачів у сучасній та легко інстальованій техніці. Це заохочувало до розвитку всю галузь і гарантувало можливості для більших приватних інвестицій, коли держава в середині 80-х років відмовилася від своєї монополії на національну мережу. Це рішення було пов’язане зі свідомою участю Фінляндії у західноєвропейській співпраці у сфері високих технологій і розумінням суспільної потреби у вільній конкуренції. Навесні 1988 року кілька місцевих телефонних операторів заснували акціонерне товариство Радіолінія, яке в наступні роки інвестувало в нову GSM техніку Нокіа і відразу заснувало чинну мережу для мобільної телефонії. Така ініціатива швидко привернула нових інвесторів, унаслідок цього рівень цін на фіксований телефонний зв’язок у Фінляндії, коли в 1992-1994 роках поширився у вигляді «www» інтернет, був, за міжнародними стандартами, низьким.
Регулювання медій відбувалось за таким самим зразком. У середині 70-х років приватна компанія кабельного телебачення почала транслювати у Фінляндії регулярні передачі. Рентабельність компанії помітно поліпшилась на початку 80-х років, коли міжнародні сателітарні канали створили умови для абсолютно нового попиту на кабельні передачі. Одночасно держава послабила свою монополію на телебачення, був заснований канал з приватним фінансуванням. Чотири роки по тому він об’єднався з MTV, який до цього транслювався через державні канали телебачення. Разом із злиттям уся приватна телевізійна діяльність звелась до окремого каналу. Упродовж другої половини 90-х років раніш комерційні телевізійні канали почали транслювати національні передачі.

Через домінування американської індустрії розваг у сфері аудіо- та відеопродукції ніколи не спостерігалося чіткої межі між національною та міжнародною телевізійною культурами. Коли в середині 90-х років світові сателітарні канали пробились на ринок, Yle, як інші фінські державні телевізійні компанії, було вимушене притлумити свої амбіції щодо народної просвіти та запровадити більше розважальних передач. Перетворення відбувалися не тільки в самій мережі, але й через поступовий перехід до цифрових телепередач протягом 2001-2007 років, коли створювалось багато нових державних каналів телебачення, що зменшувало відмінності між пізнавальними та розважальними програмами. У радіомовленні розвиток відбувався майже ідентично. Приватні радіокомпанії почали з’являтися у середині 80-х років і невдовзі заволоділи значною авдиторією слухачів, але завдяки реформам щодо змісту передач та нової цифрової техніки Yle вдалось досить вдало провести оновлення.

Ці суттєві технологічні перетворення відбувались одночасно із розпадом Радянського Союзу та політичною інтеграцією Фінляндії із Західною Європою. Тому не буде перебільшенням стверджувати, що найбільш національний період у політичній та культурній історії Фінляндії відбувся на початку XXI ст. Ставало дедалі важче проводити політику протекціонізму в економічній та культурній сферах. Водночас ЄС та глобальна цифрова культура постійно створювали нові можливості для обміну досвідом та навичками, що починало змінювати уявлення про фінську ідентичність. Хоча ще залишались збереженими національні сили, і з цього погляду дві національні мови країни відіграють важливу роль.

На початку XXI ст. англійська мова у Фінляндії домінувала у більшості секторів міжнародної торгівлі, науки та культури. Вдома і в школах, у громадських організаціях та державному апараті переважали фінська, а подекуди навіть шведська. Наприкінці 2005 року в Фінляндії проживало понад 5,2 млн населення. Майже 4,9 млн людей вважали своєю рідною мовою фінську, а шведську – ледве 290 тис. населення. Це означало, що інші мовні групи були відносно нечисленними. Фінляндія проводила дуже жорстку міграційну політику під час «холодної війни». На початку 90-х років настало потепління, в результаті збільшилось насамперед російськомовне населення країни, кількість якого восени 2005 року досягла близько 40 тис. осіб.

Мовна однорідність, звичайно, полегшила захист національної культури і, порівнюючи з іншими країнами, дала відмінні результати успішності учнів. Проте, за деякими прогнозами, мовна гомогенність не завжди є перевагою для малої країни, оскільки вона ускладнює інтеграцію іммігрантів у суспільство і може навіть завадити приїздові освічених працівників, чого в перспективі не може собі дозволити високотехнологічна країна. Та це питання вирішується без великих труднощів. Освічені люди в країні говорять англійською мовою майже вільно і за кілька десятиліть вона використовуватиметься між багатьма мовними групами у Фінляндії як загальноприйнята мова.

Які ж тоді національні відмінності Фінляндії? Песимісти вважають, що глобалізація не може зводитись ні до чого іншого, як до поступової ліквідації національної культури та відповідної розбудови держави суспільного добробуту. Багато тенденцій розвитку фінського суспільства та західного світу загалом можна тлумачити в цьому контексті. Територіальна прив’язка «цифрової» культури є безумовно слабкою, що призводить до нівелювання почуттів до батьківщини. Одночасно відбувається глобальний перерозподіл індустріальної продукції, що швидкими темпами переміщає капітал та робочі місця промисловості до Азії та інших регіонів з нижчими затратами на виготовлення продукції, ніж у Європі та Сполучених Штатах.

Оптимісти, навпаки, вважають такий варіант розвитку не загрозою, а винятковою можливістю. Фінляндія належить до тих країн, які найбільше скористалися здобутками цифрової революції. Тому в її промисловості та державній владі затрачають багато ресурсів, щоб ознайомлювати робітників та всіх мешканців з новими технологіями. По суті, йдеться про спробу розвивати й посилювати технологічну ініціативу та інноваційну атмосферу, яка виникла в Фінляндії в середині 90-х років. Це забезпечило Фінляндії швидший, порівняно з іншими країнами ЄС, розвиток і тим полегшило перехід від традиційних галузей промисловості до нових професій сфери послуг. Такий розвиток був, безумовно, подібним в інших скандинавських країнах, і це підтверджувало припущення, що бум інформаційних технологій і модель «держави загального добробуту» зовсім не виключали, навпаки – сприяли одне одному.

У зв’язку з цим потрібно згадати про залежність Фінляндії від російської економіки, яка на початку XXI ст. швидко розвивалась завдяки стійкому зростанню на світовому ринку цін на нафту. Західноєвропейські та американські прогнози, зазвичай, виходили з того, що підвищення цін негативно впливає на світовий розвиток. У випадку Фінляндії все не так однозначно. Щораз більші нафтові прибутки Росії почали стимулювати російське споживання, і промисловість Фінляндії отримувала вигоду з цього високого попиту набагато більшу, ніж ЄС.

Багато вищих офіцерів купували маєтки в околицях Гельсінгфорса, закладали парки й сади за тодішніми французькими й англійськими зразками, вирощували нові корисні рослини. їхній приклад наслідували і в інших регіонах Фінляндії. У маєтках часто проводились світські раути. У Свеаборгу 1763 року засновано перше таємне товариство, Ложа теслярів імені Святого Кароля, яка була філією створеного 1761 року в Стокгольмі Ордену теслярів. Популярним французьким напоєм – какао – вперше в Фінляндії почали частувати в офіцерських родинах Свеаборґа. Дуже корисними новаціями, які швидко набули популярності по всій країні, стали технологія підриву гірських порід та виробництво червоної вохри. Ці новинки принесли з собою вояки й будівничі, які зводили Свеаборг.

Про те, що в середині XVIII ст. сільські будинки стояли на кам’яних фундаментах, а фасади фарбували в червоний колір, свідчать написані й надіслані до Стокгольма на вимогу влади рапорти парохіяльних священиків, урядників та інших освічених людей. Збір інформації про топографічні особливості, природні ресурси, архітектуру й культуру в різних регіонах королівства мав на меті те саме, що й систематичний перепис населення. Віра в раціональні суспільні реформи тісно поєднувалася з усвідомленням того, що будь-які реформи повинні базуватися на вірогідних даних, що доводило потребу в розвитку наук і свідчило про входження в епоху практицизму.

Переконання, що треба запроваджувати практичні новації, поділяли, зокрема, декілька видатних учених з Обу Академії. Під керівництвом професорів Пера Кальма, П. А. Ґазда й Генріхи Ґабріеля Портана було укладено добірку докладних, систематичних рапортів з парохій. У 1747-1751 рр. Пер Кальм, професор економіки, учень Карла Ліннея, вирушив у міжнародну природничонаукову експедицію до Північної Америки, а повернувшись, заснував в Обу ботанічний сад, який став важливою дослідницькою лабораторію для селекції нових корисних рослин у Фінляндії. Професор Ґадд, який очолював кафедру хімії, прославився як піонер наукових досліджень у сільському господарстві, а професор ораторського мистецтва Портан став засновником нових гуманітарних досліджень в історії, мовознавстві, а також у вивченні народних звичаїв і традицій.

Зацікавлення Портана народами Фінляндії спонукало його організовувати тривалі наукові експедиції, зокрема, до Естерботнії та Карелії. Результати цих експедицій були використані в найвидатніших географічних працях про шведське королівство того часу. Подорожі відкрили Портанові очі на величезні культурні й економічні відмінності між узбережжям Фінляндії та її внутрішнім озерним краєм і переконали в тому, що існує дві Фінляндії: з одного боку – культурні регіони узбережжя, які ще від Середньовіччя були тісно пов’язані зі Швецією та Європою, а з іншого боку – неозорі простори лісів та озер, де нечисленне населення зуміло зберегти, на диво, багато зі старовинних звичаїв та діалектів.

У 30-х роках XIX ст. внутрішній озерний край Фінляндії став ідеалом національного романтизму, але в епоху Портана таким було радше успішне суспільство рільників, про що свідчать описи Фінляндії, залишені нащадкам мандрівниками-чужоземцями. Одним з таких мандрівників був британець Едвард Даніель Кларк, який познайомився в Обу з Портаном у січні 1800 року і був вражений його знаннями латини, а ще глибокими знаннями про рідний край. Коли Кларк кілька днів по тому рушив саньми далі на схід, до Санкт-Петербурга, він, незважаючи на зимову сніжну пору, побачив саме ту картину, яку йому, мабуть, вималював Портан. За лісами й замерзлими озерами з’являлися нові краєвиди з чепурними церквами й доглянутими нивами, а, діставшись Гельсінгфорса, Кларк, всупереч сподіванням, одержав шанс відвідати Свеаборг. Сповнене динамізму гарнізонне й світське життя фортеці нагадало мандрівникові людську юрму в лондонському Гайд-парку.

Нечисленних гостей приваблювала первісна природа внутрішніх районів Фінляндії, на формування яких вплинув льодовиковий період, а також дивовижний клімат. Портан, однак, відкрив там для себе більше: унікальні в мовному й культурному сенсі фольклорні традиції. Він захоплено збирав фольклор і видавав його друком з коментарями та першоджерелами латинською мовою. Зібраний матеріал став важливим набутком для подальших наукових досліджень фінського фольклору і сприяв пробудженню національної самосвідомості фінів. Але Портан жив у донаціоналістичну епоху і не вбачав жодних суперечностей у тому, щоби бути фіном у шведському королівстві. Його патріотизм виявлявся у прагненні реформ та намаганнях нести в народ просвіту. Портан разом з однодумцями 1771 року заснував перший фінський часопис, де публікували не лише історичні статті, а й нотатки, які стосувалися актуальних проблем суспільства. Схожі погляди послужили ідейним підґрунтям для кола діячів Фінського економічного товариства, яке він створив і яке згодом відіграло дуже важливу роль.

Дві російські окупації засвідчили, якою вразливою була східна частина королівства у стані війни. У колах, де обертався Портан, плекали надію на значно рішучішу оборонну політику на сході. Однак Стокгольм затаврував такі настрої як зрадницькі. Тож питання про майбуття Фінляндії у рамках шведсько-російського протистояння могло обговорюватися лише за зачиненими дверима, на засіданнях таємних орденів, таких, як товариство «Аврора», що його заснував Портан 1771 року. Конкретним фактом переслідування за вільнодумство – навіть у допустимих межах – стало те, що влада закрила новий часопис Портана Всенародна літературна газета (Alm?n Litteraturtidning), яка виходила менше ніж рік (1803).

Указ про свободу друку 1766 року скасував попередню цензуру, проте Ґустав III знову відновив її 1774 року. Тому політичні дебати велися тільки в столичних виданнях Стокгольма, до того ж, часто в завуальованій чи метафоричній формі. Вимоги вільного декларування політичних поглядів на той час були ще маргінальними, і пояснювалось це тим, що переважна більшість підданих корони не вміла ні читати, ані писати. Щоправда, парохіяни вчилися читати катехізис на спеціальних уроках, а також відвідували школи писемності напередодні конфірмації, однак тих знань було не достатньо для розуміння актуальних текстів та участі в суспільних справах.

Це сприяло тому, що священики аж до XIX століття утримували своє становище ідеологічних речників. Головними гемами проповідей були лютеранська віра та відданість королеві. Нод-ночас назріла потреба відображати актуальні суспільні реформи та культурні зміни як вияв волі Божої. Священики – люди з академічною освітою – володіли достатньо ґрунтовними знаннями в природничих науках та в раціональному рільництві. Багато хто з них, як, скажімо, Андерс Чюденіус, стали полум’яними оповісниками ідеології суспільного практицизму, подаючи іншим приклад до наслідування на своїх присадибних наділах.

З середини XVI ст. Фінляндія мала два єпископства. Після втрати Виборга східне єпископство перенесли до Борґо (Пор-во). Єпископат в Обу з приблизно 270 церковними громадами відігравав важливішу роль, аніж Борґоський, 130 парохій якого були у східній та південно-східній Фінляндії. Шведський абсолютизм довіряв церкві, та, коли до влади прийшли суспільні стани, церква втратила свій політичний престиж. Однак, завдяки економічному зростанню, священики не бідували, оскільки розміри церковної десятини визначалися продуктивністю окремих господарств. А ще духівництво мало прибутки від власних маєтків, і вони часто набагато перевищували професорську платню, яку одержували священики з вищою освітою за свою викладацьку діяльність.

Одним з перших свідчень розпаду культури лютеранської єдності стало виникнення у другій половині XVIII ст. незалежних християнських рухів, які піддавали сумніву одноманітну уніфікованість церкви, наголошуючи водночас вагу особистої віри та почуттів кожного індивідуума в стосунках з Богом. За цим стояло критичне сприйняття раціоналістичного мислення епохи практицизму і загальної секуляризації. Ці християнські рухи так і не пішли на кардинальний розрив з лютеранською церквою, бо їх часто очолювали саме лютеранські священики. Суттєві розбіжності в поглядах неминуче створювали тертя між різними прошарками вірян. На середину XIX ст. у Фінляндії було вже вісім різних християнських рухів. І хоча кожен з них мав свої особливі відмінності, їх об’єднувало переконання у тому, що саме їхня віра є істинними тлумаченням слів Божих і саме вона приведе їх до спасіння душі.

Незалежні християнські рухи виникли наприкінці XVII ст. по всіх-усюдах протестантської Європи, тож цей феномен у Фінляндії був, так би мовити, імпортованим. У Скандинавії релігійні протести мали благодатний ґрунт, бо збіглися з аграрними реформами, які значно змінили побут відразу двох королівств – шведсько-фінського та дансько-норвезького.

Податкова реформа та конфіскація церковного срібла спричинили протести, а у південній провінції Смоланд стали причиною селянського повстання 1542-1543 року, або, як його ще називають, Даккефейден (боротьба Дакке), за іменем його лідера Нільса Дакке. Повстання з труднощами придушили, а Ґустав Васа впевнився в доконечності подальшого укріплення влади. На засіданні ріксдагу 1544 року було введено спадкову королівську владу за німецькою моделлю. Одночасно Васа вирішив зміцнити свою військову міць озброєнням армії із селян, які присягнули на вірність королеві й – тим підпорядкувалися йому особисто. У Центральній Європі селянство так пригнічували, що подібне озброєння могло б стати занадто ризикованим для монархії. У Швеції ризик був меншим, бо 90 відсотків населення становили селяни з власними володіннями, економічно зацікавлені в тому, щоб підтримувати внутрішню та зовнішню безпеку королівства.

У середині 50-х років XVI ст., коли шведсько-російські прикордонні суперечки переросли у справжню війну, наймані війська короля доповнились схожими селянськими формуваннями в Фінляндії. Сторони уклали мир у Новгороді 1557 року, але на місцевому рівні селяни обох країн далі грабували й нападали на своїх сусідів по той бік кордону. Війна призвела до того, що король після тривалого перебування неподалік східного кордону (1555-1556) посилив контроль над фінською аристократією та сприяв державності Фінляндії. Він перетворив її з частини королівства на герцогство і призначив свого другого сина Югана герцогом Фінляндії. Три інші його сини отримали власні герцогства на західних землях королівства.

Головною передумовою поступового поширення шведського королівства на схід, а згодом і на південь була консолідація королівської влади. Проте цього не досить, щоб пояснити, як малонаселена країна спромоглась так успішно конкурувати зі своїми сусідами і протягом XVII ст. стати важливою фігурою в європейській великодержавній політиці. Близько 1570 року населення шведського королівства становило приблизно 1,2 мільйона мешканців, що було менше, ніж десята частина населення Росії чи Франції. Одна розгадка криється у порівняно ефективному центральному керівництві держави, інша – у сучасній організації військових сил, дієвому поєднанні вимуштруваних кадрів та великого, ефективно мобілізованого селянського війська.

До цього варто додати ще одну визначальну географічну перевагу – Балтійське море, що в добу судноплавства об’єднувало шведське королівство майже так само, як колись Середземне море сполучало між собою різні частини Римської імперії. Відповідно чимало важливих міст держави містились на узбережжі Балтійського моря. Стокгольм став офіційним центром королівства лише в XVII ст., проте вже в 70-х роках він був найбільшим у країні торговельним містом з приблизно 6 000 мешканців. Серцем королівства Стокгольм став невипадково. Розташування міста на озері Меларен забезпечило транспортування значної частини залізної руди з Даларни та надлишку сільськогосподарських продуктів з родючих земель Свеаланду за кордон саме через Стокгольм. Оскільки Балтійське море було ще й життєвим еліксиром для країни, природно, що столиця безпосередньо контактувала з Аландськими островами та південно-західною Фінляндією, що аж до XVIII ст. була одним з найбільше густозалюднених регіонів королівства. Економічне значення південної Фінляндії пояснюється також тим, що Обу аж до XVIII ст. було одним з найбільших міст країни. Ще наприкінці XVII ст. населення в Обу (6 600) було вдвічі більшим, ніж в інших таких важливих містах країни, як Виборг, Упсала, Норчьопінґ та Кальмар. Найбільшою в XVII ст. була, очевидно, Рига в тогочасній Лівонії, проте місто було розташоване не на території королівства, а в його балтійській провінції.

Отже, контроль над фінансами держави передбачав контроль над її найважливішими торговими містами. З цією метою 1550 року Ґустав Васа заснував портове місто на північному узбережжі Фінської затоки, а точніше на порогах річки Ванда (Вантаа) в парохії Гельсінге, тому місто й назвали Гельсінгфорсом (Гельсінкі). Ґустав Васа був незадоволений комерційним розвитком Обу і хотів створити новий центр для експортної торгівлі між Фінською затокою та атлантичною Європою. Хоча державна влада й докладала зусиль, щоб привабити купців та містян до Гельсінгфорсу, нове місто все ж не виправдало сподівань короля. Король засновував його, щоб створити конкуренцію ганзейському містові Ревель (Таллінн), яке розташувалось на південному боці Фінської затоки. Уже за кілька років вибухнула війна між Росією та німецьким орденом у Балтії, унаслідок якої російська експортна торгівля перебазувалась з Ревелю до Виборга, а 1561 року Ревель і вся північна Естонія приєднались до шведської монархії, що повністю змінило економічну географію. Новостворений Гельсінгфорс був паралізованим, та все ж наступні два століття його економічне значення і кількість населення повільно, але впевнено зростали.

Міське населення становило лише невелику частку (максимум З %) від загальної кількості мешканців Швеції наприкінці XVI ст. У зв’язку з тим, що влада посилила контроль над економікою міст, нечисленному міщанству довелось змиритись з тим, що його вплив на місцевому рівні дещо поменшився. Одночасно відбулась і політична нейтралізація духівництва, а чисельність дворянства, хоча воно й протидіяло необмеженій королівській владі, збільшилась у XVI ст. зовсім несуттєво. Поповнення лав аристократії було досить незначним, численні війни дуже послабили дворянство, яке звільнялось від податків завдяки військовій службі. Функціонування класу воїнів було особливо характерним у Фінляндії, що призвело до того, що у другій половині XVI ст. частка фінської аристократії серед звільнених від податків верств Швеції зросла. Належність до аристократії стала спадковою саме тоді, коли фіни були готовими до війни (1569). Близько 1600 року половина дворянства країни жила у Фінляндії, але оскільки воно здебільшого походило з бідних аристократичних кіл, його політичний вплив аж ніяк не відповідав його кількості.

Зі зростанням населення Фінляндії важливим стає значення аграрних галузей. Згідно з деякими підрахунками, у ранньому середньовіччі (XII ст.) сільське господарство Фінляндії з прилеглими до нього галузями могло б прогодувати максимально 50 000 осіб. Освоєння нових земель, удосконалення методів сільського господарства та розчищення орних угідь від лісу дало змогу до 70-х років XVI ст. збільшити населення Фінляндії до близько 300 000 громадян – заледве третини населення усього королівства. Згодом, аж до 1750 року, зростання відбувалося повільніше. Після першого перепису населення стало відомо, що східну половину королівства населяє 427 000 мешканців, що було більше, ніж сьома частина загального населення країни (2,3 млн).

Усередині XVI ст. майже половина фінського населення проживала в південно-західній Фінляндії, точніше у Власне Фінляндії, Сатакунді і Тавастланді. Частина фінів працювала в рільництві, скотарстві та рибальстві. Решта були мисливцями або займалися вирубним землеробством. На відміну від осілих землеробів, їм доводилось багато мігрувати, тому що вони не мали змоги засновувати великі села чи навіть мати постійне житло. Державна податкова реформа 1540 року збільшила оподаткування селян, тож обіцянка звільнити на три роки від податків нових поселенців призвела до масових переселень у давніх землеробських районах. З цієї ж причини саволакські землероби, що розчищували землі від лісу, поселились на пустельних просторах північного Тавастланду, Естерботнії та, що варте уваги, у багатих на ліси регіонах середньої Швеції і Норвегії.

Рішення Ґустава Васи створити чотири герцогства в основних регіонах королівства було продиктоване бажанням придушити конкуренцію між своїми синами, а також забезпечити контроль династії над владою. Нащадки Васи володіли троном до 1654 року, утім далі все пішло не так, як гадалося. Юган здобув значну адміністративну автономію у своєму герцогстві, що охоплювало густозалюднені території південно-західної Фінляндії. До того ж він очолив військо, що воювало з Росією (1555-1557), унаслідок чого східна частина королівства практично розвинулась до рівня окремої держави. Юган запровадив власний двір в Обузькому замку і згуртував довкола себе провідних аристократів Фінляндії, які керували герцогством за тими ж принципами, що й королівська рада в Стокгольмі. Контроль над фінськими касами фогтів посилився унаслідок запровадження окремої лічильної палати. Водночас було збільшено кількість податкових округів, що зробило процедуру стягнення податків ефективнішою.

Ідея була зовсім не новою. Ще наприкінці XIX ст. західноєвропейські політичні сили лівого спрямування вимагали загального соціального захисту. Але доки це поняття ототожнювалося з соціалістичною суспільною системою, поступ у цій сфері був дуже незначним, надто після виникнення Радянського Союзу, який був дуже сильним відлякувальним чинником. Переломним моментом стала економічна криза 30-х років, яка змусила державне керівництво усвідомити, що система постійного соціального захисту на практиці зможе зміцнювати і стимулювати розвиток капіталізму, оскільки вона пом’якшувала кон’юнктурні коливання і збільшувала купівельну спроможність незаможних громадян, а таких була більшість. Провідним ідеологом цього напряму в Скандинавії був шведський економіст Ґюннар Мюрдаль. До схожої аргументації вдавався фінський вчений-суспільствознавець Пекка Куусі, який у своїй визначній праці Соціальна політика 60-х років наголошував, що великий перерозподіл прибутків насправді пришвидшує економічне зростання.

Пекка Куусі уникав політичних та моральних аргументів, однак рушійною силою політики суспільного добробуту в Фінляндії, як і в інших європейських країнах з ринковою економікою, був прихований страх перед соціальними суперечностями, що могли б призвести до відкритих суспільних конфліктів, а в найгіршому випадку — до революцій та встановлення комуністичного режиму, підконтрольного СРСР. Цей страх був особливо актуальний у Фінляндії через сусідство з Радянським Союзом. Треба зауважити, що промосковські фінські комуністи суворо контролювали крайнє ліве крило парламенту, яке до 70-х років підтримувало аж 20 % населення. Це спонукало інші партії приймати соціальні реформи та йти на компроміси.

Найінтенсивніша фаза у створенні фінського суспільства загального добробуту припадає на 1950-1980-ті роки, коли було впроваджено в життя три великі пакети реформ. По-перше, у країні запровадили обов’язкову систему соціального страхування; по-друге, розширили сферу соціальних і медичних послуг; по-третє, докорінно змінили всю структуру системи освіти. Під соціальним страхуванням малося на увазі не лише запровадження загальних пенсій за віком. Одразу після 1957 року впродовж двох десятиліть було створено загальнонаціональну систему трудових пенсій, залежних від прибутків. Такі пенсії одержували, зокрема, селяни й приватні підприємці. Коли всередині 80-х років фінансове становище в країні зміцніло, як ніколи досі, знизились вікові обмеження для деяких видів дочасних пенсій (55-60 років), однак згодом це рішення змушені були переглянути. Водночас проводилися значні реформи на ринку робочої сили, як, скажімо, запровадження 1965 року 40-годинного робочого тижня, а також поліпшення системи виплат допомоги з безробіття, які від 1985 року теж залежали від прибутків.

Бурхливий розвиток сфери соціальної та медичної допомоги почався з побудови по всій країні великих клінічних комплексів, з 1956 року вони перейшли у відання місцевого державного врядування. Проте послуги медичних закладів і надалі були дуже дорогими, тому 1964 року впровадили обов’язкове медичне страхування для усіх, хто працював. Система гарантувала медичні послуги всьому населенню. 1972 року її доповнив Закон про народну охорону здоров’я, за яким місцеві комуни (райони) зобов’язувалися створювати власні мережі поліклінік. Це значно поліпшило профілактичну медицину. Допомога на дитину виплачувалася від 1948 року, а всередині 60-х почали виплачувати також одномісячну допомогу матерям. За наступні двадцять років тривалість виплати допомоги матерям поступово зросла до десяти місяців. Прийнятий 1973 року Закон про дитячі дошкільні заклади сприяв тому, що за кілька років подвоїлася кількість місць у дитсадках, які фінансувалися з місцевих бюджетів. Це надзвичайно полегшило становище професійно активних жінок.

Система освіти не надто змінилася від кінця XIX ст., тому її модернізація та бурхливий розвиток теж мали чималий вплив на суспільство загалом. Народна, початкова, школа ще 1946 року стала базовою школою для усіх дітей. Далі, аж до запровадження 1968 року обов’язкової середньої освіти, функціонувала розгалужена система: так звані «громадянські школи» для широких верств населення і ліцеї для обраної меншості. За допомогою реформи середньої освіти було створено шкільну систему, за якою навчання тривало дев’ять років. Реформа забезпечувала всім рівні права на освіту і давала однакові можливості для продовження навчання у гімназіях, які готували до вступу до університетів та інших вищих навчальних закладів.

Реформу провели в парламенті партії лівого спрямування і центристські партії, на які мала великий вплив аналогічна реформа 50-х років у Швеції. Зміна в шкільній системі здебільшого справдила покладені на неї сподівання, хоча найвищі мрії про середню школу як інструмент соціального зрівняння не збулися. За період 1960-1980 років частка учнів, які продовжили навчання у гімназіях, збільшилася від 20 до 50%. З переходом більшості приватних гімназій та ліцеїв у державну власність на місцях відбулася уніфікація усіх ланок системи освіти, а це спростило довготермінове планування і зміцнило відчуття рівності в суспільстві. Щораз більше учнів проходили незалежне оцінювання, так званий студентський екзамен, тож відповідно зросла кількість вступників до університетів та інших вищих навчальних закладів. 1 хоча система вищої освіти зазнала в 60-70-х роках найінтенсивнішого розвитку, вона не могла забезпечити навчальними місцями всіх випускників гімназій. Тому дедалі більше випускників змушені були відразу йти на роботу. Левова частка нових студентських місць створювалася у вищих навчальних закладах поза Гельсінкі. Половину всіх дипломованих спеціалістів у Фінляндії 1965 року становили випускники Гельсінського університету. На початку 90-х років ця частка знизилася до 20 %, тоді як нові вищі навчальні заклади в інших регіонах країни випускали майже 60 % фахівців.

Місто Турку (Обу) ще в 20-х роках відновило свої університетські традиції, відчинивши двері шведськомовної Обу Академії і фінськомовного університету Турун Юліопісто. Згодом відкрили університет в Оулу (1958), визнання до нього як інноваційного центру для всієї північної Фінляндії прийшло у 90-х роках. Менш аніж за десять років у багатьох містах і містечках країни були створені нові вищі навчальні заклади. Так у Фінляндії, як і у Швеції та Норвегії, утворилася найбільш децентралізована система вищої освіти в світі.

Усі суспільні реформи й інвестиції так бурхливо впроваджувалися у життя ще й тому, що урбанізація у Фінляндії у 1940-1975 роках відбувалася набагато швидшими темпами, аніж у будь-якій іншій країні Європи. За 35 років кількість осіб, зайнятих у первинному секторі промисловості, скоротилася від 64 до 14%. Цифри запаморочливі, якщо зважити, що у Швеції, яка також швидко модернізувалася, такий самий процес тривав приблизно 70 років. На практиці це означало, що більшість мешканців повоєнної Фінляндії походила з села, але майже весь свій вік жили у містах та містечках.

Такі швидкі структурні зміни залишили виразний слід і в матеріальному оточенні, і в повсякденному житті людей. Планування нових передмість було одноманітним, а фасади будинків – безликими. Компанії-забудовники зводили їх поспіхом, без жодної фантазії, дотримуючись у плануванні промислово-інженерних принципів. Це стосувалося також місцевих інфраструктур і торгових центрів, які, за задумом, мали вводитися в експлуатацію одночасно з заселенням житлових комплексів. Відчуття монотонності посилювалося ще й відносно однаковим віковим складом мешканців, а також схожістю робочих і побутових звичок. Повсякденне життя оберталося навколо дво- або трикімнатної-квартири; продукти харчування та інші товари широкого вжитку мешканці закуповували в крамницях самообслуговування, а їздили на роботу чи до школи приблизно в один і той самий час.

Хай там як, але побутові умови проживання у передмістях більшість мешканців Фінляндії сприймала як відчутне поліпшення рівня життя. Вихідці з села часто вперше в своєму житті мали можливість користуватися водопроводом і центральним опаленням, та й до крамниць недалеко ходити. А ті, хто переселявся з тісних, нужденних орендованих помешкань у центрі міста, високо цінували простір нових функціональних помешкань і близькість до природи. Спершу мешканці передмість, щоб здійснити якісь ініціативи, об’єднувалися у неформальні громади – така форма спілкування була їм близькою та знайомою ще від часів сільського життя, та поступово вони втягувалися у нові взаємини, набували нових звичок. Це применшило роль гуртування навколо громади, важливішими стали життя у тісних рамках родини й робота.

Найразючіші зміни відбулися у повсякденному житті жінок. Це було зумовлено поліпшенням соціальних послуг суспільства, а також загальним підвищенням освітнього рівня жінок до рівня чоловіків. За період від 1960 до 1980 кількість матерів,які працювали, подвоїлося (42 : 79 %). Зі зменшенням економічної залежності жінок від чоловіків змінилася і внутрішня динаміка родини. Щораз частіше ініціатором розлучень у невдалих шлюбах ставала жінка. Іншим надзвичайно важливим чинником стала сексуальна емансипація жінок, пришвидшена доступом до власних засобів контрацепції – протизаплідних пігулок і спіралей. Одним з наслідків емансипації стала менша кількість дітей у родині, а іншим – те, що дедалі більше громадян віддавали перевагу тим чи тим формам громадянських шлюбів. У таких шлюбах 1990 року проживала п’ята частина всіх фінських родин.

На Боргоському сеймі 1809 року імператор Олександр І оголосив, що Велике князівство звільняється від обов’язку переводити податкові кошти до державної скарбниці. Надлишок виробництва в Фінляндії був, за російськими мірками, надто мізерним, проте фіни з вдячністю сприйняли таке рішення. Для них воно означало можливість використовувати всі суспільні засоби для власних потреб країни. Щоправда, згодом Фінляндія мала право користуватися деякими державними позиками, а на початку XX ст. все ж були введені деякі види оподаткування, однак її внески були не такими великими, як колись до шведської скарбниці. Митну, грошову й експортну політику Великого князівства визначала російська адміністрація. У фінсько-російській торгівлі виник помітний дисбаланс, бо тільки фінські товари обкладалися митним збором, хоча, насправді, не це було серйозною проблемою. Сільськогосподарської та іншої сировинної продукції митом не обкладали. До того ж, товари, вироблені у Фінляндії, мали в Росії значні, звільнені від мита імпортні квоти.

Внутрішніми фінансами Фінляндії відносно самостійно розпоряджався економічний департамент сенату. Голова департаменту був, по суті, неофіційним прем’єр-міністром країни; він займав водночас посаду віце-голови сенату, ще й головував там до кінця 90-х років XIX ст., бо всі засідання велися шведською мовою. Іншою важливою інституцією був Банк Фінляндії, заснований за велінням імператора 1812 року, щоб вводити в обіг рублі, а також для ліквідації фінсько-шведських кредитів. Аж до кінця 50-х років XIX ст. економічна політика сенату визначалася меркантилістським способом мислення, успадкованим зі шведських часів. У перші десятиліття державні кошти витрачали здебільшого на розвиток сільського господарства, але вже в 30-х роках XIX ст. під проводом Ларса Ґабріеля фон Гаартмнна розпочалися ширші реформи. Вони мали на меті зменшити економічну залежність Фінляндії від Швеції, збільшити прибутки держави, щоб мати змогу систематично інвестувати в розбудову суспільства, насамперед у розвиток промисловості.

Торгівля між Швецією та Фінляндією тривала у чималих обсягах і після «розлучення» 1809 року. Росія погодилася на восьмирічний безмитний перехідний період між країнами та й згодом дозволяла користуватися внутрішніми митними пільгами, тому Стокгольм залишався вигідним ринком збуту для селян південно-західної Фінляндії, а шведи, як і раніше, імпортували залізну руду й деякі ужиткові товари. Проте низьке мито погіршувало конкурентноздатність фінської промисловості, а це призводило до втрати Фінляндією прибутків від митних зборів. Тому в 1834—1844 роках за підтримки Росії була проведена стандартизація рівня фінсько-шведських митних зборів, що дало фінській державі вагомий додатковий прибуток до державної скарбниці.

Водночас відбулася ліквідація системи двох валют, яка так довго зберігалася через надзвичайно інтенсивну торгівлю на Балтиці. Ще наприкінці 30-х років XIX ст. риксдалер був у Фінляндії поширенішою грошовою одиницею, ніж російський рубль. Ситуація пояснювалася зворотнім відтоком рублів до Росії через щораз більший імпорт російського збіжжя. Реформа суттєво спростилася після того, як обидві держави в 30-х роках знову запровадили срібний грошовий стандарт. У південній Фінляндії обмін риксдалерів на срібні рублі закінчився восени 1843 року, а на півночі країни трансакція тривала ще аж до 1850 року.

Ця так звана грошова реалізація помітно поліпшила можливості сенату проводити національну фінансову й валютну політику. Щораз більші надходження від мита дали Банкові Фінляндії ресурси для істотного розширення кредитування. Водночас держава інтенсифікувала інвестиції у розбудову доріг та каналів. За 1835-1860 роки було збудовано 12 каналів, найважливішим з яких був, без сумніву, Сайменський канал, що сполучав велике внутрішнє озеро Саймен з портовим містом Виборг. Консервативність та обережність фінського керівництва в ухваленні рішень спричинилися до того, що залізницю почали будувати в країні лише наприкінці 50-х років XIX ст. Інші ж інвестиції держави в інфраструктуру були, за міжнародними мірками, надзвичайно великими.

Потужна державна ініціатива була своєрідною відповіддю на разючий брак приватного капіталу, який міг би стимулювати розвиток промислових галузей країни та її економічний приріст. У 20-х роках XIX століття держава активно вкладала кошти у східній Фінляндії для видобутку заліза з болотної руди, щоб унезалежнитися від шведського імпорту. Незважаючи на те, що таке інвестування швидко припинилося, держава все ж таки гарантувала для щораз потужнішої збройної промисловості в петербурзькому регіоні добрий прибуток з металургійних підприємств, більшість з яких перейшло в російську власність. Власне російське металургійне виробництво було далеко на сході, на Уралі; до того ж, російські митниці служили ефективною перепоною для західноєвропейських конкурентів.

Іншою галуззю промисловості, якій пощастило прижитися у Фінляндії через близькість до Санкт-Петербурга, було текстильне виробництво. Воно стало дуже рентабельним 1835 року, коли російські товстосуми придбали в Таммерфорсі (Тампере) текстильну фабрику Finlayson & Co і створили з неї найпотужніший індустріальний комплекс у Північній Європі. їхнім успіхом заразилися й інші: у Фінляндії заснували ще декілька текстильних підприємств, однак жодне з них не сягнуло обсягів та рентабельності фабрики Finlayson, успіх якої частково забезпечувала дешева місцева гідроенергія, а частково – право безмитної торгівлі з Росією, дароване імператором. Місто зберегло своє привілейоване становище до 1905 року. Одна обставина була вигідною для всієї фінської текстильної промисловості: мито на сировину (бавовну і льон), імпортовані з Північної Америки, було у Фінляндії нижчим, ніж у Росії, а це давало фінським фабрикам безумовну перевагу перед конкурентами.

Три з п’яти фінських найбільших промислових підприємств належали російським капіталістам – властиво для тих часів. Проте ці підприємства мали не надто велике значення для економіки Фінляндії, оскільки аж до 60-х років XIX ст. майже 90 % населення країни було зайняте в сільському господарстві та деревообробній промисловості. На початку російської епохи приблизно 95 % прибутків від фінського експорту становили сільськогосподарські товари, а також смола й пиломатеріали. Швидкий приріст населення (з 863 000 – 1810 року до 1 700 000 – 1870) зумовив зменшення перевиробництва в сільському господарстві, а відповідно зменшення і його частки в експорті на користь лісової промисловості. Суттєво зросла в 30-х роках торгівля деревиною, яка стали найважливішою статтею фінського експорту. Коли океанські дерев’яні кораблі почали заміняти на судна з металевими корпусами, смола близько 1860 року цілком втратила своє значення експортного товару. На початку 70-х років XIX ст. сільське господарство відвоювало позиції головної експортної галузі Фінляндії. Прискорена урбанізація у Росії та Центральній Європі зумовила посилений попит на молоко й інші продукти тваринництва. З тих же причин частка текстильної і залізорудної промисловості в експорті зросла до майже 30 %.

Характерними для сільського побуту в цей період були і дотримання давніх звичаїв, і відкритість до перемін. За збереженням традицій – місцевих звичаїв та шведської культури врядування – стояла лютеранська церква. Урядування зазнало здебільшого тих самих реформ, що й у Швеції; наприклад, парохіяльні збори стали важливими органами місцевого самоврядування. Зміни залежали від багатьох структурних зсувів, зумовлених насамперед зростанням чисельності населення та петербурзьких ринків збуту. Імпорт дешевого російського збіжжя спокушав селян східної Фінляндії покидати вирубне землеробство та виробництво смоли, щоб подбати про експортування вершкового масла та дров до Санкт-Петербурга. В інших областях аграрної Фінляндії розширення орних земель відбувалося у тісному взаємозв’язку з при ростом населення.

Питома частка експорту смоли зросла за цей самий час з 2 до 8 %. Не так вже й багато як на все королівство, однак для його східної половини цілком достатньо. У Фінляндії смола й дьоготь були, без сумніву, найважливішою статтею експорту і становили дві третини вартості всієї продукції, яку продавали за кордон. Оскільки шведська металургійна промисловість мала потребу в деревині, держава свідомо зосередила виробництво смоли у Фінляндії. Інфраструктура теж спричинилася до вибору пріоритету. Відстань від Фінляндії до західноєвропейських ринків збуту була значно більшою за відстань від центру королівства в середній Швеції, тож у Фінляндії вигідніше було переробляти деревину для виробництва смоли (її зберігання не потребувало багато місця), аніж вивозити оброблений ліс за межі країни. В епоху шведського домінування три чверті всієї смоли виробляли в східній половині королівства. Це істотно вплинуло на розвиток промисловості в тих місцевостях, де виготовляли смолу, -Естерботнія, Саволакс і Карелія.

Високий попит на смолу був зумовлений швидким розвитком , судноплавства в атлантичній Європі та в усьому світі. Торгові судна й судна работорговців, фрегати і лінійні кораблі, баржі та веслувальні човни – усі вони мали остов і палубу, які треба було ущільнювати і шпарувати цією густою, в’язкою речовиною. Завдяки тому, що шведське королівство, контролюючи всю Балтику, мало, на практиці, монополію на виробництво смоли, цей високоякісний продукт з дрімучих лісів Фінляндії успішно розповсюджували усією земною кулею.

Технологія виробництва була запозичена на початку XVII ст. у Пруссії. Пруссія, як і Фінляндія, мала багато піщаних ґрунтів, де добре росла сосна, – сировина для виробництва смоли. Молоду соснову парость вирубували, висушували, потім стовбури складали рядами до круглих смоловарних ям. У процесі повільного вигорання з деревини виділялися смола і дьоготь. Дьоготь був твердішим вторинним продуктом, який також застосовували для ущільнення та шпарування, однак він не давав такої економічної вигоди, як смола. Смолу заливали в бочки, а потім перевозили внутрішніми озерами, річками та прибережними водами до Стокгольма і Виборга, звідки вже 70-80 % продукції експортували за кордон.

Випалювання смоли вимагало важкої праці, зате мінімуму коштів, і давало бажаний прибуток, надто якщо брати до уваги той факт, що купці надавали смолокурам житло, кредит, забезпечували сіллю. Селяни ж зобов’язувалися взамін надавати заготівельникам певну кількість бочок з готовим продуктом. Торговцям було вигідно узалежнити зобов’язаннями якнайбільше смолокурів, тому вони охоче погоджувалися заплатити замість селян їхні податки державі. Держава теж була у виграші, проте 1647 року, коли показники виробництва сягнули максимуму, щоб обмежити пропозицію, краще контролювати якість продукту та збільшити прибутки посередників, було вирішено монополізувати торгівлю, заснувавши смолокурну компанію у Стокгольмі.

Це дало бажаний ефект. Виробництво смоли зменшилося, ціни зросли, а вже в другій половині XVII ст. смоляний експорт Швеції стабілізувався на рівні близько 110 000 бочок на рік. Монополія давала змогу смолокурній компанії у Стокгольмі встановлювати тверді виробничі квоти, тож не дивно, що така політика часто ставала приводом для невдоволення самих виробників, а також купців із міст, наділених правом ведення зовнішньої торгівлі. Коли у 80-х роках XVII ст. голландцям та англійцям вдалося вивести цю систему з ладу, на кілька років запанував вільний ринок збуту, й прибутки потоком пішли за кордон. Щоб захистити себе, шведська корона поквапилася поновити концесію компанії. Смолу з Естерботнії вивозили здебільшого через столицю під товарною маркою Stockholm tar, тоді як смолу із Саволакса й Карелії з маркою W. Stockholm tar експортували через Виборг, продаючи насамперед британцям. Завдяки своїй якості Stockholm tar йшла за вищою ціною, аніж виборзька марка; її в однакових обсягах закуповували купці з Амстердама та Лондона.

Велика Північна війна (1700-1721), а також втрата Швецією панівних позицій поклали край монополії шведської смолокурної компанії на міжнародному ринку. Північноамериканські та російські виробники доклали зусиль для зменшення ціни на смолу. Незважаючи на швидке збільшення виробництва на значно меншій тепер території Швеції (понад 200 000 бочок на рік), прибутки впродовж XVIII ст. постійно знижувалися. Найкраще зуміла подолати кризу Естерботнія, де зі скасуванням національних митних обмежень та втратою американцями торгових привілеїв на британському ринку смолокуріння досягло нового розцвіту наприкінці XVIII ст. Водночас бурхливо розвивалась суднобудівна й деревообробна промисловість, проте смола була найважливішим експортним товаром країни до другої половини XIX ст., коли з появою синтетичних ущільнювальних матеріалів і суден з металевим корпусом попит на неї різко впав.

На цей час смолокуріння вже перестало бути найважливішою галуззю експорту Фінляндії, його витіснила деревообробна промисловість. Однак ці зміни відбувалися доволі повільно. Як вирубне землеробство залишалося важливим видом обробітку земельних угідь у золотий вік смолокуріння (XVII ст.), так і виробництво смоли не втрачало свого значення упродовж усього XIX ст., коли заготівля деревини стала найважливішою формою експлуатації лісів. Отже, ці три форми використання лісів існували у Фінляндії уже в XVII ст. На південному заході країни й на узбережжі Естерботнії рільництво та скотарство співіснували зі смолокурінням і заготівлею деревини. У внутрішніх районах країни зі смолокурінням поєднувалося здебільшого вирубне землеробство, тоді як кліматичні й географічні умови північної Фінляндії були найсприятливішими для скотарства.

Тим часом у середній Швеції та на північ від Фінської затоки міцніло панування шведської корони й католицької церкви над місцевими князьками. Незважаючи на те, що процес централізації влади був тривалим і відбувався упродовж Середньовіччя, уже на початку XIV сторіччя можна було говорити про існування шведської держави, одним з найважливіших регіонів якої була південно-західна Фінляндія. Стабілізація політичних відносин сприяла міграції селян з перенаселених районів Швеції до берегів Фінської затоки та відносно пустельного узбережжя Естерботнії.

Звісно, колонізацією не керувала верховна влада, однак, що далі на схід просувалися колонізатори, то більше гьовдінги або заможні селяни брали під свій контроль обробіток ланів, привласнюючи левову частку нових орних земель. Переселенці навряд чи становили надто велику групу населення. Ще до того, як усередині XIV століття уляглася хвиля міграції, унаслідок укладання шлюбів і змішання мов почалася асиміляція фінсько- та шведськомовного населення. Та хоч якою незначною була насправді ця міграція зі Швеції, все ж вона спричинилась до того, що узбережжя Фінляндії заселили люди, рідною мовою яких була шведська. Цей процес триває донині.

Утвердженню шведської мови в Фінляндії сприяло те, що вона поступово ставала мовою панівної влади. Наприкінці 30-х років XIII століття шведський ярл Бірґер вирушив з каральною експедицією до західної частини внутрішньої Фінляндії, до Тавастланду, мешканці якого уклали союз з Новгородом. Експедиція (1239), названа згодом Другим хрестовим походом на Фінляндію, була здійснена за велінням Папи Римського з наміром покарати тавастландців за спалення католицької церкви. Однак найголовніше завдання походу полягало у зміцненні шведського панування у Фінляндії. Ярл Бірґер збудував у Тавастланді фортецю Тавастгюс, яка згодом стала важливим адміністративним центром шведської корони.

Католицька церква відігравала головну роль у консолідації світської влади по всій Європі. Церква була зацікавлена у спроможності корони захистити її служителів і власність від місцевих князьків та знаті, які зловживали владою. Така схема відносин однаково складалася і в Швеції, і у Фінляндії, які в XII столітті після численних міжусобиць об’єдналися в єдину державу під владою одного монарха. Церква послідовно підтримувала інтереси шведської корони, і коли наприкінці XIII сторіччя Швеція розширила свою військову присутність далі на схід, аж до Карелії, услід за військами туди прийшли й католицькі священики. Улітку 1293 року шведський полководець Тюргіль Кнутсон здійснив успішний похід на Карельський перешийок. Завойовники навернули в католицьку віру місцеве православне населення і спорудили Виборзьку фортецю, яка аж до XVIII століття була найважливішим прикордонним бастіоном шведського королівства на сході.

Унаслідок цієї військової операції, яка ввійшла в історію як Третій хрестовий похід до Фінляндії, поступово визначилася чіткіша межа між сферами інтересів шведської корони та Новгорода. Коли 1323 року було підписано Нотебурзький (Оріховецький) мир між двома державами, постав політичний кордон, що водночас служив демаркаційною лінією, яка розділила західну та східну церковні громади. Більша частина сучасної Фінляндії потрапила під шведське та католицьке владарювання, що стало вирішальним у подальшій долі Фінляндії. Приєднання Фінляндії до церкви західного обряду призвело не лише до того, що керування державою та розвиток культури вибудовувалися за тим самим зразком, що й на інших теренах римо-католицької Європи, але й фінська культура повільно, однак неухильно асимілювалася із загальноєвропейською католицькою культурою. Нові форми керування і церковне мистецтво спонукали до появи низки цінностей, які в наступні століття, понадто в епоху лютеранства, мали сформувати у фінського народу світосприйняття та суспільний світогляд.

Та все ж утвердження католицької церкви не відразу усунуло язичницькі традиції та уявлення. Фінляндія займала велику й надзвичайно малозалюднену територію, а це, як і в інших регіонах Європи, сприяло збереженню багатьох давніх звичаїв, лише перевдягнених у християнські шати. Найвідомішою є трансформація язичницького поклоніння богам родючості у святкування Трійці, Зелених свят. Обидва свята припадали на кінець весни чи початок літа й обидва прославляли воскресіння землі. Під час язичницького святкування люди приносили символічні жертви на честь пробудження природи, хліборобства і життя, християни ж возвеличували Вознесіння Ісуса Христа – усе це сприяло об’єднанню двох традицій в одну. Так трапилося, наприклад, у селі Рітвала, в Тавастланді, де на початку XIV століття старовинний язичницький культ родючості набув християнських ознак, проте аж до XVIII сторіччя він поєднувався з вакханальними святкуваннями давніх часів.

На початку XIV століття шведська корона розпочала будівництво у Фінляндії трьох оборонних фортець: замок в Обу, Виборзьку фортецю і вже згадуваний Тавастгюс. Наприкінці XV сторіччя було зведено ще Олофсборґ у південно-східній прикордонній зоні в Саволаксі. Одночасно споруджувалися декілька менших фортець, зокрема, Расеборґ і Кастельгольм, що сприяло зміцненню королівської влади в різних регіонах. Як і по всій Європі, ці фортеці слугували військовими бастіонами й осередками збирання податків. Однак центральна влада ще була слабкою, тож більшість адміністративних функцій” на місцях виконувала церква. Таке явище було характерним насамперед для Фінляндії, де єпархія в Обу визначала процеси адміністративної інтеграції. Основою церковного правління були місцеві парохії, створені в кожній волості. Волості, своєю чергою, були найменшими адміністративними одиницями світської влади.

Щонайпізніше в XIV столітті східну частину шведського королівства почали задля лаконічності називати Естерландом, тобто «східною країною» (Ostrerlandia). Упродовж наступних сторіч єпархія в Обу відігравала таку вагому роль, що всю східну частину шведського королівства почали називати «Фінляндією», за назвою області на південно-західному узбережжі, де й розташувалося місто Обу та єпископство. Тому ця область і понині називається Власне Фінляндією. Топонім «Фінляндія» уперше офіційно згаданий 1419 року на означення всієї східної половини королівства, а в 40-х роках XV століття він уже фігурував у законодавчих актах.

Причина такого стрімкого економічного злету Фінляндії пояснюється ефективним пристосуванням сільського господарства та лісівництва до умов капіталістичного ринку. Після прийняття 1918 року закону про торпарів стало вигідно викуповувати орендовану землю, а ще за чотири роки вийшов закон про придбання землі (Lex Kallio), який давав однакові шанси усім селянам, зокрема й безземельним. Усередині 20-х років суворішою стала заборона на купівлю підприємствами приватних лісових угідь (Lex Pulkkinen). Селяни залишилися основними власниками лісів і одержали чималу частку прибутків від щораз більшого експорту продукції лісової промисловості. Очевидною метою цих реформ було пом’якшення соціальних суперечностей на селі. За десять років у сільській місцевості Фінляндії виникло понад 100 000 нових господарств. Водночас відбувалося велике розчищення ділянок під нові орні землі, що в поєднанні з новітніми методами культивації та удосконаленою інфраструктурою сприяло одержанню високих врожаїв навіть у дрібних господарствах.

Локомотивом структурних змін в базових галузях економіки й надалі була лісова промисловість. Прибутки від її експорту потрапляли до рук селян через торгівлю деревиною, забезпечуючи коштами для закупівлі добірних кормів, штучних добрив та сільськогосподарської техніки. В інших межових державах Східної Європи оновленню рільництва ставала на заваді відсутність конкурентоспроможної експортної індустрії, яка б давала селянам гарантований додатковим прибуток. Ліс і надалі був «зеленим золотом» Фінляндії, і про це свідчить той факт, що в міжвоєнний період лісова промисловість давала понад 80 % прибутків від усього експорту країни.

Унаслідок приходу до влади більшовиків російські ринки збуту були втрачені, зате швидко зростав попит на деревину й папір у Центральній та Західній Європі. Тому зовнішня торгівля Фінляндії мала таку саму однозначно західну орієнтацію, як і її зовнішня політика. Відносна частка паперової промисловості в експорті зростала найшвидше. Цілеспрямовані капіталовкладення у щораз потужніші й сучасніші фабрики за двадцять років збільшили виробництво паперу вчетверо – 1938 року ця галузь давала понад 40 % від загального експортного прибутку країни. Успішному розвиткові сприяло створення національних картелів, які координували експорт і гарантували завоювання нових ринків збуту за океаном. Перед початком Другої світової війни Фінляндія мала одне з перших місць серед країн-експортерів паперу.

На початках незалежності дві третини населення Фінляндії заробляли собі на життя, працюючи в сільському господарстві та лісівництві. За наступні два десятиліття цей показник знизився до майже 50 %, та все ж залишався достатньо високим, щоб вважати селянина-землевласника уособленням незалежної Фінляндії. Земельні реформи зробили з сільського пролетаріату дрібних землевласників, які мали непогані уявлення про ринкову економіку і щораз виразніше відчували свою належність до місцевих громад. Індустріалізація – за той самий час – суттєво збільшила частку робітничого класу до майже 20 %. Іншою категорією населення, чисельність якої стрімко зростала – від 10 до 16 %, були працівники сфери послуг.

Зростанню добробуту і його рівномірнішому, аніж раніше, розподілові сприяли не лише земельні реформи. Реальні прибутки промислових робітників стабільно збільшувалися, і 1920 року парламент ввів прогресивний податок на прибуток, який не мав перевищувати 20 % від заробітку, та все ж він відчутно урізав високі зарплати. Розмір реальних прибутків економічної еліти зростав відповідно до підвищення кон’юнктури в промисловості. Найгірше велося у цьому сенсі чиновникам: їхню працю оплачували зовсім не так, як у «російську» епоху. Платню службовців визначав парламент, який не надто радо витрачав кошти платників податків на утримання «панства» зі сфери врядування. Найбільше постраждали урядники найвищої ланки: їхні реальні прибутки помітно скоротилися під час Першої світової війни, а 1939 року ще були на третину меншими, аніж 1914 року.

Якщо дрібні землевласники добилися багатьох позитивних змін на селі, то дедалі більший середній клас міг похвалитися такими самими успіхами в містах. Швидкими темпами розбудовувалися оборонний, адміністративний і управлінський сектори республіки. Чисельність державних і місцевих урядників за період 1910-1940 років потроїлася (з 21 400 до 56 200 осіб). Добре функціонувала й розвивалася система освіти. Постійно зростала кількість навчальних закладів. Гельсінкський університет, який випускав більшість дипломованих фахівців у країні, 1940 року прийняв більше студентів, ніж 1917 року (до порівняння: 3 400 і 6 200). Так частка населення, що навчалося у вищих навчальних закладах, стала однією з найвищих у Європі. Студентські лави поповнювали переважно вихідці з середнього та вищого класу, та, незважаючи на це, поширення освіти, безумовно, стимулювало соціальну мобільність населення.

Такі соціальні зсуви треба розглядати, попри те, що населення Фінляндії у міжвоєнний період зросло з 3,1 до 3,7 млн осіб. Хоча відносна частка сільських мешканців і лісорубів зменшилася, абсолютна цифра зростала аж до Другої світової війни. Чисельний приріст населення утримувався на одному рівні від 1870 року (300 000 за десятиліття), тобто зростання поступово знижувалося поступом урбанізації і поліпшенням добробуту народжуваність знижувалася. Розвиток медицини й доступне харчування поменшили також смертність. Ці чинники свідчили, що вікова структура населення з піраміди оберталася на чотирикутник: дітей народжувалося менше, а дорослі жили довше.

Урбанізація і щораз більша міграція населення йшли пліч-о-пліч зі швидким розвитком транспортної системи й низкою технічних досягнень. Далекі перевезення на території Фінляндії і надалі здійснювалися здебільшого залізницею, яка подвоїла свій рухомий склад у міжвоєнний період. Що ж до ближніх перевезень, то найважливішою новинкою став, без сумніву, автомобільний транспорт. Він швидко розвивався і потребував натомість поліпшення стану наявних та будівництва нових доріг. За період 1922-1938 років кількість автомобілів зросла від заледве 2 000 до понад 47 000. Це створювало незручності в містах, де найбільше було автотранспорту. Та, оскільки власний автомобіль аж до 60-х років був розкішшю, головним чинником, який впливав на географічну мобільність, став автобусний транспорт. Залізниця і мережа внутрішніх озерних сполучень не могли забезпечити доступу до всіх віддалених населених пунктів. Закордонні перевезення здійснювалися здебільшого пароплавами, хоча акціонерне товариство Аеро відкрило 1924 року регулярне повітряне сполучення на гідропланах з Гельсінкі до Стокгольма й Таллінна. У другій половині 30-х років було збудовано кілька аеродромів та налагоджено систему внутрішніх повітряних перевезень. Усі ці транспортні засоби потребували палива. Зі зростанням автомобільного парку збільшувався імпорт готового рафінованого імпортного моторного масла, яке після російської революції перестало надходити з кавказьких родовищ. Тепер його постачали західні нафтові гіганти Standard Oil (Esso), Gulf і Shell. Постачання було таким ефективним, що державна влада щойно наприкінці 30-х років замислилася над можливістю збудувати вітчизняний нафтоперегонний завод. Цим планам завадила війна, однак вони таки здійснилися 1948 року. Так з’явилося державне підприємство Neste, яке невдовзі стало одним з найбільших промислових концернів країни. Ще в 20-х роках промисловість, яка зростала бурхливими темпами, забезпечила себе енергією: на всіх великих ріках південної Фінляндії було побудовано гідроелектростанції. Промисловий сектор продавав електроенергію і приватним господарствам, проте їхні потреби забезпечувала переважно загальнодержавна мережа, створена 1929 року, коли ввели в експлуатацію гідроелектростанцію в Іматрі. Наприкінці 30-х років майже вся південна й західна Фінляндія одержувала електрику від її магістральних ліній.

Зі збільшенням соціальної та географічної мобільності зросло й значення телекомунікацій. Завдяки приватному підприємництву ще з 80-х років XIX ст. швидкими темпами збільшувалася кількість телефонних станцій. Усередині 20-х років XX ст. у сфері телекомунікацій вже діяли близько 600 акціонерних товариств і невеликих компаній. Для такої діяльності була потрібна лише державна ліцензія, однак, з огляду на державну безпеку, всередині 30-х років усі міжміські й міжнародні телефонні розмови взяла під свій контроль держава. Такий розподіл зберігався аж до початку 90-х років XX ст., коли сектор телекомунікацій, звільнившись від державного регулювання, став доступним для вільної конкуренції.

Найважливішою новацією у засобах масової інформації міжвоєнного періоду стало радіо. У більшості країн Європи радіопередачі дуже швидко опинилися під контролем держави, тільки-но влада збагнула, яку роль відіграє радіо в трансляції новин та який величезний вплив воно має на формування громадської думки. Метою такого контролю було не лише гарантувати поширення об’єктивної інформації, а й зміцнити національну єдність, якою, за потреби, можна було би маніпулювати в бажаному напрямі. Так сталося з акціонерним товариством Finlands Rundradio, заснованим 1926 року низкою культурних організацій для сприяння народній просвіті та для ефективного поширення корисної інформації. Іншою спільною рисою всіх підконтрольних державі радіокомпаній було те, що вони ставили собі за мету прищепити народові правильні мовні норми та добрий культурний смак. Така культурна політика не завжди подобалася простолюдцям, вони радше віддали б перевагу жартівливим пісенькам та комічним радіоп’єсам, аніж нудним симфоніям і доповідям.

Навесні 1928 року запрацювала державна радіостанція зі 150-метровою щоглою на пагорбі Салпаусселкя у місті Лагті, і відразу поліпшилася якість трансляції по всій південній Фінляндії, що зумовило підвищений попит на радіоприймачі. Та справжній бум продажу радіоприймачів відбувся у другій половині 30-х років, коли їх почали виготовляти в Фінляндії і коли стали можливими прямі радіопередачі з-за кордону. На багатьох слухачів епохальне враження справили репортажі з Олімпійських ігор 1936 року в Берліні. Кульмінацією цих репортажів стало повідомлення про три фінські золоті медалі з бігу на 10 000 м.

Будівництво залізниці відбувалося саме тоді, коли вся Північна Європа кілька років поспіль потерпала від неврожаїв, які в самій лише Фінляндії забрали понад 100 000 людських життів. Ситуація переросла в Фінляндії у катастрофу через те, що сенат, незважаючи на три неврожайні роки (1862, 1865, 1867), надто пізно відмовився від своєї застарілої на той час грошової політики і надто довго зволікав з рішенням про фінансування імпорту зерна. Імпорт дешевого російського збіжжя вводив в оману і фінську адміністрацію, і населення, створюючи ілюзію впевненості, що якось воно минеться. Полуда спала з очей, коли неврожаї випали кілька років поспіль, а місцевим отримувачам кредитів щораз важче ставало повертати позики. Становище погіршилося з різким підвищенням цін на збіжжя в усій Європі, до того ж, зима 1867 року знову прийшла рано. Голодні юрби вирушали на жебри країною, але харчів бракувало повсюдно, тож надії на порятунок майже не було. Масові міграції мешканців сприяли поширенню епідемій, виснажене голодом населення просто вимирало.

Неврожайні 1867-1868 роки нещадно оголили проблеми сільської інфраструктури. У 70-х роках, коли країна поволі оговтувалася від катастрофи, у сільському господарстві Фінляндії помітно змістились акценти: від вирощування зерна до виробництва продуктів тваринництва. У східній Фінляндії такі зміни почалися набагато раніше, ще до неврожайних років, завдяки розбудові залізничної мережі, яка гарантувала постачання збіжжя з житниць південної Росії та України, а також робила вигідним продаж м’ясних і молочних продуктів до Санкт-Петербурга та віддалених регіонів Фінляндії. Зміни помітно вплинули на ринкову орієнтацію сільського господарства й усвідомлене ставлення виробників до фінансового боку процесу. Орні землі дедалі частіше засівали кормовими культурами, а на межі ХІХ-ХХ сторіч постала постійна мережа механізованих молокозаводів, власниками яких були здебільшого селянські артілі.

У 1870-1914 рр. радикально зросло значення лісової промисловості. Обсяг виробництва пиломатеріалів і його рентабельність зростала відповідно до розвитку в Центральній Європі будівельної галузі, експансія якої найбільше відчувалася у 70- і 90-х роках XIX ст., а також у першому десятилітті XX ст. Найважливішою новинкою лісової промисловості стали парові пили. З огляду на невибагливість щодо розташування і невисокі інвестиційні кошти, такі тартаки можна було ставити будь-де: і на узбережжі, і в інших вигідних місцях з відповідною інфраструктурою. Парова машина не була новим винаходом, однак влада, побоюючись винищення лісів, забороняла її застосування у лісовій промисловості аж до 1857 року. Зміні курсу в цій галузі сприяла не лише лібералізація економіки, а й усвідомлення того, що фінських промисловців можуть обійти конкуренти. Заборону на використання пари в лісовій індустрії спершу скасували у Швеції – 1848 року, а потім у Норвегії – 1860 року.

Понад половину прибутків від дедалі більшого експорту деревини одержували власники лісів, здебільшого селяни. Притік капіталу полегшив перехід сільського господарства до виробництва продуктів тваринного походження, а також сприяв механізації рільництва. Грошові надходження стимулювали попит на споживчі товари на селі й забезпечували селянам можливість дати своїм дітям професійну освіту. У цей період в лісовій промисловості Фінляндії з’явилося чимало магнатів, які за безцінь скуповували ліси в селян, щоб переробляти сировину для експорту на власних тартаках. Однак таке явище було тут менш поширене, аніж, скажімо, у Швеції чи Норвегії.

Споживання продукції деревообробної промисловості зростало у 60- і 70-ті роки XIX ст. ще й завдяки запровадженню нової техніки, яка давала змогу у великих обсягах переробляти деревину на папір. Ліс сплавляли через систему численних внутрішніх озер, а тому фабрики будували в місцях перетину водних та залізничних шляхів. Водночас знаходила собі застосування і гідроенергія, за допомогою якої деревину переробляли на сировину для паперової маси. Одержану целюлозу відварювали в сульфіті, а від 80-х років – у сульфаті з додаванням деяких інших хімікатів. Потім підготовлену масу завантажували у величезні папероробні машини, які висушували, пресували і, за потреби, ґлянцювали матеріал, перетворюючи його на папір. Винаходи мали приголомшливий ефект, бо ж найважливішою сировиною у Фінляндії був і є ліс. Після деякого експериментування у першій половині 70-х років у різних регіонах країни було побудовано аж сім паперових фабрик. Завдяки доброму залізничному сполученню фабрики миттю завоювали вигідні ринки збуту в Росії.

Паперова промисловість Фінляндії 1859 року була звільнена від російського мита. Але навіть після скасування пільг 1885 року галузь зберегла свої виняткові позиції на російському ринку. Очевидною причиною тут було те, що на імпорт паперу з інших країн накладали набагато більше мито, тож до Першої світової війни 95 % імпортованого паперу надходило з Фінляндії. Існували й інші причини: якість фінського паперу була кращою за російську, а це гарантувало попит на ринках Росії і спонукало фінських виробників створювати картелі для підтримання високих цін. Ще на початку першого десятиліття XX ст. 25 % усього паперу, який споживала Росія, виробляли у Фінляндії.

Скасування російських митних пільг 1885 року не стало катастрофічним для Фінляндії, проте спонукало фінських виробників паперу активно шукати нові ринки збуту на Заході. їхні зусилля дали свої плоди, і вже на початку XX століття 30 % фінського паперу експортували до Центральної та Західної Європи. Ця частка зросла за наступні десятиліття до майже 40 %, та, коли вибухнула Перша світова війна, і експорт на Захід припинився, російський ринок знову зайняв панівне становище. Більшу частку (80 %) західного експорту Фінляндії становила целюлоза і папір-сирець, а майже весь експорт до Росії (90 %) – високоякісний папір.

Паперова промисловість вимагала набагато більших капіталовкладень, ніж лісова. Цей капітал наприкінці XIX століття щораз більше визначався вітчизняними промисловими банками. До кінця 80-х років провідними були Об’єднаний банк Фінляндії, заснований 1862 року, і Скандинавський акціонерний банк, заснований 1873 року. Група підприємців-фенноманів заснувала 1889 року банк Kansallis-Osake-Pankki. Він став гідним конкурентом старих банків у змаганні за вигідних клієнтів. Іншими поважними кредиторами були місцеві ощадні банки, однак вони обслуговували здебільшого приватні домашні господарства і дрібну промисловість.

Незважаючи на те, що найшвидше розвивалася паперова промисловість, понад половину вартості зовнішньої торгівлі Фінляндії перед початком Першої світової війни становила лісопильна й деревообробна промисловість. Продукція паперової промисловості давала заледве п’яту частину прибутків від експорту країни. Майже такий самий прибуток від експорту давали продукти тваринництва, насамперед вершкове масло (14 %), яке завдяки пароплавному сполученню завоювало чималий ринок у Великобританії. Де-факто обсяг експорту продуктів тваринництва до Британських островів 1913 року майже дорівнював загальному обсягові продажу фінських товарів до Росії. Що ж стосується імпорту, то тут домінувала Німеччина. Німецькі товари становили понад 40 % фінського імпорту. Йшлося насамперед про збіжжя, а також продукцію металургії і промислові машини, однак зі зростанням рівня життя у Фінляндії з’явився великий попит на товари широкого вжитку німецького виробництва.

Зародження індустріалізації й поліпшення системи сполучення створили чудові передумови й для вітчизняної комерції, яка перенеслася з базарних площ у крамнички споживчих товарів та спеціалізовані крамниці. Розвитку таких процесів дуже сприяла поява артільних яток та мережі крамниць, які належали товаровиробникам, а також ефективно організована гуртова торгівля, яку контролювали місцеві заможні комерсанти. Тепер, коли населення було забезпечене усім потрібним, широкі верстви громадян могли дозволити собі час до часу порозкошувати чужоземними витребеньками: кавою, цукром, білим хлібом і тютюном. Споживання кави потроїлося, а споживання цукру з 1860 по 1913 рік збільшилося вдев’ятеро, тобто вранішня кава вже в 90-х роках увійшла в побут фінів не лише в містах, а й на селі. Не дивно, що кава з булочкою – pullakahvi – стала у фінській традиції постійним ритуалом, який символізував помірну насолоду життям.

З поліпшенням сполучення та зрослою потребою індустрії у робочій силі люди щораз частіше переселялися до міст, а також до Санкт-Петербурга та його околиць. Населення міста на Неві перевищило в 90-х роках XIX ст. мільйон осіб. Населення Гельсінкі більше аніж потроїлося за 1880-1910 роки (39 000 – 127 000). Ще швидшими темпами зростало населення Виборга (II 000 -43 000), тут завдяки добрим зв’язкам зі східними регіонами динаміка приросту була такою ж, як у місті на Неві. У Санкт-Петербурзі від самого його заснування завжди існувала фінська національна меншість. Наприкінці 70-х років XIX ст. потреба у фінській робочій силі сягнула свого піку, і чисельність фінського населення російської столиці (24 000) навіть дещо перевищила населення другого за величиною міста Фінляндії Обу! На той час у Росії мешкало загалом близько 37 000 фінських громадян, але напередодні Першої світової війни ця цифра зменшилася майже удвічі.

Між 1880 і 1910 роками мобільна робоча сила щораз частіше перекочовувала до фінських промислових міст, а частка міського населення зросла, згідно з офіційною статистикою, з 9 до 15 %. Не менш значною за чисельністю міграцією стало переселення до Північної Америки – майже 280 000 осіб. Більшість емігрантів походила з Естерботнії. Цей регіон, який славився своїми мореплавними традиціями й опозиційним ставленням до російського правління, був перенаселений, тому чимало мешканців обирали еміграцію за Атлантичний океан. Понад 100 000 емігрантів згодом повернулися на батьківщину, завдяки цьому Фінляндія одержала вагомий «капітал знань», який позитивно вплинув на економіку країни і на її культурне життя.

Міське населення Фінляндії 1910 року було насправді більшим приблизно на 15 %, ніж подавала статистика, бо значну частину нових промислових центрів не вважали містами. На той час 65 % населення заробляло собі на прожиток, працюючи в сільському господарстві та лісовій промисловості, і лише понад 20 % мешканців країни можна було вважати міським робітничим класом. Решта – це переважно представники середнього класу (близько 7 %) та вищих класів (2 %), тобто майже третину населення Фінляндії можна було кваліфікувати як містян.

Активне переселення до міст вимагало великих інвестиційних коштів для розбудови міських інфраструктур. Незважаючи на те, що у Фінляндії цей процес розпочався пізніше, ніж у Центральній Європі, великі фінські міста вже на початку XX ст. мали такий самий рівень сервісу, як і міста на європейському континенті. Значні інновації того часу – електрика, телефон і двигун внутрішнього згорання – нівелювали значення географічних відстаней для розвитку суспільства, надто на периферії північноєвропейського регіону, де густина населення було невеликою. Там місцева виконавча влада мала кращі можливості стежити за появою технічних новинок, впроваджувати їх і відповідно їх застосовувати. Свідком та уважним спостерігачем цих бурхливих трансформацій був письменник Анхель Ґанівет, який у 1897-1898 роках був консулом Іспанії у Гельсінкі і який опублікував нотатки про свої фінські враження в іспанській пресі. За свідченнями Ґанівета, тогочасній Фінляндії був властивий наївний, однак дієвий ентузіазм стосовно всіх технічних новацій, що пояснювалося браком консерватизму й затятого традиціоналізму в поглядах.

Головною передумовою готовності населення використовувати й удосконалювати нові інфраструктури стало підвищення рівня освіти. До 60-х років XIX ст. публічною освітою відала церква. Державна влада 1869 року заснувала Вищу шкільну управу, яка стала знаряддям створення системи національної шкільної освіти. Реформам у шкільній системі передувало прийняття 1866 року Положення про народну школу. Цей законодавчий документ поступово відкривав шлях до знань щораз більшій кількості дітей, зокрема й у сільській місцевості. Реформи впроваджували у життя під керівництвом педагога Уно Сюгнеуса. Однак його активна кампанія за запровадження базової освіти і для хлопчиків, і для дівчат тривалий час натикалася на спротив, бо ж освіта мала фінансуватися з місцевих податків. На переломі ХІХ-ХХ сторіч майже половина сільських дітей відвідувала початкову народну школу, а 1921 року набув чинності Закон про обов’язкову загальну початкову освіту.

Іншою ланкою в систематизації національної освіти стала модернізація за німецьким і французьким зразком навчальних закладів, які готували своїх слухачів до вступу в університети. Класичні дисципліни поступилися місцем сучасним іноземним мовам, природознавчим і прикладним наукам, причому перевага надавалася національній історії рідною мовою. Фенномани відразу усвідомили значення цих навчальних закладів для формування фінськомовної громадськості й від 70-х років XIX ст. почали засновувати приватні ліцеї, де навчання провадилося фінською мовою. Ці заходи дали перші плоди у 80-х роках, коли випускники приватних ліцеїв, здобувши ступінь магістра, ставали впливовими особистостями у фінському суспільстві. За період 1870-1917 років кількість студентів Гельсінкського університету зросла від 700 до 3 000 осіб.

Відбувався, по суті, процес професіоналізації щораз більшого середнього класу, до того ж суттєво зменшилася частка студентів вищого класового походження. Однак причина швидкого зростання кількості студентів полягала ще й у ширшому доступі до вищої освіти жінок. У 60-х роках влада почала відкривати особливі школи для дівчаток, але оскільки такі школи не давали права на атестат про повну шкільну освіту, шлях жінкам до університету й інших вищих навчальних закладів відкривався лише через приватні спільні для хлопчиків та дівчаток школи. У Фінляндії першою студенткою стала Марія Чечуліна, донька успішного російського підприємця з Гельсінкі. За особливим розпорядженням вона була допущена 1870 року до складання так званого студентського екзамену, тобто екзамену на атестат про повну шкільну освіту. Відразу за нею лави студентів поповнила Емма Ірене Острьом (згодом відомий педагог), яку прийняли до Гельсінкського університету восени 1873 року. Аж до 1901 року жінкам доводилося просити дозволу на зарахування до університету в самого царя, та ці обмеження невдовзі втратили своє реальне значення, бо студентство уже на чверть складалося з жінок (400 із 1650 студентів).

Саме з цього високоосвіченого середовища вийшли діячі, які активно розбудовували громадянське суспільство в Фінляндії. До 60-х років влада намагалася обмежити формування добровільних організацій, побоюючись політичних заворушень. Коли тиск дещо послабився, немов гриби після дощу, з’явилися численні місцеві об’єднання і загальнодержавні організації, котрі, хоч і ставили собі різні завдання, наповнювали конкретним суспільним змістом ідею про Фінляндію як окремішню націю. У Скандинавії і Великобританії вже існували добре зорганізовані масові рухи, їх і брали за готовий зразок для наслідування у Фінляндії.

Саме фенноманія, без сумніву, породила суспільний рух, що провадив усебічну діяльність і був найпопулярніший у країні. Спочатку помітно виділялося товариство Kansanvalistusseura (Товариство народної просвіти), яке ініціювало або ж очолювало більшість заходів. Це товариство, засноване 1874 року, започаткувало низку просвітницьких кампаній, публічних лекцій і народних фестин у різних регіонах Фінляндії. У 80-х роках XIX ст. ініціативу дедалі частіше почали перехоплювати місцеві активісти. Беручи собі за зразок закордонні товариства, вони створювали добровільні спілки, діяльність яких торкалася найрізноманітніших сфер життя: товариства тверезості, молодіжні спілки, організації, які боролися за жіночу емансипацію, спортивні та краєзнавчі товариства, а також організації, що переймалися найпекучішими проблемами робітничого класу. У середній та північній Фінляндії ці товариства аж до перших десятиліть XX ст. здебільшого очолювали місцеві фенномани. У прибережних районах, а також в індустріальних містечках, де переважало шведськомовне населення, ініціатива частіше перебувала в руках представників ліберальних, шведоманських та соціалістичних таборів, однак не менш часто такі товариства очолювали просто поважані в громаді люди, які полум’яно обстоювали якусь ідею і мали, до того ж, організаторські здібності.

Найважливішим наслідком діяльності добровільних спілок було те, що вони об’єднали між собою окремих громадян і цілі групи населення, які раніше перебували на різних соціальних щаблях у суспільстві. А що процес відбувався паралельно з розширенням шкільної системи, діяльність товариств часто набувала форми великого просвітницького проекту, метою якого було утвердити відчуття належності до одного, спільного, суспільства. Стало закономірністю, що громадські спілки й товариства очолювали успішні підприємці, шкільні вчителі-ентузіасти, самоуки-робітники, яким вдалося вселити в голови співгромадян ідею про невіддільність місцевих інтересів від загальнонаціональних. Так націоналізм переродився у громадянську релігію.

Схожі процеси відбувалися і в робітничих об’єднаннях. Аж до кінця 90-х років XIX ст. їхня діяльність зводилася до пропаганди тверезості, християнського та патріотичного виховання. Тож робітничий рух на ранніх стадіях свого розвитку був насамперед рухом за тверезий спосіб життя. Спрямованість робітничого руху стала радикальнішою, відколи він почав переорієнтовуватися на проблеми міжнародної класової боротьби. Та, незважаючи на це, чимало ранніх патріотичних ідеалів визначали ідеологію соціал-демократичної партії, заснованої 1903 року, і стали у 1899-1905 роках вирішальним чинником у мобілізації фінського громадянського суспільства на захист автономії країни у складі Російської імперії.

Коли в60-хрокахХVIII ст. посилилася критика франкофільства, політики партії «шапок» наголошували, мовляв, сліпе захоплення усім французьким згубно впливає не тільки на мораль знаті, а й на стан шведської скарбниці. Проте дехто з критиканів висловлював думку про можливість позитивного впливу космополітизму на благо країни, вона навіть стала девізом Густава ПІ, коронованого 1771 року. Новий монарх здобув багатогранну французьку освіту і взяв собі за зразок французьке самодержавство, коли 1772 року, вчинивши державний переворот, прийшов до влади у Швеції. Держава одержала нову форму врядування, за якою вся повнота влади знову перейшла до короля, а це поклало край безупинним чварам між представниками суспільних станів.

Процес перерозподілу влади полегшувало те, що економіка Швеції не була виснажена ані надто дорогими війнами, ні надмірним податковим тиском. Тепер король міг правити країною, майже не залежачи від станів, які він за період 1772-1789 рр. скликав лише тричі. Як і його сучасники, самодержці Росії (Катерина II) і Пруссії (Фрідріх II), Ґустав III у своїх поглядах на королівську владу притримувався просвітницького абсолютизму. Він став ініціатором реформ і подбав про постійне пропагування власних прогресивних поглядів та батьківської турботи про підданих. Виданий 1774 року Закон про свободу друку насправді лише посилив тягар цензури, зате Закон про свободу віровизнання справді розширив права населення, бо дозволив не лише проводити богослужіння усіх конфесій, але й дав право на існування іншим, не християнським, релігіям.

В економіці багато важливих реформ було запроваджено ще до приходу Ґустава III до влади. Новий король активно підтримав позитивні тенденції у розвитку місцевого врядування, містобудування і сільського господарства. Король свідомо плекав своє реноме гуманіста, реформатора суспільства. З цією метою він улітку 1775 року вирушив у тривалу подорож Фінляндією. Успіх цієї популістської акції перевищив усі сподівання і створив королеві репутацію справжнього друга Фінляндії. А що Густав ПІ справді був другом Фінляндії, доводить те, що за час свого правління він заснував чотири міста, три з яких – саме тут (Таммерфорс (Тампере) 1779, Куопіо 1782, Каскьо (Каскінен) 1786). Іншими давно очікуваними реформами в східній половині королівства стали створення 1776 року верховного суду в місті Васа в Естерботнії і двох нових ленів внаслідок розділення лену на Естерботнію та Кюмменегорд.

З-поміж усіх своїх попередників Ґустав III найчастіше відвідував Фінляндію і навіть, кажуть, зумів вивчити кілька ввічливих фраз фінською мовою. Та насправді його ставлення до цієї шведської провінції було суто прагматичним. На початку 80-х років XVIII ст. король розробив таємний план відвоювання у Данії Норвегії, за яким він пропонував Росії Фінляндію в обмін на її підтримку шведської експансії на захід. Ця пропозиція стояла в порядку денному пишної зустрічі Ґустава III зі своєю кузиною імператрицею Катериною Великою у Фредріксгамні, однак цариця не прийняла пропозиції, її не цікавила ні Фінляндія, ані зміцнення природних кордонів шведського королівства.

Аж до середини 80-х років XVIII ст. східна політика Ґустава ПІ мала виразно оборонний характер. Однак, коли його мрії про завоювання Норвегії розвіялися, а Росія втягнулася у війну з Османською імперією, король скористався моментом і у квітні 1788 року оголосив війну своєму східному сусідові, сподіваючись відвоювати території, втрачені за умовами мирних угод 1721 і 1743 років. За таким рішенням стояло ще й прагнення за допомогою переможної війни погамувати критиканство його самовладдя всередині країни. Стратегія була не новою: і Карл XII, і партія «капелюхів» воювали з Росією саме тоді, коли на неї з півдня вдаряли турки. Як і в попередніх війнах, ця стратегія мала свої слабкі місця. Військова потуга Росії прирівнювалась до сил Швеції та Османської імперії разом взятих. На півдні війна закінчилась розширенням кордонів Росії до Чорного моря. Року 1794 було засновано портове місто Одесу, яка стала форпостом всіх подальших спроб Російської імперії продовжувати експансію до Босфору та Середземного моря.

Війна Ґустава III (1788-1790) могла закінчитися катастрофою. Перші атаки на російські позиції в Нейшлоті (Савонлінна) та Фредріксгамні захлинулися здебільшого через те, що операціями керував особисто король. Коли шведське військо безладно відступило до села Лііккала, на північ від Фредріксгамна, група фінських офіцерів утратила терпець. У своєму зверненні особисто до Катерини II вони просили її погодитися на усталені за умовами миру 1721 року кордони і звинуватили свого короля у незаконному розв’язанні війни. Цариця не відреаґувала на звернення, зате не забарилася обурена реакція Густава III, який вимагав від усіх своїх офіцерів виголосити запевнення у вірності короні. Воєнна опозиція підтвердила королю свою лояльність, однак у заяві, яку підписали 112 офіцерів у селі Аньяла, вперто наполягала на незаконності війни. Становище Густава III було б нестерпним, якби саме на ту мить Данія не оголосила війни Швеції. Удавшись до витонченої дипломатичної гри, король зумів уникнути данського нападу. Підбадьорений таким успіхом, він розгромив Аньяльську конфедерацію, а її натхненників віддав у руки правосуддя. Суд виніс 78 смертних присудів, та, зрештою, стратили тільки одного офіцера, який відкрито виступав проти короля, – фінського полковника Гестеску.

Другий етап війни був для шведської армії не таким ганебним. Після кількох незначних здобутків на суходолі шведський флот у червні 1790 року здобув блискучу перемогу поблизу Свенсксюнда, у східних шхерах Фінської затоки. Морською битвою командував рішучий король. Росіяни втратили понад 50 суден, а шведи – лише 6. Ці перемоги дуже допомогли Ґуставу III у його спробах гідно закінчити війну. Уже за місяць було підписано мирний договір у Вяряля, за яким кордони держави залишалися незмінними.

Король вважав укладений мир великим здобутком, бо тепер Росія мала менше можливостей впливати на шведську зовнішню політику. Водночас війна виявила серйозні недоліки брак лояльності офіцерського складу армії, а також забрала життя понад 20 тисяч вояків, 90 % яких померли від хвороб та епідемій.

Розгром Аньяльської конфедерації і прийнятий 1789 року Акт єднання і безпеки утихомирив невдоволення знаті. За допомогою цього акта король Ґустав III підтримав три непривілейовані стани і ще більше обмежив повноваження державної ради та привілеї аристократії. Перерозподіл влади завадив ефективному поширенню революційних ідей з Франції та, як уже згадувалось, дорого коштував королеві: у березні 1792 року його убила аристократична кліка під час маскараду в Стокгольмській Опері.

Досягнувши повноліття, 1796 року новий шведський монарх Ґустав IV Адольф зосередив у своїх руках усі владні повноваження, які йому залишив у спадок батько. Скарбниця була повною, внутрішня політика – стабільною, проте Європою щораз сильніше потрясали негаразди, які були вирішальними у політичному розвитку Північної Європи. Альянс Швеції та Франції, що тривав майже два століття, 1789 року несподівано розірвала Французька революція. Ґустав IV Адольф устиг укласти союз з могутнім Наполеоном Бонапартом ще до виступу єдиним фронтом анти-французької коаліції. Однак після утворення цієї коаліції Швеція 1805 року приєдналася до альянсу супротивників Наполеона: Росії, Великобританії та Австрії.

Розгром військами Наполеона російської армії у вирішальній битві під Фрідландом улітку 1807 року знову перетасував карти у великій грі найвпливовіших держав світу. У липні 1807 року в Тільзіті відбулася зустріч Наполеона і Олександра І, на якій обидва імператори уклали разом з Пруссією союз проти Великобританії. У разі, якщо британці відмовляться визнати прийнятні для Франції умови миру, Росія мала би змусити Данію та Швецію приєднатися до торгової блокади Британських островів. Данці без вагань приєдналися до блокади, коли британці несподівано піддали Копенгаген бомбовому удару. На відміну від данців шведський король невідступно тримався своїх позицій. Впертість Ґустава IV Адольфа пояснювалась не лише його особистою гострою антипатією до Наполеона (він відкидав усі пропозиції французів та росіян, вважаючи «маленького корсиканця» звіром з Книги Одкровень), а й тим, що британці платили Швеції великі субсидії за неприєднання до блокади, змушуючи її у такий спосіб і надалі залишатись транзитною країною для британського експорту до Європи.

Боротьба з тяжкими гріхами, яка розпочалася 1608 року, коли Карл IX видав указ про застосування суворого кодексу покарань з Книги Мойсея, велася у цілковитому погодженні з королівською владою. До XVII ст. за вбивство, образу і різні сексуальні злочини карали штрафами або ж можна було залагодити справу через економічні домовленості між причетними родинами. Тепер корона прибрала до рук судочинство і запровадила смертну кару, яка відбувалася публічно з грізними засторогами до громади. Задля створення єдиної ефективної судочинної системи, верховного суду Свеа в Стокгольмі, суди з’явилися також в Обу (1623), Дерті (Тарту) (1630) і Йончьопінгу (1634).

Водночас церква посилила церковну дисципліну, а саме: в церквах з’явилися лави, це полегшувало здійснювати контроль за відвідуваністю відправ і давало змогу розсадити парохіян за їхнім суспільним статусом. За незначні переступи загрожувала догана або штраф. За подружню зраду та інші моральні злочини карали принизливим публічним осудом. Звісно, церква ставила собі за мету застерегти й залякати громаду карою Божою за гріхи, але ж людина – істота біологічна, тож, попри заборони, спостерігалося різке зростання недотримань суспільної моралі. Іншим виявом дедалі нещаднішого переслідування населення були численні відьомські процеси, невинними жертвами яких ставали місцеві знедолені.

Водночас на священика покладалася величезна відповідальність за впровадження у життя лютеранської єдиної культури і за контроль над її дотриманням. Задля досягнення успіху він мав здобути довіру парохіян і заступатися за них у тих випадках, коли йшлося, скажімо, про підвищення короною податків або набір у рекрути. Священик неодмінно головував на всіх сходинах парохіальної громади, де вирішувалися, зокрема, питання про будівельні роботи в парохії чи допомогу злиденним. Це вимагало ґрунтовного знання місцевих діалектів, лексика і мелодика яких у різних місцевостях дуже різнилися між собою.

У XVII ст. значно поліпшилась матеріальна база забезпечення духовних потреб населення. В епоху Реформації у Фінляндії відмовилися від будівництва дорогих кам’яних храмів, характерних для часів шведської наддержави. У згаданий період було споруджено лише шість кам’яних церков. Церковні інтер’єри фінансувалися здебільшого пожертвами місцевої знаті. Архітектурною новинкою тієї епохи стали дерев’яні, так звані хрестовидні церкви; як і ренесансні храми Європи, вони мали на плані вигляд хреста. Для фінських будівничих дерево було звичним, однак вогненебезпечним матеріалом. Цим і пояснюється, чому лише 3 з 25 «хрестовидних» церков XVII ст. збереглися у Фінляндії донині.

Повний переклад Біблії шведською мовою був виданий ще 1541 року, а фінською – щойно 1642. За основу фінськомовної Біблії взяли переклад Нового Завіту Мікаеля Агріколи (1548), а потім доповнили її, скрупульозно вивчаючи інші переклади. Перше видання (1200 примірників) з портретом королеви Христини й гербами усіх провінцій королівства на титульній сторінці надрукували в Стокгольмі. Біблію негайно розіслали в усі парохії Фінляндії та Інгерманландії. Згодом вона послужила основою для фінської писемної мови і лютеранської церковної термінології, зокрема.

Таку ж роль у становленні шведської писемності відіграла Біблія Карла XII, видана 1703 року; вона значно оновила й уніфікувала державну мову королівства. Варто також згадати шведський псалтир 1695 року видання, найгарніші псалми були спільним культурним надбанням країн королівства аж до XIX ст., а найпопулярніші з них стали шлягерами тієї епохи, їх співали і в радості, і в горі. Найвідоміший нащадкам, без сумніву, псалом, покладений на простеньку мелодію, однак надзвичайно урочистий, «Іде весна, іде красна», який возвеличує літнє буяння північної природи. Його й досі співають на святкуваннях з нагоди закінчення шкільного року і в Швеції, і у Фінляндії.

Основним юридичним інструментом впровадження єдиної лютеранської культури став церковний закон 1682 року, чинний у Фінляндії до 1869 року. Його детальні правила стосувалися геть усього – від церковної дисципліни та священицьких обов’язків до будівництва церков і катехізації. Формування єдиної лютеранської культури й розширення меж шведського королівства істотно вплинули на зростання попиту на компетентних урядників та священиків. У 20-х роках XVII ст. по всій території держави за королівським указом було засновано чимало нових початкових шкіл і гімназій. Водночас зазнало реформ викладання в єдиному університеті Швеції в Упсалі, а що постійно зростала потреба в освічених посадовцях, то з’явилися два нові університети по інший бік Балтики – в естонському Дерпті (1632) і в Обу (1640). Вестфальський мир (1648) подарував Швеції ще один університет у місті Грейфсвальд (Померанія), а після завоювання Сконе було засновано університет у Лунді (1668).

Війни часто перешкоджали спокійному функціонуванню університетів у Дерпті та Лунді, зате Обу Академія мала можливість розвиватися за стабільних умов. Тому Упсальський університет і Обу Академія зоставалися найважливішими вищими навчальними закладами шведського королівства аж до початку XVIII ст. З XIV ст. місто Обу мало ще катедральну школу (згодом гімназію). Місто також було резиденцією єпископа та адміністративним центром східної половини королівства, що само собою послужило достатньою мотивацією для створення тут університету. За право відкрити в Обу університет очільники міста змагалися ще з середини 30-х років XVII ст., і лише Пер Браге після свого призначення генерал-губернатором домігся установчої грамоти.

Статут Обу Академії мав загалом ті самі положення, що й Упсальський університет: ректор очолював консисторію професорів, а також теологічний, медичний, юридичний і філософський факультети. Найвищою була посада канцлера, а що Пер Браге був засновником університету, то, звісно, мав посаду канцлера аж до своєї смерті 1680 року. Браге вважав створення Обу Академії насамперед як розв’язок проблеми із забезпечення професійними чиновницькими кадрами східної частини шведської держави, а також як можливість надати шанс студентам зі своїх маєтків у Смоланді одержувати стипендії для навчання в Обу. Академія з приблизно десятком професорів та понад 200 студентами була вагомим важелем шведського впливу. Більшість професорів переманили до Обу з Упсали, а майже третину студентів становили вихідці з західної половини королівства. Студенти-земляки об’єднувалися за європейським зразком у громади і під орудою одного з професорів-кураторів влаштовували свята й розмаїті академічні заходи.

У тодішніх шведських університетах ще не було експериментального природознавства, однак теологія наприкінці XVII ст. посідала провідне місце в дослідницькій діяльності Обу Академії. Великою повагою тут користувалися класичні мови й дослідження у царині класичної філології; усі дипломні праці й дисертації видавали друкарським способом і захищали латинською чи старогрецькою мовами. Наукове зацікавлення національними мовами було значно меншим, незважаючи на те, що ці мови потрібні були священикам і урядникам у їхній повсякденній праці. У початкових школах та гімназіях викладання велося шведською мовою. У парі з внутрішньою політикою центральної влади це сприяло «шведизації» освіченої еліти Фінляндії, лави якої досі поповнювали переважно фінськомовні простолюдці. Проте в Обу, на відміну від провінції Сконе, королівська влада не проводила систематичної політики насильного впровадження шведської мови, бо фіни були надзвичайно вірними підданими корони.

Схожий процес «шведизації» населення, зумовлений соціальними й економічними причинами, відбувався і у фінських містах на узбережжі Ботнічної затоки; цьому сприяли щораз тісніші комерційні та митні зв’язки зі Стокгольмом. Однак дев’ятнадцяті! із двадцяти підданих корони мешкали в сільській місцевості, тож у співвідношенні між мовними групами ці лінгвістичні зміщення не були надто драматичними. Понад 85 % мешканців східної половини королівства й далі розмовляли винятково фінською і приблизно 10 % спілкувалися лише шведською. Утім варто пам’ятати, що не мова, а релігія та відданість королеві, плекали відчуття національної спільноти між різними суспільними станами. Завдяки суворій, неухильній опіці корони й церкви шведи, фіни, данці, ліви й естонці, тобто всі піддані шведського короля, інтегрувалися в єдину лютеранську культуру.

Побут середньовічної Фінляндії істотно відрізнявся від способу життя, властивого, скажімо, християнському населенню Середземномор’я. Клімат Півночі не сприяв високим врожаям, на відміну від південної Європи, а це дуже впливало на культуру та суспільне життя загалом. Як уже згадувалося, згодом, за посередництвом католицької церкви в західній християнській цивілізації виникли спільні традиції, які сформували ядро культури, характерної для країн сучасного Європейського Союзу. Цьому чималою мірою сприяло вивчення латини і святих таїн, тобто уніфікована освіта духівництва, яку служителі церкви здобували в катедральних школах єпископств та університетах Центральної і Південної Європи. Іншим важливим рушієм у формуванні єдиної західної культури були монастирі. Мережа численних монаших орденів відіграла надзвичайно велику роль у поширенні культури на периферії Європи, у Фінляндії, зокрема. Монастирі служили проміжними пунктами на шляху католицьких монахів з усіх кутків Європи і фінських пілігримів. Монахи несли з собою європейське книжне вчення і секрети ремісничої науки, тоді як світські паломники, повернувшись додому, переймали християнські звичаї, поширювали біблійні перекази. Найважливішим центром паломництва був, звичайно, Рим. Однак з деяких джерел відомо про мандрівки фінських богомольців і до інших святих місць, скажімо, до Сантьяго-де-Компостела в іспанській Галісії, Нідароса в Норвегії, де був похований найшанованіший у Північній Європі святий – святий Улав, а також до гробу святої Біргітти у Вадстені. Перші монахи домініканського та францисканського орденів прибули до Фінляндії у XIII сторіччі. Через два століття (1438) у Нодендалі, неподалік від Обу, постав монастир сестер-бірґіттинок, який навіть зазнав короткого періоду розцвіту, перш ніж лютеранська Реформація охопила в XVI столітті Північну Європу.

Король норвезьких вікінгів Улав, який загинув у битві (1030), прославився як поборник християнства й законності в Скандинавії і був проголошений святим. На його честь спорудили чимало церков в усьому Балтійському регіоні. Культ святого Улава швидко поширювався не лише завдяки переможній ході Балтією скандинавських королів та католицької церкви. Не менш важливим було й утвердження щораз стабільніших форм торгівлі, а це привело до появи мережі прибережних міст навколо всього Балтійського моря. Рушійною силою такої економічної трансформації стала Ганза чи так звані ганзейські міста, врядування якими велося з Північної Німеччини. Успішному розвиткові Ганзи сприяв насамперед торговельний шлях з Новгорода до Брюгге, що в сучасній Бельгії, функціонування якого вдавалося підтримувати навіть в умовах мінливої політичної кон’юнктури.

Важко переоцінити вагу впливу ганзейських міст на суспільний розвиток Балтійського регіону. Виникнення Ганзейського союзу і його понад 300-літній золотий вік (1200-1500) – успішний наслідок політичної роздробленості Німеччини, а ще швидкого приросту населення і технічних інновацій, що суттєво полегшило транспортування товарів та сприяло розбудові міст. Щораз численніше населення Європи споживало все збіжжя, експортоване з Балтійського регіону, розраховуючись за нього тканинами, прянощами, винами та іншими цінними або ж престижними товарами. Фінляндія була другорядною в цьому розподілі праці, однак, вона мала змогу імпортувати у щораз більших обсягах згадані товари, вивозячи натомість масло, хутро та рибу. Великим попитом користувалися імпортовані тканини, та найважливішим було все-таки ввезення солі, потрібної для тривалого зберігання харчів. Власне ганзейські міста були в північній Німеччині та в Балтії (Рига, Ревель-Таллінн), окрім них, виникали міста, наділені правом торгувати з Ганзою. Декілька міст з такими правами з’явилися у ХШ-ХІУ століттях і в Фінляндії. Першим і найважливішим став Обу. Місто відігравало значну роль, бо слугувало, по суті, складом для товарів у торговельних зв’язках між південно-західною Фінляндією та іншими частинами Балтійського регіону. До того ж, в Обу містилася резиденція єпископа, а згодом місто стало ще й університетським центром східної половини шведського королівства (1640). Гирло річки Аури, яка протікає через Обу, було важливим торговим місцем ще в епоху вікінгів, а коли домініканці заснували там монастир Святого Улава, поселення поступово набувало обрисів міста. У 80-х роках XIII сторіччя розпочалося спорудження замку, а 1300 року відбулося освячення тринефного Домського собору, який і донині є найголовнішою святинею Фінляндії. До Виборга, закладеного 1293 року, за наступні два століття додалися ще міста на західному узбережжі: Ульфсбю, Раумо, Нодендаль і Борго на південному узбережжі Нюланда.

Значна частина населення цих надзвичайно малих за європейськими мірками міст складалася з німців чи, радше кажучи, купців, які розмовляли нижньонімецьким діалектом; вони обирали бургомістра і раду міста, а також об’єднувалися у гільдії за таким самим зразком, як і в інших балтійських містах. Скажімо, всередині XIV століття 80 відсотків містян Обу були німцями з Рейнської області та Вестфалії (Північна Німеччина). Шведський король ухвалив закон, за яким щонайменше половина бургомістрів і членів міських рад мали бути місцевого походження, однак немає жодних свідчень, що цього закону дотримувалися. Ради дбали про інтереси купецтва і були гарантами того, що купці дотримувались зобов’язань за торговельними угодами. Ради були сполучною ланкою між містянами та їхніми торговими партнерами в інших регіонах Північної Європи. Гільдії виконували переважно соціальні функції і були, за своєю суттю, ексклюзивними клубами для спільних святкувань та банкетів. В Середньовіччі в Обу діяли принаймні шість гільдій, кожна з яких мала свій спеціальний профіль і статус. Найпрестижнішою вважали, без сумніву, гільдію Трьох Королів, до якої входили здебільшого представники духівництва, високої знаті та міської адміністрації.

Гільдії засновували в найродючіших сільських районах Фінляндії, проте їхніми членами ставали винятково представники місцевої суспільної еліти. Варто пам’ятати, що у шведському королівстві не було жодної регулярної системи надання земель в «лен», тобто в оренду. У користування передавали не самих селян, а лише право збирати з них податки. У Центральній та Східній Європі багато селян «прикріплялися» до землі, якою володіли феодали. Король надавав феодалам право оренди в обмін за їхню лояльність та підтримку у воєнні часи. У шведському королівстві така система не прижилася, зокрема, через брак орних земель та робочої сили. У Швеції та Фінляндії землю обробляли лише близько п’яти відсотків селян, котрі не були ані власниками, ані орендарями земельних наділів, тому селяни в східній частині королівства платили зазвичай податки безпосередньо королеві та церкві. Важливо наголосити, що фінські селяни ретельно дбали про власні інтереси, інколи їм навіть вдавалося відстояти свої права, надто коли супротивником у суперечці була церква.

Ще в доісторичні часи в долинах рік південно-західної Фінляндії виникли осілі поселення, де люди обробляли землю та розводили худобу. Важливою технічною новинкою у цій галузі сільського господарства був плуг, який обертався; цим удосконаленим плугом можна було обробляти важкі глинисті фунти, а це давало змогу освоювати нові орні землі. Уздовж південного узбережжя і на Аландських островах – у шхерах – з’явилося чимало селищ, які спеціалізувалися переважно на рибальстві та скотарстві. Що далі на північ і на схід, то більшою ставала частка відвойованих у лісів земель. Вирубне землеробство аж ніяк не було примітивною формою обробітку землі. Урожай з вирубних земель у кілька разів перевищував урожаї на нивах, які засівали постійно. До того ж, існувало багато різновидів вирубного землеробства. Найвигіднішим в економічному сенсі був метод «гугта», який прийшов до Фінляндії з Київської Русі приблизно в XI ст. Його поширенню сприяли величезні площі хвойних лісів на землях громади, оскільки на обробіток вирубних земель затрачалося чотири роки, а зібрати можна було тільки один-єдиний урожай. На практиці це означало, що селяни вирубували і спалювали хвойний молодняк того ж року, коли засівали й збирали врожай на раніше оброблених зрубах.

Допоміжними промислами селян були рибальство та іноді мисливство. Худоби у цих районах майже не розводили. Селяни-лісоруби мігрували величезними територіями, тому не могли мати постійних стаєнь, стодол та інших потрібних для утримання худоби будівель. Вирубне землеробство вимагало важкої праці, потреба робочих рук привела до появи справжніх родинних кланів, які складалися з багатьох окремих сімей, що мешкали разом. Так протривало аж до XIX ст. Існування упродовж століть родинних кланів залишило свій слід у фінських прізвищах. За прізвищем можна було довідатися, до якого роду належала людина.

Бідність спричинилася до того, що у Фінляндії сформувався дуже незначний прошарок заможного населення, так званий «скаттерфрельсе», тобто звільнений від оброків клас. Щоб одержати такий статус, землевласники мали своїм коштом спорядити для шведської корони озброєного вершника. Більшість кланів, які сягнули високого становища, були заможними шведсько- і німецькомовними селянами з південного узбережжя, та поступово їхні лави поповнили й фінськомовні багаті землевласники з усіх кінців південно-західної Фінляндії. Водночас Фінляндія не мала жодної нагальної потреби утримувати власне боєздатне військо. Мирна угода між Швецією та Київською Руссю, підписана 1323 року в Нотеборзі, стабілізувала на майбутні сто років східні кордони королівства. Через те, що короні бракувало коштів для зміцнення централізованої влади, монархія упродовж майже всього Середньовіччя функціонувала як політичний союз відносно незалежних замкових ленів, тобто феодальних маєтків.

Ерік XIV належав до першого покоління європейських монархів, які здобули широку загальну освіту, навчаючись у видатних науковців, але, щоб мати контроль над шведською аристократією, замало було знати високі теорії та салонний етикет. Ерік успадкував різкий темперамент свого батька, та не його кмітливість. Унаслідок відвертого розриву з аристократією 1567 року він втратив психічну врівноваженість і взяв участь в убивстві п’ятьох чільних дворян. Це дало підстави дворянству звільнити ув’язнених братів і наступного року вибрати Югана новим монархом. Божевільний Ерік потрапив до в’язниці, а після десяти років ув’язнення його отруїли миш’яком за наказом Югана.

У період правління Югана III (1568-1592) стабілізувались стосунки між королем та дворянством. 1569 року король погодився визнати спадкову належність до аристократії, але попри це відхилив вимогу суттєво збільшити платню дворянам. Система оплачуваних службовців, яку започаткував Ґустав Васа, поширилась тепер навіть на дворянських адміністраторів та офіцерів, що посилило контроль Югана над владою. Проте за спокійною завісою жеврів конфлікт, який не на жарт розгорівся після смерті Югана 1592 року. Унаслідок шлюбу та близьких зв’язків з Польщею Юган потрапив під вплив католицизму і 1577 року своїм розпорядженням щодо проведення богослужінь скасував низку лютеранських нововведень у літургії. Це дуже роздратувало протестантських священиків і аристократію, які незабаром знайшли собі союзника в особі брата короля – герцога Карла.

Зацікавлення Югана III теологічними питаннями було неймовірним; він стежив за тим, щоб обдаровані учні були скеровані на навчання безпосередньо в католицькі освітні заклади Німеччини й Риму. Основною причиною екуменічної позиції Югана було те, що вона збігалась з його зовнішньополітичним курсом, метою якого був альянс з Польщею для того, щоб витіснити Росію з регіону Балтійського моря. Поза тим Юган плекав надію зробити свого католицького спадкоємця – сина Сигізмунда – правителем польсько-шведської унії. Католицька церква вбачала в цьому свій шанс широкої контрреформації по всій Північній Європі і 1576 року заснувала в Стокгольмі таємний єзуїтський центр, який, щоправда, за кілька років було викрито й ліквідовано.

Юган прийшов до влади у країні, яка від 1563 року воювала і Данією та Любеком. Коли 1570 року через перемовини йому вдалось укласти прийнятний мирний договір з данцями, конфлікти на східному кордоні вже переросли у справжню війну з Росією. Війна на сході тривала з різною інтенсивністю 25 років до укладення миру в Тейсіне (Тявзино) (1595), за яким Росія відмовлялась від претензій на право користування лісами в межах Фінляндії, а також визнавала шведське домінування в Естонії. Вперше кордон було визначено аж до Льодовитого океану. Весь регіон Ладозького озера та Інгерманландія, де згодом постав Санкт-Петербург, знову дісталися Росії.

З визначенням кордону наміри Югана III зробити північну частину Балтійського моря внутрішнім морем Швеції майже втілились у життя. На жаль, цей момент настав за три роки після смерті Югана. Війна з Росією вимагала переміщення до Фінляндії значної частини військових сил. Коли впродовж 70-х років суперечки загострились, практично всі надходження від податків зі східної половини держави пішли на фінансування війни. Піклування про державну економіку Фінляндії доручалось представникові короля з повноваженнями, подібними з тими, які Юган як герцог Фінляндії мав 20 років тому.

Підбадьорений військовими успіхами, Юган вирішив 1581 року доповнити свій королівський титул ще одним титулом – великий князь Фінляндії. Він також звелів виготовити гербовий щит великого князівства, що дотепер є офіційним гербом Фінляндії. Щит замовили ще раніше для того, аби прикрасити домовину Ґустава Васи в катедральному соборі Упсали. Саркофаг виготовили 1583 року і серед 13 земельних гербів у ренесансному стилі був і щит великого князівства, що поєднав елементи двох інших гербів: лев з великого державного герба та прямий меч герба Вестерланду на противагу російській кривій шаблі з герба Карелії. Натяк на незакінчену війну з Росією був дуже виразним. Лев з тріумфом підняв меча у важкому ударі й наступив на криву шаблю, що, згідно з геральдичною експертизою, первісно була символом турецького та ісламського впливу.

Після смерті Югана 1592 року розгорілася боротьба за престол, мечі схрестили свої ж співвітчизники. Дворянство і духівництво Швеції, очевидно, вважали спадкоємця трону Сигізмунда не своїм співвітчизником, а представником Польщі та католицизму. Сиґізмунд вже був королем Польщі, що ускладнювало йому тривале перебування у Швеції для захисту своїх владних інтересів. Року 1593 він погодився з визнанням лютеранського вчення офіційним у шведському королівстві, а наступного року став шведським королем. Через рік його дядькові, герцогові Карлу (третьому синові Ґустава Васи) вдалося стати регентом королівства, після чого розпочалась відкрита боротьба за владу між двома претендентами.

Герцог Карл мав підтримку в королівській раді. Проте Фінляндією керував лояльний прибічник Сигізмунда, вірний намісник короля, маршал та адмірал Клас Флемінґ. Фінляндія стала центральним полем бою боротьби за престол 1596-1599 років. Герцогові Карлу вдалось підбурити фінських селян на масове повстання проти військ Флемінґа, забезпечення яких спустошувало кишені селян. Однак вимуштрувана армія Флемінґа, яка колись успішно воювала на східному фронті, жорстоко придушила селянське заворушення. Кількість жертв цієї так званої «паличної війни» становила близько 3 000 полеглих – велика цифра для європейського селянського повстання у співвідношенні до кількості населення (1 % від населення).

Восени 1598 року війська Сигізмунда зазнали поразки у вирішальній битві на півдні Швеції. Герцог Карл швидко здобув владу, і наступного року в Фінляндії вірні королеві сили були змушені після багатьох битв капітулювати. У зв’язку з взяттям Обуського замку 1599 року сорок вірних королеві чільників Фінляндії засудили до кари смерті. Одним з небагатьох, хто уникнув покарання, був Арвід Стольарм, намісник Фінляндії після смерті Флемінґа 1597 року – він ще мав знадобитися для військових дій у Балтії. Так герцог чинив правосуддя, і, коли 1604 року його обрали правителем Карлом IX, усі рештки фінської автономності та релігійного інакодумства було знищено. Відтоді офіційна ідеологія королівства ґрунтувалась на ортодоксальному тлумаченні лютеранства з сильним наголосом на теократичному вченні про короля, обраного Богом.

Так Фінляндія відіграла помітну роль у державній політиці шведського королівства наприкінці XVI ст. Згодом у фінській національній історіографії наголошувалось на тому, що впродовж «паличної війни» дворянство Фінляндії керувалось національними мотивами. Проте від 1970 року деякі дослідники вважали «паличну війну» нічим іншим, як класовою боротьбою, а лояльне ставлення аристократії до короля – тільки захистом власних інтересів. За результатами останніх досліджень, лояльність фінських дворян до короля Сигізмунда полягала в їхньому консерватизмі та небезпідставному страху перед помстою герцога Карла.

Симфонічна музика Яна Сібеліуса й живопис Акселі Ґаллен-Каллели теж ідеалізували батьківщину, а що ці митці користувалися високим пошанівком, їх вважали духовними світочами білої Фінляндії. Ґаллен-Каллела зажив слави ще й тому, що саме за його ескізами створено більшість орденів і емблем молодої республіки. Ставлення Сібеліуса до цього національного «хороводу» від початку було суперечливим. Завдяки надзвичайно популярному у шуцкорівських колах Маршу єгерів (1918) композитор посів почесне місце в суспільно-культурному житті своєї країни. Та перш ніж вичерпалося його натхнення наприкінці 20-х років, Сібеліус написав чотири зі своїх найзнаменитіших творів, які мали неоціненне значення не лише для фінської, а й світової культури.

Те саме можна сказати про скульптора Вяйньо Аалтонена, він надав національним образам класичних форм. Найвідоміший приклад – портрет відомого бігуна Пааво Нурмі. Скульптуру виставили на огляд публіки 1925 року, і вона відразу стала одним з найдовговічніших символів Фінляндії. Нурмі, звісно, мав атлетичну будову, йому властивий був економний стиль бігу, однак Аалтонен зобразив його античним напівбогом, що поєднував у собі ті доброчесні риси, з якими хотіла б асоціюватися молода республіка: юність, красу й стоїчну силу волі. Величезна популярність скульптурного мистецтва в Європі міжвоєнного періоду пояснювалася потребою у монументах, які б виражали колективну волю. У Німеччині та Італії такі скульптурні твори займали провідне місце в системі фашистської пропаганди. У Північній Європі Аалтонена і його скандинавських колег шведа Карла Міллера й норвега Густава Вігеланна сприймали як виразників дещо неоднозначного бачення готовності нації до самопожертви, яке можна було тлумачити по-різному.

Однак національний червень легко ставав патетичним і пишномовним. Космополітичний модернізм почав утверджуватися серед представників молодшої генерації письменників і художників ще на початку 20-х років. Першопрохідцями були здебільшого художники, їхні твори у стилі кубізму й сюрреалізму різко відрізнялися від традиційно-національних. У літературі подвижниками нових течій стали фінляндсько-шведські модерністи Ґуннар Бйорлінґ, Гагар Ольссон і Ельмер Діктоніус. їхні дадаїстські експерименти й висмикнуті з загального контексту зображення міських форм життя відразу знайшли відгук у літературних колах Швеції.

Не відставав від них і літературний гурток фінськомовних письменників Tulenkantajat (Ті, що несуть вогонь). Твори членів цього гуртка, публіковані в однойменному журналі, то оспівували розвиток технологій і міську романтику, то в стилі модерну пропагували соціалістичні або ж «справжні фінські» ідеї. Літераторів об’єднувало жваве зацікавлення суспільними процесами, але відмінності в ідеологічних поглядах неминуче призвели врешті-решт до розколу. Найбільше зацікавлення мали нариси на актуальні теми Олаві Пааволайнена, у них вишукані модні європейські тенденції та радикальні ідейні течії гостро контрастували з сільським романтизмом Фінляндії.

Нариси Пааволайнена щиро й водночас неоднозначно трактують гітлерівську Німеччину (1936) й сталінський Радянський Союз (1938). У них йдеться, з одного боку, про тоталітарні держави з жорстокими репресивними машинами, а з іншого – про новаторські в технічному сенсі суспільні експерименти, що спонукало автора провести паралелі зі Сполученими Штатами Америки. В інтелектуальному середовищі Європи таке явище не було чимось надзвичайним. Скажімо, архітектор Алвар Аалто, який після Другої світової війни здобув міжнародну славу, охоче переймав досвід і радянських, і шведських зодчих. У радянській архітектурі його приваблювали велич і перспектива, а в шведській – відчуття стилю та ідеологія «народного дому», яка покликана була розвивати близьку простій людині й технічно функціональну архітектуру, що узгоджувалася б з плановим веденням господарства.

Незважаючи на мовні суперечності, міжвоєнна Фінляндія підтримувала тісні контакти зі Скандинавією, насамперед зі Швецією. Низький поріг психологічного бар’єру пояснювався не лише тим, що шведська мова була рідною для майже десятої частини населення Фінляндії (1940: 360 000). Представники фінської еліти були, по суті, двомовними завдяки, з одного боку, тому, що шведська мова входила до переліку обов’язкових дисциплін у навчальних закладах, а з іншого – тому, що шведська мова репрезентувала живий культурний спадок у багатьох родинах і сферах суспільного життя. Ще наприкінці XIX століття, коли закладалися підвалини сучасного суспільства, постала ціла низка скандинавських об’єднань для поширення громадянських і фахових ідей, до них входили й фіни, хоча країна тоді ще не була незалежною. Така співпраця орієнтувалася на досягнення практичних цілей. Коли Фінляндія здобула державний суверенітет, співпраця поглибилася у багатьох напрямах, а надто між робітничими й спортивними рухами цих країн, які сприймали загальноскандинавський контекст за найприродніший. Контакти фінських соціал-демократів зі скандинавськими однодумцями сприяли ефективному поширенню шведської ідеології «народного дому» в Фінляндії, а спортивна співпраця мала форму регулярних міжскандинавських чемпіонатів, широко висвітлених у пресі.

Що ж до масової культури, то вона була цілком відкрита для шведського впливу. Великою популярністю користувалися шведські журнали, платівки зі шведськими шлягерами; художні фільми послужили зразками для наслідування у Фінляндії. Бум ілюстрованих тижневиків відбувся одночасно в обох країнах у 20-х роках, коли вдосконалення друкарської техніки дало можливість масово тиражувати контрастні світлини. Найбільший у Фінляндії тижневик Suomen Kuvalehti видається з 1917 року і понині. Він швидко віднайшов комерційний баланс між політично-актуальними та інформаційно-розважальними публікаціями. Серед «дамських» часописів варто згадати Kotiliesi(1923-) для домашніх господарок, а також модний міський часопис Eeva (1934-). Обидва знайшли свою читацьку авдиторію. Не менш популярним був часопис шуцкорівців Hakkapeliitta, його войовничі кольорові обкладинки сигналізували про заповзятий патріотизм і готовність стати на захист батьківщини.

Незважаючи на популярність шведської масової культури, на музичному і кінематографічному фронті Фінляндії ще від початку 20-х років домінував німецький та американський продукт. До Другої світової війни німецьку мову викладали як першу іноземну в усій Скандинавії, що давало свої переваги індустрії розваг: німецькі шлягери неодмінно мали своїх вірних слухачів у Фінляндії. Фінські платівки записували переважно у висококласних музичних студіях Берліна, а значна частина мелодій походила з Центральної Європи, тож доречно говорити про німецький півфабрикат. Більшість «живих картин» були імпортними, а що до кінця 20-х років йшлося про німе кіно, голлівудська кіноіндустрія дуже швидко завоювала провідні позиції і на фінському ринку, не втративши їх навіть у роки Другої світової війни.

Прем’єрний показ першого повнометражного вітчизняного звукового фільму Ерккі Кару Наречена плотаря відбувся 1931 року. Уже за десятиліття Фінляндія мала власну кіноіндустрію та власних кінозірок з відомою екранною парою Ансою Іконен і Тауно Пало на чолі. У роки війни масова культура стала важливим знаряддям підтримки войовничого духу фронтовиків і мотивації працівників тилу. Народ більше, аніж будь-коли, потребував розради та розваг. Це не тільки збільшило обсяги продажу радіоприймачів, програвачів платівок і кінопроекторів, але й сприяло розвиткові популярної культури, яка передусім нівелювала класові відмінності в суспільстві. Та й це ще не все: під час Другої світової війни радіопередачі сприяли вивченню світової географії. Наприкінці війни не один мешканець земної кулі знав, де є Суомуссалмі, Ель-Аламейн і Хіросіма.

Найбільшого прогресу було досягнуто в економічній сфері. Маастрихтський договір містив рішення про поглиблене регулювання валютних питань аж до запровадження спільної монетарної політики із спільною валютою. На початку 1999 року одинадцять країн-членів ЄС вирішили ввести спільну валюту, і три роки по тому, 1 січня 2002 року, їхні валюти були замінені на євро та центи. Сформований панівною більшістю фінський уряд, ще від початку членства в ЄС демонстрував своє бажання брати участь у процесах, які посилювали наддержавні структури ЄС. Тому навесні 1998 року переважна більшість у парламенті ухвалила пропозицію уряду щодо участі Фінляндії в європейській монетарній реформі. Фінляндія обрала інший шлях, ніж Швеція, керівництво якої після довгого вичікування врешті поставило це питання на всенародне голосування, на якому більшість висловила своє негативне ставлення.

Відповідна різниця могла навіть виявлялись у ставленні країн до політичної інтеграції у межах ЄС. Уряд Швеції підтримував ідею розподілу сил між державами. Політику Фінляндії щодо інтеграційних процесів ЄС у 1995-2003 роках визначав доволі незалежно прем’єр-міністр Пааво Ліппонен, який словом і ділом підтримував політично сильний та єдиний союз. Його лінія була побудована на трьох визначальних аргументах. По-перше, Фінляндія прийняла умови Маастрихтського договору. По-друге, економічна інтеграція логічно відбувалась разом із політичним узгодженням. По-третє, національним інтересом Фінляндії було утворення сильних наддержавних структур союзу, де вона мала брати участь у вирішенні питань, що визначатимуть майбутнє об’єднання. Ліппонен отримав підтримку президента країни Мартті Агтісаарі, найважливішим внеском якого в європейському контексті було успішне посередництво в закінченні війни в Косові 1999 року.

Восени 1999 року Фінляндія головувала в ЄС. Це завдання було успішно виконане, і на початку XXI ст. Фінляндія мала репутацію зразкової країни в Європейському Союзі. Запровадження спільного законодавства ЄС у Фінляндії відбувалась краще, ніж у країнах, які приєдналися до Європейського Союзу раніше. Коли велися приготування до проекту Конституції для ЄС, Фінляндія займала гнучку позицію щодо різних позицій. Такий підхід випливав із позитивного ставлення уряду до наддержавного розвитку в межах Європейського Союзу. Звичайно, ця підтримка стала менш чіткою та послідовною навесні 2003 року, коли країною почав керувати новий уряд на чолі з скептично налаштованим стосовно ЄС «центром».

Це був не єдиний і навіть не перший привід до того, що ставлення Фінляндії до ЄС поступово стало стриманішим. Упродовж перших п’яти років членства в Європейському Союзі Фінляндія відкрито виражала ентузіазм та задоволення, що виявлялось в активній співпраці із Брюсселем і Страсбургом. Для багатьох фінів членство сприймалось як остаточна ознака закінчення періоду «холодної війни». Було також очевидно, що членство сприяє розвиткові економіки країни. Тому запровадження спільної валюти відбулось без труднощів. Згодом, коли членство вже стало буденною річчю, громадська думка у Фінляндії стала критичнішою, особливо після того, як Європейський Союз постав перед новими викликами, скажімо, розширення на схід 2004 року та непроста в здійсненні конституційна реформа.

Такий розвиток подій не був несподіваним. Він нагадував ситуацію у старих країнах ЄС і цим свідчив, що ставлення фінського суспільства до членства нормалізувалось. Іншим виявом такої тенденції було прийняття навесні 2000 року нової конституції Фінляндії, яка посилила парламентську демократію. Президент повністю втрачав свою визначальну роль у формуванні влади і відтоді мав проводити зовнішню політику країни разом з урядом. Отже, реформа означала перехід влади від президента до парламенту. Президента надалі обирали прямим народним голосуванням, тобто для отримання цієї посади довіра парламенту була необов’язкова.

Нова конституція набула чинності 1 березня 2000 року, коли представника соціал-демократів Тар’ю Галонен було обрано президентом. Оскільки реформа відбулась одночасно з першим обранням жінки головою держави, Тар’я Галонен постала перед потребою оновити зміст посади президента. її перемога на виборах була незначною, та кількома чіткими доповненнями до владних повноважень Галонен створила стійку основу для свого впливу на формування зовнішньої політики. Цьому сприяло те, що вона швидко здобула народну довіру, що також мало б забезпечити її переобрання на президентських виборах наприкінці зими 2006 року.

У 1995-2000 роках Галонен працювала на посаді міністра закордонних справ. Вона брала участь у формуванні нової зовнішньої політики країни, яка полягала насамперед у відмові від статусу нейтральної держави внаслідок приєднання до Європейського Союзу. Уже 1994 року активізувалася співпраця з НАТО, коли Фінляндія приєдналась до програми альянсу «Партнерство заради миру», що стало основою для тривалого узгодження дій військових сил Фінляндії та НАТО. Проте набуття повного членства вважалось недоцільним. Навесні 1995 року уряд чітко наголосив, що визначеними цілями політики безпеки є неприєднання до військових блоків та незалежна оборона, але допускалася можливість переоцінювати такий курс, за умови вагомих змін у механізмах політики безпеки в Європі. У 1997-2004 роках відбувались деякі заходи з регулювання цих зобов’язань, що продемонструвало готовність Фінляндії при потребі подати заявку на членство в НАТО.

Навесні 1999 року термін «незалежна оборона» був замінений на «достатні можливості оборони», і влітку 2004 року парламент після деяких вагань ухвалив новий текст Конституції ЄЄ, де країни-члени гарантували безпеку одне одного. Ці зобов’язання на практиці було важко поєднати із військовим неприєднанням, але це зауваження вже не було таким актуальним, оскільки Фінляндія проводила дедалі ширшу й усебічну співпрацю з НАТО та військовими механізмами ЄС. Одним із цих амбітних завдань була участь у спільному для ЄС керуванні кризовими ситуаціями, за яке активно агітували Фінляндія та Швеція і яке в 2005-2006 роках почало здійснюватись у тісній співпраці з НАТО.

Проте навесні 2006 року не спостерігалося жодних виразних ознак того, що Фінляндія збирається подавати заяву на повне членство в НАТО. Вичікувальна позиція залежала не тільки від того, що переважна більшість населення Фінляндії не підтримувала ідеї членства за чинних обставин. Співпраця з НАТО відбувалося злагоджено навіть без членства і, за оцінкою багатьох провідних політиків, Фінляндія не мала потреби в гарантіях колективної системи безпеки НАТО. Крім того, відбувалось внутрішнє оновлення Атлантичного пакту, яке затримувалось і ускладнювалось тим, що його два найсильніші члени США та Велика Британія були втягнені в затяжні кризи в Афганістані та Іраку.

За цим також вбачалось небажання занадто швидко змінювати політичний та безпековий баланс у регіоні Балтійського моря. Історія Фінляндії дала багато прикладів того, як зміна сил у Балтійському регіоні може призвести до непередбачуваних ланцюгових реакцій і конфліктів, які в різний спосіб відобразились на країні та її населенні. Водночас історія показала, що багато з цих перерозподілів сил у політиці безпеки виявились неочікувано сприятливими для Фінляндії. Становлення Фінляндії як окремої нації та незалежної республіки не було б можливе без великих війн у Європі. їхню позитивну розв’язку, звичайно, не можна пояснювати тільки виваженими рішеннями та готовністю до дій на національному рівні. Тоді, як і сьогодні, багато вирішальних подій відбувались цілком стихійно, як випадкові результати низки суперечливих процесів в історії.

Гасло «Ми більше не шведи – росіянами ставати не бажаємо – будьмо ж фінами!» приписували згодом історикові з Обу А. І. Арвідссонові, який через свою надто радикальну позицію у національному питанні змушений був на початку 20-х років XIX ст. виїхати до Швеції. Насправді цю думку висловив ще 1811 року перший державний секретар Великого князівства Ґ. М. Армфельт, почувши заклик Олександра І до населення завойованих фінських територій стати відтепер фінами. Імператор мав на увазі, що не варто жити минулим, а фіни, на думку Армфельта, мали виконувати побажання царя.

Позиція імператора була політичною і жодного стосунку до мовної ситуації у Фінляндії не мала, та все ж після приєднання до Росії тут стали зосереджувати незрівнянно більше уваги на фінській мові. Відділення від Швеції й перетворення Великого князівства на адміністративну одиницю Російської імперії привело до того, що фінська мова вперше стала мовою спілкування більшості. Тепер адміністрація, щоб виконувати свої службові обов’язки, зобов’язана була володіти фінською мовою, більше, аніж будь-коли раніше. Почалось скрупульозне вивчення граматики та лексики фінської мови, а 1826 року священик Ґустав Ренваль видав великий фінсько-латинсько-німецький словник, який аж до кінця XIX ст. був нормативним для писемної фінської мови, що поволі зароджувалася.

Ренваль, як і перекладач Біблії у XVI ст. Аґрікола, віддав перевагу західно-фінському діалектові, який був більше поширений і мав чимало запозичень зі шведської мови. На противагу Ренвалеві фольклорист Карл Аксель Ґоттлунд був прихильником східно-фінського діалекту області Саволакс, яким розмовляли у внутрішніх регіонах країни. Саме цей діалект Ґоттлунд вважав найчистішим та автентичним. Як ранній представник національного романтизму, Ґоттлунд, взявши собі за зразок німців, розгорнув широку фольклористичну діяльність: він збирав народну творчість, прагнучи віднайти в ній душу свого народу. Звісно, Еліас Льоннрот видав 1835 року фінський національний епос Калевала, та саме Ґоттлунд ще 1817 року висловив думку про можливість зібрати давню фінську народну поезію в одну літературну цілість.

Характерно, що цю мрію Ґоттлунд висловив шведською мовою. На початку XIX ст. понад 85 % населення Фінляндії розмовляло різними фінськими діалектами, однак, незважаючи на щораз більше зацікавлення фінською мовою, шведська залишалася робочою і приватною мовою спілкування адміністративної та академічної еліти аж до 80-х років XIX ст., як спадок освітянської системи шведської епохи. Як не парадоксально, цей шведський спадок упродовж XIX ст. лише утверджувався у Фінляндії завдяки державній фінансовій підтримці розвитку університетів та вищих шкіл, оскільки мовою викладання у них, за браку реальної альтернативи, залишалася аж до 70-х років XIX ст. здебільшого шведська. Лише незначна частина шведськомовного населення Фінляндії належала до суспільної еліти. Селяни й рибалки південного та західного узбережжя розмовляли, як і раніше, своїми східно-шведськими діалектами, а в містах, доки викладання у школах тривало шведською мовою і домінували торговельні зв’язки зі Швецією, шведська залишалася основною мовою спілкування серед представників бюргерства.

Плекати національну самосвідомість намагалося тісне коло діячів культури, які, не завжди активно користуючись фінською мовою у житті, схилялися перед нею, як перед таїною народної душі. Схожа ситуація спостерігалася у багатьох інших європейських державах, а також у Балтиці та Росії, де представники суспільної верхівки спілкувалися німецькою чи французькою, а народними мовами зацікавились щойно в епоху романтичного націоналізму. Зрештою, у Фінляндії освічені верстви населення частіше володіли народною мовою, бо народилися у фінськомовних регіонах країни або й самі були фінами з походження. Такий мовний обмін відбувався у Фінляндії постійно, починаючи з XIII ст., до того ж, у двомовних регіонах цей процес часто йшов у протилежному керунку.

Зацікавлення німецьких гуманістів народною культурою вже наприкінці XVII ст. наснажувало таких фінських вчених, як Портан, однак лише на початку 20-х років XIX ст. у Фінляндії серйозно почали усвідомлювати, що народна мова може стати політичним яблуком розбрату. Згадане вище висловлювання Арвідссона в газетах 1821 року стало переломним моментом. Арвідссон, як і фінські студенти, був категорично проти, щоб російська стала офіційною мовою Фінляндії. Він вважав, що увесь процес суспільного розвитку в Європі спонукає до того, щоб саме фінська мова одержала такий статус, а не російська. Така позиція виразно перегукувалася з громадянськими та республіканськими ідеями, з якими тоді пов’язували націоналістично-політичні рухи в Центральній Європі. Погляди Арвідссона були сприйняті як критика російської влади і призвели не тільки до його звільнення з університету, а й до еміграції. Відтепер за національними дебатами у Фінляндії пильно стежили з Санкт-Петербурга. Одним з виявів такого посиленого контролю було перенесення університету до Гельсінкі.

Щоб зберегти за собою право на самовираження, провідним лідерам фінського національного руху доводилося уникати будь-яких негативних висловлювань про Росію і водночас запопадливо демонструвати свою лояльність до імператора. Дозволялося наголошувати на органічній єдності нації, але найголовнішою колективною чеснотою нації була несхитна віра в Господа Бога та царя. Межі дозволеного з юних років прищеплювали новому поколінню інтелігенції, яка наступними десятиліттями мала очолити процес пробудження нації. За кілька місяців після звільнення Арвідссона, точніше кажучи, восени 1822 року, до університету в Обу вступили три майбутні світочі фінської культури: Еліас Льоннрот, Ю. Л. Рунеберг і Ю. В. Снельман.

Юган Людвіг Рунеберг (1804-1877), співець національного романтизму, дебютував 1830 року. Невдовзі його вірші виправдали сподівання освіченої громадськості, котра давно вже очікувала появи поезії, яка б відображала єство народної душі. Юним студентом в Обу Рунеберг не міг некритично ставитися до виявів запобігливого русофільства, та, як доцент і поет в Гельсінгфорсі в 30-х роках XIX ст., до того ж, одружений з Фредрікою, донькою архієпископа Тенґстрьома, він навчився правил гри. У поемі Мисливці на лосів (1832) він змалював суворий, проте гармонійний побут селян фінського озерного краю. Простий, класичний стиль став неперевершеною характерною рисою творчості Рунеберга. Увінчала його творчий доробок монументальна поема Оповіді прапорщика Столя (1848, 1860), у якій він майстерно зумів оспівати патріотизм та саможертовність фінів у війні 1808-1809 років, не образивши російських можновладців.

Еліас Льоннрот (1802-1884) прославився у царині народної поезії, видавши фінський народний епос Калевалу (1835, 1849). Його внесок не обмежився скрупульозним записом давніх народних переказів під час мандрівок Фінляндією і подальшою їхньою публікацією. Як і чимало інших національних епосів, що з’явилися у Європі в XIX столітті, Калевалу, як цілісний твір, створив великою мірою сам укладач. Льоннрот 1831 року взяв участь в організації Фінського Літературного товариства, яке згодом стало центром національного пробудження. Члени товариства плекали великі надії на те, що минуле Фінляндії одягне власні літературні шати. Такими шатами став епос Калевала. Фінська мова Калевали була, однак, такою важкою для сприйняття, що аж до кінця XIX ст. освічена громадськість знайомилася з цим твором переважно через шведські та німецькі переклади.

На переломі 30-40-х років XIX ст. ідея про те, що у Фінляндії склалася окрема самобутня нація, одержала підтримку освічених верств населення. Рунеберг зі своїми літературними побратимами заснував 1832 року газету Helsingfors Morgonblad (Гельсінгфорська ранішня газета), яка до 40-х років була єдиним у країні рупором національно свідомої інтелігенції. Дві фінськомовні місцеві газети – Oulun Wiikko-Sanomia (Тижневик міста Оулу) і Sanansaattaja Wiipurista (Виборзький вісник) – виходили в 30-х роках, але припинили своє існування 1841 року через брак передплатників. Того ж року коло вчених на чолі з Льоннротом започаткувало мовознавчий часопис Suomi (Фінляндія). Шведськомовний часопис Saima, заснував його 1844 року Ю. В. Снельман, мав цілком інше суспільне значення і популяризував радикальну мовну програму, яка ще й у XX ст. залишалася провідною зорею фенноманів, представників фінського національного руху, котрі ратували за рівні права фінської та шведської мови і за розвиток національної культури.

Юган Вільгельм Снельман (1806-1881) кілька років мешкав у Швеції та Німеччині, там він перейнявся ідеями ліберальної преси, яка поєднувала національне питання з вимогами побудови суспільства загальної рівності. Услід за нею Снельман тлумачив суспільну філософію Гегеля як підґрунтя націоналізму з народним корінням. Природним бастіоном держави мала стати нація, об’єднана єдиною мовою. Державний добробут передбачав свідому розбудову національної культури, яка б відкрила канали впливу народу на державу. На думку Снельмана, проблема полягала в тому, що в Фінляндії не було фінськомовної літератури, навколо якої змогла б розвиватися висока національна культура і суспільна свідомість. Снельман займав посаду директора школи в маленькому містечку озерного краю Куопіо, коли почав видавати часопис Saima, однак його радикальне гасло «Єдина нація – єдина мова» прозвучав настільки революційно, що спричинив жваві дебати в столичній пресі й спонукав однодумців визначитися зі своїми поглядами.

Більшість учасників дебатів погоджувалася зі Снельманом, що перехід усього суспільного життя Фінляндії на фінську мову бажаний і неодмінний у майбутньому, та багато хто критикував його за прагнення негайно перевести на фінську мову систему вищої освіти й дивувалися, чому Снельман зопалу намагається оголосити шведськомовну літературу й освіту «ненаціональними». Як можна заявляти, що поезія Рунеберга не належить національній літературі Фінляндії? Як це було типово для того часу, усі дебати велися шведською мовою… Незважаючи на свою радикальну мовну позицію, Снельман так ніколи й не навчився писати своїх статей фінською. На практиці активно користуватися фінською мовою у суспільних дебатах почали аж наприкінці XIX ст.

Хай там як, сучасники дуже добре усвідомлювали революційну сутність ідей Снельмана. Ранньою весною 1845 року громадськість прочитала в газетах про студентську вечірку в Гельсінкі, на якій дехто з поважних гостей на чолі з Боргоським єпископом Оттеліном виголошували довгі урочисті промови фінською мовою. Ця подія збудила величезний ентузіазм, про неї з захопленням написав у своєму часописі Снельман, хоча не втримався від нагадування про комічність самої ситуації. Невтаємничений чужоземець навряд чи зрозумів би, що дивного в тому, що фінський єпископ публічно виступає фінською мовою.

Вже вкотре йшлося про намагання «прорубати вікно в Європу». Молодше покоління культурної еліти брало собі за еталон французьких письменників Камю та Сартра; водночас зростало зацікавлення вчених англо-американськими теоріями та суспільними проектами. Найбільшою літературною подією тієї епохи став історичний роман Міки Валтарі Сінухе-єгиптянин (1945), у якому ірраціональність людської природи і нетривкість у часі ідеологій були зображені настільки універсально, що твір став світовим бестселером і був перекладений тридцятьма мовами. Тоді ж фінський дослідник Георг Генрік фон Врігт зажив міжнародної слави за досягнення в сучасній логіці й понятійному аналізі у філософії.

Однак великий ментальний прорив повоєнного часу відбувся лише на початку 50-х років, коли країна повністю виплатила всі контрибуції, знакові постаті воєнної епохи – Маннергейм і Сталін – упокоїлися вічним сном, а Фінляндія нарешті стала місцем проведення Олімпійських ігор. Ще 1940 року тут планувалося проведення літньої олімпіади, але на заваді стала війна. Літні Олімпійські ігри 1952 року в Гельсінкі були організовані так блискуче, що це додало величезного стимулу національній самосвідомості фінів, яку добряче пошарпала війна. А ще західна преса багато писала про те, як добре зуміла Фінляндія знову звестися на ноги, і як мало впливає на повсякденне життя фінів сусідство з Радянським Союзом.

Спостерігалися й інші виразні ознаки змін суспільного клімату. Наполегливі зусилля нового радянського керівництва з формування позитивного образу СРСР сприяли, без сумніву, загальному оптимізму. Усередині 50-х років у країні з’явилася динамічна й надзвичайно прибуткова масова культура, яка створила образ нової Фінляндії, більш рівноправної та урбанізованої. Згуртована важкою воєнною долею солідарність нації виховала справжню єдність без класових розмежувань. Тепер національні «ікони» можна було сприймати без колишньої патетики. Восени 1954 року Вяйньо Лінна видав роман Невідомий солдат, у якому фінська Війна-продовження була зображена очима вояків-фронтовиків, часто у бурлескній формі. Роман відразу завоював широку популярність, а вже наступного року твір екранізували, що зміцнило його позиції як національного епосу незалежної, сучасної Фінляндії.

В. Лінна помітно захоплювався вітчизняними кінокомедіями, які часто доброзичливо потішалися з класичних й просвітницьких ідеалів буржуазної культури, і тлом для яких традиційно було народне невдоволення суспільною елітою, котра вважала, ніби має право керувати смаками й звичками більшості. А коли ця тенденція переносилася на популярні художні фільми з виразними ознаками наслідування американського гумору та ковбойської романтики, відразу з’являлася гостра критика з боку культурної еліти. Дух протесту особливо зміцнів у 60-х роках, буйним цвітом розквітнули альтернативні народні рухи, художній авангардизм і радикальна суспільна критика.

Спершу відчувалася величезна спокуса покепкувати зі спільних «ікон» на кшталт Ісуса чи Маннергейма, та невдовзі радикалізм набув суспільних і політичних обрисів. Цей рух, як не раз бувало й раніше, очолило студентство. Щораз більший притік студентів до вишів зруйнував університетські традиції і призвів до політизації колись таких інертних студентських корпорацій. Аж до осені 1967 року в суспільних дебатах переважала пацифістська критика оборони країни та загального військового обов’язку. Військовиків звинувачували у прихованому розпалюванні войовничості та русоненависництва. Згодом студенти приєдналися до хвилі міжнародних протестів проти війни у В’єтнамі, а пізно восени 1968 року фінські студенти, знову ж таки наслідуючи своїх побратимів з «великого світу», зайняли адміністративні будівлі, вимагаючи демократизації університетського врядування.

Наступного року ці вимоги посилилися, коли ініціативу взяла до рук ліва фаланга активістів, яким набридла в’яла реформістська політика соціал-демократів, тож вони приєдналися до лав комуністичної партії. Радикальне крило партії – тайстоіти (за іменем вірного Москві комуніста Тайсто Сінісало) – стало політичним притулком для багатьох визначних інтелектуалів того часу. Незважаючи на те, що тайстоітам вдалося завоювати провідні позиції у студентських та культурних колах, усі їхні головні вимоги розвіялися за вітром. На початку 80-х років лави тайстоістів значно поріділи, залишилася тільки групка беззубих радикалів. Однак ще десять років тому ситуація не видавалася такою невинною. Братання студентської еліти з промосковськими крайніми лівими буржуазія сприймала за серйозний сигнал загрози для усього суспільства, і не лише тому, що тайстоіти захоплювалися міжнародними революційними божками як Ленін, Че Ґевара і Хо Ші Мін, вони ще й з ентузіазмом прославляли спадщину фінських революціонерів 1918 року.

Іншим важливим компонентом культурної революції 60-х років була народна, поп- та рок-музика. У тісному зв’язку з музикою перебувала молодіжна мода, віяння якої щораз частіше диктували міжнародні тенденції. Переломними у формуванні специфічної молодіжної музики й молодіжної моди на одяг в усьому західному світі стали 50-ті роки, коли на сцені з’явився Елвіс Преслі, світова рок-зірка. За наступні десять років галузь розвинулася до розмірів глобальної індустрії, яка з найвідоміших рок-виконавців кувала ідолів для цілого покоління і водночас робила з них мультимільйонерів. Бурхливий розвиток телебачення гарантував високі продажі їхніх платівок і в Фінляндії. Улітку 1966 року відбулася виняткова подія: група Роллінт Стоунз виступила з концертом на західному узбережжі Фінляндії. За кілька років довге волосся, джинси та інші атрибути одягу гіпі стали своєрідним новим костюмом для фінської молоді.

Так тривало до початку 70-х років, коли на фінську сцену вийшли свої варті уваги рок-групи. Тривалий час тут домінував знаний бард 50-х років Олаві Вірта, який співав у стилі «свінг», наслідуючи Франка Сінатру. Услід за ним на сцені з’явилася низка фінських співачок: Бріта Койвунен, Лайла Кіннунен і Катрі Гелена. їхні переспіви міжнародних гітів швидко завоювали серця фінів. У середовищі студентського політичного руху кінця 60-х років теж зародилися свої багаті пісенні традиції, та оспівані в них суспільні ідеали були надто радикальними для широкого загалу. Піонерами рок-музики натомість стали Раулі «Баддинг» Сомерйокі і його група з провокаційною назвою Suomen Talvisota 1939-1940 (Фінська Зимова війна 1939-1940). Платівка групи Underground (1970) започаткувала вітчизняний рок-стиль з самобутнім ліричним звучанням.

Іншими піонерами рок-стилю стали Гейккі Несіог Гарма й Югані Лісе Лескінен, їхні найкращі пісні дотепер живуть у пам’яті тих, чия молодість припала на 70-ті роки. Музичному прориву сприяла, без сумніву, відміна радіокомпанією Yle 1970 року обмежень на виконання музичних творів усіх рок-течій. Ефект посилився неймовірним зростанням продажу касетних магнітофонів у першій половині 70-х років. Пісні на кшталт меланхолійної Lumi teki enkelin eteiseen {Сніг створив ангела в сінях) у виконанні Несіога мали набагато більшу популярність, ніж про це могли свідчити самі лише продажі його платівок.

Контроль радіокомпанії Yle над всією фінською культурою та суспільною думкою досяг свого піку в 60-70-х роках. Корпорація зберігала за собою монополію на радіотрансляцію аж до 1985 року, коли приватна радіостанція здобула право випускати в ефір свої передачі в Гельсінкі. Не менш потужний контроль над національною культурою здійснювали дві телекомпанії корпорації Yle, які теж не мали конкурентів аж до 80-х років. Лише 20 % загального ефірного часу надавали за оплату комерційній фірмі Reklam-TV, яка наприкінці 50-х років долучилася до створення фінського телебачення. У другій половині 60-х років кількість абонентів телебачення подвоїлася, тобто зросла до мільйона; водночас щоденний ефірний час перевищив 10 годин.

Зміст державних передач затверджувала політизована фахова рада. Ця рада уявляла свою роль у сфері народного просвітництва цілком у дусі того часу: багаті на факти випуски новин у поєднанні з інформативно-розважальними передачами. Населення віддавало перевагу актуальним дискусійним програмам і розмаїтим вікторинам. Однак справжніми фаворитами публіки були вітчизняні сімейні серіали, комедійні програми й лотереї, а їхні ведучі стали новими знаменитостями тієї епохи. Велику популярність уже в ті роки мали міжнародні спортивні змагання, а також щорічні вибори Міс Фінляндії, що давало вечірній пресі чудову нагоду попліткувати про інтимні подробиці з життя відомих людей.

До переліку треба додати ще й великий вибір англомовних телевізійних шоу, мультфільмів і повнометражних фільмів. Ці програми відразу завоювали високий рейтинг і зайняли значну частку ефірного часу, фінансованого державою, а також рекламними компаніями. Американська індустрія розваг стала панівною на фінському ринку ще в 20-х роках, тому засилля голлівудської продукції на телеекранах не сприймалося як щось надзвичайне. Навпаки, чимало глядачів вбачали переваги в тому, що можна вдруге переглянути улюблений фільм, одержавши водночас безкоштовний урок американської англійської мови. Варто зауважити, що у Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, фільми не дублюють, а транслюють з титрами. Це не лише стимулює розвиток мовних навичок глядачів, а й збільшує їхню сприйнятливість до американського способу життя.

Сама лише втрата Свеаборґа не вирішила долю війни, проте значно ускладнила контрнаступ, який улітку 1808 року за підтримки народного ополчення розпочала шведська армія. Шведським і британським лінійним кораблям пощастило замкнути російський військовий флот в естонській гавані Балтійський Порт, тоді як шведський шхерний флот зайняв позиції у шхерах Обу. Однак росіяни без зусиль утримували свої позиції на суходолі й наприкінці осені 1808 року змусили шведсько-фінські бойові сили знову відступити по інший бік Ботнічної затоки – тепер уже остаточно. Коли Ґустав IV Адольф відмовився визнати поразку і спробував організувати ще один контрнаступ, невдоволення всередині країни, яке визрівало вже давно, переросло в березні 1809 року в державний переворот. Королю довелося відректися від престолу на користь свого дядька Карла XIII, а того, своєю чергою, майже відразу замінив один з найближчих соратників Наполеона. Новий король Жан Батист Бернадот, зійшовши на престол, взяв собі ім’я Карл XIV Юган.

Бернадота обрали королем, сподіваючись, що Франція допоможе відвоювати Фінляндію. Та ці сподівання поступово розвіялися. Улітку 1809 року після останньої розпачливої спроби відтіснити російські війська, які вже дійшли аж до Нордланда, Швеція поквапилася укласти мир з Росією – 17 вересня 1809 року в Фредріксгамні. Ще влітку 1808 року російський цар Олександр І оголосив про остаточне завоювання Фінляндії. За умовами мирного договору новий кордон Швеції з Росією пройшов від річки Торніо на півночі до Аландського моря на півдні. Швеція змушена була поступитися шістьома ленами, Аландськими островами і частиною Вестерботнії. То були велетенські втрати: королівство позбулося третини своєї території і чверті населення.

Для Росії завоювання фінських провінцій не мало надто великого значення, хоча постійний контроль за Фінляндією та фортецею Свеаборг поліпшив безпеку Санкт-Петербурга. Рішення приєднати Фінляндію до Росії визріло тільки в перші місяці Фінської війни – саме тоді Наполеон крокував переможною ходою в Іспанії, а Росія програвала туркам, тож замислилася над розширенням своєї території на північному заході. Однак найважливіше для Росії було змусити Швецію приєднатися до торгової блокади Великобританії. Зрештою, їй це вдалося. Приєднання Швеції до блокади започаткувало подальші союзницькі відносинам між Росією та шведським королівством.

Конкретним виявом прагнення російських завойовників зберегти за собою Фінляндію стала відмова від систематичних погромів і терору проти цивільного населення. На цій війні загинуло понад 20 000 шведських та фінських вояків, але так само, як під час попередніх воєн, більшість з них померли від епідемій та антисанітарії у місцях розквартирування. На ставлення населення до окупації наклало свій відбиток розчарування у здатності шведів захистити Фінляндію. Щоправда, у різних регіонах країни тривала партизанська війна, хтось вів її з почуття лояльності до шведського короля, а хтось – зі страху перед можливим кріпацтвом. Серед представників суспільних станів русофільські настрої поширювалися набагато швидше, надто після того, як російський цар у червні 1808 року оголосив маніфест, у якому він обіцяв фінам не лише зберегти успадковані від шведського панування закони, з представництвом станів включно, але й економічно підтримати країну.

Наприкінці осені 1808 року до Санкт-Петербурга прибула фінська депутація. Посланці просили скликати у Фінляндії ландтаґ (сейм), аби проголосити царя новим регентом Фінляндії, а цар, зі свого боку, мав би запевнити країну в своїх добрих намірах. Така пропозиція була на руку Олександрові І, який прагнув закінчити Фінську війну, щоб подбати про інтереси Росії у грі великих держав з Наполеоном. Російський імператор дозволив скликати ландтаг і призначив колишнього шведського офіцера, а згодом російського генерала Ґ. М. Спренгпортена першим генерал-губернатором Фінляндії. Спренґпортен переметнувся на російський бік ще у 80-х роках XVIII ст. і активно агітував за приєднання Фінляндії до Росії як автономного великого князівства за зразком північноамериканських та голландських федерацій. Олександр І дотримав обіцянки. 29 березня 1809 року він відкрив у Борґо сейм і в своїй промові визначив статус Фінляндії. Цей день увійшов в історію Фінляндії як момент народження нації.

Тому Москва підписала 23 серпня 1939 року в Берліні пакт про ненапад. До цього договору міністри закордонних справ обох держав В. М. Молотов і фон Ріббентроп додали секретний протокол, в якому визначили спільну демаркаційну лінію, що мала пройти Східною Європою. Фінляндія, Балтія і східна Польща входили до сфери інтересів Радянського Союзу, Німеччині відійшла решта території Польщі. Пакт Молотова-Ріббентропа послужив вистрілом на старті Другої світової війни: західні держави, всупереч очікуванням, оголосили війну Німеччині, після того як через тиждень після укладення пакту німецькі війська захопили Польщу. Та ще до квітня 1940 року на західному фронті тривала лиш позиційна війна. Упродовж першої зими центр ваги війни, без сумніву, містився на сході чи, радше кажучи, на фінсько-російському кордоні.

Чому ж Радянський Союз напав на Фінляндію, яка оголосила про свій нейтралітет? Сталін боявся, що Гітлер може рушити територією Фінляндії і захопити Ленінград та північні регіони Союзу. Не допомогло й те, що на перемовинах у Москві восени 1939 року фінський уряд запевнив радянське керівництво у своїй готовності відбити будь-який напад, німецький, зокрема. На думку Сталіна, німці могли висадитися у Фінляндії, незважаючи на жодні офіційні запевнення фінського уряду. Усе відбувалося на тлі глибокої недовіри між сторонами, яку неможливо було подолати за короткий час. Радянський Союз активно підтримував у Фінляндії комуністичну агітацію, спрямовану на повалення суспільного ладу в країні. Водночас багато фінських політиків, вчених і офіцерів симпатизували Німеччині й підтримували тісні контакти з німецькими колегами за фахом. Перемовини між СРСР і Фінляндією урвалися на початку листопада, коли фіни відмовилися задовольнити деякі радянські вимоги щодо зміни кордону. Радянська сторона мотивувала свою позицію питаннями безпеки Ленінграда. Схожі вимоги вже висувалися неофіційно, починаючи з 1938 року, та фінський уряд постійно їх відхиляв. Міністрові закордонних справ Ельясові Еркко аж до початку війни вдавалося переконувати своїх колег у тому, що Москва провадить політику залякування. Поведінка Фінляндії докорінно відрізнялася від поведінки Балтійських країн, які вже наприкінці вересня 1939 року поступилися вимогам СРСР, дозволивши розташувати в себе радянські військові бази.

Упертість фінів пояснювалася їхньою сліпою вірою у те, що в мить небезпеки Швеція та західні держави кинуться їм на допомогу. Даремно шведський уряд конфіденційно сигналізував, що не варто сподіватися на військову підтримку. Прагнення приймати бажане за дійсність пустило глибоке коріння, ще й підтримувалося русоненависницькими настроями народу: навіть незначні територіальні поступки русофоби вважали зрадою батьківщини. До того ж, багато що свідчило про неминучість збройного конфлікту. Мета Москви на довгу перспективу полягала у відновленні контролю над Фінляндією. Коли мети не вдалося досягнути переговорами, Сталін наказав Червоній армії вторгнутися у Фінляндію. За чотири дні до нападу була інсценізована «фінська» прикордонна провокація біля села Майніла на радянському боці Карельського перешийка. Це стало приводом для розірвання пакту про ненапад від 1932 року й розв’язання війни.

Вранці 30 листопада 1939 року радянська авіація масовано бомбувала населені пункти південної Фінляндії. Водночас Червона армія перейшла державний кордон на Карельському перешийку, а також уздовж пустельних лісових доріг на сході країни. Вторгнення приголомшило населення, яке, попри тривожні настрої і військову мобілізацію, наївно сподівалося, що конфлікту можна буде уникнути перемовинами. Та вже після першої панічної реакції викристалізувалося почуття національної єдності й усвідомлення, що іншого шляху, окрім як вистояти до кінця, немає. Отож рішення Сталіна утворити фінський маріонетковий уряд і радянська пропаганда, що напад, мовляв, мав на меті підтримати фінський робітничий клас, виявилися даремним стрясанням повітря.

Призначення 72-літнього фельдмаршала Ґустава Маннергейма головнокомандувачем армії зміцнило войовничий дух фінів. Повернення Маннергейма до військової кар’єри відбулося ще 1931 року, коли він очолив консультативну оборонну раду. На посаді радника він активно сприяв усередині 30-х років розвиткові політики скандинавського нейтралітету у Фінляндії. Ця політика ставила собі за мету уникнути саме такої війни, у яку тепер було втягнено Фінляндію. Важливим було ще й те, що Маннергейм дотримувався курсу на класове примирення, завдяки чому його лідерство визнали також у соціал-демократичних колах. І хоча восени 1939 року Маннергейм дуже критично поставився до непоступливості Фінляндії і закликав до тактичних компромісів, його неважко було вмовити взяти на себе командування у відповідальний для країни час.

За два дні після початку війни прем’єр-міністром призначили Рісто Рюті, голову Банку Фінляндії, ліберала, який користувався загальною повагою. Його коаліційний уряд гарячково намагався відновити перемовини з Радянським Союзом. Водночас уряд звернувся до Ліги Націй з проханням завадити вторгненню СРСР до Фінляндії. Швеція надала велику матеріальну допомогу, а також прислала групу добровольців, однак інші країни не надали жодної військової підтримки. Щастям у біді для фінів стала надзвичайно сувора зима. Сніги й люті морози утруднювали й без того погано синхронізованій Червоній армії просування до Ботнічної затоки. Уже на другий тиждень війни фінським військам вдалося зупинити радянський наступ на Карельському перешийку. Після того як упродовж наступних чотирьох-п’яти тижнів фіни оточили й роззброїли кілька російських дивізій на лісових обширах сходу й півночі Фінляндії, Сталін збагнув, що зіткнувся з проблемами. Найвідомішою стала перемога фінів у Суомуссалмі, де були знищені дві радянські дивізії.

Чисельна перевага Червоної армії була великою ще від самого початку війни (СРСР: 450 000 осіб; Фінляндія: 300 000 осіб) і зростала упродовж усієї війни, бо з Радянського Союзу постійно надходила підмога. Хоч радянські війська мали незрівнянно краще забезпечення бойовою технікою та боєприпасами, захисникам вітчизни допомагала арктична зима й велетенські лісові простори. Пересуваючись на лижвах, фінські загони швидко й ефективно атакували загарбників з флангів і з тилу. Що довше тривала війна, то більшим ставав ризик, що західні держави дотримаються обіцянок і пошлють свої військові формування на допомогу Фінляндії. Тому Сталін відступив від свого первісного плану окупації Фінляндії. У лютому 1940 року Червона армія розпочала ще жорстокіший наступ на Карельському перешийку, щоб змусити фінський уряд погодитися на швидкий мир та значні поступки і так врятувати радянський престиж.

Тепер позиції фінів на Карельському перешийку помітно ослабли. Різко зросла кількість загиблих, резерви вичерпалися. На початку березня Червона армія дійшла до східного передмістя Виборга. У цій ситуації фінський уряд заходився зондувати грунт для мирних перемовин з Москвою, незважаючи на те, що мінімальні вимоги Москви були аж ніяк не мінімальними для Фінляндії: йшлося про анексію усієї Карелії та оренду під військову базу мису Ганко. Паралельно тривали перемовини з західними державами, які планували замаскувати захоплення шведських залізорудних родовищ у Нордланді під військову допомогу Фінляндії. Німеччина ввозила зі Швеції найбільшу частину руди для своїх потреб, тому Берлін закликав фінський уряд погодитися на радянські вимоги. Німеччина ще залишалася союзницею Радянського Союзу, однак поза лаштунками дала зрозуміти фінському урядові, що втрачені території з верхом поверне Фінляндії після завоювання й розгрому СРСР.

Фінський уряд 13 березня 1940 року підписав у Москві мирний договір, який задовольнив радянські вимоги за всіма головними пунктами. Мис Ганко віддали в оренду під радянську військово-морську базу на 30 років. Новий державний кордон невипадково збігався з кордоном, проведеним за умовами Ніштадського миру 1721 року. Сталін ще восени 1939 року вказував, що, на думку його генералів, безпека міста на Неві вимагала повернення до кордонів часів царя Петра І – як важливий для обох сторін проміжний етап. І Радянський Союз, і Фінляндія сприймали цю мирну угоду лише як тимчасове рішення. У своїй промові на засіданні парламенту відразу після укладення миру прем’єр-міністр Рюті наголосив, що праця з відродження країни має здійснюватися «з мечем в одній руці і кельмою – в іншій». Такої ж думки притримувався і Маннергейм. Його слово мало найбільшу вагу в ухваленні рішення погодитися на вимоги СРСР.

Тримісячна війна забрала життя близько 24 000 фінів, кількість поранених перевищила 43 000 осіб. Переважну більшість (66 000) становили вояки-фронтовики, тобто армія зуміла добре захистити цивільне населення. Втрати супротивника були набагато більшими. За деякими підрахунками, в Зимовій війні загинуло 131 000 радянських вояків і були пораненні 325 000. До гіркого сальдо війни треба додати ще й евакуацію понад 400 000 цивільних осіб з Карелії і мису Ганко. Становище евакуйованих поліпшилося улітку 1940 року з ухваленням закону про прискорену колонізацію, який давав їм право на одержання нових земельних паїв.

І Рюті, і Маннергейм були за своїм світоглядом англофілами, однак Зимова війна продемонструвала, що ні західні держави, ані Швеція не поквапляться на допомогу, якщо мова йтиме лише про незалежність Фінляндії. З цього уроку фінська зовнішня політика зробила висновки на довгі роки: доки тривала війна і потім, у післявоєнний період. Законність і мораль аж ніяк не гарантували національного суверенітету маленькій державі. Через своє геополітичне положення поблизу Ленінграда Фінляндія не змогла б надовго зберегти незалежність без альянсу з однією з великих держав Балтійського регіону. А що німецькі війська блискавично просувалися територією усієї Європи, то навесні й улітку 1940 року фінське керівництво почало зондувати грунт щодо одержання хоч якоїсь підтримки з боку Німеччини.

Тоді не існувало жодних реальних розумних альтернатив. Після німецької окупації Данії та Норвегії британська підтримка стала неможливою. Фінсько-шведський оборонний союз не визнавали ні Москва, ані Берлін. Окрім всього, Фінляндія не бажала собі долі Балтійських республік, які насильно анексував СРСР улітку 1940 року. Услід за приєднанням розпочалися масові депортації місцевого населення до Сибіру. Водночас жорсткішими стали вимоги Москви до Фінляндії. Тому, коли німецьке керівництво попросило Фінляндію дозволити прохід своїх військ фінською територією, обіцяючи їй натомість продаж зброї, вона негайно погодилася.

Упродовж осені німецько-фінські зв’язки зміцнилися, а в грудні 1940 року вони закінчилися конфіденційною пропозицією німців взяти участь в операції Барбаросса, великому хрестовому поході Гітлера проти Радянського Союзу. Гітлер знав про страх фінів перед загрозою з боку СРСР, і розраховував на те, що Фінляндія погодиться вести військові дії на північних флангах. До того ж, Німеччина хотіла забезпечити собі постійне постачання сировини з фінських нікелевих копалень, розташованих у Петсамо.

Фінський уряд прийняв пропозицію. Такому рішенню сприяли не лише уроки Зимової війни. Стала відомою інформація, що Гітлер у листопаді 1940 року відхилив запит радянського наркома закордонних справ Молотова щодо дозволу довести до кінця завоювання Радянським Союзом Фінляндії. У січні 1941 року видавалось, ніби Німеччина має добрі шанси здобути перемогу у війні з Радянським Союзом. Чимало свідчило про те, що Маннергейм і Рюті, обраний у грудні 1940 року президентом Фінляндії, допускали можливість закінчити цю війну за сценарієм Першої світової. Спершу Німеччина розгромила б СРСР, а потім західні держави розгромили Німеччину, особливо якщо зважити на те, що воєнний потенціал США залишався ще цілком невикористаним. У будь-якому разі Фінляндія сподівалася повернути собі втрачені території і назавжди позбутися більшовицького східного сусіда. На піку оптимістичних настроїв фінське керівництво мріяло про завоювання земель у Карелії і на Кольському півострові.

Найвідоміша з дисидентських дискусій велася у 1838-1843 роках і стосувалася правового становища Фінляндії у складі Російської імперії. Дехто (наприклад, Ісраель Вассер) називав Борґоський сейм 1809 року не інакше, як пактом про державну унію між Фінляндією та Росією, інші (скажімо, А. І. Арвідссон) виступали з різкими спростуваннями таких звинувачень. І хоча їхні аргументи не могли на той час стати набутком громадськості, вони відклалися у пам’яті, а за двадцять років послужили точкою відліку в новій державно-правовій полеміці в Фінляндії. Не менш важливим для формування фінської національної самосвідомості було те, що війна 1808-1809 року стала наприкінці 1830-х років темою численних шведських мемуарів та історичних праць. Ця література швидко поширилася у Фінляндії і підготувала грунт для військового епосу Рунеберґа Оповіді прапорщика Столя, перша частина якого побачила світ на Різдво 1848 року і відразу стала неймовірно популярною.

Згодом епос Рунеберґа назвали підвалинами фінського патріотизму, і не лише завдяки ефектним описам героїчної непохитності фінського народу. Успіх поеми був зумовлений ще й тим, що її сприймали як гідну відповідь вимогам Снельмана створити більш національну й народну літературу, не зворохобивши, однак, надмірним радикалізмом обережної бюрократичної верхівки. Витончене вміння Рунеберґа балансувати на межі дозволеного найяскравіше виразилося у пролозі поеми, вірші Наш край. Уже навесні 1848 року цей вірш представляли на одному студентському святі як новий національний гімн.

Вірш поклав на музику німецький композитор Фредрік Пассіус, який жив у Фінляндії. Музика була пройнята модним у ті роки романтичним настроєм. Варто зауважити, що Рунеберґ написав Наш край 1846 року, коли вимоги Снельмана про виховання громадянського патріотизму ще можна було висловлювати публічно. Це, власне, пояснює, чому поет постійно нагадує про народну єдність, а в останній строфі вірша змальовує картину успішної батьківщини, яка «скинула з себе кайдани». Дехто з дослідників творчості Рунеберґа вказують на те, що у вірші нема революційних висловлювань і роблять висновок, що ним керували реакційні мотиви. Але ж навіщо поетові писати пісню, яку з політичних міркувань не дозволять співати?

Коли навесні 1848 року влада свідомо заохочувала студентів співати Наш край, вона не замислювалася над нюансами тексту Рунеберґа, бо прагнула насамперед завадити молоді виконувати Марсельєзу та інші відверто бунтівні пісні. Наприкінці зими 1848 року суспільні бродіння у Центральній Європі переросли у хвилю справжніх революцій, які зруйнували весь політичний порядок, створений на Віденському конгресі 1815 року і який ревно захищала автократична Росія. Невдовзі відлуння барикад докотилося і до Північної Європи. На початку квітня 1848 року в Швеції відбулося велике громадське свято, на якому Росію відверто назвали останнім оплотом консерватизму.
Вістря критики влучило просто в ціль. Наступного року європейські революції були придушені під проводом Миколи І, який з 1825 року залізною рукою правив Російською імперією. Ставлення імператора до Фінляндії не визначалося якимись особливими симпатіями чи антипатіями. Цьому сприяла вірна цареві фінська сановна еліта, яка, вживши запобіжних заходів, не допустила політичних демонстрацій супроти чинного режиму. Так було під час польського повстання 1830 року, так знову сталося «божевільного року» 1848-1849. У 1846-1847 роках були запроваджені нові цензурні правила, а 1848-1849 року оприлюднені ще докладніші обмеження діяльності різних громадських організацій. У березні 1850 року утиски цензури ще посилилися: відтепер лише релігійна та економічна література мала право виходити фінською мовою.

Мета останніх заходів – завадити поширенню революційних ідей та релігійного інакодумства серед селянства, швидкий приріст якого укупі з поглибленням соціальної нерівності підготував ґрунт для появи релігійних рухів з політичним підтекстом. Водночас влада щораз частіше звертала увагу на студентство, яке навесні 1849 року продемонструвало своє невдоволення політично забарвленим призначенням на одну з університетських посад, а також намірами Росії використати Фінський гвардійський батальйон для придушення повстання в Угорщині. Погроза Миколи І реорганізувати всі університети Російської імперії в ремісничі училища не здійснилася, проте 1852 року Гельсінкський університет, як і чимало інших навчальних закладів імперії, одержав новий статут, за яким, частково, відбулася саме така реорганізація: навчання велося за двома спеціалізованими напрямами – гуманістичним та науково-природничим. Реформа підвищила науковий рівень викладання, однак зацікавлення студентів політикою не пішло на спад, а саме це було найголовнішою метою реформи.

На Фінляндію і далі впливали, хоч і з деяким запізненням, політичні й ідеологічні пертурбації великих держав Центральної Європи, а також заходи, до яких вдавався російський імператор для подолання цих впливів, роблячи висновки з поведінки своїх європейських супротивників. Такою ж залишалася картина під час Кримської війни (1853-1856). Війна стала наслідком боротьби передусім Росії та Османської імперії за панування на Босфорі, а отже, на всьому східному узбережжі Середземного моря. Ескалація конфлікту європейських держав у війну відбулася 1853 року, після того як російські війська зайняли османські території на півдні Балканського півострова й потопили турецький флот у битві на Чорному морі. Турецьким військам надавали підтримку Великобританія та Франція, які в березні 1854 року оголосили війну Росії, щоб послабити її домінування у великій європейській політиці. До того ж, британці побоювалися, що перемоги російського флоту на східному Середземномор’ї можуть у майбутньому загрожувати Pax Britannica, тобто панівному статусові Великобританії на світових морях і в світовій торгівлі.

Рішення західних держав завдати удару Росії ще й на Балтиці було продиктоване тією ж логікою, якою колись керувались шведи у своїх наступальних війнах на сході. Війна на два фронти змусила Росію розділити свої сили, даючи шанс на перемогу супротивникам. Російське військове командування, передбачаючи такий поворот подій, розпочало навесні 1854 року велику реорганізацію морської оборони Санкт-Петербурга, зокрема зміцнення морських фортець на південному й західному узбережжі Фінляндії. Чисельність сухопутних російських військ зросла до майже 70 000 вояків. Як і передбачалось, влітку 1854 року флот західноєвропейських держав атакував кілька портових міст Фінляндії і повністю зруйнував фортецю Бумарсунд на Аландських островах.

Побоювання росіян щодо фінського сепаратизму виявилися у цій ситуації безпідставними. Російський імператор мав, певною мірою, рацію, потрактувавши пасивну допомогу Швеції західним державам як спробу відвоювати в Росії Фінляндію, однак шведські сподівання невдовзі розвіялися через сумнівні гарантії цих держав на підтримку в майбутньому. Лояльність до Росії зміцнилася у Фінляндії не лише через те, що фіни розгнівалися на західні держави за завданий їхньому узбережжю удар. Союзницький флот майже повністю паралізував фінське мореплавство, що спричинилося до значних економічних втрат у зовнішній торгівлі прибережних міст. Фінські газети, висвітлюючи військові дії, послідовно підтримували Росію, та це не заважало ліберальним колам у Фінляндії щораз критичніше ставитися до імперії у кулуарах.

На той час уже було ясно, чим закінчиться війна. Наприкінці літа 1855 року західні сили завдали потужного удару і у Фінській затоці, і на Чорному морі. Між 9 та 11 серпня союзницький флот 46 годин поспіль бомбував фортецю Свеаборґ. Їхні гармати мали удвічі більшу далекобійність, а тому вони могли безперешкодно обстрілювати фортецю гранатами й запалювальними ракетами. Великий винахід того часу – телеграф – дозволив європейській пресі оперативно інформувати громадськість про перебіг подій. Завдяки цьому Фінляндія, як окрема нація, уперше в історії опинилася у центрі уваги міжнародної преси. Операцію можна було використати з пропагандистською метою, бо західний флот зумисне не чіпав фінської столиці. Містяни могли спостерігати за моторошним феєрверком з пагорбів прибережного парку Брюннспаркен. Виконавши своє завдання, союзницький флот підняв якорі, не заподіявши жодної значної шкоди містові на суходолі. Головної мети було досягнуто – Росія втратила престиж.

А ще за кілька тижнів союзницькі війська західних держав зайняли головне місце подій війни – російську фортецю Севастополь на Кримському півострові. Тим і закінчилася війна. За умовами миру, підписаного в березні 1856 року, Росія відмовлялася від своїх військових баз на Чорному морі й на Аландських островах. Цей мирний договір означав кінець російського домінування в європейській політиці. Ситуацію ускладнила ще й смерть російського імператора у сам розпал війни. Миколу І змінив на троні його син Олександр II, за часів правління якого (1855-1881) в усій імперії були проведені величезні суспільні реформи.

Про стриманості і повільність цього народу ходять легенди, адже такий спосіб поведінки – це не тільки особливості темпераменту людей. Це стародавній, укорінений звичай – у давнину голосна розмова і поведінка були припустимі лише серед простолюдинів. Ознаками аристократизму ж служили мовчазність, докладність, незворушність. Наш стрімкий час майже не вплинув на цей спосіб оцінки, і фіни до цих пір трохи насторожено ставляться до людям, які занадто рухливі і крикливі.

У фінів не прийнято ходити в гості з будь-якого дріб’язкового приводу. Навіть візит до друзів і близьких – це значуща подія, до якої і господарі, і гості готуються майже два тижні. Все повинно бути продумано до дрібниць – і програма вечора, і стіл, і подарунок.

До речі, про подарунки. Небажано дарувати фінам якусь імпортну річ. Вони – великі патріоти, і впевнені в тому, що товари місцевих виробників – найкращі у світі. Тому навіть найдорожчий і ексклюзивний подарунок від якогось знаменитого закордонного кутюр’є не викликає у них особливого захоплення.

Фіни пунктуальні. Можна сказати, що точність для цього народу – запорука благополуччя. Запізнення на зустріч без попереднього попередження, що в середині деяких з нас вважається звичайною справою, фін може розцінити, як легковажність, і просто перестане ставитися до такої людини з належною повагою.

Найбільш традиційними захопленнями фінів по праву вважаються риболовля, лижі і лазня. На порівняно невелику кількість населення Фінляндії – близько 4,8 мільйонів чоловік – припадає майже 1 мільйон саун. Відвідування лазні для фіна – це ритуал. Тому сауни переважно будуються для невеликої кількості людей.

Для лазні зазвичай вибирають тихе, спокійне місце де-небудь на березі озера. Тут фіни не тільки миються – вони відновлюють сили і знаходять душевну рівновагу.

З не меншою пристрастю фіни ставляться і до рибної ловлі. У Фінляндії налічується декілька десятків тисяч озер, так що розвернутися тут є де! Проте фіни дуже трепетно ставляться до природи, тому ніколи не дозволяють собі виловити риби більше, ніж потрібно в даний момент, як би добре не клювала риба. Справжні рибалки – фіни користуються тільки елементарними рибальськими знаряддями і не допускають використання електронних вудок або подібного їм сучасного арсеналу рибалок.

Для риболовлі у Фінляндії потрібна ліцензія. Вона продається де завгодно – в поліцейських ділянках, у відповідних управліннях міст, в спеціальних автоматах і навіть бібліотеках.

Фіни дуже люблять собак. Це теж одна з незмінних традицій, адже вони – нащадки мисливців, для яких собака – перший помічник і друг. У кожній п’ятій родині фінських жителів є собака, така ж флегматична і вихована, як її господарі. Безпритульних собак у Фінляндії майже немає – тут дуже добре працює служба по притулку тварин. У країні активно працюють клуби собаківництва, створені ще в 19 столітті. Для собак будуються спеціальні майданчики для вигулу, є безліч спеціалізованих магазинів, де торгують засобами догляду за ними та харчуванням. Товариство захисту тварин Фінляндії старанно стежить за станом собак, їх харчуванням і здоров’ям.

Дуже захоплюються фіни і спортом. Любов до нього прищеплюється з дитинства. На розвиток спорту країна виділяє майже 70% зі свого бюджету.

Спортивно – оздоровча робота тут розвинена дуже активно.

Фізкультурою, в тій чи іншій мірі, займаються всі фіни, починаючи від найменших, і закінчуючи старими людьми. На вулицях фінських міст нерідко можна побачити дуже літню людину, яка захоплено робить спортивні вправи в будь-яку погоду.

Особливо люблять фіни спортивне орієнтування і лижі. У країні понад 140 лижних центрів, де лижні траси призначені для всіх – і для тих, хто професійно займається лижним спортом, і для тих, хто просто любить катання.

У лютому більшість жителів Фінляндії відправляються на так звані лижні канікули до Лапландії.

Кожен фін дуже дбайливо ставиться до традицій свого народу. Мабуть, це і є найосновніша фінська традиція – поважати звичаї власної країни і бути вірними своїй культурі.

Знаходиться курорт в одному з наймальовничіших місць Фінляндії, – заповіднику Пальякан. Лижний сезон тут починається в листопаді, а закінчується в квітні. У Пальяцці встановлені снігові гармати, завдяки яким місцеві траси покриваються снігом дещо раніше інших гірськолижних трас країни.

Центр оточують сопки, на схилах яких знайдуть собі підходящі спуски і майстри гірськолижного спорту, і новачки в цій галузі. Популярні ці місця і серед досвідчених слаломщиків.

Гості, котрі приїжджають сюди розміщуються в комфортабельних котеджах з саунами, вітальнями, спальнями і кухнями, обладнаними всім необхідним. Туристам надаються широкі можливості проведення дозвілля: катання на собачих упряжках і санях, походи на снігоступах, цікаві екскурсії та інше. Біля Пальякка, в селищі Хюрюнсалмі, знаходиться прекрасний аквапарк з лазнями, басейнами різного роду і всілякими атракціонами. А в околицях курорту є ферма поні, відвідувати яку дуже люблять діти.

На гірськолижному курорті Пальякка функціонує сучасний спортивний центр «Пальякка-Тало». На його майданчиках можна пограти в баскетбол, волейбол, теніс.

Новачки в лижному спорті можуть пройти курс навчання в місцевій гірськолижній школі. А пункт прокату, що функціонує на території курорту дає в оренду відпочиваючим спорядження і для катання на лижах, і для слалому, і для сноуборду.

На Нью-Йоркському економічному форумі в 2002 році Фінляндія зайняла перше місце за чистотою екології на її територіях. Для порівняння – Росія зайняла лише 74-е місце, США – 51-е місце, Великобританія – 98, а останнє місце дісталося Арабським Еміратам.

У Країні озер, мабуть, є все необхідне для любителів подорожувати водними просторами на яхті, катері або човні. У такий похід можна відправитися на озері Саймаа, і, при бажанні, пропливти по ньому три сотні кілометрів від Лаппенранти до Йоенсу. Для тих, хто воліє подорожувати на байдарках, підійдуть водойми центральній Фінляндії, затоки Аландського архіпелагу, озера і річки в Кайну, Лапландії і Сайменському басейні. Тут можна пройти кипучі річкові пороги, поплавати на плоті по водній гладі великої ріки і навіть попрацювати веслом на каное.

Екологічним раєм можна назвати Лапландію, розташовану на Півночі скандинавського півострова, майже на самому Північному полюсі. Суворі кліматичні умови, відсутність промислових центрів, малолюдна територія району – все це сприяє максимальному збереженню його природних багатств. Вода у водоймах регіону придатна для пиття, риболовля тут просто виняткова, ліси повні неляканих тварин, а північні олені розгулюють по вулицях міст. Влітку в Лапландії активний відпочинок на природі дуже різноманітний – катання на конях, гірських велосипедах, каное, просто піші походи по лісах або сопках і багато іншого. Взимку по безкрайніх просторах регіону можна покататися на оленячих або собачих упряжках.

У Фінляндії більше тридцяти національних парків загальною площею 8170 квадратних кілометрів. Деякі з них і до цього дня до кінця не вивчені людиною. Просування по території парків на будь-якому виді автотранспорту заборонено, дозволені тільки піші маршрути. Однак серед туристичних програм країни є й такі, які передбачають переліт у важкодоступні місця на літаках або вертольотах.

Найбільший національний парк Фінляндії – Лемменейокі. Він знаходиться у Північній Лапландії. Найближчі до парку міста – Інтарі і Култала. Парк Лемменейокі – найдовша у Європі лісова незаселена ділянка. На його території є водоспад Равадаскенгас, річки Леменейокі і Васкойокі, в густих лісах водяться лосі, олені, бурі ведмеді. Колись тут розроблялася золотоносна жила, і в цій області зараз прокладені туристичні стежки, які прокладені біля покинутих хатин – колишніх осель золотошукачів. Є на території парку і колиби, які здаються в оренду туристам, і спеціально обладнані місця, де туристи можуть зробити привал і розпалити багаття. У парку Лемменейокі можна пополювати на північних оленів і вдосталь намилуватися краєвидами Арктики. А на річці Лемменейокі щорічно влаштовуються міжнародні змагання золотошукачів.

Дізнатись більше про різні рідкісні тварини можна на цьому ресурсі: www.cavicorn.ru – сайт про диких тварин сімейства порожнисторогих

Інший великий Національний парк – Коловесі, розташований у Східному Саво, в околицях Савонлінна, розкинувся на декількох островах. Заснований парк був у 1990 році. На його території – соснові ліси, пагорби, печери з малюнками стародавніх людей, мальовничі скелі. Природа тут збереглася в первозданному вигляді, і в парковій зоні заборонено використовувати навіть моторні човни. Зате можна вільно подорожувати на весловому човні, і цілком імовірно, що десь по дорозі мандрівникам зустрінеться мармуровий тюлень!

Національний парк Реповесі розташований у Південно-Східній Фінляндії. Парк Реповесі і зона-заповідник Аарнікотка – це суворі ліси з безліччю скелястих ділянок, ущелин, водойм, боліт. Визначні пам’ятки парку – гори Олхаванвуорі і Мусталаммінвуорі, затока Куутінлахті зі спорудами для лісосплаву та підвісний міст Лапінсаламі. У парку безліч грибів та ягід, які можна збирати, скільки душі завгодно. Територію парку можна вивчати, відправляючись пішки туристичними маршрутами, або подорожуючи водними маршрутами на байдарках, каное, човнах, водних автобусах, круїзних катерах і водних таксі.

Фінляндія багата подібними місцями. Ця країна – просто джерело унікальних можливостей для екотуризму. Треба сказати, що сьогодні ця галузь туризму у Фінляндії перейшла на абсолютно інший рівень. Розміщення туристів на старих, які не мають жодних, навіть самих примітивних зручностей, фермах, відійшло в минуле. Тепер для любителів дикої природи будуються котеджі, відпочинок в яких максимально комфортабельний. Звичайно ж, час, проведений у маленькому затишному будиночку в оточенні таємничих лісів і чудових озер, чудово заспокоює нерви і сприяє почуттю умиротвореної захищеності, яке зберігається довгий час.

Кількість зовнішньополітичних ініціатив Кекконена помітно зросло після його перевиборів 1962 року з такою великою перевагою голосів, що він вже міг не боятися конкуренції у внутрішній політиці. Та й ситуація загалом сприяла зміцненню зовнішньополітичного профілю Кекконена. Берлінська і Кубинська (Карибська) кризи вкрай загострили 1961-1962 р. стосунки між двома наддержавами. Наростав страх перед можливою загибеллю усього людства, якщо їхнє суперництво переросте в глобальну ядерну війну. Реальна небезпека змусила обидва табори отямитися і відновити рівновагу терору в Європі. Водночас із зникненням старих колоніальних форм володіння посилювався політичний тиск наддержав на країни «третього світу».

Однак рівновага тиску аж ніяк не стримувала гонитви ядерних озброєнь наддержав, тому світом поширилася ідея про створення без’ядерних зон. Навесні 1963 року сподівання на появу таких зон висловило керівництво Югославії та Мексики, добре усвідомлюючи, наскільки беззахисними стануть їхні держави, якщо вибухне атомна війна. У травні того ж року ініціативу підхопив Кекконен і офіційно запропонував створити без’ядерну зону також у Скандинавії. В інших скандинавських країнах його ініціатива не мала значного ентузіазму, бо була несумісною із членством у НАТО Данії та Норвегії, яке передбачало готовність цих держав відбити ядерний удар у разі війни. Стриманою була також реакція Швеції, де вважали, що такою зоною мав би стати й Радянський Союз з його численними великими військовими базами в країнах Балтії.

Кекконен, звісно, розумів, що Данія та Норвегія не можуть вийти з НАТО. Баланс Північної Європи в сфері політики безпеки аж до 90-х років опиралася на той порядок, який сформувався наприкінці 40-х років. Договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу між Фінляндією та СРСР урівноважувався ще суворішим нейтралітетом Швеції і дансько-норвезьким членством у НАТО. Будь-яка зміна цього порядку неминуче призвела б до втрати здобутої рівноваги. Незважаючи на це, Фінляндія і далі упродовж періоду «холодної війни» порушувала питання про створення скандинавської без’ядерної зони. Дослідникам досі не пощастило з’ясувати прихованої причини цих суперечностей, однак багато чого у впертості Кекконена свідчило про хитрий розрахунок. Підтримуючи ідею без’ядерної зони, фінський уряд намагався зменшити ризик того, що СРСР у зв’язку з кризою у стосунках наддержав міг би зажадати військових консультацій і прав на розташування атомної зброї у Фінляндії.

Іншим виявом свідомого підвищення рейтингу Кекконена стало його ствердження у другій половині 60-х років, що Фінляндія веде активну політику нейтралітету. Така позиція не суперечила зобов’язанням країни щодо східного сусіда, бо згідно з Договором про дружбу, співпрацю й взаємодопомогу вона прагнула залишатися осторонь суперечностей між інтересами великих держав. Спершу трибуною для просування політики нейтралітету стала штаб-квартира ООН у Нью-Йорку, де Фінляндія могла конструктивно висловлюватися про кризи «третього світу», не надто ризикуючи викликати невдоволення СРСР. Наприкінці 60-х років Фінляндія одержала ще один шанс продемонструвати, якою вигідною може бути її політика нейтралітету в справі європейської безпеки. Вторгнення сил Варшавського договору до Чехословаччини 1968 року дуже зашкодило репутації Радянського Союзу на Заході. Задля корегування ситуації Москва навесні 1969 року запропонувала скликати загальноєвропейську конференцію з питань безпеки й укласти договір, який стабілізував би відносини й утвердив політичний переділ на два табори, що виник у Європі після підписання 1947 року Паризької мирної угоди.

Пропозиція була адресована всім європейським державам, а це дало можливість Кекконенові активно діяти без ризику, що його відразу звинуватять, нібито він рупор Москви. Тому він, не гаючись, сформулював власну ініціативу, згідно з якою, сторони мали розпочати підготовчі перемовини без попередніх умов, а оскільки НАТО належала в цьому питанні головна роль, до участі в перемовинах запрошували також США і Канаду. Водночас Фінляндія пропонувала виступити координатором перемовин і організатором самої конференції глав держав. Обидві наддержави схвалили пропозицію Кекконена, бо вона збігалася з їхніми спільними планами щодо проведення перемовин про обмеження арсеналів атомної зброї. Підготовка до конференції почалася негайно. Через шість років збулася велика мрія Кекконена, коли в Гельсінкі зібралися глави майже всіх європейських держав для підписання Заключного акта Наради з питань безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).

Доки тривав підготовчий процес, було вирішено численні спірні питання європейської політики безпеки й стосунків між наддержавами. Найміцнішими горішками виявилися питання про Німеччину, а також паралельні з нарадою перемовини великих держав про роззброєння, які впливали на всі інші великі сфери міжнародної політики. Вторгнення сил Варшавського договору до Чехословаччини 1968 року було спричинене підозрами Москви, що її держави-сателіти мають намір відколотися від соціалістичного блоку. Щоб відкинути підозри, нібито ФРН наполегливо працює над питанням об’єднання Німеччини, канцлер ФРН Віллі Брандт 1970-1971 року підписав договір з СРСР, Польщею і Чехословаччиною, визнаючи повоєнні кордони згаданих держав. Це проклало шлях стабілізаційній угоді між чотирма окупаційними владами Берліна (вересень 1971), за якою Західний Берлін однозначно було визнано частиною Західної Німеччини, тобто Федеративної Республіки Німеччини. А ще за півроку наддержави домовилися про обмеження кількості боєголовок у своїх арсеналах. Це сприятливо вплинуло на Нараду з питань безпеки та співпраці в Європі, проведеній під керівництвом Фінляндії.

Однією з підготовчих ланок стало укладення дипломатичних відносин з обома німецькими державами. Такий крок зміцнив репутацію Фінляндії як нейтрального учасника європейської політики безпеки. Того ж року розпочалася робота над Заключним актом, який складався з трьох головних пунктів. По-перше, сторони взаємно визнавали чинні політичні кордони Європи, а отже, остаточно визнавали розкол Німеччини. По-друге, були сформульовані принципи співпраці в сфері торгівлі, технологічних досліджень та охорони довкілля. По-третє, усі європейські країни брали на себе зобов’язання турбуватися про якість життя своїх громадян та про можливість вільно здійснювати громадянську діяльність. Останній пункт дав згодом США підстави критикувати Радянський Союз за порушення прав людини.

Активна участь фінського державного керівництва в цьому процесі зумовлена була усвідомленням того, що діяльність ОБСЄ служила також і справі Фінляндії. Країна змогла зміцнити свій нейтральний статус, а розрядка міжнародної напруженості полегшила реалізацію своїх торгово-політичних інтересів на Заході. Восени 1973 року Фінляндія уклала вигідний договір з ЄЕС про свободу торгівлі, який гарантував фінській паперовій індустрії ринки в Західній Європі, а також стимулював загалом інтеграцію країни із Заходом. Прихильне ставлення ЄЕС до Фінляндії пояснювалося прагненням міцніше прив’язати економіку країни до західного табору. Варто наголосити, що цього фіни не афішували, зважаючи на неоднозначні стосунки Фінляндії зі східним сусідом. Кекконен ще раніше приспав недовіру Радянського Союзу, підписавши подібний договір з соціалістичним блоком, однак економічне значення цього договору все ж було істотно меншим.

Мить тріумфу в зовнішньополітичній кар’єрі Кекконена настала в липні-серпні 1975 року, коли в Гельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з питань безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ). Заходи безпеки в столиці Фінляндії біли скрупульозно відпрацьовані. Ще ніколи тут не збиралося одночасно стільки глав держав. Навіть погода відповідала такій визначній події: було тепло і сонячно. Невимушеній атмосфері сприяло також і те, що керівництво США і СРСР вбачали в Нараді можливість зміцнити своє реноме дипломатів світового класу. Президент США Джеральд Форд прагнув пропіарити себе напередодні президентських виборів наступного року, тому особливо наголошував на пункті договору про права людини. Ветхий старець генсек КПРС Леонід Брежнєв сприймав Нараду як остаточне визнання власної доктрини про непорушність східного блоку.

Ядром договору стало, без сумніву, взаємне визнання політичного переділу Європи. Кекконен як голова Наради скористався шансом наголосити, що активна політика нейтралітету Фінляндії цілком і повністю співзвучна з принципами державного суверенітету й незалежності, які мали намір підтвердити керівники 35 західноєвропейських та північноамериканських держав. Наголос на цьому адресовано було насамперед Москві, яка досі дуже несхвально ставилася до визнання статусу Фінляндії як нейтральної держави. Радянське керівництво й надалі, у 70-х роках, висловлювало своє роздратування тим, що Фінляндія цілком «непропорційно» наголошує на своєму статусі нейтральної держави. Але було вже пізно щось змінювати. За решту шість років на президентській посаді Кекконен не раз нагадував про спільні принципи, затверджені 1975 року, і спокійно відхиляв спроби СРСР нав’язати Фінляндії військову співпрацю.

Яструби великих західноєвропейських держав не забарилися затаврувати Заключний акт Наради як перемогу радянської пропаганди, однак за наступні п’ятнадцять років нові наради ОБСЄ відбулися в Белграді, Мадриді та Відні, на яких критикували СРСР й інші держави східного блоку за порушення пункту Акта про права людини. Акт ОБСЄ надихнув політичних дисидентів з країн східного блоку на створення особливих «гельсінських груп», які повідомляли про такі порушення західний світ. На думку деяких фахівців, ці дисиденти навіть сприяли розпадові радянської імперії. Зокрема це стосувалося польського руху опору Солідарність, який з’явився на політичній арені 1981 року, надихнув дисидентів на акції протесту в інших країнах східного блоку і показав їм шлях, як це робиться.

Тому своєрідною іронією долі стало присудження норвезьким Нобелівським комітетом Нобелівської премії миру радянському дисидентові Андрієві Сахарову, який лише незначною кількістю голосів обійшов фінського президента Кекконена. Дипломатичний внесок Кекконена в справу європейської стабільності та безпеки важко заперечувати. Але заковика в тому, що цей внесок служив також інтересам Радянського Союзу. Тому Кекконен і не зміг добитися однозначного схвалення всередині західного блоку, хоча рівновагу Фінляндії в сфері політики безпеки Сходу й Заходу позитивно оцінювали в багатьох країнах соціалістичного блоку, опосередковано сприяючи розпадові радянської імперії. До того ж, якщо розглядати зовнішньополітичну діяльність Кекконена з вузько національного погляду, то її кінцеве сальдо було виразно позитивним. Коли Кекконен зайняв президентську посаду 1956 року, Фінляндія мала дуже обмежені можливості самостійно діяти на міжнародній арені. На момент, коли Кекконен 1981 року пішов у відставку, Фінляндія вже відстояла свою репутацію нейтральної держави, вдаючись хай і до незначних, однак систематичних заходів з розширення сфери своєї свободи дій. Водночас економіка країни здобула значні переваги, завдяки майстерному балансуванню державного керівництва між могутніми блоками.

Якщо Топеліус був оповісником національної ідеї, то Алексіс Ківі зі своїм романом Сім братів (1871) – піонером фінськомовної художньої літератури. Його класичне і водночас гумористичне зображення конфронтації побуту фінського села з цивілізацією стало прикладом для наслідування для вітчизняної прози XX ст. Однак сучасникам Алексіса Ківі виявилося не під силу сприйняти його бурлескну пародію і соковиту мову. Роман завоював широку популярність лише в 90-х роках XIX ст., коли нарешті утвердилася фінськомовна висока культура, а нація дозріла до самоіронії. Інше важливе місце в культурі фінськомовної громадськості зайняли реалістичні драматичні твори. Успіх до національної драматургії прийшов завдяки передусім Мінні Кант, натхненником якої був норвезький драматург Генрік Ібсен. Театр відігравав доволі значну роль у ранньому громадянському суспільстві Фінляндії. Фінський національний театр, змінивши кілька тимчасових приміщень, 1902 року зміг переїхати до розкішної споруди у стилі югенд (модерн) поблизу привокзальної площі в Гельсінкі. Новели й романи Мінни Кант про емансипованих жінок та соціальну невпевненість середнього класу проклали шлях художній літературі критичного реалізму, яка швидко розвивалася.

Вплив Скандинавії залишався істотним і в 90-ті роки XIX ст., коли нова генерація патріотично налаштованих літераторів з Югані Ахо на чолі почала писати свіжу, відверту прозу для часописів, літературно-критичні статті й романи, наслідуючи шведського письменника Августа Стріндберга й данського літературного критика Ґеорга Брандеса. Не менш важливим, але згодом забутим чинником натхнення були великі постаті російської літератури Іван Турґенєв, Лев Толстой і Антон Чехов, чий вплив на собі відчули насамперед Арвід Єрнефельт та Йоель Легтонен.

Тісні контакти зі Скандинавією, Західною Європою та Росією залишили наприкінці XIX ст. помітний слід і в мистецтві, і в культурі Фінляндії загалом. Головними творчими центрами культурного обміну були «колонії» скандинавських художників у Берліні й Парижі – саме там виникали задуми й створювалися перші ескізи національних фінських шедеврів. У модному європейському мистецтві на початку 90-х років панували символізм та національний романтизм. Невипадково Ян Сібеліус скомпонував перші варіанти своїх згодом відомих на весь світ музичних творів на теми епосу Калевала саме в кав’ярнях і ресторанах європейських метрополій. Ахо й Сібеліус разом з невеликим гуртом талановитих художників створили культурне коло молодофінів, якому пощастило вдихнути нове життя у національний епос Калевала, зробити його доступним для широкої публіки і в такий спосіб посприяти прориву в фінському культурному житті. Нова орієнтація була не лише реакцією на панівні тоді патріархально-християнські структури, але й спрямована проти бездумної, сліпої віри в технічний прогрес – саме в 80-ті роки XIX ст. почали широко застосовувати технологічні винаходи.

Чимало ранніх модерністів, які були водночас національними романтиками і палкими прихильниками природи, влаштовували паломництва до найвіддаленіших куточків Карелії. За іронією долі, не один з тих «карельців» завдячує своїми комерційними успіхами низці технічних нововведень у друкарській справі й сфері транспортних сполучень. Тепер книжки можна було друкувати більшими накладами і з меншими фінансовими витратами, з висококласними репродукціями знаменитих творів мистецтва, а це надавало цілком нові можливості для використання історичного й національного живопису і в системі освіти, і в політичній агітації. Важливим маніфестом на цьому фронті стало розкішне видання Фінляндія у XIX столітті, що описувало перевтілення Фінляндії з «жебрачки Європи» в одну з націй, яка динамічно розвивається, і було проілюстроване відомими авторами та художниками. Видав цей визначний твір Лео Мехелін, ставлячи собі, без сумніву, за мету наголосити, що Фінляндія – автономна держава в складі Російської імперії.

Найвидатнішим художником з кола молодофінів був Альберт Едельфельт, який вже здобув міжнародне визнання. Ілюструючи згодом поему Рунеберґа Оповіді прапорщика Столя, Едельфельт забезпечив їй статус національної ікони. Цьому сприяв не лише дивовижний талант Едельфельта, який з величезною історичною і драматичною достовірністю зобразив Фінську війну (1808-1809). На момент виходу книжки між Фінляндією та Росією з новою силою розгорілася суперечка, а вона вже давно тліла, з приводу конституції, яка переросла у відкритий політичний конфлікт, надавши патріотичним творам Рунеберґа, а заразом й ілюстраціям Едельфельта цілком нового, актуального звучання. Не менш важливими в цьому сенсі були численні ілюстрації до Калевали Акселі Ґаллен-Каллели, на яких художник зобразив героїв епосу войовничішими та відважнішими, аніж на раніших ілюстраціях національного епосу. На відкритті павільйону Фінляндії під час Всесвітньої виставки в Парижі 1900 року яскравими фресками Галлен-Каллели на тему Качевали всі захоплювались.

Після грандіозних суспільних перемін 1899-1905 років, які оголили ще й внутрішньополітичні конфлікти інтересів, національні мотиви в культурі поступилися місцем новим темам і напрямам. У процесі розвитку робітничого руху викристалізувалася власна пролетарська культура зі своєю пресою, що жваво реагувала на всі події, та багатогранною просвітницькою діяльністю, зокрема, аматорські театри і спорт були найпривабливішими формами такої діяльності для молоді. Ці ж чинники сприяли збільшенню кількості членів сільських молодіжних спілок, які, зазвичай, мали виразний буржуазний та патріотично-політичний характер. Шлях просвітництва часто приводив членів молодіжних організацій до котрогось з численних народних університетів країни, створених за данським зразком як вища сходинка в системі освіти після «народних шкіл».

Провідною зіркою фінськомовної літератури на початку нового століття був Ейно Лейно. Його енергійна поезія зазнала частково впливу новітньої хвилі, зумовленої новим трактуванням Калевали, а частково – впливу загальноєвропейського символізму та ніцшеанства. Образ сильної, проте самотньої надлюдини з’являється і в поезії сучасників Лейно – Л. Онерви та О. Маннінена. У їхніх творах поет і народ, поет і нація значно більше віддалені одне від одного, аніж у літературі другої половини XIX століття. Схожі процеси відбувалися і в шведськомовній літературі Фінляндії. Доки успішно відбувалася фінізація суспільного життя країни, а політичні пертурбації стрясали її до основ, шведсько-мовна література поринала в стан витонченої депресії. Звідси й термін «література нероб». Найвідомішою постаттю у шведській поезії Фінляндії першого десятиліття XX ст. була модерністка Едіт Сьодерґран. У своїх віршах, написаних верлібром, поетеса зовсім відійшла від загальноприйнятих національних та історичних мотивів. Однак сучасники Сьодерґран, представники буржуазії, часто віддавали перевагу традиційній поезії Бертеля Ґріппенберга, у якій згадані мотиви домінували.

Найконкретнішою спробою національного самоствердження у культурі Фінляндії стала вітчизняна архітектура югенд-стилю. Цей архітектурний стиль залишив помітний слід завдяки швидкому економічному зростанню 1895-1915 років. У великих містах цілі квартали зводилися у цьому стилі, який характеризувався асиметричними архітектурними рішеннями, матеріалами та орнаментикою, запозиченою з фінської або ж скандинавської міфології, а також з народної творчості. Визначними публічними спорудами того часу були Домський собор у Таммерфорсі (Тампере) (1907), Національний музей (1910) та залізничний вокзал у Гельсінкі (1916). В усіх трьох випадках йдеться про цілісні мистецькі шедеври, створені видатними зодчими та художниками того часу.

І хоча ця архітектура сприймалася як вираження національної культури, все ж таки вона більше була даниною міжнародній моді на югенд-стиль або ж art nouveau-стиль, інакше кажучи, модерн. Головна ознака цього стилю – повернення до природних матеріалів і до «органічного» будівництва. Фінські будівничі, ознайомившись з технологією обробітку каменю у Шотландії, почали використовувати для фасадів грубо обтесаний вітчизняний граніт. Лише за кордоном вони оцінили фінські середньовічні церковні будівлі з сірого граніту – і це теж було властиво тій епосі. Варто зауважити, що югенд-стиль поєднувався з дедалі сучаснішими інженерно-будівельними технологіями. Граніт і дерев’яна різьба приховували чавунні й бетонні конструкції. Саме так був побудований залізничний вокзал у Гельсінкі. Архітектор Еліель Саарінен надав будівлі суворих пропорцій, які поєднували в собі риси неокласицизму та функціоналізму.

Створення військових поселень було вдалим економічним рішенням. Система поселень ефективно функціонувала в мирний час, а також під час воєн, які велися поза межами держави. Та коли у Великій Північній війні Швеція зазнала поразки, і шведсько-фінська армія повернулася на рідні терени, корона змушена була повернутися до старої системи примусового рекрутування солдатів до війська. Попри це, система військових поселень збереглася до Фінської війни 1808-1809 років, яка поклала край шведському пануванню у Фінляндії. А ось у Швеції така система протрималася аж до запровадження загального військового обов’язку 1901 року.

На противагу своїм попередникам Карл XI провадив мирну політику. Це означало, що Швеція віддалилася від Франції і прагнула здобути підтримку економічно розвиненої Голландії. Наслідком цієї політики був мир на кордонах королівства упродовж 21 року – зважаючи на ті часи, неймовірно тривалий період. Така стратегія була успішною насамперед завдяки тому, що великі європейські держави визнавали зовнішньополітичний нейтралітет. Однак 1697 року після смерті Карла XI стало зрозуміло, наскільки небезпечною може виявитися оборонна позиція. Через три роки Швеція змушена була вв’язатися у війну проти всіх своїх чотирьох безпосередніх сусідів – Данії, Саксонії, Польщі й Росії, котрі сподівалися на легку перемогу над шведами, оскільки король Карл XII, який щойно зійшов на трон, був ще неповнолітнім. Однак вони прорахувалися. Шведська армія виявилася боєздатнішою, аніж будь-коли, а Карл XII від самого початку зарекомендував себе відважним та готовим до новацій у військовій справі полководцем. Та все ж виграти війну відразу на трьох фронтах було, по суті, неможливо – надто малі людські ресурси і надто широка географія військових дій.

Наприкінці епохи існування як наддержави Швеція почувалася достатньо самовпевнено. Цьому сприяли економіка королівства і зразковий стан армії. Шведські вчені-гуманісти заповзято творили міф про звитяжну історію країни. За словами всебічно обдарованого професора Упсальського університету Улауса Рюдбека, Скандинавія та шведське королівство в її центрі й були насправді Атлантидою, Платоновим ідеальним суспільством, а отже, Швеція – колиска європейської цивілізації. Цю честь Рюдбек щедро розподілив між східною та західною половинами королівства. Схожих поглядів притримувався і професор Обу Академії Даніель Юсленіус, який у дисертації Aboa vetus et nova (Старий і новий Обу, 1700) переповідає вигадану ще в XVI ст. байку, начебто його рідне місто невдовзі після біблійного потопу заснував Маґог, внук Ноя.

Цікаво, скільки людей знайшли час на ознайомлення з цими вченими вигадками? Клімат Північної Європи наприкінці XVII ст. був надзвичайно холодний, але найбільше він ускладнював життя фінським та нордландським селянам. У 80-90-х роках XVII ст. вони не раз втрачали весь урожай через морози та сльоту. Голод 1696-1697 і поширення епідемій призвели до масового мору. За деякими підрахунками, померло близько ЗО % тодішнього населення Фінляндії, тобто майже 150 000 мешканців. Не лише Фінляндія зазнала такої біди. Схожі продовольчі кризи вразили багато країн Європи, але через скупість шведської королівської влади селяни, які зазнали збитків, допомоги не отримували, а погані взимку дороги, неврожаї та хвороби спричинялися до катастрофічних наслідків саме у Фінляндії та шведському Нордланді.

Та ось, на жаль, вже нова катастрофа чигала за рогом – Велика Північна війна. Щоправда, богиня війни була спершу милостивою до шведів і фінів. У лютому 1700 року саксонські війська атакували прикордонну фортецю у Ризі. Водночас до Гольштинського герцогства, союзника Швеції, вторгайся данці. Багатоголовий супротивник був вражений, що його атаки швидко захлинаються, а коли в листопаді 1700 року десятитисячна шведсько-фінська армія під особистим командуванням Карла XII розбила при Нарві російське військо, яке чисельністю втричі перевищувало її, усе, здавалося, свідчило про перемогу Швеції.

Однак самовладець Карл XII, вірний лютеранин за переконаннями, відмовлявся від перемовин із супротивниками, вважаючи їх – католиків та православних – людьми нижчого сорту в моральному сенсі, іншими словами – єретиками. Вихований у суворому теократичному дусі, король сліпо вірив, що його веде рука Господа, тож він не прислухався до слів радників і не ділився з ними своїми задумами. Карл XII повів війська у наступ, а, нав’язавши свої умови миру Польщі й Саксонії, рушив 1707 року на Росію та Москву. Однак королівська армія дедалі частіше стикалася з труднощами – величезними відстанями й російською тактикою «випаленої землі». У червні 1709 року під час великої битви в Україні, під Полтавою, шведів розгромили набагато численніші російські війська. Король утік до союзної Туреччини, а рештки шведського війська захопили в полон росіяни, які разом з сусідами Швеції розпочали широкий контрнаступ на всіх фронтах. Цар Петро І ще 1 703 року захопив Інгерманландію і заснував у гирлі Неви Санкт-Петербург, нову столицю Російської імперії, що швидко розширювала свої території. Навесні 1710 року росіяни розпочали завоювання Фінляндії, яке через відсутність Карла XII і його байдужість до зміцнення північно-східних флангів королівства, завершилося 1714 року. Державна рада в Стокгольмі мала достатньо ресурсів, аби набагато рішучіше відстояти Фінляндію, однак вона почувалася надто безсилою і розгубленою, щоб думати про щось інше, окрім порятунку центру держави й власних прибутків.

Окупація Фінляндії тривала аж до Ніштадського миру 1721 року. Ситуація вимагала від росіян створення тут величезної системи забезпечення своїх військ. Але скоро з’ясувалося, що країна надто виснажена, щоб прогодувати 25 000-35 000 окупантів, тому 70 % усього забезпечення армії доставляли морем з Росії. Метою окупації було змусити Карла XII негайно укласти мир і визначити нові кордони, звідси пояснення плюндруванням та мародерству в Естерботнії, які чинила російська армія.

Подібні погроми відбувалися по всій Європі й мали, як і у Фінляндії, стратегічне підґрунтя, а саме: не допустити шведського контрнаступу з півночі Фінляндії і водночас забезпечити російським воякам платню. Місцеві мешканці сприймали руйнацію, заподіяну козацькою кіннотою, як незбагненну жорстокість, надто коли після своїх набігів окупанти брали в полон цивільне населення. Загалом до Росії насильно депортували понад 8000 мирних мешканців. Недаремно період окупації увійшов в історію як «велике лихоліття».

Поворотним пунктом став 1718 рік, коли під час військової виправи поблизу норвезького кордону загинув Карл XII. Повернувшись з Туреччини, 1715 року король відмовився вести мирні перемовини, які, однак, були просто доконечними, щоб зберегти хоча б найважливіші регіони королівства. Після смерті Карла XII Швеція почергово уклала мир з усіма своїми супротивниками. За умовами Ніштадського миру 1721 року Пруссія і Данія одержали невеликі території, а ось Росія, головний переможець у війні, забрала собі Лівландію, Естонію, Інґерманландію та Карелію. Новий східний кордон Фінляндії проходив на захід від Виборга, а що його визначив російський цар, то й назвали його «кордоном Петра Великого». Шведський трон посіла молодша сестра Карла XII Ульріка Елеонора, однак вона швидко зреклася влади на користь свого чоловіка Фредріка Гессенського. Про нове самовладдя не було вже й мови. У 1719-1724 роках було ухвалено низку законів, за якими реальна влада переходила до рук суспільних станів.

У селі розміщений офіс Санта Клауса і його пошта. Крім того, відпочиваючи в Лапландії можна зустрітися з Санда Клаусом і гномами, які допомагають йому виконувати бажання дітей усього світу. А хатинка, в якій він живе, знаходиться в 170 кілометрах від Рованіємі, на сопці Корватунтурі. Ходять чутки, що потрапити до неї можуть тільки добрі духи. Так це чи не так, але ніхто з людей у цьому будиночку не бував. Такі ось дивовижні речі відбуваються в казковій країні Лапландії.

Але справжня Лапландія – це не країна. Це назва культурного регіону, який населений саамами, або – лопарями, лапландцями. Регіон цей знаходиться у Північній Європі та належить чотирьом державам – Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії.

Фінська Лапландія займає близько третини території Фінляндії, і утворює, в деякому сенсі, абсолютно виняткову область у цій країні. Навіть сприйняття навколишнього світу тут абсолютно інше. Можливо, це відбувається тому, що більша частина Лапландії знаходиться за Полярним колом, щільність населення тут всього дві людини на квадратний кілометр, і природа в цьому майже безлюдному районі збереглася в своєму первозданному стані. Тварини, птахи, рослинність – все це тільки трішки торкнулось нальоту цивілізації, і цнотливість природи сприяє умиротворенню, спокійному спогляданню.

Західні та південні території Лапландії знаходяться в приморській зоні. У цих районах чимало річок і дуже пишна рослинність. Східна і центральна Лапландія – це пагорби й густі ліси. А от у Північній Лапландії роздолля – тут зрідка зустрічаються лише низькорослі листяні дерева та чагарники, а навколо – голі сопки і безмежний простір.

Можна з упевненістю сказати, що Лапландія – це найекзотичніше місце Фінляндії. Відпочинок в Лапландії просто чудовий у будь-який час року. Північне сонце і полярні ночі в сполохах північного сяйва – приголомшливе видовище. Для туристів в Лапландії побудовані скляні голки, з яких можна безперешкодно милуватися цією унікальною картиною, а в готелях навіть діє спеціальна послуга – туристам, як тільки починається північне сяйво, дзвонять по телефону. У селі Соданкюля, яке розташоване в самому серці Лапландії, працює «Будинок Сяйва», де за допомогою проектора та дзеркала створюють штучний ефект цього унікального явища.

Зимовий відпочинок в Лапландії ні в чому не поступається літньому. Якщо влітку, під час буйного росту трав після сходу снігів, можна отримувати задоволення від веслування, сплаву по річці, рибалки, полювання, поїздок верхи на конях та іншого, то взимку, яка тут починається вже з середини жовтня, приголомшливу насолоду доставляє зимове сафарі на собаках або оленях, катання на лижах, їзда на снігоходах.

Ну, а якщо когось приваблює більш комфортний і цивілізований відпочинок в Лапландії, то культурних подій тут дуже багато. Кожного місяця в її містах відбувається що-небудь визначне. Це і музичні фестивалі, і змагання з фігурного катання, і змагання з вирізування крижаних фігур, і театральні вистави, і ще дуже багато цікавих заходів. Подорож до Лапландії запам’ятається різними пригодами, якщо ви спробуєте себе в ролі золотошукача. На початку століття на її території йшов активний видобуток золота, і в Золотому селищі Танкаваара в Соданкюля тепер створено міжнародний музей золота.

На курортах Лапландії Луосто і Пюхя є римський басейн і аметистова печера з купальнею. Знаходиться тут і єдина в Європі діюча аметистова шахта, де при бажанні можна пошукати дорогоцінний камінчик на щастя.

Головне місто фінської Лапландії – її столиця Рованіємі. Це туристичний центр, де можна спуститися з Оунасвара на санях або велосипедах, прогулятися пішки по якому-небудь цікавого маршруту, відвідати Лапландський спортивний центр. Туристична поїздка до Лапландії буде не настільки захоплюючою, якщо Ви не відвідайте ще три основних міста – Кемі, Торніо і Кеміяврі – теж дуже привабливі для візиту туристів, зі своїм яскравим нічним життям, чудовим сервісом і унікальними пам’ятками. Вони в чомусь схожі між собою, але, в той же час, в кожному з міст є своя неповторна краса.

Новорічні тури в Лапландію, в цю казкову країну Снігової королеви, Санта Клауса, гномів і тролів, незабутні. Особливо чудовий зимовий відпочинок в Лапландії для дітей – адже це край, де збуваються всі бажання, варто тільки попросити про це Санта Клауса!

З передчасною смертю імператора Олександра III 1894 року спроби повністю узалежнити Фінляндію стали менш наполегливими. Микола II, син Олександра III, прийшовши до влади, відновив проект, за яким треба було вирішити три надважливі для Росії завдання. По-перше, російська адміністрація прагнула провести чітку межу між загальнодержавним законодавством і тими законами, які були чинні лише на території Великого князівства. По-друге, влада мала намір розпустити власну армію Фінляндії, яка не була зобов’язана захищати інші кордони імперії і яка могла б у гіршому випадку повернути свою зброю проти Санкт-Петербурга. По-третє, планувалося розширити повноваження генерал-губернатора й активно вводити російську як мову офіційного справочинства в усіх суспільних сферах.

Улітку 1898 року генерал-губернатором Фінляндії був призначений цілеспрямований генерал Микола Бобриков, йому й доручили провести ці реформи. Коли за півроку стало очевидним, що фінський сейм опирається реформам, цар у лютому 1899 року підписав маніфест, за яким Велике князівство підпорядковувалося загальноросійським законам. Водночас тими законами, які стосувалися тільки Фінляндії, однак мали політичне значення, повинна була займатися російська адміністрація. Маніфест обурив фінську громадськість, віра якої у державно-правову автономію князівства зміцніла в другій половині XIX століття. Зміцненню цієї віри сприяв розвиток громадянського суспільства у Фінляндії та інтенсивні зв’язки із Заходом.

Маніфест був спрямований проти політичного впливу, який сейм здобув після 1863 року. Швидко організовані масові протести проти маніфесту у Фінляндії очолили авторитетні лідери кількох політичних фракцій, котрі з різних причин вважали себе захисниками конституції. Згідно з тлумаченням конституції, цар порушив власне імператорське запевнення, у якому традиційно дуже нечітко були сформульовані обіцянки поважати чинне законодавство Фінляндії. За кілька тижнів було зібрано майже півмільйона підписів під масовим зверненням до імператора, де висловлювалися побоювання щодо наслідків маніфесту. Водночас фінські журналісти, науковці та митці закликали своїх друзів і колег за кордоном надіслати до російського царя свої звернення з виявами симпатії і прихильності до Фінляндії.

Протести не стали несподіванкою для Петербурга, але їхній масштаб спонукав до певної обережності. Генерал-губернатор Бобриков енергійно впроваджував у життя реформи, і 1901 року, згідно з раніше поставленою метою, вийшов імператорський указ про військовий обов’язок – відтепер власна армія Фінляндії переставала існувати і набувала чинності загальноросійська п’ятирічна обов’язкова для всіх громадян призовного віку військова повинність у підрозділах під російським командуванням, які мали брати участь в обороні всієї імперії. Указ спричинився до нової хвилі протестів з відкритими демонстраціями. Спротив досяг апогею навесні 1902 року, коли майже половина фінських рекрутів не з’явилася на призовні пункти.

Це було щось абсолютно небачене в раніше такому лояльному до імперської влади Великому князівстві. Коли за наступні два роки Бобриков ще більше пришвидшив темпи впровадження реформ, розпустив Фінський кадетський корпус, посилив позиції російської мови в органах центрального врядування Фінляндії і, зрештою, одержав нові повноваження для придушення фінської опозиції, відчайдушний опір у країні лише посилився. На доповнення до пасивного спротиву виник активний конспіративний рух. Були налагоджені контакти з російськими революціонерами та японськими шпигунами, які після початку російсько-японської війни 1904 року взялися фінансувати цю нелегальну діяльність. Відбулося кілька політичних терористичних актів, особливо резонансним стало вбивство Бобрикова в червні 1904 року.

До великого перелому призвели однак великі демонстрації та страйки. Навесні 1905 року вони охопили всю виснажену війною Росію і змусили царя піти на компроміси. Тієї ж весни скасували реформу про військовий обов’язок і згодом замінили його сплатою щорічного грошового збору до скарбниці. Після поразки Росії у російсько-японській війні домагання громадянських прав і розширення народного представництва в державі стали вимогливішими, а в жовтні 1905 року народне невдоволення вилилося у загальний страйк. У листопаді цар знову пішов на деякі поступки. У Росії з’явилася Державна Дума, яку обирали громадяни держави, послабилася цензура. У Фінляндії скасували решту реформ 1899 року. Водночас почалася підготовка докорінної реформи сейму. Улітку 1906 року було створено однопалатний сейм, а наступного року до нього увійшли перші 200 депутатів, обраних на підставі загального і рівного права голосу. За одну лише ніч кількість громадян з правом голосу подесятерилася (з 126 000 до 1,3 млн). Фінські жінки першими в Європі одержали виборчі права.

Вибори стали цікавим підсумком політичної турбуленції попередніх років. Переконливу більшість здобули соціал-демократи (80 місць). Приєднання робітничого руху до конституційного фронту проти російських інтеграційних зазіхань відбувалося поступово, а 1905 року вже мало визначальне значення для його поступу. Конституційний фронт гарантував ефективну мобілізацію мас, не даючи водночас сум’яттю, що визрівало в надрах суспільства, перерости у внутрішньополітичні зіткнення, як це було в Росії та Балтії, які в рік революції накрило хвилею мародерства та убивств. Національне забарвлення робітничого руху полегшило також буржуазним силам сприйняти реформи сейму й апелювати до національних почуттів виборців, вихованих здебільшого у фенноманському дусі. Другою за значенням партією стали старофіни (59 місць) – консервативна фаланга фенноманського руху, – яка, незважаючи на свою тактичну готовність іти назустріч російським домаганням, зуміла зберегти широку народну підтримку завдяки насамперед своїм твердим позиціям щодо мовного питання і деяким новим соціально-політичним вимогам. Значно менше голосів одержали молодофіни (26), Шведська народна партія (24) і Аграрний союз (9). Керівна роль цих партій у конституційному фронті все ж не дала їм вагомої переваги, бо їхні політичні програми рясніли пунктами, що підривали національну єдність Фінляндії.

Найбільша заслуга сеймових реформ полягала в створенні загальнонародної, представницької арени для суспільних дебатів. А ось законодавчий процес дуже ускладнювався тим, що імператор відмовлявся затверджувати низку важливих соціально-політичних реформ, а це призвело невдовзі до потреби проводити нові вибори. Цар зберіг за собою право розпускати сейм, відхиляти фінські законопроекти й диктувати свою волю за допомогою указів. Так було 1908 року, коли Микола II видав указ, за яким повноваження на розгляд законопроектів у Великому князівстві перейшли від прем’єр-міністра Фінляндії до російського кабінету міністрів. Це дало початок новому етапові політичної інтеграції, що тривав до Лютневої революції 1917 року. Імператор 1910 року схвалив закон, за яким усі дотичні до Фінляндії законопроекти передавалися на розгляд Державної Думи. Через два роки (1912) Микола II видав Закон про урівнювання у правах, тобто на території Великого князівства російські піддані мали однакові права з фінськими громадянами. Коли було ухвалено цей закон, всі посади в сенаті одержали тільки довірені особи генерал-губернатора, а це на практиці означало, що сенат відтепер складався з російських сановників та вищих військових чинів.

Ці заходи поглибили політичну прірву, яка виникла в попередньому десятилітті між Російською імперією та Великим князівством. З погляду російської влади інтеграція була вмотивованою, хоч і запізнілою. Однак з погляду вже сформованого громадянського суспільства Фінляндії, абсолютно недопустимим вважалося згортання законотворчого процесу автономії саме тоді, коли країна одержала демократичне народне представництво. Що більше поглиблювалася русифікація Фінляндії, то непримиреннішим ставало неприйняття усього російського. Розквіт русоненависництва став наслідком досить активного поширення свободи слова. Однак треба зауважити, що різка критика була спрямована і на власних внутрішніх супротивників. Раптом з’явилася можливість вільно висловлювати своє негативне ставлення до засилля російської мови, говорити про класову ворожнечу та расизм. Оскільки російська адміністрація торпедувала політичні компроміси всередині Фінляндії, у суспільних дебатах тепер домінував зловісний, агресивний тон.

Початок Першої світової війни в серпні 1914 року призвів до введення у суспільній сфері низки обмежень, які ефективно погасили риторичну гарячку. Водночас поетапно збільшилася кількість збройних сил Великого князівства майже до 100 000. До такого кроку спонукав острах російської влади перед можливим нападом німців на Санкт-Петербург через територію Фінляндії. Укріплювалися оборонні споруди вздовж узбережжя, а навколо Гельсінкі почали зводити військові бастіони й оборонні вали. Чоловіче населення Фінляндії уникло мобілізації, та в перші місяці війни багато фінів мимоволі співчували Росії: понад 500 осіб добровільно зголосилися до російської армії. Водночас про-німецько налаштована професорська інтелігенція таємно завербувала до німецької армії близько 2000 осіб. Ці події увійшли до історії як рух єгерів.

Перші три роки війни минули для Фінляндії без значних втрат. Війна перекрила шляхи до західних ринків збуту, натомість з’явився величезний попит на папір і продукцію металургійної промисловості в Росії. Це дало Фінляндії доступ до російського зерна, забезпечило зростання економічних показників країни аж до осені 1916 року. Але в березні 1917 року пацифістські сили підірвали дисципліну в російській армії; до того ж, у самій державі відчувався гострий дефіцит харчів та енергоресурсів. Як наслідок вибухнула революція. Цар Микола II був вимушений відмовитися від престолу. На зміну абсолютній монархії з’явився Тимчасовий уряд, який пішов назустріч громадській Думці, провівши низку реформ, а також оприлюднив маніфест про скасування всіх, – починаючи від 1899 року, – інтеграційних заходів.

Це стало точкою відліку в складному процесі, який наприкінці осені 1917 року призвів до розриву зв’язків з Росією та проголошення Фінляндії суверенною республікою. Ідея про повне відокремлення від Росії визрівала в середовищі радикальних активістів ще в період бобриківського режиму, однак серед широких верств населення сприймалася здебільшого як мертвонароджена, принаймні доти, доки в країні дислокувалися російські війська. Коли ж військова верхівка втратила контроль за ситуацією, ідея незалежності швидко поширилася, і в червні 1917 року фінські соціал-демократи заявили, що їхньою головною метою є повний державний суверенітет. Російські більшовики підбурювали національні меншини імперії до непокори Й обіцяли їм національне визволення, якщо вони прийдуть до влади. У буржуазному середовищі теж щораз більше звучали сподівання на незалежність країни. Сейм 18 липня 1917 року прийняв Закон про владу, який позбавляв російський Тимчасовий уряд прав ухвалювати будь-які рішення, окрім зовнішньополітичний та військових питань. Російський уряд намагався запобігти розвалові імперії, тож, потрактувавши крок Фінляндії як нечуване зухвальство, розпустив сейм. Це ще більше посилило невдоволення фінів і спонукало їх до активнішої боротьби за державну незалежність. Зрештою, приблизно через місяць після захоплення більшовиками влади в місті на Неві в жовтні 1917 року Фінляндія остаточно розірвала стосунки з Росією.

Згодом фінська історіографія описувала відокремлення Фінляндії від Росії як передбачуваний розвиток подій, зумовлений пробудженням національної самосвідомості. Проте сучасники тієї епохи бачили драматичні події 1917 року в цілковито іншому світлі. Незважаючи на те, що Фінляндія у XIX столітті розвинулася у державу в державі, економіка країни та її зовнішня безпека були настільки міцно пов’язані з метрополією, що таке бажане визволення від Росії було з різного огляду доволі проблематичним. Як вижити Фінляндії без велетенських російських ринків? Та насамперед, як пережити пожежу світової війни і не втратити незалежності?

Лижний сезон у Тахко стартує на початку грудня, а закінчується в квітні. Туристи, котрі сюди прибувають розміщуються в тризірковому готелі і котеджах, збудованих на березі озера. Вони опалюються камінами, обладнані саунами і оснащені всією необхідною побутовою технікою. У літній час Тахко теж вельми жвавий. Подорожуючі їдуть сюди, щоб покататися на велосипедах, пограти в гольф, зайнятися веслуванням і яхтингом або покататися верхи: на курорті працює центр верхової їзди.

У цілому, Тахко – курорт сімейний. Тут є прекрасні можливості для відпочинку дітей. У центрі знаходиться прекрасна крижана фортеця Луммілунна, а неподалік від Тахко розташований чудовий аквапарк Фонтанелла з дуже цікавими водними атракціонами. В аквапарку можна зайнятися підводним плаванням і водним альпінізмом, покататися з високих гірок чи відвідати турецькі лазні. Крім того, відпочиваючі в Такхо можуть покататися на оленячих упряжках, спробувати щастя в підлідній риболовлі або відправитися в сафарі на снігоходах. У містечку є льодова автотраса і ковзанка.

Траси курорту Такхо призначені як для майстрів лижного катання, так і для тих, хто тільки приступив до освоєння цього виду спорту. У центрі діє професійна лижна школа, котра в короткі терміни зможе навчити новачків їздити на лижах.

На території Тахко є магазини, що торгують усім необхідним, включаючи спортивні приналежності, затишні ресторани і пункт прокату.

У 2005 році цей зимовий курорт був визнаний кращим гірськолижним центром Фінляндії.

Фінляндія межує на сході з Росією, на північно-заході з Швецією і на півночі з Норвегією. Південний захід і захід країни омивається Балтійським морем, Фінською і Ботнічною затоками цього моря. Морські кордони країни тягнуться на 1110 кілометрів. Узбережжі Фінської і Ботнічної затоки рівне, піщане, місцями глинисте, на багатьох його ділянках є дюни. Воно розділене на численні бухти і багате унікальними шхерами.

Найвища точка Фінляндії – 1328 метрів над рівнем моря. Це гора Халтіатунтурі, яка знаходиться на самому краю північного заходу Фінляндії, у Лапландії, на кордоні з Норвегією.

Але в цілому, суша країни являє собою переважно пагорби і рівнини. Висоти пагорбів, як правило, не перевищують триста метрів, а рівнини суцільно покриті озерами і болотами.

У період свого утворення територія країни була покрита потужним льодовиковим панциром, який згладив пагорби, а після танення льодовиків близько десяти тисячоліть тому западини, які були під ними, заповнилися водою, утворивши озера і болота. І, незважаючи на те, що суша піднімається, збільшуючи тим самим територію Фінляндії майже на сім кілометрів на рік, дуже багато западин до цих пір так і залишилися залитими водою. Недарма Фінляндію називають «країною тисячі озер» – їх тут налічується близько 75 тисяч. Найвідоміші з них – озеро Сайман на південному сході країни, озеро Пяйянне на півдні, озеро Оулуярві, яке розташоване в центральній частині Фінляндії і озеро Насіярві на її південному заході. Озеро Сайман займає четверте місце по величині серед озер, наявних на території всієї Європи. Його загальна площа – близько 4400 квадратних кілометрів.

Є тут, звичайно ж, і річки, недовгі, але повноводні, з безліччю порогів та водоспадів. Найдовша з них – Кемійокі, протяжність якої становить 512 кілометрів. У країні 179 584 острови і близько 5100 річкових порогів. Тільки автономна область Фінляндії – Аландські острови, включають в себе більш 6500 островів, острівців і скель.

Північний регіон країни – Лапландія займає територію площею близько 100 000 квадратних кілометрів, що складається з сопок, лісів і нечисленних скелястих гір.

Природа Фінляндії різноманітна. У лісах, які займають 87% її території, дуже багатий тваринний світ – це і вовки, і росомахи, і лосі, і олені, і лисиці, і ведмеді, і горностаї, і білки, і близько 350 видів пернатих. У річках, озерах і Балтійському морі безліч риби всіх різновидів.

Клімат у Фінляндії помірний, перехідний від морського до континентального. Зима тут досить довга, вітряна і морозна, а літо коротке, але відносно тепле. Середня зимова температура – 6-14 градусів морозу, середня річна – 15-17 градусів тепла.

Однак протягом усієї війни уряд Фінляндії послідовно відмовлявся укладати політичну угоду з Німеччиною. По-перше, така угода була неможливою з внутрішньополітичних причин. Суспільна думка позитивно поставилася до «відлиги» у фінсько-німецьких відносинах восени 1940 року, бо всі розуміли, що це зменшить ризик радянського вторгнення. Водночас демократичні інституції Фінляндії вже так глибоко вкоренилися у суспільстві, що і народові, і політичній еліті країни політична система й культура Німеччини видавалися чужими. Скажімо, підтримка виборцями єдиної фашистської партії Фінляндії на парламентських виборах 1939 року була дуже незначною. По-друге, існувало чимало зовнішньополітичних чинників, які не допускали відкритого альянсу з Німеччиною. Незалежно від того, чим би закінчилася війна, такий альянс серйозно ускладнив би розвиток довготермінових відносин Фінляндії зі скандинавськими країнами, а також з західними державами та США.

Тому ставлення уряду Фінляндії до братства по зброї з Німеччиною завжди було двояким, однак це не мало негативного впливу на послідовність та ефективність військової співпраці між двома країнами. Уже на початку червня 1941 року шість німецьких дивізій (приблизно 90 000 солдатів) дислокувалися у північній Фінляндії. Водночас фінські аеродроми були надані в користування люфтваффе. За тиждень до початку війни німецькі підводники у взаємодії з фінськими військово-морськими силами заклали міни навколо радянських військово-морських баз в Естонії. Війна розпочалася згідно з планом. Фінська армія вичікувала, доки радянські військово-повітряні сили не вдалися до масових бомбувань у південній Фінляндії, і уряд зміг констатувати, що країна знову перебуває у стані війни. Метою уряду було замаскувати участь Фінляндії у наступальній війні під війну оборонну. Та в своїй першій після початку військових дій радіопромові президент Рюті говорив то про «нашу оборонну війну», то про війну, проваджену Фінляндією, за участі звитяжних військ «Великої Німеччини» «на нашому боці».

За кілька тижнів, коли німці впритул наблизилися до Ленінграда, фіни розпочали атаку на кількох ділянках фронту. Війну в Фінляндії від самого початку сприймали за продовження Зимової війни, тому й назвали Війною-продовженням. Через одночасний наступ німців у Балтії й Лапландії радянські війська опинилися цього разу в дуже скрутному становищі. Після п’яти місяців успішних бойових дій фінська армія змогла закріпитися на позиціях, які на сході були за кілька сотень кілометрів від державного кордону 1939 року. Така ситуація залишалася без змін аж до кінця весни 1944 року. Звісно, за військові здобутки довелося заплатити високу ціну: загинуло понад 25 000 осіб. Узимку 1941- 1942 років настала важка продовольча криза, бо країна не готувалася до тривалої війни.

Фінляндія виконала обіцянку, яку дала німцям, однак самим німцям, попри всі зусилля, не вдалося захопити Ленінград. Німці не раз намагалися змусити фінів до участі в операціях із захоплення Ленінграда, та Маннергейм щоразу відхиляв такі пропозиції, посилаючись на недостатню вогневу міць і брак людських ресурсів. Насправді ж причина відмови полягала в тому, що фінське військове й державне керівництво намагалося не дратувати західних союзників СРСР, які дипломатичними каналами вимагали від Фінляндії припинити наступ і вийти з війни. Утримати рівновагу не вдалося: на початку грудня 1941 року уряд Великобританії оголосив Фінляндії війну, бо фіни зі стратегічних причин не могли признатися перед світом, що наступ фактично вже давно припинений.

Наступного дня після оголошення війни британцями японці атакували Перл-Гарбор (07.12.1941). Це відразу змінило весь хід подій: услід за японцями німці негайно оголосили війну США. Вступ Америки у війну призвів до вирішального перерозподілу сил на всіх фронтах. Японці спрямували зброю проти американців і Південно-Східної Азії, що дозволило Радянському Союзові перекинути двадцять своїх дивізій з Азії на європейський фронт і розпочати могутній контрнаступ, який у січні 1942 року добре відчув на собі й фінський фронт.

Фінляндії пощастило уникнути оголошення війни з боку США здебільшого тому, що фіни свідомо не чіпали Мурманської залізниці, якою транспортувалася значна частина військової допомоги від західних союзників до СРСР. До того ж, Фінляндія дорожила прихильним ставленням до себе Америки, яке здобула всередині Зимової війни, сплативши останню частину позики, взятої у США 1919 року. Тому Вашингтон поставився з деяким розумінням до пояснення фінського уряду, що Фінляндія, мовляв, веде сепаратну оборонну війну проти Радянського Союзу. Фінляндія не могла заперечити факту військового союзу з Німеччиною, але фіни докладали всіх зусиль, аби переконати своїх скандинавських сусідів і західні держави в тому, що до цього альянсу їх змусила жорстока необхідність.

Ставлення фронтовиків та працівників тилу до «брата по зброї» було прагматичнішим. Вони скептично сприймали офіційну пропаганду, яка наголошувала на сепаратному характері війни з фінського боку, бо ж було цілком очевидно, що і армія, і цивільне населення дуже залежали від матеріальної допомоги й військової підтримки німців. Тривала позиційна війна вже давно перебувала в центрі уваги громадськості, а в кожній родині рано чи пізно хтось та мав стати жертвою військових дій. Війна привела до швидкої мобілізації жіночої робочої сили. Оскільки чоловіки воювали на фронті, жінки тепер виконували чоловічу роботу. Понад 160 000 жінок стали так званими «лоттами» (члени жіночої організації Lotta Svard), допомагаючи організовувати оборону. Загиблих відвозили додому й ховали на місцевих церковних кладовищах. Доглядали й влаштовували дозвілля пораненим та інвалідам. Десятки тисяч дітей були евакуйовані до Швеції через продовольчу кризу та посилення воєнної загрози. У 1939-1946 роках понад 60 000 фінських дітей перебували у названих родинах по всій Швеції.

Коли взимку 1942-1943 р. військове щастя відвернулося від Німеччини, державне керівництво Фінляндії почало готуватись до згортання «збройного братерства» і до мирних перемовин з Радянським Союзом. Проте легко мовиться, та нелегко робиться. Німеччина міцно тримала в своїх лещатах і Фінляндію, і весь Балтійський регіон аж до ранньої весни 1944 року, коли радянській армії вдалося прорвати блокаду Ленінграда. Незважаючи на військову цензуру, у Фінляндії домінували прозахідні настрої. Улітку 1943 року громадськість Фінляндії висловила сподівання, що уряд інтенсифікує свої спроби вивести країну з війни великих держав. Німеччина реагувала на такі заяви дуже роздратовано, тому зондування грунту під мирні перемовини з СРСР почалося лише раннньої весни 1944 року, коли становище стало загрозливим не лише для Німеччини, але й для Фінляндії.

Глави держав антигітлерівської коаліції зустрілися в грудні 1943 року в Тегерані, щоб виробити стратегію закінчення війни. і ініціативи США розглядалось також питання про майбутнє Фінляндії. Сторони зійшлися на тому, що країна може зберегти суверенність, якщо погодиться на відновлення кордонів 1940 року й розірве союз з Німеччиною. Окрім того, Фінляндія мала підмовитися від Петсамо або ж від Ганко і виплатити величезну контрибуцію. Москва виставляла ці вимоги ще від пізньої осені 1941 року, а щоб зробити фінський уряд поступливішим, Радянський Союз 6, 16 та 26 лютого 1944 року масово бомбував Гельсінкі.

Бомбування завдало незначних збитків, бо прицільність радянської авіації була доволі низькою, а протиповітряна оборона столиці мала найновіше німецьке обладнання. Та все ж бажаного ефекту було досягнуто. У березні 1944 року в Москві почалися попередні мирні перемовини, які, проте, швидко урвалися. Фінський уряд не міг задовольнити вимог радянської сторони: виплатити контрибуцію на 600 млн доларів і швидко вивести з території Фінляндії німецькі війська. Німеччина мала ще надто велику потугу. Тому керівництво держави на чолі з Маннергеймом вирішило дочекатися висадки сил антигітлерівської коаліції на Заході, сподіваючись, що це зменшить тиск на Фінляндію і відкриє перспективи для вигіднішого миру.

Однак фінські мрії пішли з димом за кілька днів після того, як союзницькі війська висадились у Нормандії. Сталін вирішив змусити Фінляндію до сепаратного миру, перш ніж розгорнеться гонитва за першість у взятті Берліна. 9 червня почався великий наступ на Карельському перешийку. Фінські війська змушені були доволі хаотично відступити на нові позиції на північ та захід від Виборга, який 20 червня 1944 року захопила радянська армія. На цих позиціях і зупинилася лінія фронту. Пояснювалося це не лише тим, що фінський опір набирав потуги, а ще й тим, що радянська армія готувалася до інших наступальних операцій в Балтиці й Білорусі. Навесні 1944 року Гітлер припинив постачання зброї до Фінляндії, але згодом піддався на волання фінів про допомогу й негайно відіслав до Фінляндії бойові літаки, війська та бронетехніку, що суттєво зміцнило фінську оборону.

Ціною, яку фіни заплатили за німецьку допомогу, була особиста обіцянка президента Рюті, що жоден з призначених ним урядів не вестиме мирних перемовин з Радянським Союзом. Та обіцянку Рюті давав, тримаючи «дулю» в кишені. Коли всередині липня 1944 року становище на фронті стабілізувалося, фіни розпочали нові, ще секретніші пошуки можливостей укладення миру з Москвою. Після відставки Рюті президентом став Маннергейм і відразу взявся до справи. Спершу він повідомив Гітлера, що не вважає себе пов’язаним обіцянкою, яку дав колишній президент; потім він погодився на попередні умови миру з Москвою, а 4 вересня набуло чинності перемир’я, угода про яке була підписана за два тижні (19.09.1944).

Ця угода не надто відрізнялася від попередніх вимог Москви і практично була чинною аж до підписання 1947 року остаточного мирного договору між Фінляндією та антигітлерівською коаліцією на європейській мирній конференції в Парижі. Результатом договору стало відновлення кордонів 1940 року. До того ж, Фінляндія втратила область Петсамо, яка була дуже важливою в економіці країни завдяки нікелевим копальням та гаваням, що не замерзали взимку. Розмір контрибуції зменшився наполовину, до 300 млн доларів, натомість Фінляндія змушена була віддати під радянську військову базу мис Поркала лише за 30 км на захід від Гельсінкі. На довершення колишні брати по зброї підлягали негайному роззброєнню і вигнанню з країни, що призвело до військових дій у Лапландії узимку 1944-1945 року.

Зимова війна, Війна-продовження та Лапландська війна стали справжнім випробуванням для молодої республіки. Через близькість до Росії і міста на Неві Фінляндія знову опинилася в епіцентрі збройного конфлікту. Цього разу його жертвами стали 94 000 фінів, 70 000 з них за період 1941-1945 років. Лише в одному ця війна на три етапи відрізнялася від попередніх. Фінляндія, на відміну від інших малих європейських держав, ніколи не була окупованою. Тому, незважаючи на альянс з Німеччиною, державне керівництво Фінляндії упродовж усієї війни змогло зберегти за собою право вирішувати долю своєї країни. Цивільне населення Фінляндії дуже настраждалося і під час війни, і після неї, однак порівняно з багатьма іншими, охопленими війною країнами, фіни відбулися найлегше. Цьому сприяло те, що армія країни, попри військові втрати, зуміла виконати своє покликання. Фінляндію покремсали й розтерзали, але вона зберегла свою незалежність.

У Фінляндії можна недорого придбати комбінезони, светри, футболки для маленьких дітей, виконані з натуральних матеріалів. Що стосується дорослого одягу з таких же матеріалів, то їх вартість теж цілком доступна широкому колу споживачів. Порівняно невисокі ціни в країні і на взуття, виготовлене з натуральної шкіри. Дуже вигідно купувати в цій країні побутову техніку, так як ціни на неї істотно знижуються відразу ж після появи новіших моделей.

Всі ціни можуть змінюватись в залежності від районів, де розташовані магазини і ринки, і змінюватися посезонно, під час розпродажів. Дуже великий вибір товарів і на ринках міст Кауппаторі і Хаканіемі. Особливо популярні серед туристів розташовані в країні магазини відомих фірм – Стокманн, Сітімаркет, Анттілла, Сокос, Тарйоустало. Товари в цих магазинах пропонуються у великому асортименті, а сезонні знижки на них досягають 70%. Крім того, в мережевих магазинах є можливість збереження невисокого рівня цін, і покупки в них завжди обходяться дешевше, ніж в інших торгових точках. Модний одяг у Фінляндії можна придбати в мережі магазинів Алексі 13, H&M, Халонен, Ліндекс. Недорогий, але стильний одяг для людей старших ніж тридцять років пропонують магазини шведської мережі KappAhl. Одні з найдешевших магазинів країни – німецький «Лідл» і торгові мережі «Tarjoiustalo, Alepa, Sale».

Туристам, які мають намір здійснити вояж по торгових точках, пропонуються різноманітні шоп-тури до Фінляндії, орієнтовані, головним чином, на найбільш вигідні для суттєвих покупок місця.

Так, шопінг в Гельсінкі – це відвідування торгових центрів і магазинів, розташованих переважно в центрі міста. Тут сконцентровані найбільші й найвідоміші фінські універмаги: Стокманн, Сокос, Форум, Алексії 13 і елітарний торговий центр Камп Галлера. Деякі торговельні центри займають цілі квартали та вулиці. Обидві сторони Еспланади займають фірмові фінські магазини «Арабіа», які торгують склом і порцеляною, «Марімекко», що пропонують одяг і текстиль, і «Пентік», де продається кераміка та посуд.

На Торговій площі Гельсінкі розташований ринок, на території якого регулярно проходять ярмарки. Тут можна придбати біжутерію, хутряні вироби, вироби з дерева і всілякі сувеніри, виготовлені кустарним способом.

У десяти кілометрах від столиці Фінляндії знаходиться великий торговий центр під назвою «Itakeskus». Вибір товарів тут величезний.

А в шоп-тур до Лаппеенранта входить відвідування таких торгових центрів, як «Сокос», «Дрессманн», «Опрі», «Армада», «Інтерспорт», «Євромаркет» та інших. Туристи можуть побувати у найбільшому в країні супермаркеті «Призма», придбати товар на продуктовому складі «Кеспо» і обійти великий датський магазин «JYSK», що пропонує товари для дому та дачі. У Лаапеенранту є німецькі магазини, магазин, де у великому асортименті пропонуються риба та ікра, і безліч комісійних магазинів.

Шоп-тур в Лахті включає в себе візити «Євромаркету» та «Сітімаркету» і торгового центру «ТРІО», що складається із сотні магазинів. Знаходяться в Лахті німецькі магазини, магазин при фабриці «LUHTA», дисконтні магазини «LUHTA-OUTLET», «SEPPALA», «INTERSPORT», «CITYMARKET», «SPORTIA», «K-RAUTA». Є тут і рибний магазин.

У місті Коувола шоп-тур проходить по пішохідній вулиці, на якій розташовані магазини, що представляють практично всю фінську торговельну мережу. Тут же розмістилися і німецькі магазини. У Коувола теж є магазин, що торгує ікрою і рибою.

Шоп-тури в Міккелі включають в себе відвідування супермаркетів «Призма» і «Сітімаркет» та торгового центру, що представляє товари всій мережі магазинів Фінляндії. У цьому торговому центрі покупцям пропонується великий вибір одягу та взуття від виробників зі світовими брендами.

У фінському місті Котка-Хаміна любителям шопінгу надається можливість потрапити в торговий центр «Євромаркет», данський магазин «JYSK» та німецький магазин «Ліді». Крім того, вони можуть відвідати спеціалізований магазин фінського трикотажу «Пенкола» і торговий центр «Пасааті», що включає в себе понад вісімдесят магазинів. Є на Котка-Хаміна і магазин, що торгує рибою та ікрою.

Шоп – тур в Іматру – це прогулянка по пішохідній вулиці, вздовж якої розташовано безліч магазинів зі всілякими товарами на будь-який смак, і вояж по торгових центрах «Лапландія» і «Коскенторі». Знаходиться в Іматрі і великий рибний магазин.

Звичайно ж, в магазини Фінляндії доцільніше всього відправлятися в період знижок і розпродажів. Майже в кожному з них у цей час з’являються плакати «Ale Alennus Sale». Літні розпродажі у Фінляндії починаються в кінці червня, коли істотно дешевшають золоті вироби, літній одяг, сувеніри, кераміка та спортивні товари. Зимові розпродажі починаються з 25-27 грудня. Максимальні знижки на товари – до 70% – бувають, як правило, в січні.

У магазинах одягу в Суомі колекції оновлюються щомісяця, і знижки, середній розмір яких – 20-30%, з’являються, час від часу, протягом усього року. Крім того, акції нерідко приурочуються до ювілеїв магазинів і до кінця сезону.

Дуже поширеною у магазинах Фінляндії є знижка TaxFree. Вона передбачає безподаткову роздрібну торгівлю за умови вивезення товару за кордон. У даному випадку розмір ПДВ – 14-18% – безпосередньо в магазині оплачується. Повертається ж ця сума в пункті повернення TaxFree на кордоні при пред’явленні там чеку. Чек виписується за паспортом у відділі оформлення покупки TaxFree в магазині, де придбаний товар і запечатується. Розпаковувати його до виїзду з Фінляндії не можна.

Проте народна підтримка Селянської партії невдовзі вичерпалася. Коли 1973 року Кекконен ухвалив надзвичайний закон і тим подовжив свої президентські повноваження ще на чотири роки (1974-1978), його підтримала переважна більшість парламенту -5/6 голосів. У 70-х роках президент щораз більше покладався на Соціал-демократичну партію. її багатолітній лідер Калеві Сорса займав посаду прем’єр-міністра у декількох урядах. Кекконен, вочевидь, сподівався, що Сорса згодом стане його наступником. Сорсі пощастило «приручити» комуністичну партію і зробити її слухняним урядовим партнером. Водночас разом з Партією Центру він втілив у життя низку важливих суспільних реформ. Партія Центру і соціал-демократи творили в 70-х роках ядро майже всіх урядів, незалежно від успіху виборів. Програла в цій політичній грі консервативна Національна коаліційна партія, насамперед через недовіру до неї Радянського Союзу. І хоча її позиції у 70-х роках помітно міцніли від виборів до виборів, до уряду вона зуміла ввійти лише 1987 року.

Радянський вплив на внутрішню політику Фінляндії мало й інші вияви. Державне керівництво країни, починаючи з президентства Паасіківі (1946-1956), прискіпливо контролювало власні ЗМІ щодо тактовних висловлювань про східного сусіда. У 70-х роках така самоцензура іноді призводила до перегинів у висвітленні міжнародних подій, а це, звісно, давало підстави для поширення чуток про «фінляндизацію» Фінляндії. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що представники радянського дипломатичного корпусу в Гельсінкі могли зав’язувати неформальні, однак дуже функціональні контакти з провідними бізнесменами й політикаами майже всіх партій Фінляндії. Існування такої мережі з самим Кекконеном у центрі суттєво полегшувало спілкування між керівними органами обох держав. Водночас це сприяло тому, що радянські дипломати й офіцери розвідки були чудово поінформовані про всі нюанси фінської внутрішньої політики і навіть могли деколи на неї впливати.

Наприкінці 70-х років дедалі очевиднішою ставала недалека відставка Кекконена. 1978 року його переобрали ще на шість років, однак стан здоров’я президента погіршувався, а за лаштунками вже чекали зацікавлені в президентстві кандидати. Результати опитувань громадської думки від початку 70-х років свідчили про найбільшу популярність серед можливих кандидатів соціал-демократа Мауно Койвісто. Прихильність до нього нації особливо зросла після того, як він, очоливши 1979 року широкий коаліційний уряд, почав відкрито протидіяти такому непохитному раніше авторитетові Кекконена. Восени 1981 року Кекконен змушений був дочасно піти у відставку за станом здоров’я. І хоча політичні конкуренти Койвісто доклали максимум зусиль, аби завадити йому на шляху просування до влади, навесні 1982 року його все ж обрали президентом з великою перевагою голосів.

Надаремно фінські супротивники Койвісто наголошували на його непопулярності в Москві. Це, навпаки, лише зміцнило позиції кандидата в передвиборній боротьбі. Багато хто вважав, що «дружба» з росіянами зайшла надто далеко, тому й вітали нового главу держави з-поза кола прибічників Кекконена. Широка громадськість оцінила дванадцять років президентства Койвісто (1982-1994) як повернення до західноєвропейського парламентаризму й обмеження політичного втручання Москви. Така оцінка мала підстави, оскільки Койвісто, на противагу Кекконенові, жодного разу не використав свого конституційного права на розпуск парламенту чи уряду заради насаджування власної волі. Усі уряди залишалися при владі впродовж чотирилітніх мандатних періодів, а 1987 року була сформована «червоно-синя» урядова коаліція соціал-демократів і Національної коаліційної партії. Усього лиш кілька років тому така коаліція була би просто неможливою.

Койвісто часто вважали стійкішим за Кекконена в питаннях щодо політики східного сусідства, але й він дуже уважно ставився до підтримування приязних стосунків з СРСР. До середини 80-х років не трапилося жодних значних зовнішньополітичних непорозумінь. Цьому чималою мірою сприяв і той вакуум влади, який виник у Москві, коли за 1982-1985 роки один за одним померли на своєму посту три похилого віку лідери Радянського Союзу – Брежнєв, Андропов і Черненко. Відсутність сильного політичного керівництва в Москві давалася взнаки ще наприкінці 70-х років. Поведінка наддержави на міжнародній арені підпорядковувалася військовому мисленню, а це призвело до низки доленосних прорахунків у політиці.

Одним з таких прорахунків стало, усупереч голосним протестам табору НАТО, рішення СРСР про модифікацію і додаткове розташування ракет середньої дальності в Східній Європі. НАТО у відповідь на кроки СРСР розпочало власну модифікацію ракет у Західній Європі. Так обидва блоки знову втягнулися у ще небачений досі виток гонитви озброєнь. Це підірвало вже й досі виснажену економіку Радянського Союзу й стало головною причиною розвалу східного блоку держав у 1989-1991 роках. Іншим незваженим рішенням стало введення радянських військ до Афганістану пізно восени 1979 року. Це вторгнення, а також з неймовірними зусиллями придушений 1981 року польський рух протесту Солідарність, утвердило образ радянської імперії як «корабля без керма й керманича».

На оборонну політику Фінляндії істотно вплинуло і загострення суперечностей наддержав. Безкінечне торочення державного керівництва Фінляндії про активну нейтральну політику не змінювало головного факту: збройні сили країни, згідно з Договором про дружбу, співпрацю й взаємодопомогу, були зобов’язані співпрацювати з радянською армією, якщо обидві сторони визнають ймовірність воєнної загрози СРСР через територію Фінляндії. Цим зобов’язанням мотивувалась наявність фінської армії самооборони, а також гарантована підтримка військового професіоналізму, хоча витрати країни на оборону упродовж усього періоду «холодної війни» й були доволі незначними. У 60-х роках була створена так звана «територіальна оборона» на випадок партизанської війни». Фінляндію розділили на сім військових округів, кожний з яких самостійно міг стримати напад агресора. Система «територіальної оборони» ґрунтувалася на досвіді ведення війни проти СРСР під час Другої світової війни, а ще на уроках різних визвольних воєн у країнах «третього світу». Водночас «територіальна оборона» призначалася для попередження спроб вторгнення збоку Радянського Союзу. Це було її найголовнішим завданням, яке, звісно ж, ніхто відкрито не афішував.

«Ахіллесовою п’ятою» Фінляндії були її військово-повітряні сили, упродовж усієї «холодної війни» вони мали недостатній для надійного захисту власного повітряного простору потенціал. Усі сценарії, пов’язані з політикою безпеки, базувалися на тому, що в реальній кризовій ситуації Радянський Союз може вимагати розширення своєї стратегічної протиповітряної оборони й на Фінляндію. Це стало однією з причин, чому Кекконен так палко агітував за без’ядерну європейську Північ. Ця ж обставина спонукала Койвісто у 1983-1985 роках не раз висловлювати своє занепокоєння з приводу оснащення наддержавами своїх ядерних арсеналів у Європі. Новітні збройні технології збільшували можливість запуску ядерних ракет з моря і повітря, що сприяло переміщенню військової напруги в Північній Європі на радянські військово-морські бази на Кольському півострові. До області підвищеної напруги потрапили також Лапландія і вся північна Фінляндія.

Поворотним пунктом у політиці великих держав стала весна 1985 року, коли новим генеральним секретарем КПРС було обрано енергійного Михайла Горбачова. Горбачов негайно ініціював численні економічні реформи на своїй батьківщині й того ж року підновив із США переговори з питань роззброєння. Новий радянський керівник чудово усвідомлював нужденне економічне становище СРСР і розумів, що східний блок не зможе змагатися з НАТО в оборонній промисловості. Пізно восени 1987 року Горбачов і тодішній президент США Рональд Рейган підписали угоду про демонтаж у Європі всіх стаціонарних ракет середньої дальності. За наступні три роки Горбачову довелося стати свідком розпаду Радянського Союзу, але навесні 1985 року Горбачова аж ніяк не сприймали за лідера, який зазнав поразки. Навпаки, західні совєтологи вбачали в Горбачові саме ту людину, яка зуміє відродити Радянський Союз і повести країну до нового золотого віку.

До таких оптимістів належав і президент Фінляндії Койвісто, позитивна думка якого про Горбачова зміцнилася після їхньої першої зустрічі в Москві в вересні 1985 року. Радянський лідер не мав жодних заперечень щодо бажання Фінляндії перейти від асоціативного до повноцінного членства в західноєвропейській спілці вільної торгівлі ЄАВТ. Негайна причина такого переходу полягала в тому, що повноцінне членство давало Фінляндії рівні права на участь в ініційованому Францією проекті високих технологій для всіх країн-членів ЄС та ЄАВТ. Головною метою все ж було далекосяжне прагнення поглибити економічну й суспільну інтеграцію Фінляндії із Західною Європою. З повноцінним вступом Фінляндії до ЄАВТ у листопаді 1985 року почалася нова фаза інтеграції, яка через десять років дала можливість країні вступити до Європейського Союзу.